Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
переселялися десятки тисяч португальців. У 1950 р. в колонії
проживало 48,2 тис, 1960 р. — 97,2 тис, а в 1970 р. —майже 150
тис. білих поселенців.
Португальський уряд прийняв у 1953 р. перспективний план
розвитку Мозамбіку, що передбачав, зокрема, будівництво сучасних
морських та авіаційних портів, залізниць та іншої інфраструктури.
Протягом 1953—1958 рр. у розвиток колонії вкладено 585 млн.
доларів.
Початок національно-визвольного руху в Мозамбіку припав
на середину 50-х рр. Перші патріотичні організації мозамбіцькі
емігранти створили в сусідніх африканських країнах. У 1962 р. вони
об'єдналися в єдиний Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО) зі
штаб-квартирою у Дар-ес-Саламі (Танзанія). Очолив організацію
Едуардо Мондлане (1920-1970), емігрант із Мозамбіку, що працював
професором антропології Сіракузького університету в США.
Незважаючи на виховання в методистській місіонерській школі,
академічну освіту, захищену дисертацію та поважну посаду, Е.
Мондлане був переконаним прихильником збройної боротьби за
незалежність. Оскільки португальці взагалі відмовилися вести будь-
які переговори про надання колонії незалежності, з вересня 1964 р.
ФРЕЛІМО розпочав партизанську боротьбу. На той час організація
мала заледве 250 навчених та озброєних бойовиків, але й
португальські військові сили в колонії були незначними. До кінця
грудня 1965 р. ФРЕЛІМО контролювало більшу частину території
розселення племені маконде із загальним населенням в 200 тис.
осіб.
Португальці початково не надто були стривожені успіхами
партизанів, в руках яких опинилися найбідніші та економічно
нерозвинені регіони країни. Лише новопризначений у березні 1970
р. головнокомандувач португальських сил в Мозамбіку генерал
Каульза де Арр'яга енергійно взявся за боротьбу з повстанцями. У
травні 1970 р. під його особистим командуванням почалася велика
наступальна операція "Гордіїв вузол", до якої залучено 35 тис.
солдатів і 100 вертольотів. Вже влітку португальці оголосили про
успішне завершення наступу, під час якого було знищено 61
партизанську базу і повністю витіснено повстанців із країни.
Після загибелі 1970 р. Е. Мондлане ФРЕЛІМО очолив Самора
Маршел (1933— 1986), виходець із селянської родини, колишній
шахтар-заробітчанин, що на власній шкурі пізнав всі труднощі
напівголодного існування. У середині 60-х рр. С. Маршел пройшов
військовий вишкіл у Алжирі, згодом займався організацією
повстанських баз у Танзанії, зрештою, очоливши в 1968 р. всі
партизанські сили Мозамбіку. Під його керівництвом повстанці
зуміли відновити свої сили і вже у 1972 р. відбили частину провінції
Маніка. У наступні два роки, отримавши сучасну зброю з Чехо-
словаччини, СРСР та Китаю, ФРЕЛІМО зміцнів ще більше. До 1974 р.
партизанські загони активно діяли на більшій частині території
країни, хоча й не мали достатньо сил, аби повністю звільнити Мозамбік
від колонізаторів. На контрольованих територіях повстанці налагодили
соціальну інфраструктуру, відкривши 200 шкіл та 150 лікарень. Радше з
пропагандистською, аніж з економічною метою, звільнені від
португальців райони навіть експортували сільськогосподарську
продукцію через сусідню Танзанію. Бажаючи позбавити партизанів
підтримки місцевого населення, португальці створили низку
альдіаменту — "стратегічних сіл", у котрі насильно переселено майже
третину сільського населення країни. Лише там, під наглядом поліції та
військових, мозамбікці могли вирощувати та збирати врожай. Таким
чином, колонізатори намагалися позбавити повстанців можливостей
отримувати продовольчу допомогу від цивільного населення. Система
альдіаменту ускладнила виробництво сільгоспродукції та
спричинилася до зубожіння населення, якому доводилося змінювати
звичний спосіб життя. Безвихідна ситуація, в якій обидві сторони не
мали достатньо сил, аби перемогти, але й не бажали здаватися чи йти
на поступки, не могла тривати вічно. Переговори із повстанцями
розпочалися після того, як у Португалії від влади усунуто режим М.Х.
Каетано У червні 1974 р. ворогуючі сторони сіли за стіл переговорів.
Очолений генералом Антоніо де Спінолою уряд підписав із ФРЕЛІМО
угоду про мирну передачу влади місцевим представникам.
