Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
міжнародне ембарго на торгівлю з ПАР.
Намагаючись поєднувати жорстоку боротьбу спецслужб та
загонів цивільної самооборони білих із політикою поступок, уряд
ПАР до 1981 р. оголосив про надання незалежності чотирьом
бантустанам на своїй території: Транскею, Ціскею, Бопутатсвану та
Венді. Жодна із країн світу не визнали цих маріонеткових напів-
державних утворень. "Фокус" із проголошенням незалежності
полягав у тому, що кілька мільйонів африканців утратили
громадянство країни й не могли надалі легально добиватися своїх
прав від уряду Преторії.
У зовнішній політиці ПАР здійснювала політику жорсткої
конфронтації із сусідніми країнами, на території яких
розташовувалися бази АНК. Поряд з економічними санкціями,
Преторія періодично вдавалася до обмежених воєнних акцій,
висилаючи в Анголу та Мозамбік підрозділи своїх командос.
Намагаючись прорвати зовнішньополітичну блокаду, уряд ПАР
спробував нав'язати співпрацю з некомуніс-тичними режимами в
Заїрі та Малаві.
Усвідомлюючи безперспективність спроб постійно утримувати
владу насильницькими методами, починаючи з 1982 р., уряд білої
меншості вдався до заходів, що мали нормалізувати ситуацію в
країні. Упродовж 1982—1986 рр. ліквідовано практику "малого
апартеїду", який полягав у системі побутових обмежень і викликав
особливий спротив чорношкірої більшості. Тоді ж було легалізовано
низку громадських організацій, які декларували лояльне ставлення до
існуючого режиму. Дозволено спільне членство білих і
чорношкірих у політичних організаціях, а також скасовано
заборону шлюбу та статевих контактів між представниками різних
рас. Однак, у силі залишилася заборона на спільне проживання
білого та кольорового населення.
У 1983 р. на референдум було винесено пропозицію створення
окремих палат парламенту для "кольорових". Хоча 66% учасників
референдуму проголосували за цю пропозицію, вибори до нового
парламенту, що відбулися в 1984 р., бойкотувало майже 80%
"кольорового" населення ПАР. Незадоволені половинчастістю
запропонованого розв'язання проблеми расової дискримінації,
лідери АНК розпочали у вересні 1984 р. акції громадської
непокори, що знову переросли в масові заворушення та вуличні
зіткнення. Початок акцій було приурочено до вступу в дію нової
конституції країни, що створювала трипалатний парламент (окремі
палати для білих, "кольорових" та індійців) та передавала
президентові обов'язки голови виконавчої влади. Не
справляючись з хвилею насильства, уряд увів у країні в червні
1985 р. надзвичайний стан. Однак, не зважаючи на заборону,
демонстрації продовжувалися, щоправда, у формі траурних
похоронних процесій. Похорони вбитих поліцією чи спецслужбами,
як правило, закінчувалися новими зіткненнями з силами
правопорядку й новими жертвами. Виступи чорношкірої більшості
середини 80-х рр. відзначалися надзвичайною брутальністю та
жорстокістю. В багатьох районах справжні вуличні бої відбувалися
між прихильниками АНК та "Інкати". Популярним способом страти
політичних противників стало практиковане обома сторонами
конфлікту спалення людей живцем усередині залитих бензином
автопокришок, які по кілька штук надягалися на тіло жертви.
Лише впродовж 1984—1986 рр. кількість офіційно зареєстрованих
жертв зіткнень досягнула 2891 особи. Ще більше людей зникло без
вісти. Аж до кінця 90-х рр. у ПАР час від часу випадково натрапляли
на таємні поховання жертв цієї боротьби. Масові заворушення 1984—
1986 рр. суттєво вплинули на рівень економічного розвитку ПАР.
Унаслідок припинення співпраці з ПАР банків Великобританії та
США було підірвано довіру інвесторів, і з країни почався відтік
капіталу. На 1985 р. зовнішній борг ПАР Склав 24 млрд. доларів, з
яких аж 16 млрд. припадали на короткотермінові кредити, які було
потрібно негайно віддавати. У вересні 1985 р. Преторії довелося
оголосити про замороження боргових виплат. Лише на початку 1987
р. уряд зміг стабілізувати ситуацію та спинити економічне падіння.
