Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
європейське ім'я Жозеф Дезіре на місцеве Сесе Секо.
Об'єднавши існуючі в Конго католицький університет та
протестантський вільний університет, уряд створив єдиний
національний університет з трьома відділами в Кіншасі, Лубумбаші
та Кісангані. Для зміцнення "традиційної національної моралі"
жінкам заборонено з'являтися на вулицях в європейському одязі.
Особливо влада переслідувала модниць, що посміли одягати штани.
Чоловікам також рекомендовано носити традиційні африканські
зачіски та вбрання.
Зберігаючи добрі стосунки із країнами Західної Європи,
конголезький уряд все ж націоналізував в січні 1967 р. гігантську
транснаціональну гірничу компанію "Юніон міньєр дю О'Катанга",
яка приносила країні багатомільйонні прибутки. Цей дипломатичний
успіх забезпечив проурядовим силам переконливу перемогу на
парламентських виборах 1970 р. У тому ж році Мобуту був на
безальтернативній основі переобраний на черговий президентський
термін.
У середині 70-х рр. зовнішньополітичне становище Заїру
погіршилося. Після початку громадянської війни в Анголі закрилася
стратегічна залізниця, яка зв'язувала заїрську територію з портовим
містом Бенгела, через яке експортувалася мідь з Катанги.
Намагаючись відновити рух по цій залізниці, 1975 р. Мобуту
втрутився в ангельський конфлікт, підтримавши опозиційні ФНЛА
та УНІТА, що боролися з урядовими військами. Ангольський уряд, у
відповідь, підтримав заїрську опозицію. У березні 1977 р. та травні
1978 р. озброєні Луандою конголезькі емігранти двічі вторгалися на
територію Заїру. 13 травня 1978 р. повстанці із Національного
фронту визволення Конго генерала Натаніеля М'Бумби захопили
столицю провінції Шаби (Катанги) місто Колвезі. Урядові війська не
змогли дати їм відсіч, тому Мобуту довелося звернутися за
військовою допомогою до Франції та Бельгії, багато громадян яких
опинилися в зоні конфлікту. Тижнем пізніше французи вислали до
Заїру підрозділи Іноземного легіону, які звільнили Колвезі,
врятували більшу частину заручників-європейців й повністю
розгромили повстанців.
Врятувавши режим Мобуту від падіння, західні держави
посилили свої вимоги щодо демократизації суспільного життя та
боротьби з корупцією, справедливо вбачаючи в авторитарності
заїрської влади причину її слабкості. Отримавши підтримку західних
держав, опозиційні сили створили в 1980 р. демократичний рух, що
задекларував бажання вирішити проблему корупції, яка навіть
отримала міжнародну назву "заїрська хвороба". У грудні 1980 р. 13
депутатів парламенту звернулися до президента із відкритим
листом, в якому на 52-х сторінках перелічували претензії та вимоги
до влади. Змушеному постійно випрошувати за кордоном економічну
допомогу Мобуту довелося терпіти опозиціонерів. У 1982 р.
противники режиму створили Союз за демократію та соціальний
прогрес. Його очолив відомий правозахисник Етьєн Тшісекеді.
На початку 90-х рр. заїрська економіка опинилася на межі
повного розвалу. 24 квітня 1990 р. Мобуту оголосив про скасування
однопартійної системи. Почалося формування легальних
опозиційних партій. Після того, як упродовж вересня — жовтня
1991 р. солдати урядової армії, яким не платили вже кілька місяців,
влаштовували в столиці майже щоденні бешкети зі стріляниною та
грабунками магазинів, Мобуту призначив визнаного лідера опозиції
Е. Тшісекеді прем'єром. Щоправда, новоспечений голова уряду навіть
не встиг сформувати свій кабінет, оскільки президент передумав і
відправив його у відставку. Трагікомічна ситуація згодом
повторилася ще раз — Мобуту знову призначив Е. Тшісекеді
прем'єром, а після кількох днів — знову звільнив.
На початку серпня 1992 р. в Кіншасі зібралася Верховна
національна конференція, що мала виробити умови переходу країни
до демократії, створення парламентської моделі правління й
оздоровлення моральної атмосфери в суспільстві. На неї були
запрошені представники всіх політичних сил включно із опозицією.
