Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів

Подождите немного. Документ загружается.

прав людини та переслідування вільної преси Зімбабве зазнає

гострої критики з боку міжнародних правозахисних організацій.

Авторитарність зімбабвійського режиму є тією "бомбою

сповільненої дії", яка може, з часом, зруйнувати політичну та

економічну стабільність країни.

АНГОЛА

■ Національно-визвольний рух

■ Громадянська війна

■ Мирний процес

Національно-визвольний рух

Порівняно з іншими колоніальними володіннями

португальські колонії в Африці, зокрема Ангола, розвивалися в свій

особливий спосіб. Економічно слабка Португалія змушена була

постійно переселяти до своїх колоній надлишок не зайнятого у

виробництві населення. Особливо ці процеси посилилися після

Другої світової війни. Якщо у 1930 р. у Анголі жило ЗО тис.

європейських колоністів, то в 1955 р. їх було вже 110 тис, а в 1971

р. — 350 тис. осіб. Крім цього, колонії давали суттєву частину

вливань до португальського бюджету. Навіть під час національно-

визвольної війни, коли Лісабону доводилося утримувати у колоніях

значні поліцейські та військові сили, африканські володіння давали

третину надходжень до національного бюджету Португалії.

Зважаючи на ці обставини, процес деколонізації португальських

володінь у Африці сильно затягнувся.

Перші кроки на шляху до незалежності Ангола зробила на

початку 1950-х рр. 11 червня 1951 р. Португалія змінила статус

своїх колоній, перетворивши їх на заморські департаменти. У 1954

р. прийнято спеціальний статут для управління Анголою. Формально

він відкривав усім мешканцям країни шлях до вільного

підприємництва й кар'єри, але, зважаючи на труднощі, пов'язані із

здобуттям чорношкірими освіти, реально 99% африканського

населення Анголи не могли цими можливостями скористатися. На

початку 50-х рр. лише ЗО тис. чорношкірих ангольців вповні

користувалися тими ж політичними правами, що й білі мешканці їх

країни. Новий виборчий закон 1961 р. скасував статут 1954 р., однак

права чорношкірих збільшилися ненабагато. Надалі зберігся освітній

та майновий ценз, а тому виборчі права отримали заледве 2%

населення.

Природним чином, така дискримінація корінного населення

викликала появу опозиційного національно-визвольного руху, який,

щоправда, розвивався значно повільніше, аніж у інших

африканських країнах. У середині 50-х рр. викристалізувалися два

напрямки національно-визвольного руху. Перший із них,

сформований молодими інтелектуалами, був представлений створеним

10 грудня 1954 р. Народним рухом визволення Анголи (МПЛА), який

очолював студент-медик Агостіньо Нето (1922—1979). Рух виник

унаслідок об'єднання навколо Партії об'єднаної боротьби африканців

Анголи кількох дрібніших організацій, переважно марксистського

спрямування. Другий напрямок національно-визвольного руху

представляв створений 1954 р. на національній основі Союз

населення північної Анголи, що 1958 р. змінив назву на Народний

союз Анголи (УПА). Керував цією організацією, що об'єднувала

представників народу баконго, Роберто Гольден.

На першому етапі свого розвитку антиколоніальна боротьба в

Анголі була досить млявою. Дещо активізувався національний рух

після того, як 1960 р. незалежність проголосило сусіднє Французьке

Конго (столиця — Леопольдвіль). Конголезці надали свою

територію для розташування там вишкільних таборів та баз

партизанів. 15 березня 1961 р. у північній Анголі баконго підняли

повстання проти колонізаторів. Скориставшись тим, що португальці

були не готовими до такого розвитку подій (у цілій Анголі

розташовувалося заледве 3000 португальських солдатів), повстанці

захопили значну територію. На звільненій території баконго

винищили всіх білих та тих африканців, що були відомі своєю

співпрацею із колонізаторами. Оговтавшись від першого шоку,

Лісабон перекинув до Анголи 14-тисячний контингент, що жорстоко

придушив повстання. Бажаючи помститися за винищення колоністів,

португальські солдати влаштували африканцям криваву лазню.

Жертви обох сторін були неспівмірними. У результаті повстання

загинуло 700 білих і майже 50 тис. чорношкірих мешканців

Анголи.

Придушення повстання, втім, не ліквідувало в країні

незалежницького руху. У березні 1962 р. УПА змінила назву на

Національний фронт визволення Анголи (ФНЛА). За підтримки

конголезців, ФНЛА створив у Леопольдвілі Революційний уряд

Анголи в еміграції. Цей уряд визнала навіть частина членів МПЛА

А. Нето, проте вже через два роки в лавах фронту стався розкол. У

листопаді 1964 р. міністр закордонних справ Революційного уряду

Анголи в еміграції Йонас Савімбі оголосив про свою відставку.

