Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
Голдобин А.М. Национально-освободительная борьба
народа Египта (1918—1936). — Москва, 1989.
Ґолубовская Е.К. Революция 1962 р. в Йемене. —
Москва, 1971. Гусаров В.И. Экономическая независимость
арабских стран: Предпосылки . и условия достижения. —
Москва, 1993. Дмитриев Е. Палестинская трагедия. —
Москва, 1985. Егорин А.З, Война за мир на Ближнем Востоке.
— Москва, 1995. Егорин А.З. Современная Ливия. — Москва,
1996.
Жданов Н.В., Игнатпенко АА. Ислам на пороге XXI века.
— Москва, 1989. История Алжира в новое и новейшее время.
— Москва, 1992. История Ливии в новое и новейшее время. —
Москва, 1992.
Князев А.Г. Египет после Насера (1970-1981). — Москва,
1986. Ковтунович О.В. Революция «свободных офицеров» в
Египте. — Москва, 1984. Кондратьев Г.С. Армия алжирской
революции: Очерки формирования и боевой деятельности
(1954-1962). Москва, 1979. Концельман Г. Арафаті — Москва,
1997.
Коппель ОЛ. Перська затока: проблеми безпеки (80-90-ті
роки). — Київ, 1998. Коровиков А.В. Исламский экстремизм в
арабских странах. — Москва, 1990. Кошелев В.С. Египет: от
Ораби-паши до Саада Заглула (1879-1924). — Москва, 1992.
Ланда Р.Г. История алжирской революции (1954-1962).
Москва, 1983. Левин З.Н. Развитие арабской общественной
мысли. О некоторых немарксистских течениях после Второй
мировой войны. — Москва, 1984. Луцкая Н.С. Очерки
новейшей истории Марокко. — Москва, 1973. Малашенко А.В.
В поисках альтернативы: арабские концепции путей развития.
— Москва, 1991.
Медведко Л.И. Этот бурлящий Ближний Восток:
Документальное повествование. — Москва, 1985.
Плачинда СВ. Соціальні перетворення в арабських
країнах: Досвід і проблеми. — Київ, 1993.
Прошина Н.И. История Ливии (конец XIX - 1969). —
Москва, 1975. Расницын В.Г. Марокко на рубеже двух эпох. —
Москва, 1983. . Румянцев В.И. Тунисская Республика. —
Москва, 1992. Смирное А. Арабо-израильские войны. —
Москва, 2003.
Хамруш А. Революция 23 июля 1952 г. в Египте: Очерк
истории. — Москва, 1984. Шарипов Р.М. Панисламизм
сегодня: Идеология и практика Лиги исламского мира. —
Москва, 1986.
Країни Тропічної та Південної Африки
Алексеев Л А. Кения: два десятилетия по пути независимого
развития. — Москва, 1984.
Африка: взаимодействие культур. — Москва, 1989.
Борьба за освобождение португальских колоний в Африке
(1961-1973). — Москва, 1973.
Георгиев Е.Г. Африканская политика Франции. —
Москва, 1988.
Громыко А. Конфликт на Юге Африки. — Москва, 1979.
История Ганы в новое и новейшее время. — Москва,
1985.
История Заира в новейшее время. — Москва, 1982.
История национально-освободительной борьбы народов
Африки в новейшее время. —
Москва, 1988.
История Нигерии в новое и новейшее время. — Москва,
1981.
Пегушев А.М. Повстанцы Мау Мау: История восстания
1952-1956 гг. в Кении. —
Москва, 1978.
Пономаренко Л.В. Патрис Лумумба: Жизнь во имя свободы
Африки. — Москва, 1989.
Притворов А.В. Намибия. — Москва, 1991.
Субботин ВА. Великобритания и ее колонии: Тропическая
Африка в 1918-1960 гг. —
Москва, 1992.
Урнов ЮА. Политика ЮАР в Африке. — Москва, 1982.
Филатова И.И. История Кении в новое и новейшее
время. — Москва, 1989.
Хазанов А.М. Крушение последней колониальной
империи. — Москва, 1986.
Цыпкин Г.В., Ягья В.С. История Эфиопии в новое и
новейшее время. — Москва, 1989.
яке вимагали терористи, французи зважилися на силову акцію.
27 грудня І994 р. літак було взято штурмом, причому всіх терористів
вбито, а ніхто із заручників - не постраждав. У наступному 1995 р.
алжирські терористи здійснили у Франції та Бельгії кілька вибухів
бомб, унаслідок чого постраждало кількасот осіб. За підрахунками
Міжнародної амністії, лише до кінця 90-х рр. жертвами війни у
Алжирі стало майже 60 тис. осіб, переважну частину з яких склали мирні
мешканці. У січні 1994 р. армія призначила президентом країни
генерала та колишнього міністра оборони Ламіна Зеруаля (1941
р.н.), який ще через півтора року переміг на президентських виборах,
отримавши 61% голосів. Щоправда, до участі у виборах не були
допущені кандидати від ісламістів. Ще через рік на загально-
національному референдумі затверджено зміни до конституції. У
червні 1997 р. відбулися парламентські вибори, до яких знову не
допустили партії, створені на мовній та релігійній основі. Перемогу
здобуло пропрезидентське Національно-демократичне об'єднання.
На проведених в квітні 1999 р. чергових президентських виборах
73,8% голосів здобув Абд ель-Азіз Боутефліка (1937 р.н.), кандидатуру
якого підтримували уряд та правляча партія. Новий алжирський лідер
оголосив про намір вести переговори з ісламістами. Бажаючи
продемонструвати волю до встановлення національного порозуміння,- в
липні 1999 р. А. Боутефліка наказав випустити із в'язниць 5000 ісла-
містів, у відповідь на що бойовики проголосили припинення вогню.
Водночас, за звинуваченнями в корупції, зі своїх посад було звільнено
48 префектів провінцій, а також здійснено кадрові перестановки.
Щоправда, вже в грудні 2000 р. громадянська війна в Алжирі відновилася.
Угоду ро припинення вогню було підписано лише після чергових
поступок з боку влади. Нормалізація суспільного життя в Алжирі, яка
намітилася в 2002—2003 рр., потребуватиме ще чималих зусиль.
МАРОККО
■ Проголошення незалежності
■ Внутрішня та зовнішня політика Хасана II
Проголошення незалежності
Французька адміністрація в Марокко не могла не зважати на
зміни, що сталися в протектораті під час Другої світової війни.
Незадоволені повільними темпами та обмеженим характером реформ,
лідери національно-патріотичного руху організували в квітні 1947 р.
хвилю потужних демонстрацій, які охопили головні міста країни.
Французи вдалися до репресій, арештувавши організаторів страйкової
кампанії. У результаті зіткнень демонстрантів з поліцією в Касабланці
загинули 74 особи. Наступного року тривалі антиурядові виступи
відбулися в портових містах, де марокканські докери відмовлялися
вантажити призначені для відправки в Індокитай зброю та
спорядження.
Активну роль у боротьбі за незалежність країни відігравав султан
Марокко Мухаммед Бен Юсуф (1909—1961). У червні 1945 р. на зустрічі
в Парижі з Ш. де Голлем він запропонував скласти між Францією та
Марокко угоду, що базувалася б на рівноправності сторін. Погодившись
в принципі з такою пропозицією, французький лідер пообіцяв вирішити
питання лише в майбутньому. З огляду на посилення очоленого
"Істіклялем" національно-патріотичного руху, французи змушені були
провести ряд реформ.