Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
темпі збільшено з 9 до 40 тис. солдатів та офіцерів. Отримавши
сучасну зброю, урядові війська перейшли в контрнаступ й до 22
вересня 1967 р. не тільки відбили втрачені позиції, але й зайняли
частину території Біафри.
Втративши портові міста, ібо змушені були отримувати зброю
та військове спорядження повітряним шляхом. Переобладнавши на
аеродром частину автостради біля міста У лі, керівники Біафри зуміли
налагодити "повітряний міст", що ефективно працював упродовж
тривалого часу. Незважаючи на запеклий опір, ібо не могли
стримати набагато чисельніші та краще оснащені урядові війська.
Просування нігерійської армії углиб Біафри супроводжувалося
геноцидом народу ібо, загальні втрати якого оцінюються в понад
мільйон жертв. Після того, як нігерійські війська захопили останні
опорні пункти Біафри, залишки ібо почали емігрувати в сусідні
країни. Полковник О. Оджукву вилетів одним з останніх літаків
Біафри до Берега Слонової Кістки, а невдовзі по тому солдати
урядових військ влаштували на честь перемоги ритуальні танці на
провізоричній злітній смузі автостради біля міста Улі. Біафра
оборонялася до 15 січня 1970 р.
Військовий режим
Після завершення громадянської війни центральний уряд
Нігерії взявся за урегулювання міжетнічних конфліктів та відбудову
зруйнованої економіки. Військовий режим країни пообіцяв з часом
передати владу цивільним, але швидко стало зрозуміло, що Я.
Говон не збирається виконувати своїх обіцянок. Армія оголосила,
що перш ніж влада перейде до демократично обраного уряду,
мусять бути реалізовані дев'ять принципів: проведено перепис
населення, реорганізовано
збройні сили, відбудовано зруйноване війною господарство,
ліквідовано корупцію, 'запроваджено новий адміністративний
поділ, прийнято нову конституцію, перспективний план розвитку
економіки країни і новий виборчий закон, створено політичні партії
та проведено парламентські вибори.
Скориставшись відсутністю Я. Говона, який виїхав на зустріч
керівників держав організації африканської єдності (ОАЄ) до
Кампали (Уганда), 29 липня 1975 р. група військових вчинила
переворот. Я. Говон був усунутий від влади, а новим президентом
Нігерії став бригадний генерал Муртала Мухаммед. Генерал утримався
при владі заледве 200 днів, але, незважаючи на це, зумів дуже багато
зробити для оздоровлення державного апарату та економіки. З уряду
та армії було звільнено близько 15 тис. службовців та офіцерів,
відомих своєю корумпованістю, анульовано суперечливі дані
чергового перепису 1973 р., проведено адміністративну реформу, що
полягала в створенні ще семи нових штатів. М. Мухаммед наказав
перенести столицю країни з перенаселеного мусульманського
Лагосу до Абуджі — міста, в якому не домінував жоден з великих
народів країни. Було оголошено новий термін передачі влади
цивільним — 1 жовтня 1979 р, але 13 лютого 1976 р., під час
невдалої спроби перевороту, М. Мухаммеда вбито. Його
наступником на президентському посту став відомий своїми
перемогами в роки громадянської війни генерал-лейтенант Олесуген
Обасанджо (1937 р.н.). Генерал продовжив політичний курс на
санацію нігерійського державного апарату та суспільства.
У 1979 р. вступила в дію чергова конституція, яка передбачала
прямі вибори президента. На проведених в липні того ж року виборах, в
яких О. Обасанджо не брав участі, перемогу здобув виходець з
мусульманської півночі країни Шеху Ніагарі. 1 жовтня 1979 р. О.
Обасанджо передав владу цивільній адміністрації, а сам, покинувши
політику, став займатися сільським господарством на власній фермі.
Роки правління ПІ. Шагарі позначилися деяким покращенням
становища в сільському господарстві країни, але, разом з тим, й
значними невдачами в промисловому розвитку. Амбітно розпочавши
будівництво кількох великих промислових об'єктів, у тому числі, й
розширення нової столиці країни Абуджі, уряд згодом змушений
був згорнути й заморозити ці проекти. Причина полягала в падінні
світових цін на нафту, яка приносила Нігерії головні валютні
надходження. Бажаючи звільнити для нігерійців робочі місця, на
початку 1983 р. ПІ. Шагарі наказав, у примусовому порядку виселити з
країни близько двох мільйонів нелегальних емігрантів з інших країн
Західної Африки, переважно Гани. Цей захід не надто сприяв
популярності президента й тому, лише сфальсифікувавши результати
чергових президентських виборів, що відбулися 1983 р., ПІ. Шагарі
зумів утриматися при владі. Однак у ніч на 31 грудня 1983 р.
військові вчинили черговий, вже четвертий в історії країни,
переворот й усунули скомпрометованого президента від влади.