Після короткого перехідного періоду незалежність Мозамбіку
проголошено 25 червня 1975 р., у день тринадцятої річниці створення
ФРЕЛІМО. Оскільки до влади в країні прийшла група, очолена відомим
своєю лівою риторикою С. Маршелом, вже з перших днів незалежності
з країни почали виїжджати білі колоністи. Унаслідок відсутності
національних кадрів зупинилася частина підприємств, скоротилася
площа оброблюваних плантацій, припинили роботу комунальні
служби. Додаткового удару економіці країни завдали проведена
форсованими темпами непродумана націоналізація та спроби
колективізації на селі, що супроводжувалися політичними репресіями.
До 1981 р. 65% промисловості, 85% транспорту та 95% будівництва
опинилося в руках держави. Уже на початку 1976 р. у Мозамбіку
почався голод. Спад виробництва в сільському господарстві
дорівнював 20%, а в промисловості навіть 36% на рік. Створений у
1977 р. Національний комітет планування не допомагав, а радше
ускладнював нормальну роботу економіки.
Значні проблеми створював той факт, що економіка колонії була
тісно інтегрована з господарством Південної Родезії та ПАР. Щороку
на роботу до цих країн виїжджало 300 тис. мозамбікців. Туди ж
вивозилося майже 60% мозамбіцької продукції. Коли Мозамбік
почав підтримувати партизанів, що діяли на родезійській та
південноафриканській території, ці країни змогли економічними
важелями натиснути на уряд Мапуту. Протягом 1974—1976 рр.
експорт країни скоротився на 40%, а кільком десяткам тисяч
заробітчан довелося повернутися додому. Одразу після цього в містах
Мозамбіку зросло безробіття.
Дозволивши розташування на своїй території вишкільних
таборів АНК та ЗАНУ, Мозамбік наразився на періодичні каральні
рейди, які здійснювали родезійські військові. У листопаді 1977 р.
родезійські спецпідрозділи знищили великий укріплений табір
повстанців Шимойо, а в березні 1979 р., в помсту за диверсію на
нафтосховищах в Солсбері, спалили великі запаси мозамбіцької
нафти у Бейрі, другому за розмірами місті країни.
Під управлінням марксистів країна жила постійними
кампаніями. 1976 р. оголошено "роком зростання виробництва", 1978 р.
— "розбудови партійної організації", 1980 р. — "наступу на корупцію",
1982—1983 рр. — "роками продукції" тощо. Крім цього проводилися й
активні соціальні реформи. У 1981 р. заборонено багатожонство.
Певних успіхів Мозамбік досягнув у сфері освіти. Упродовж перших
шести років незалежності кількість людей зі середньою освіток)
подвоїлася, сягнувши 1 376 тис. осіб. Столицю країни було
перейменовано із Лоренцу-Маркеш у Мапуту.
Громадянська війна
У 1976 р., завдяки значній допомозі та підтримці Південної
Родезії, на території Мозамбіку створено антикомуністичний
Народний рух опору Мозамбіку (РЕНАМО). З часом до підтримки
РЕНАМО підключилася ПАР, яка за його допомогою знищувала
створені на мозамбіцькій території Африканським національним
конгресом (АНК) бази. Великих збитків зазнав Мозамбік через
оголошену урядом ПАР заборону брати на роботу мозамбіцьких
шахтарів-заробітчан. Під тиском економічних важелів у 1984 р.
урядові Мозамбіку довелося заборонити існування на своїй території
легальних таборів АНК, а ПАР, натомість, припинила допомогу
РЕНАМО. Зважаючи на постійні економічні невдачі, лідери
Мозамбіку щораз більше віддалялися від соціалістичної моделі
суспільного устрою радянського зразка. Однак війна не припинилася,
а багато мешканців країни змушені були залишити постійні місця
свого проживання. До початку 1987 р., тікаючи від війни, свої
домівки покинуло понад 1 млн. мозамбікців, 2,5 млн. голодували,
а ще 250 тис. знайшли захисток в таборах біженців на території
сусідніх країн. Загалом протягом громадянської війни до 1990 р.
свої домівки втратило майже 4 млн. мозамбікців — третина
населення країни! Загинуло майже 100 тис. осіб.
Перманентна війна, атмосфера страху та непевності в
завтрашньому дні практично повністю знищили економіку країни.
В багатьох місцевостях селяни припинили займатися сільським
господарством. Виживання голодуючих опинилося в прямій
залежності від гуманітарних поставок продуктів харчування.