4 серпня 1992 р. конференція прийняла тимчасову конституцію
країни, а згодом дворічну програму демократичних перетворень, що
мали в кінцевому рахунку запровадити в Заїрі реальну демократичну
систему. Делегати одноголосно вирішили позбавити Мобуту всіх
владних повноважень, однак, зберегти за ним пост президента, який
мав бути зведений до декоративно-представницьких функцій.
Реальна влада передавалася прем'єр-міністру, котрим, з великим
відривом від суперників, обрано Е. Тшісекеді. Під час голосування в
парламенті 15 серпня 1992 р. за нього подано 71% голосів.
Утім, Мобуту не збирався добровільно віддавати владу. Його
підтримували сформовані за роки безконтрольного керівництва
країною, пов'язані корупцією та круговою порукою кланові
утворення, а також надмірно розбудовані армія, спецслужби та
поліція. Ситуація в країні почала нагадувати хаос тридцятилітньої
давності, за часів суперництва Ж. Касавубу та П. Лумумби.
Державний апарат відверто саботував розпорядження прем'єра, а
силові структури розгорнули проти прихильників Е. Тшісекеді
відкритий терор. 1 грудня 1992 р. Мобуту вчинив вже третій за свою
політичну кар'єру переворот. Погрожуючи застосуванням сили,
президент змусив Верховну національну конференцію закрити
свою роботу. Більшість призначених Е. Тшісекеді міністрів було
вбито, причому частину просто в своїх офісах. 28—ЗО січня 1993 р.
у столиці країни відбулася друга хвиля бешкетів. Сп'янілі від
безкарності солдати урядових військ вбили кількасот осіб, серед
яких були іноземці й навіть французький посол.
Політичний безлад у Заїрі додатково ускладнився тим, що на
сході країни знайшли прихисток втікачі-хуту із сусідньої Руанди.
Влаштувавши навесні 1994 р. криваву різанину руандійської
національної меншості тутсі, хуту згодом самі змушені були тікати
за кордон. У заїрських таборах біженців опинилася майже ціла
колишня руандійська армія та багато озброєних бойовиків хуту.
У жовтні 1996 р. новий уряд Руанди, який очолили тутсі, розпочав
воєнну операцію, що мала на меті знищити табори хуту в Заїрі.
Цим скористалися повстанці Л. Кабіли, які ще у 1967 р. оголосили
про створення у важкодоступному гірському районі Південне Ківу
комуністичної, республіки. Продаючи через Танзанію заїрське
золото, партизани протягом двох десятиліть вели збройну боротьбу
проти центрального уряду. Об'єднавши антимобутівську опозицію із
тутсі в Альянс демократичних сил визволення Конго-Заїру, Л.
Кабіла почав наступ у центральні райони країни. У результаті
семимісячних бойових дій, до яких на боці сил Л. Кабіли згодом
приєдналися ще й угандійські війська, 17 травня 1997 р. Мобуту
було скинуто. Колишній диктатор виїхав до Марокко, де у вересні
того ж року помер. Заїр офіційно повернув собі стару назву,
проголосивши себе Демократичною Республікою Конго.
Новим лідером країни став Л. Кабіла, який, однак, не
виправдав покладених на нього надій щодо запровадження в Конго
демократичної багатопартійної системи. Борючись проти Мобуту,
колишній комуніст заявляв, що підтримуватиме політичний плюралізм
та ринкові перетворення. Захопивши владу, Л. Кабіла заборонив всі
політичні партії, ув'язнив лідерів опозиції, що критикували його
режим, й, що особливо обурило західних бізнесменів, відмовився
виконувати попередньо досягнуті
економічні домовленості. Ангола була незадоволена тим, що
через заїрську територію опозиційні до уряду в Луанді партизани Й.
Савімбі продовжували вивозити алмази і натомість ввозити зброю.
Тутсі, які допомогли Л. Кабілі захопити владу, були незадоволені
тим, що їх поволі усувають з відповідальних посад, заміняючи земля-
ками президента із Катанги. Посварившись з усіма своїми колишніми
союзниками, Л. Кабіла звернувся за допомогою до Китаю, а також,
неочікувано для всіх, уклав військову угоду з кубинським лідером
Фіделем Кастро.