Реакцією на масові заворушення стало зростання популярності
серед білого населення ультраправих. У 1988 р. на виборах до парла-
менту перемогла Національна партія, що виступала за більш
жорстке поводження з чорношкірими. На початку 1989 р. у її
лідера, а водночас і президента країни, П. Боти, який перебував при
владі із 1979 р., трацився інсульт, й він пішов у відставку через
поганий стан здоров'я. Його місце зайняв адвокат та професор
університету Фредерік де Клерк (1936 р.н.), якого вважали
прихильником "сильної руки". 14 вересня 1989 р. Ф. де Клерк був
обраний президентом ПАР. Новий президент не виправдав
покладеного на нього ультраконсерваторами довір'я, продовживши
згортання політики апартеїду й ширше залучаючи до управління
країною чорношкіру більшість. Він оприлюднив розрахований на
п'ять років план
згортання політики расової сегрегації й залучення до
управління країною африканської більшості. У 1990 р. Ф. де Клерк
дозволив легалізувати АНК і випустив із в'язниці його лідера Н.
Манделу. Через рік скасовано останні закони, на які спиралася
система апартеїду: норми розселення за расовими групами, правила
реєстрації населення та сумнозвісний "Закон про суспільну безпеку".
Колишнім бойовикам АНК дозволили повернутися із Замбії додому,
а всім держслужбовцям, що вчинили злочини в період існування
системи апартеїду, оголошено амністію.
На ці кроки уряду одразу ж відреагувала міжнародна
спільнота. США та низка інших країн послабили режим економічних
санкцій щодо ПАР, а спортивну команду південноафриканців після
21-річного бойкоту запрошено до участі в Олімпійських іграх 1992 р.
Зняття з країни звинувачень у расизмі позитивно вплинуло на
міжнародний іжідж Південно-Африканської республіки.
8 результаті переговорів Н. Мандела та Ф. де Клерк досягнули
порозуміння
про порядок проведення перших у ПАР загальних виборів, що
відбулися
26—28 квітня 1994 р. АНК отримала на цих виборах 62%,
"Інката" — 10%,
а головна партія білої меншості Народна партія — 20% голосів. 27
квітня 1994 р.
вступила в дію тимчасова конституція країни, що закріпила
політичні права небі-
лого населення. За цивілізоване вирішення політичної кризи в
ПАР у 1993 р.
Ф. де Клерк та Н. Мандела були нагороджені Нобелівською премією
миру.
9 травня 1994 р. президентом ПАР обрано Н. Манделу,
причому Ф. де Клерк
став його другим заступником. Після виборів ООН скасувала всі
обмеження на
торгівлю та співпрацю із ПАР, визнавши тим самим остаточну
ліквідацію режиму
расової дискримінації в цій країні. У жовтні 1996 р. спеціально
скликані Консти
туційні збори затвердили нову конституцію, що вступила в дію з 4
лютого 1997 р.
Новий основний закон країни гарантував усім громадянам країни
рівні права перед
законом незалежно від їх расової приналежності, статі, релігійних
переконань чи
сексуальної орієнтації.
Для припинення протистояння між різними політичними силами
було створено багатосторонню Комісію з відновлення правди та
примирення, що мала провести розслідування дій уряду та опозиції
під час боротьби за скасування апартеїду. Оприлюднені в кінці 1998
р. висновки комісії виявилися малоприємними для всіх сторін
конфлікту. Виявилося, що не лише уряд, але й АНК та "Інката"
неодноразово порушували норми гуманності, вдавалися до
політичних вбивств та тортур своїх політичних супротивників й
порушували права людини. Незважаючи на те, що серед
звинувачених було багато близьких до Н. Мандели осіб й навіть його
дружина Вінні Мандела, що організовувала тортури запідозрених
у співпраці з расистським урядом чорношкірих, президент підтримав
висновки слідчої комісії. Розлучившись із дружиною, Н. Мандела
вдруге одружився на вдові колишнього президента Мозамбіку Граці
Маршел.