Поворотним моментом в історії країни став 1986 р., коли в
результаті авіакатастрофи загинув С. Маршел. Новий президент
Йоахім Альберто Чіссано в червні 1989 р. виступив із програмою з 12
пунктів, що мали послужити основою для переговорів із опозицією.
Посередниками між урядом та РЕНАМО погодилися стати
президенти Кенії та Зімбабве. Мирні переговори почалися
влітку 1989 р. в Найробі (Кенія). 1 грудня 1990 р. підписано угоду про
часткове припинення вогню, причому передбачалося, що за її
дотриманням стежитимуть війська Зімбабве, які будуть уведені до
країни. Підписання остаточної мирної угоди прискорилося із
розпадом СРСР та приходом до влади у Преторії Н. Мандели, який
припинив фінансову допомогу антикомуністичним партизанам. 4
жовтня 1992 р. в Римі ФРЕЛІМО та РЕНАМО підписали мирну угоду
за ангольського схемою. ООН вислала до Мозамбіку 7500 "блакитних
шоломів", що мали наглядати за роззброєнням опозиції та
проведенням вільних виборів. На проведених під наглядом ООН
двома роками пізніше виборах з мінімальною перевагою перемогли
представники ФРЕЛІМО. На президентських виборах 1994 р. 53%
голосів виборців здобув Й.А. Чіссано.
Незважаючи на свою колишню прокомуністичну риторику,
уряд ФРЕЛІМО розпочав ринкові реформи. Упродовж 1994—1998 рр.
приватизовано більшу частину промислових підприємств країни,
частину банків й навіть портів. Мозамбіцька влада обмежила
колишній контроль над земельними відносинами й дозволила
створити низку організацій, що займаються гуртовими закупками в
селі та реалізацією сільськогосподарської продукції. Усі ці заходи
дозволяють висловити обережний оптимізм у майбутньому Мозамбіку.
ПІВДЕННО-АФРИКАНСЬКА РЕСПУБЛІКА
■ Політика апартеїду
■ Визвольний рух африканського населення
■ Демократичні перетворення
< Політика апартеїду
У результаті виборів 1948 р. від влади у Південно-
Африканському Союзі було усунуто порівняно ліберального та
поміркованого політика проанглійської орієнтації Яна X. Сметса.
Новим керівником держави став висуванець праворадикально!
Національної партії Даніель Малан (1874—1959), що перебував на
посту прем'єра до 1954 р., після чого його змінив Йоганн Г. Стрейд
(1954—1958). Саме в роки їх керівництва країною в Південно-
Африканському Союзі поступово почала складатися система расової
сегрегації, що отримала назву апартеїд (від "апартхайд", що на мові
африкаанс означає "окремішність", "відрубність"). Парламент країни
прийняв низку законів, які, зокрема, забороняли шлюб та статеві
зносини між представниками різних рас, їх спільне проживання та
спільну господарську діяльність. Для білих та чорношкірих було
визначено окремий транспорт, спеціальні місця публічного
користування, окремі навчальні заклади тощо. Крім чорношкірих,
расових утисків зазнавало також й "кольорове" населення — вихідці із
країн Азії, а також особи змішаного походження.
У 1959—1963 рр. у країні створено десять бантустанів —
частково автономних територій, призначених для виключного
проживання чорної більшості. У бантустанах, що складали лише
13,7% території країни, мали проживати чорношкірі, які становили
68% мешканців держави. Для чорношкірих працівників
підприємств, розташованих за межами бантустанів, передбачалося
право протягом робочого тижня мешкати без родин у спеціально
визначених тимчасових таборах. Зважаючи на економічний бум,
який охопив країну в 60-х рр., та викликану ним
потребу в робочих руках, багато з таких тимчасових
таборів перетворилися на велетенські квазіміста, забудовані
хижами із жерсті, фанери та картону. Найбільше з таких поселень
Соуето біля Йоханнесбурга на початок 90-х рр. налічувало 2 млн.
мешканців. Життя в цих поселеннях без водопостачання,
каналізації та електрики було пекельно важким.
Визвольний рух африканського населення
Організаційним центром руху чорношкірої більшості країни
став заснований 1912 р. Африканський національний конгрес (АНК).
У 50-х рр. АНК користувався переважно мирними парламентськими
методами боротьби, а його тогочасний лідер Альберт Лутулі навіть
отримав у 1960 р. Нобелівську премію миру. Зважаючи на
безуспішність мирних засобів тиску на уряд, на початку 60-х рр. до
керівництва Конгресом прийшла група радикалів на чолі з
Нельсоном Манделою (1918 р.н.), юристом за фахом, що мав за
спиною тюремний термін та великий досвід керівництва молодіжними
організаціями національно-визвольного спрямування.
