Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
кількома мільйонами африканців у протектораті проживало заледве
3000 європейців. У липні 1961 р. Лондон надав Ньясаленду
конституцію, яка, зокрема, передбачала повні виборчі права для
всього місцевого населення. На проведених місяцем пізніше виборах
до парламенту переміг керований Гастінгсом Камузу Бандою (1906—
1998) Конгрес Малаві, що виступав за повну незалежність
протекторату. Подібні процеси відбувалися і в Північній Родезії, де
африканці виступили з вимогами незалежності. 31 грудня 1963 р.
Лондону довелося розпустити федерацію, а вже через півроку дві з її
колишніх частин проголосили незалежність — 6 липня 1964 р.
незалежність проголосила Малаві, а 4 жовтня того ж року — Замбія.
У цій ситуації біла меншість Південної Родезії, представлена
Федеральною партією Едгара Уайтхеда, звернулася до Лондона з
вимогами незалежності й для своєї колонії. Одначе британський
уряд обережно поставився до незалежницьких прагнень родезійців,
вимагаючи гарантій стабільності майбутньої держави. Зрозуміло, що
такі гарантії могло дати лише реальне залучення африканської
людності до управління країною, оскільки на 1958 р. серед
кількамільйонного чорношкірого населення Південної Родезії лише
6584 африканців мали виборчі права. У 1961 р. виборче
законодавство дещо пом'якшено — кількість чорношкірих виборців
збільшилася до 158 900, — але це зовсім не задовольнило Лондон.
Навіть такі обмежені спроби розширити виборчі права
африканців викликали шалеці протести та радикалізацію частини
білого населення. У березні 1962 р. виник Родезійський фронт, який
виступив із закликами розпуску федерації та критикував політику
поступок чорношкірим. Після перемоги на проведених у тому ж
році виборах керівником уряду став один з лідерів фронту Уїнстон
Філд.
Після короткого періоду загравання з чорношкірою більшістю,
уряд У. Філда відновив практику дискримінації африканського
населення й звернувся до Великобританії з прямими вимогами надати
Південній Родезії незалежність на тих самих умовах, що її отримали
Малаві та Замбія. Лондон відмовив, і це привело до влади в квітні
1964 р. ще радикальніший уряд Яна Сміта.
На проведеному урядом Я. Сміта 5 листопада 1964 р.
референдумі, участь в якому брало переважно біле населення,
більшість голосуючих висловилася за негайне проголошення
незалежності. Через рік, не зважаючи на протести британського уряду
Гарольда Вільсона та місцевого чорношкірого населення, 11
листопада
1965 р. біла меншість Південної Родезії проголосила
незалежність. На цей момент
у країні налічувалося 250 тис. білих колоністів та майже 6 млн.
чорношкірих.
Того ж самого дня Генеральна асамблея ООН засудила цей акт, а
кількома днями
пізніше заборонила підтримувати будь-які контакти з урядом
Солсбері, який так
і не визнала жодна країна світу.
Незважаючи на оголошений ООН міжнародний бойкот та
накладені Великобританією економічні санкції, Південна Родезія
почувалася досить впевнено. Зважаючи на власні регіональні інтереси,
співпрацю із урядом Я. Сміта розвивали Південно-Африканська
Республіка та Португалія. Колосальні природні багатства країни
забезпечували стабільні вливання до бюджету країни, а опозиційний рух
африканців початково видавався зовсім безсилим. Однак ситуація
невдовзі змінилася. Допомогу в організації опозиційного руху
родезійським африканцям надала сусідня Замбія. У серпні 1967 р. з
території Замбії до Південної Родезії почали просочуватися партизани.
Початок партизанської війни в сусідній державі занепокоїв
Преторію, яка на прохання Солсбері вислала до Родезії 2700
поліцейських, що мали на озброєнні вертольоти та бронеавтомобілі.