Через конфлікт між прихильниками президента та
руандійськими тутсі 2 серпня 1998 р. у Кіншасі почалися вуличні
бої. Для того, аби відрізнятися від своїх вчорашніх союзників, що
носили ті ж самі мундири, прихильники Л. Кабіли одягали свою
уніформу, вивернувши на лівий бік. Перемігши тутсі, солдати урядових
військ влаштували на очах журналістів показовий розстріл сотні
полонених, а кількох людей скинули з високого мосту й розстріляли
просто в повітрі. Звісно ж, що тутсі, основні сили яких були
зосереджені на південному заході та сході країни, не могли
залишитися осторонь цієї різанини й розпочали наступ на столицю. Л.
Кабіла запросив собі на допомогу ангольські війська, погодившись
натомість припинити транзит алмазів та зброї через свою територію.
Услід за Анголою свої війська до країни увели Зімбабве та Намібія.
У цій ситуації Руанда оголосила, що її війська залишатимуться в
Заїрі, захищаючи місцевих тутсі. У кінці літа 1998 р. Заїр
перетворився на одне велике поле бою.
Спільна допомога Анголи, Зімбабве та Намібії врятувала
режим Л. Кабіли від падіння. Після майже цілого року боїв 10 липня
1999 р. у Лусаці (Замбія) представники Заїру, Анголи, Зімбабве,
Намібії, Уганди та Руанди підписали угоду про припинення бойових
дій. Представники опозиційно налаштованих до Л. Кабіли заїрських
сил не визнали цієї угоди й на власний розсуд до серпня 2000 р.
продовжували війну. Щоправда, опозиціонери невдовзі пересварилися
між собою, причому у кількох місцевостях дійшло до відкритих
збройних зіткнень.
16 січня 2001 р. Л. Кабілу було вбито одним із його
тілоохоронців. Наступним головою держави став його 29-літній син,
генерал-майор Джозеф Кабіла. Через два тижні після смерті батька
новоспечений лідер однієї із потенційно найбагатших на сировину та
природні ресурси африканських країн відвідав Париж, Брюссель та
Вашингтон. Скрізь Дж. Кабіла обіцяв радикально змінити
політичний курс своєї країни та розпочати довгоочікувані справжні
демократичні реформи.
НІГЕРІЯ
■ Проголошення незалежності
■ Громадянська війна
■ Військовий режим
Проголошення незалежності
У багатій на природні ресурси Нігерії, яку Лондон уважав
найціннішим серед своїх африканських володінь, британці поводилися
винятково обережно. Колонія належала до найбільш населених країн
континенту. На час закінчення Другої світової війни її економіка,
особливо імпортно-експортна сфера, процвітали. Нігерія мала добре
розвинену систему залізниць та автомобільних доріг. У 1946 р. Лондон
оголосив першу з трьох колоніальних конституцій, що передували
наданню повної незалежності країні.
Згідно з цією конституцією, в Нігерії передбачалося створення
трьох законодавчих рад у північних, західних та східних районах
країни. Це було зумовлено значними відмінностями етнічного та
релігійного плану, що існували між різними регіонами країни. У 1951
р. британці запровадили другу колоніальну конституцію, яка, втім,
викликала гостру критику всіх опозиційних сил.
Антиколоніальні сили країни на той час були представлені
кількома створеними на племінній основі партіями. Єдиною серед них,
що виступала за консолідацію всіх народів Нігерії, була Національна
рада Нігерії та Камеруну під керівництвом Нанді Азіківе (1904—
1996), авторитетного письменника та науковця-антрополога, що
закінчив у США три університети (Пенсільванський, Колумбійський та
університет Лінкольна) та довгий час працював редактором газет у
Аккрі та Лагосі. Переважна більшість членів партії Н. Азіківе
належала до народу ібо, що заселяв в основному східні райони Нігерії.
Головний народ заходу країни йоруба був представлений партією Група
дій, а на півночі найбільшого впливу набув Північний народний
конгрес. Враховуючи побажання цих трьох партій, у 1954 р. Лондон
запропонував нігерійцям чергову конституцію, що передбачала
часткове самоврядування та федеративний устрій держави. Країна
поділялася на три автономні провінції — Західну, Північну та Східну.
Згодом, після внесення деяких поправок та доповнень, саме ця
конституція й стала основою для першої конституції незалежної
Нігерії.