Водночас він виступив з гострою критикою керівництва ФНЛА за

некомпетентне та неефективне керівництво. 13 березня 1966 р. Й.

Савімбі заявив про створення власної політичної організації —

Національного союзу повного визволення Анголи (УНІТА).

Тим часом усунута на узбіччя політичного життя МПЛА

заходилася зміцнювати свої позиції. Організація налагодила

контакти із СРСР та Кубою, а також Організацією африканської

єдності (ОАЄ). Користуючись їх допомогою, МПЛА створила

потужну базу для розгортання партизанського руху в Кабінді —

невеличкому янгольському анклаві на території сусіднього Конго.

Туди прибували кораблі з вантажами радянської зброї та кубинські

військові інструктори. Але навіть отримуючи потужну військову

допомогу, МПЛА вела боротьбу з португальцями не надто активно,

натомість виставляючи десятки тисяч протипіхотних мін. Упродовж

війни за незалежність близько 50% усіх португальських втрат

припало на підриви на мінах. Ще більше страждало від

протипіхотних мін цивільне ангольське населення. До сьогодні

безсистемні та невідомі мінні поля складають поважну проблему для

ангельського уряду.

У 1966 р. МПЛА спробувала перенести свою штаб-квартиру

до Лусаки у Замбії. Однак португальці пригрозили замбійцям

припиненням поставок стратегічних вантажів через свою територію й

змусили їх дистанціюватися від ангельського партизанського руху.

Малоінтенсивний збройний конфлікт між португальцями та

ангольською опозицією тягнувся до середини 70-х рр. Кардинальна

зміна ситуації відбулася лише 1974 р. після зміни влади в Лісабоні.

Усунення від влади португальського військового режиму поставило

питання про подальшу долю колишніх колоній країни. На той час

виснажена перманентною напругою португальська армія в

Анголі вже відмовлялася воювати далі. Дізнавшись про революцію в

Лісабоні, партизани також припинили активні бойові дії.

Продовження війни та силове утримання колоній були надто

дорогими для португальського-бюджету. Лісабон погодився

передати владу місцевим представникам, щоправда, виставляючи

умовою такого порозуміння досягнення внутрішньої домовленості

між розсвареними опозиційними силами.

За посередництвом ОАЄ, в січні 1975 р. у Момбасі (Кенія)

відбулися переговори трьох головних опозиційних сил Анголи:

МПЛА, ФНЛА та УНІТА. 15 січня 1975 р. підписано угоду про

створення єдиного коаліційного уряду та проведення в жовтні того ж

року вільних парламентських виборів. Спільний уряд розпочав свою

роботу 31 січня 1975 р., але вже наступного дня у Луанді почалися

вуличні бої між прихильниками різних політичних сил. Збройний

конфлікт швидко вийшов за межі столиці, а після того, як у березні

до країни прибула велика партія призначеної для МПЛА

радянської зброї, поширився й на інші райони країни. Упродовж

наступних шести місяців країна поринула у тотальну війну всіх

проти всіх. Рятуючись від анархії, із Анголи виїхало понад 300 тис.

європейців. Оскільки більшість з них була кваліфікованими

фахівцями та адміністраторами, в багатьох місцях зупинилася

промисловість й перестали функціонувати комунальні служби. До

1990 р. країну покинули 90% білих, що мешкали в ній у колоніальні

часи. Ангола занурилася у кривавий хаос.

Зважаючи на те, що вже наперед, на 11 листопада 1975 р., було

призначено дату проголошення незалежності, МПЛА, ФНЛА та

УНІТА гарячково намагалися захопити й утримати столицю країни,

що давало б можливість одноосібно й без участі "конкурентів"

проголосити незалежність. У липні 1975 р. сили МПЛА вибили

підрозділи ФНЛА та УНІТА із столиці. На початку осені А. Нето

заявив, що його війська контролюють 11 із 15 провінцій країни.