За допомогою цих сил родезійці упродовж трьох тижнів розбили
партизанів, але вже через рік, у липні 1968 р., партизанський
наступ із території Замбії повторився. Розпочалася тривала боротьба,
в якій жодна зі сторін не могла досягнути остаточної перемоги.
Збройні сили Південної Родезії, за підтримки південноафриканців,
періодично завдавали партизанам болючих втрат, однак ті щоразу
відновлювали свої сили. У боротьбі з урядом партизанам надавали
підтримку Танзанія, Китай та Алжир. Суттєва проблема полягала в
тому, що ЗАНУ і ЗАПУ утворили окремі партизанські сили, й кожен
на власний розсуд воював з урядом.
Тим часом зовнішньополітична ситуація Родезії змінилася. У
червні 1970 р. до влади у Великобританії прийшов консервативний
уряд Едварда Хіта, що був більш прихильно налаштований до
Солсбері. 24 листопада 1971р. Лондон підписав із Солсбері угоду, яка
передбачала, що в обмін на дипломатичне визнання родезійці
проведуть низку реформ, які покращать становище африканців.
Щоправда, угода так і залишилася на папері, оскільки британський
парламент її не ратифікував, а родезійці, своєю чергою, не
поспішали покращувати становище чорношкірих.
Улітку 1971 р., роздратований суперництвом двох відламів
антиколоніального руху, президент Замбії Кеннет Каунда особисто
взявся за об'єднання родезійської опозиції. Замбійський лідер
поставив керівництву ЗАНУ і ЗАПУ ультиматум, пригрозивши, що
якщо обидві організації негайно не об'єднаються, то він ліквідує їх
вишкільні табори та бази на своїй території. Об'єднавчу пропозицію
прийняла лише частина членів обох рухів, утворивши 1 жовтня 1971
р. у Лусаці (Замбія) Фронт визволення Зімбабве (ФРОЛІЗІ), який
очолив С. Сівела. Таким чином, спроба консолідації національно-
визвольних сил призвела лише до їх роз'єднання. Роком пізніше, 23
березня 1972 р. представники ЗАНУ і ЗАПУ все ж підписали угоду
про координацію дій.
Переломним в історії Південної Родезії став 1975 р.
Військово-стратегічна ситуація Солсбері різко погіршилася після
проголошення незалежності Мозамбіку та приходу там до влади
лівого марксистського уряду. На території Мозамбіку створено
партизанські бази, тому родезійській армії довелося додатково
охороняти ще кількасот кілометрів кордону. Крім цього, в той же
час економічні проблеми змусили ПАР зменшити свою допомогу
уряду Солсбері. Витрати на оборону Родезії від партизанів виявилися
надто важким тягарем для південноафриканського бюджету.
Зважаючи на це, Преторія зробила спробу підштовхнути
родезійський уряд до пошуків порозуміння із партизанами.
Актуальність такого кроку підкреслювалася й тим фактом, що
опозиціонерам врешті вдалося об'єднатися. 9 грудня 1974 р. ЗАНУ,
ЗАПУ і ФРОЛІЗІ створили Об'єднаний фронт визволення Родезії,
який очолив відомий харизматичний лідер єпископ Авель Музорева.
У кінці 70-х рр. у країні склалася патова ситуація. Партизани
не мали достатньо сил, щоб повалити "білий" уряд, а європейці не
могли остаточно перемогти партизанів. Крім цього, біла меншість
країни вже втомилася від життя у постійній воєнній напрузі.
Усвідомлюючи безперспективність подальшої збройної конфронтації, в
березні 1978 р. Я. Сміт погодився створити перехідний уряд за участю
представників опозиції. На проведених у квітні 1979 р. перших в
історії країни вільних парламентських виборах, як і очікувалося,
перемогла опозиція. 1 червня 1979 р. А. Музорева став першим
чорношкірим прем'єром Південної Родезії. Втім, обранням А.
Музореви залишилися невдоволені ЗАНУ Р. Мугабе та ЗАПУ Дж.
Нкомо.