Представникам місцевого населення Нігерії влада була передана
мирним шляхом 1 жовтня 1960 р. Проголосивши незалежність, Нігерія
залишилася членом Британської співдружності, а Н. Азіківе став
першим її керівником. У 1963 р. Нігерію проголошено республікою,
тоді ж виділено й четверту автономну частину країни — Середній
Захід. Початкові політичні альянси та коаліційні угоди часів боротьби за
незалежність невдовзі почали розпадатися. Численні суперечки
викликало оприлюднення результатів перепису 1963 р. Створені за
етнічною ознакою партії поставили під сумнів деякі із зафіксованих
переписом показників. Зокрема, заявлялося, що на півночі країни під
час перепису до реальних показників дописано ще 10 млн. "мертвих
душ", які мали б забезпечити переважання представників саме цього
регіону в загальнонаціональному парламенті.
Громадянська війна
Громадянська війна в Нігерії стала одним із найбільших
етнічних конфліктів постколоніальної Африки. У країні, де
проживало майже 200 різних народів, національні проблеми
наклалися на релігійні та соціальні. Серед чотирьох
найчисельніших народів країни три — фульбе, йоруба та хауса —
сповідували мусульманство, а представники четвертого — ібо — були
в основному християнами-католиками. Напружені стосунки між
різними народами із здобуттям незалежності лише погіршилися. Вже
під час виборчої кампанії 1965 р. було вбито 2 тис. осіб, у
переважній більшості — ібо.
Упродовж 1966 р. у Нігерії відбулося два військові перевороти,
під час яких при владі з калейдоскопічною швидкістю змінили один
одного представники різних племінних кланів. У результаті першого
перевороту в січні 1966 р. владу захопили ібо, а новим лідером країни
став ібо Джонсом Іронсі. Тіло вбитого під час першого перевороту
прем'єр-міністра Абубакара Балева лише через кілька днів
знайшли в стічній канаві. У травні 1966 р. Дж. Іронсі оголосив про
проведення адміністративної реформи, яка скасовувала федеративний
поділ країни на чотири провінції та перетворювала Нігерію на унітарну
державу. Остерігаючись посилення ібо, лідери мусульман півночі
країни закликали своїх прихильників до активного опору планам
уряду.
Військовослужбовці-вихідці із півночі країни вчинили улітку 1966
р. контрпереворот, у результаті якого влада знову повернулася до
представників мусульманських народів. 1 серпня 1966 р. новим
керівником країни став полковник Якубу Говон (1934 р.н.), який,
незважаючи на своє походження з півночі країни, був християнином, а
тому виглядав компромісною фігурою. У вересні 1966 р. уряд
відновив стару федеративну систему країни. За час політичної кризи
економіка Нігерії майже повністю розвалилася, в багатьох місцевостях
почався справжній хаос. Я. Говон лише номінально зберігав контроль
над територією країни, яка щораз більше перетворювалася на
конгломерат заселених різними етнічними групами
напівнезалежних територій. У багатьох місцевостях траплялися
погроми на національному та релігійному ґрунті, причому їх жертвами
найчастіше ставали вихідці зі Східної провінції. До травня 1967 р. у
північних районах країни загинуло майже ЗО тис. ібо.
У відповідь на переслідування ібо мусульманськими
народами, полковник Одуменгву Оджукву, ібо з походження,
оголосив ЗО травня 1967 р. незалежність заселених цим народом
південно-східних територій країни. Проголошена держава отримала
назву Біафра й навіть була визнана чотирма африканськими
державами: Танзанією, Габоном, Берегом Слонової Кістки та
Замбією, а також Гаїті. Столицею оголошено місто Енугу. 6 липня
1967 р. між урядовими нігерійськими військами та силами Біафри
почалися бойові дії. Запросивши військових найманців з цілого світу
й таємно купуючи зброю у Франції та Португалії, незалежна Біафра
створила 25-тисячну армію. На першому етапі громадянської війни
успіх був на боці повстанців. 9 серпня 1967 р. війська Біафри
форсували р. Нігер й захопили столицю Західної провінції Нігерії —
місто Бенін. Нігерійський центральний уряд звернувся за допомогою
до СРСР, США та Великобританії. Федеральну армію в пожежному