Важливим набутком

МПЛА стали копальні алмазів, продаж яких дозволяв

оплачувати закупки зброї. Остерігаючись приходу до влади в Луанді

радикального марксистського режиму, уряд ПАР вирішив

підтримати більш помірковані національні сили Анголи. У серпні

1975 р. Преторія надала військову допомогу ФНЛА, а згодом й

УНІТА. 27 серпня 1975 р., пославшись на необхідність уберегти від

руйнування гідровузол у Касукве та Рудані, південноафриканські

війська увійшли на територію Анголи. 19 жовтня 1975 р. війська

ПАР спільно з УНІТА почали наступ на позиції МПЛА на півдні

Анголи. Операція була скоординована з силами ФНЛА, що діяли на

півночі країни. Стратегічний задум полягав у тому, щоб відтягнути

з півночі якомога більше сил й дати можливість підрозділам

ФНЛА захопити столицю до 11 листопада. Хоча наступ на півдні

був вдалим, але силам ФНЛА не вдалося пробитися до Луанди. У

призначений термін 11 листопада 1975 р. А. Нето проголосив

незалежність Народної Республіки Ангола.

Громадянська війна

Проголошення незалежності змінило розстановку політичних

сил. Якщо раніше боротьба МПЛА, ФНЛА та УНІТА виглядала

зовні, як внутрішня усобиця, то після 11 листопада 1975 р., коли

МПЛА отримала статус легальної влади, марксистський уряд зміг

оголосити своїх політичних противників звичайними заколотниками.

Підготовані кубинськими інструкторами сили МПЛА в грудні 1975

р. розпочали наступ на півдні країни. Зважаючи на чисельну

перевагу противника, підрозділам південноафриканців та УНІТА

довелося відступати. 27 березня 1976 р. ангольські урядові війська

повністю відновили контроль над півднем країни. Підрозділи Й.

Савімбі відійшли до Намібії, що перебувала в той час під протекто-

ратом ПАР.

Після короткого тайм-ауту, в грудні 1977 р. Преторія відновила

активну військову допомогу УНІТА. Причина такого рішення

полягала в тому, що, як виявила південноафриканська розвідка, на

території Анголи почала діяти ціла мережа випїкільних таборів для

бійців намібійського партизанського руху Народної організації

Південно-Західної Африки (СВАПО) та бойовиків

південноафриканського Африканського національного конгресу

(АНК). За допомогою ПАР УНІТА швидко відновила свої сили. На

початок 80-х рр. під командою Й. Савімбі перебувало 28 тис.

солдатів регулярних та ЗО тис. нерегулярних сил. їм протистояла 50-

тисячна ангольська армія та 18-тисячний кубинський експедиційний

корпус.

Нова фаза конфлікту почалася в травні 1678 р. військовою

операцією "Рейнде" ("Північний олень"). Регулярна армія ПАР

вдерлася на 300 км углиб ангольської території, нищачи на своєму

шляху табори АНК та СВАПО, а також ангольські та кубинські

війська. Згодом південноафриканці повернулися до Намібії. Такі

операції повторилися в червні 1980, вересні 1981 та грудні 1983 рр.,

причому кожного наступного разу ангольська армія чинила

чимраз організованіший та ефективніший опір. Південноафриканці

створили на півдні Анголи "зону безпеки", яка мала захистити

сусідню Намібію від рейдів партизан СВАПО із ангольської

території. Зазнавши низки болючих поразок від урядових військ,

ФНЛА в 1979 р. практично припинила своє існування.

Зважаючи на економічну виснажливість війни, в лютому

1984 р. ПАР і Ангола погодилися сісти за стіл переговорів. На

зустрічі в Лусаці підписано угоду, згідно з якою Ангола зобов'язалася

не допускати зі своєї території рейдів СВАПО проти Намібії, а

Преторія зобов'язалася вивести свої війська із півдня Анголи.

Угода так і не була реалізована до кінця, оскільки напади

СВАПО відбувалися надалі, а ПАР продовжувала підтримувати

УНІТА. У 1985 р. ініціатива у війні перейшла до ангельської

сторони. Лише під постійним прикриттям південноафриканських

ВПС силам Й. Савімбі вдавалося утримувати невеликі райони на

півдні країни. Війна набрала циклічного характеру: кожного літа

урядові війська розпочинали великий наступ на південь, а авіація

ПАР рятувала УНІТА. З року в рік бойові дії ставали щораз

масштабнішими та дорожчими. Конфлікт почав затухати лише після

того, як у головних його "спонсорів" СРСР та ПАР почалися

економічні труднощі. Обом країнам стало не по кишені надавати

фінансову та військову підтримку воюючим у Анголі сторонам.

Після цілорічних переговорів 22 грудня 1988 р. у Нью-Йорку

ПАР, Куба та Ангола підписали широку тристоронню угоду, один із

пунктів якої передбачав виведення із Анголи кубинських, а із Намібії —

південноафриканських військ. Ангола зобов'язалася ліквідувати на

своїй території бази СВАПО та АНК. За дотриманням

домовленостей мала стежити спеціальна місія міжнародних військових

спостерігачів.