Правління Роберта Мугабе
У лютому 1980 р. проведено наступні вибори, на яких
переміг ЗАНУ, зайнявши 57 із 80 призначених для чорношкірих
депутатів місць у парламенті. Прихильники Дж. Нкомо та А.
Музореви отримали відповідно 20 і 3 місця. Всі 20 мандатів,
виділених конституційною квотою для білих, вибороли
представники Родезійського фронту.
18 квітня 1980 р. Зімбабве проголосила свою незалежність,
цього разу вже визнану міжнародною спільнотою. Прем'єром став Р.
Мугабе, що належав до найбільшої в країні етнічної громади. Зімбабве
прийняла тимчасову конституцію, що мала діяти до 1990 р. У ній,
зокрема, було зафіксовано економічні привілеї для білого населення
країни та резервацію за 150 тис. місцевих європейців 20 зі 100
місць у парламенті. Від колоніальних часів країна отримала в спадок
добре налагоджену інфраструктуру та непогану промисловість. У
перші два роки незалежності щорічний приріст ВНП склав відповідно
— 11 і 13%. Згодом темпи економічного розвитку вповільнилися,
але вже з 1986 р. ситуація стабілізувалася.
Перші роки незалежності пройшли під знаком гострої
внутрішньополітичної боротьби. Скориставшись заворушенями, що
розпочалися в 1982 р. у районах розселення племен матабеле, Р.
Мугабе усунув від влади Дж. Нкомо та його прихильників, яких
було звинувачено у потуранні популістським гаслам конфіскації
землі у білих фермерів та підбурюванні своїх земляків із
Матабелеленду до збройних виступів. Урядові війська захистили
білих колоністів від нападів чорношкірих радикалів, але
незважаючи на це, завдяки еміграції біла громада Зімбабве вже
через рік після проголошення незалежності зменшилася вдвоє.
Зміцнивши свою позицію, Р. Мугабе почав поволі
концентрувати в своїх руках чимраз більшу політичну владу. Через
непоодинокі випадки корупції та зловживання владою навколо
президента виникла стійка група урядовців, пов'я-
заних круговою порукою. Чимало міністрів та депутатів
створювали фірми, які згодом отримували урядові замовлення.
Поширеним видом правопорушення в незалежному Зімбабве
стала спекуляція земельними ділянками, які урядовці спочатку
купували в приватну власність, а згодом перепродували державі по
завищених цінах.
Обережно ставлячись до економічного експериментування,
уряд Р. Мугабе проводив ліберальну ринкову політику, завдяки
чому країна порівняно легко пережила складні роки великої посухи
1982—1984 рр. у Південній Африці. Не намагаючись втручатися до
справ промисловості та великих фермерських господарств, які
контролювали переважно білі, уряд зберіг високі показники
економічного зростання, характерні для часів існування Родезії.
Визнавши всі попередні фінансові зобов'язання Родезії, Зімбабве
регулярно виплачувала кредиторам борги, завдяки чому здобула
реноме надійного економічного партнера. Борги Зімбабве ніколи не
досягали таких астрономічних розмірів як в її менш економічно
успішних сусідів. На середину 90-х рр. Зімбабве заборгувало західним
кредиторам порівняно невелику, як на постколоніальну Африку,
суму — 5,9 млрд. доларів.
У серпні 1984 р. ЗАНУ провів свій другий за 20 років
конгрес, який ще більше зміцнив одноосібну владу Р. Мугабе.
Конгрес створив усередині партії політ-бюро й підтвердив курс на
будівництво однопартійної держави. Із закінченням дії
конституційного положення про обов'язкове представництво білих у
парламенті, 1987 р. квоту для білих було скасовано. 31 грудня того
ж року Р. Мугабе став президентом країни, щоправда, обраним не
на загальних виборах, а депутатами на засіданні парламенту.