Символічним переломним моментом в історії АНК стали події
21 березня 1960 р. в Шарпевілі, коли під час організованої
поміркованим Панафриканським конгресом демонстрації поліція
застрелила 69 осіб. У відповідь на ці події, в ряді міст країни
відбулися масові заворушення, а уряд заборонив діяльність АНК.
У 1962 р. поліція заарештувала Н. Манделу, а через два роки він був
засуджений до пожиттєвого ув'язнення.
Провівши серед білого населення референдум, уряд Генріха
Фервурда (1958— 1966) оголосив у березні 1961 р. про вихід
Південно-Африканського Союзу зі складу Британської
співдружності, а 31 травня 1961 р. проголосив повну незалежність
країни під новою назвою — Південно-Африканська Республіки
(ПАР). Водночас, бажаючи придушити опір чорношкірих у зародку,
уряд ініціював прийняття кількох відверто недемократичних
законів. Прийнятий 1962 р. "Закон про суспільну безпеку", більш
відомий як "закон про саботаж", дозволяв суддям на власний розсуд
кваліфікувати навіть незначне правопорушення в тих випадках, коли
воно нібито мало на меті "здійснити або заохотити соціальні чи
економічні зміни в країні", як важкий антидержавний злочин з
відповідно важким покаранням. "Закон про підривну діяльність"
дозволяв затримувати людей без ордера на арешт та утримувати їх в
ув'язненні як завгодно довго, проводити єдині судові процеси над
групами осіб за різні правопорушення й, що найбільш обурливо,
карати цілу групу осіб за протизаконні дії якоїсь однієї людини, що
належала до цієї групи. Надзвичайні заходи дозволили на якийсь
час придушити визвольний рух чорношкірого населення.
Після придушення спалаху антиурядових виступів у
середині 60-х рр. у ПАР почався період відносної стабілізації.
Головні лідери опозиції змушені були емігрувати, а поліція та
спеціальні служби ефективно нейтралізували спроби
насильницького опору урядовій політиці апартеїду. Для того, щоб
"випустити пару" національного руху, уряд ПАР удався до політики
розширення автономії бантустанів, яка, втім, не змінювала загальної
політичної системи країни. Унаслідок такої політики в 1975 р. в ПАР
виникла організація поміркованої опозиції "Інката", керівником якої
став харизматичний зулуський лідер Гатша Мангосуту Бутелезі
(1928 р.н.), що належав до королівської родини й був прямим
потомком легендарного короля Чаки. "Інката" оголосила про намір
лояльно ставитися до існуючого уряду та бажання
діяти легальними методами. Така позиція одразу ж викликала
рішучий спротив з боку лідерів АНК, що швидко призвело до
кривавих зіткнень між конкуруючими в боротьбі за право
представляти інтереси чорної більшості країни організаціями.
Демократичні перетворення
Загалом 60-ті — початок 70-х рр. були для ПАР часами
економічного процвітання. Протягом 1966—1978 рр. при владі
знаходився уряд Валтасара Форстера. Період відносного політичного
затишшя закінчився після проголошення біля кордонів ПАР нових
незалежних держав — Анголи, Мозамбіку та Зімбабве. АНК одразу
ж створила на їх території вишкільні табори та військові бази. Поява
"тилу" дозволила лідерам АНК суттєво зміцнити свою організацію.
Сигналом до початку нового етапу збройної боротьби стали страйки та
студентські демонстрації в Соуето. Приводом до незадоволення
послужило мовне питання. Чорношкірі студенти вимагали скасувати
обов'язкове вивчення у школах та вузах мови африкаанс. Під час
розгону однієї з таких маніфестацій 17 червня 1976 р. поліція вбила
двох студентів. У відповідь АНК закликала своїх прихильників до
виступів у всіх великих містах ПАР. АНК створила спеціальну
бойову організацію "Умконто" ("Спис народу"), що займалася
саботажем на транспорті й промислових об'єктах та індивідуальним
терором. Демонстрації протесту часто переростали в масові
заворушення. До лютого 1978 р. в результаті зіткнень загинули 571
африканець та 5 білих. Бажаючи застосувати економічні важелі впливу
на опозицію, упродовж кількох років уряд насильно переселив на
територію бантустанів понад 3,5 млн. африканців. Для більшості з
цих людей переселення до місцевості, де не було ні роботи, ні житла,
стало справжньою трагедією. У той самий час, реагуючи на посилення
урядових репресій проти чорношкірої більшості, ООН наклала