Керівником уряду став ще один генерал Мухаммед Бухарі, якого,
своєю чергою, скинули двома роками пізніше. М. Бухарі навіть й
не намагався імітувати дотримання прав людини, одразу заявивши,
що "демократичний експеримент пора закінчувати, оскільки він себе
не виправдав".
У серпні 1985 р. новим лідером держави, що протримався
при владі аж 8 років, став генерал-майор Ібрагім Бабангіда.
Зробивши ставку на націоналістичну риторику та апелюючи до
почуття національної гідності своїх земляків, І. Бабангіда відмовився
від співпраці з МВФ й запропонував п'ятирічний графік повернення
до цивільного управління державою. Продовження падіння світових
цін на нафту не дозволило покращити економічної ситуації, а
зубожіння населення викликало загострення всіх соціальних та
національних проблем країни. Упродовж 1988— 1993 рр. інфляція в
Нігерії щороку зростала в середньому на 133% . Національний
прибуток протягом 1980—1992 рр. в перерахунку на душу
населення скоротився із 1000 до 320 доларів. Середня тривалість
життя впала до 51 року для чоловіків та 54 років у жінок.
Для того, щоб позбавитися постійних звинувачень у
недемократичності та репресіях проти опозиції, військовий уряд у
жовтні 1989 р. в наказовому порядку створив дві політичні партії, які
мали продемонструвати світові лібералізацію нігерійського режиму.
Військові створили "ліву" Соціал-демократичну партію та "праву"
Республіканську партію Нігерії. Втім, така косметична
демократизація в жоден спосіб не змогла покращити ситуації
країни, оскільки вся влада в країні, у тому числі й в обох партіях,
перебувала в руках президентського оточення. На виборах 1992 р.
уряд організував "перемогу" соціал-демократів, що отримали 37 із 52
місць у сенаті та 275 із 314 мандатів до нижньої палати парламенту.
Остаточна передача влади цивільним мала Відбутися після
проведених 12 червня 1993 р. президентських виборів. Хоча офіційні
результати виборів ніколи не були опубліковані, вважається, що на
них переміг заможний підприємець йоруба Мошуд Абіола — перший
за тривалий час виходець із півдня країни, котрий зумів вибороти
найвищий державний пост. Однак 23 червня 1993 р. військові
анулювали результати'виборів. Це викликало численні демонстрації
та вуличні виступи, котрі, зрештою, змусили І. Бабангіду 26 серпня
1993 р. в мирний спосіб передати владу тимчасовому уряду, який
очолив Ернст Шонекан. Утім, цивільний уряд не мав реальних
важелів впливу на ситуацію в країні й вже менше ніж через три
місяці був усунутий від влади в результаті чергового державного
перевороту 17 листопада 1993 р. Владу взяв у свої руки міністр
оборони Сані Абача (1943—1998), котрий свого часу брав активну
участь у підготовці переворотів 1983 і 1985 рр.
Новий лідер країни продовжив попередню традицію
недемократичного та авторитарного правління. Вже першими
своїми розпорядженнями він розпустив все, що можна було
розпустити, — уряд, національний та місцеві парламенти, органи
місцевого самоврядування та обидві існуючі в країні партії.
Переможця президентських виборів М. Абіолу звинувачено в
державній зраді й у 1994 р. кинуто до в'язниці, де він чотирма
роками пізніше помер нібито від інфаркту. Створивши замість уряду
Тимчасову урядову раду на чолі з самим собою, С. Абача взявся за
боротьбу з опозицією. Роки його правління були сповнені масових
випадків порушення прав людини. Кілька особливо голосних
скандалів, пов'язаних із незаконними арештами та тортурами
опозиціонерів, остаточно зіпсували міжнародне реноме країни. У
березні 1995 р., за сумнівними звинуваченнями в підготовці
державного перевороту, ув'язнено колишнього керівника держави О.
Обасанджо, восени того ж року, за сфабрикованими звинуваченнями,
до смертної кари засуджено письменника та громадського діяча Кен
Саро-Віва (1941 —1995). Низка нігерійських правозахисників
загинули за загадкових обставин, інші були вислані із країни. Всі ці
події збіглися в часі з кількома корупційними скандалами, що
набрали міжнародного розголосу та скандальною історією
зґвалтування західної туристки лагоським поліцейським. Зважаючи
на все це із середини 90-х рр. Нігерія потрапила в міжнародну
ізоляцію. США ввели проти Нігерії економічні санкції, а Британська
співдружність оголосила про тимчасове припинення членства
нігерійців в цій організації. Щоправда, у 1997—1998 рр. Нігерії
вдалося дещо зміцнити свої позиції в якості регіонального
західноафриканського лідера. Нігерійські військові, що діяли за
міжнародною санкцією під прапором Міжафриканських збройних
сил, відіграли вирішальну роль під час забезпечення вільних виборів
у Ліберії 1997 р. та відновлення конституційного ладу в Сьєрра-
Леоне в 1997—1998 рр.