Мирний процес

Залишившись без зовнішньої підтримки, МПЛА та УНІТА

змушені були піти на переговори. На зустрічі, що відбулася 21—22

червня 1989 р. у Заїрі під патронатом Мобуту Сесе Секо, сторони

підписали перемир'я. Повномасштабну угоду про припинення

громадянської війни та проведення вільних парламентських і

президентських виборів підписано 31 травня 1991 р. у Лісабоні.

На виборах у вересні 1992 р. неочікувано перемогла МПЛА та

її лідер Жозе Едуардо душ Сантуш, що очолив партію 1979 р. після

смерті А. Нето. МПЛА отримала 129 із 220 парламентських

мандатів, УНІТА — лише 70. Оскільки різниця результатів

президентських виборів була не такою вже й значною (49,6% голосів

за Ж.Е. душ Сантуша та 40,1% за Й. Савімбі) і жоден з кандидатів не

набрав більше половини голосів виборців, лідер УНІТА зажадав

негайного проведення другого туру голосування. Скориставшись тим,

що у багатьох районах колишні солдати УНІТА влаштували вуличні

заворушення, МПЛА відклала проведення другого туру виборів

президента. Це додатково підігріло ситуацію, в результаті чого

громадянська війна відновилася. Бойові дії тривали до травня 1995 р.,

аж поки під час особистої зустрічі Й. Савімбі не визнав Ж.Е. душ

Сантуша законним президентом країни. Для УНІТА в парламенті

зарезервовано кілька портфелів, але більшість кандидатів

відмовилися від них, заявивши, що бажають зостатися в опозиції.

Опозиція відмовилася демобілізувати свої сили, що налічували на

кінець 90-х рр. 25 тис. солдатів. Після того, як у 1998 р. закінчився

термін, відведений для їх роззброєння, МПЛА анулювала мандати

депутатів від УНІТА й звільнили тих кількох міністрів, що займали

місця в уряді від опозиції. У той же час УНІТА розкололася. Ж.Е. душ

Сантуш негайно визнав групу, що вийшла із "старої" УНІТА під

назвою УНІТА — "Оновлення", як повноправного партнера у

переговорах. Сили Й. Савімбі розпочали наступ на урядові позиції й

до кінця 1998 р. захопили майже третину країни. З різною

інтенсивністю бойові дії тривали до 2001 р., поки в одній із

випадкових сутичок не загинув Й. Савімбі. Смерть харизматичного

лідера опозиції утримала країну від сповзання до нової

повномасштабної громадянської війни.

Незважаючи на припинення на початку 90-х рр.

широкомасштабної громадянської війни, економічні умови життя

більшості ангольців зовсім не покращилися. Започаткований у 1991 р.

план реструктуризації національної економіки був пов'я-

заний зі значним скороченням заробітної платні, лібералізацією

цін та обмеженням видатків на соціальний захист населення.

Зарплатня працівників бюджетного сектора скоротилася на 43%, а

ціни в той самий час подвоїлися. За розпорядженням уряду, "тверді"

ціни збережено лише на цукор, олію, мило та молоко для дітей, що

продавалося за спеціальними талонами. Жорстка економія не змогла

врятувати бюджет, який залишався з року в рік хронічно

дефіцитним, причому зібрати вдавалося не більше двох третин

запланованих податків. У 1992 р. інфляція сягнула 500%, а в 1994

р. — 1840% на рік. Лише в кінці 90-х рр. уряд зміг дещо

вгамувати галопуючу інфляцію, проте й сьогодні за рівнем життя

Ангола перебуває серед найбідніших країн світу. Середня тривалість

життя в країні складає всього лише 46,5 років! Жахливу ціну

заплатив ангольський народ за непродумані соціально-економічні

експерименти та десятиліття братовбивчої війни.

МОЗАМБІК

■ Проголошення незалежності

■ Громадянська війна

Проголошення незалежності

Португальці створили в Мозамбіку дуже жорстку систему

контролю за місцевим населенням. Африканців обмежено допускали

в навчальні заклади та на адміністративні посади. Система освіти для

місцевого населення перебувала в занедбаному стані, так що в 1955 р.

серед чорношкірих мозамбікців було лише 2% письменних. Коли в

1963 р. португальці відкрили в Лоренцо-Маркеші (суч. Мапуту)

університет, із 300 його студентів тільки 5 були африканцями. Для

стеження за "неблагона-дійними" в 1956 р. створено спеціальну

поліцію безпеки ПІДЕ, що мала дуже широкі повноваження, а часто

діяла й порушуючи закон. Разом з тим, щорічно до Мозамбіку