Представників ЗАЛУ запросили до складу уряду, завдяки чому
двома роками пізніше, у кінці 1989 р., ЗАНУ і ЗАПУ об'єдналися в
єдину організацію ЗАНУ-ПФ (Патріотичний фронт). Лідер ЗАПУ
Дж. Нкомо став одним із двох віце-президентів. Країна фактично
перетворилася на однопартійну державу. Попри легальне існування
опозиційних партій, на кожних наступних виборах представники
ЗАНУ-ПФ отримували понад 90% місць у парламенті.
У кінці 80-х рр. економічне становище Зімбабве почало
погіршуватися. Першими у вересні 1988 р. з протестами проти
зниження рівня життя виступили студенти. Уряд розігнав
демонстрацію силою, а згодом провів численні арешти. Однак вже
через два роки, у жовтні 1990 р., виступи повторилися, й знову були
брутально придушені, причому уряд закрив столичний університет.
Ув'язнених студентів вирішили підтримати профспілки.
Профспілковий лідер Морган Цвангіраї також одразу ж був
арештований. Надалі саме він став головним речником опозиції.
Противники режиму звинуватили президента та його оточення
в корупції та некваліфікованому керівництві економікою, що
спричинило інфляцію та зростання цін. У серпні 1990 р. політбюро
ЗАНУ-ПФ офіційно оголосило про відмову від однопартійної
системи. Однак на проведених з численними порушеннями та
зловживаннями парламентських виборах 117 із 120 місць у
законодавчому органі знову здобули пропрезидентськи налаштовані
депутати. Оголосивши про намір розпочати економічні реформи,
уряд заявив, що надалі поєднуватиме "прагматичний соціалізм" із
"капіталістичними елементами". Задекларовану економічну
лібералізацію Р. Мугабе поєднував із "закручуванням гайок" в
політичній сфері. До травня 1992 р. за політичну діяльність із
навчальних закладів виключено 10 тис. студентів.
Зацікавлені в продовженні співпраці із багатою на сировину
країною, західні держави заплющили очі на недемократичність
зімбабвійського режиму й вирішили надати Р. Мугабе фінансову
допомогу. У 1992 р. Зімбабве отримало від міжнародного
банківського консорціуму 1 млрд., а наступного року ще 1,4
млрд. доларів. Така ліберальність щодо зімбабвійського диктатора
значною мірою пояснювалася тим, що Зімбабве, як тимчасовий член
1
Ради безпеки ООН, під час кризи в Перській затоці зайняло чітко
проамериканську позицію.
Значне незадоволення викликало всередині країни рішення Р.
Мугабе вислати зімбабвійські підрозділи до Демократичної
Республіки Конго. Президент Р. Мугабе постійно перебував у тіні
відомішого та яскравішого лідера АНК Н. Мандели, тому участь у
конголезькому конфлікті видавалася доброю можливістю зміцнити
зовнішньополітичний авторитет країни. Упродовж 80—90-х рр.
зімбабвійські військові встигли взяти участь у громадянських війнах
в Мозамбіку, Руанді, Конго та Сомалі. Намагаючись відвернути
увагу від економічних проблем, у 1999 р. Р. Мугабе розпочав
кампанію критики білих колоністів, що продовжували володіти
більшою частиною орних земель країни. При цьому він спритно
користувався анти-расистською риторикою, формуючи навколо себе
ореол борця проти расової дискримінації. На заклик президента,
ветерани національно-визвольного руху почали силою відбирати в
білих землю, причому кількох колоністів при цьому було вбито.
Незважаючи на корумповане та не завжди ефективне
керівництво, економічна ситуація Зімбабве виглядає досить
стабільною. Країна забезпечує себе їжею й навіть експортує
сільськогосподарську продукцію. Багатими є поклади корисних
копалин — золота, срібла, нікелю, заліза, вугілля, графіту, кобальту,
хромітів, літію та ін. Розробка мінеральних родовищ та експорт
продуктів видобутку дає бюджету значні валютні надходження.
Разом з тим, Р. Мугабе, який сам під час національно-визвольної
боротьби провів 11 років в ув'язненні, продовжує керувати країною
недемократичними авторитарними методами. За постійні порушення