Упродовж 90-х рр. валютні надходження від продажу нафти,
що складали 70% прибуткової частини бюджету, утримували
нігерійську економіку від остаточного падіння, проте через
численні помилки та розквіт корупції країна так і не зуміла вийти
із стану господарської стагнації. Гроші, які уряд виділяв на
інвестиційні проекти, найчастіше не доходили до реального
виробництва, оскільки їх розкрадав бюрократичний апарат.
Хронічний дефіцит бюджету в 90-х рр. складав у середньому 10%
на рік. Зовнішній борг у 1993 р. сягнув ЗО млрд. доларів. У окремих
регіонах безробіття складало 50% усього працездатного населення.
Під тиском західних держав та внутрішньої опозиції в 1998 р.
С. Абача змушений був піти у відставку, передавши владу ще одному
генералу Абдуса-ламу Абубакару. Після того, як 8 червня 1998 р.
С Абача несподівано помер, А. Абубакар випустив на волю
політичних в'язнів й розпочав розслідування фактів корупції та
порушення прав людини, допущених вищим керівництвом країни в
роки правління свого попередника. 20 липня 1998 р. оприлюднено
програму поступового переходу до демократичного правління країною.
До Нігерії змогли повернутися вислані колись дисиденти. США та
західні країни пообіцяли скасувати економічні санкції проти Нігерії,
щойно в країні буде проведено вільні вибори й влада опиниться в
руках законно обраних представників народу. 28 лютого 1999 р. у
Нігерії відбулися президентські вибори, в яких переміг О.
Обасанджо, що набрав понад 60% голосів виборців. Він оголосив про
намір дотримуватися демократичних принципів та послідовно
реформувати економіку країни, а також реорганізувати надмірно
розбудовані спецелужби та поліцію. На сьогоднішній день,
незважаючи на свої нафтові багатства, Нігерія належить до
найбільш неблагополучних країн світу. Країна сильно потерпає від
браку питної води, перенаселення міст та недостатнього розвитку
системи охорони здоров'я та освіти. Половина всіх дітей у віці від
2 до 5 років страждає на різноманітні хронічні хвороби. Школу
відвідує лише третина дітей відповідного віку. Володіючи великими
запасами мінеральної сировини, країна має значні перспективи
розвитку, які, втім, можуть бути реалізовані лише за умови переходу
до демократичного способу правління.
ЗІМБАБВЕ
■ Національно-визвольний рух
■ Правління Роберта Мугабе
Національно-визвольний рух
Незважаючи на винятково складні умови життя аж до
початку 1950-х рр. серед чорношкірого населення Південної Родезії
(Зімбабве) практично не існувало жодного антиколоніального руху.
Нечисленна місцева інтелігенція організовувала дискусійні клуби,
діяли релігійні секти, однак питання про надання незалежності цій
британській колонії не ставилося.
14 липня 1953 р. британський уряд оголосив про створення
Федерації Центральної Африки, до складу якої увійшли Південна та
Північна Родезії (Зімбабве та Замбія), а також Ньясаленд (Малаві).
Лондон пішов на створення федерації та розширення її політичних
прав, зважаючи на прихід до влади у Південно-Африканському Союзі
(ПАС) радикального уряду Даніеля Малана та остерігаючись
експансіоністських планів Преторії, серед яких були навіть проекти
приєднання Південної Родезії до ПАС. Зрозуміло, що при створенні
федерації ніхто не взяв до уваги думку місцевого чорношкірого
населення. Разом з тим, прийнятий 1958 р. новий виборчий закон
дещо розширив права чорношкірих виборців.
У новоствореному об'єднанні Північна Родезія постачала
сировину, Ньясаленд — робочу силу, а найбільш розвинена у
промисловому плані Південна Родезія забезпечувала обробку та
переробку природних ресурсів.
Після проголошення федерації африканське населення
отримало можливість створити власні політичні організації. Перша з
них, Міська молодіжна ліга, була заснована в Солсбері в 1956 р.
Роъом пізніше вона була трансформована у Африканський
національний конгрес, але вже 1959 р. її заборонили. На початку 60-
х рр. виникло ще кілька організацій чорношкірих, однак всі вони
були швидко заборонені. Найвпливовішою опозиційною політичною
силою федерації став створений Джошуа Нкомо (1917—1999)
Союз африканського народу Зімбабве (ЗАПУ). У серпні 1963 р. із
ЗАПУ вийшла група діячів, що створили власну організацію
Африканський національний союз Зімбабве (ЗАНУ). Нову
організацію очолили священик Ндабінінгі Сітоле та сільський
вчитель, католик за віросповіданням Роберт Мугабе (1924 р.н.).
Розпад Федерації Центральної Африки розпочався із Ньясаленду,
де домінування місцевого населення було безумовним: поруч з