У 1998 р. Н. Мандела передав владу віце-президенту країни
Табо Мбеке (1942 р.н.), що походив із родини відомого діяча АНК
і, незважаючи на свої юнацькі захоплення марксизмом, закінчив
Суссекський університет в Брайтоні (Великобританія) й згодом
став прихильником західної економічної моделі. На президентських
виборах, що відбулися наступного року, Т. Мбеке підтвердив свої
повноваження й 16 червня 1999 р. офіційно прийняв присягу
президента ПАР. Опальний у 90-х рр. зулуський лідер Г.М. Бутелезі
отримав у новосформованому уряді пост міністра внутрішніх справ.
Прихід до влади в ПАР представників африканської більшості
дещо погіршив економічні показники країни. У 90-х рр.
середньорічний приріст ВНП складав 2%, що створювало для уряду
значні проблеми, особливо зважаючи на набагато швидший приріст
населення. Погіршилося медичне обслуговування, катастрофічно зріс
рівень злочинності. За неофіційною статистикою міжнародних
правозахисних організацій, жертвою зґвалтування у ПАР є кожна
третя жінка. Мільйони південноафриканців продовжують жити в
катастрофічних санітарно-гігієнічних умовах та постійно
недоїдають. Однак, переваги, спричинені ліквідацією расової
дискримінації, яка протягом десятиліть дестабілізувала ситуацію в
країні, є, без сумніву, значно важливішими для перспектив розвитку
ПАР. Володіючи найбільшим серед країн Тропічної та Південної
Африки промисловим потенціалом, ПАР має всі шанси збудувати
демократичне та економічно динамічне суспільство.
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Загальні праці
Бураков Ю.В. Новітня історія країн Азії та Африки
(1945-1992). — Київ, 1993.
Васильєв Л.С. История Востока. — В 2-х тт. — Т. 2. —
Москва, 1998.
Гон М. Новітня історія країн Азії в повоєнний період. —
Рівне, 2000.
История Тропической и Южной Африки (1918-1988). —
Москва, 1989.
Козицъкий А. Новітня історія країн Азії та Африки (1918-
1999 рр.). — Львів, 2000.
Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945-70-
ті роки): Підручник /
В.А. Мандола, М.М. Білоусов, Л.Ф. Гайдуков та ін. —
Київ, 1999.
Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980—
2000 роки): Підручник /
Л.Ф. Гайдуков, В.Г. Кремінь, Л.В. Губерський та ін. —
Київ, 2001.
Новейшая история арабских стран Азии (1917-1985). —
Москва, 1988.
Новейшая история арабских стран Африки (1917—1987).
— Москва, 1987.
Новейшая история стран Азии и Африки. XX век:
Учебник для вузов / Под ред.
А.М. Родригеса. — В 3-х тт. — Москва, 2001.
Сергійчик І.М. Новітня історія країн Азії та Африки
(1918 — кінець XX ст.). —
Суми, 2002.
Тумаков А.И., ЧижовАЛ. Новейшая история стран
Восточной Азии (1945-2000 гг.):
Учебное пособие. — Харьков, 2002.
Юрьев М.Ф. История стран Азии и Северной Африки после
второй мировой войны
(1945-1990): Учебное пособие. — Москва, 1994.
Тексти
Ататюрк Мустафа Кемаль. Избранные произведения,
речи, выступления. — Москва, 1966.
Благодатов Алексей. Записки о китайской
революции (1925-1927). — Москва, 1979.
Браун Отто. Китайские записки: 1932-1939. — Москва,
1974. Варненская Моника. Война в джунглях: Записки
военного кореспондента. — Москва, 1970.
Варненская Моника. Репортаж из Сайгона. — Москва,
1973 Ганди Индира. Речи, статьи, интервью. — Москва, 1975.
Ганди Мохандас Карамчанд. Моя жизнь. — Москва, 1968. Дэн
Сяопин. Основные вопросы современного Китая. — Москва,
1988. Иванов Михаил. Япония в годы войны: Записки очевидца.
— Москва, 1978. Ким Ир Сен. Ответы на вопросы иностранных
журналистов. — Пхеньян, 1970. Меир Голда. Моя жизнь. —
Москва, 1998.
На китайской земле: Воспоминания советских
добровольцев (1925-1945). — Москва, 1977.
Накасонэ Ясухиро. Политика и жизнь: Мои мемуары. —
Москва, 1994. Независимия Африка в документах. — Москва,
1965. Неру Джавахарлал. Автобиография. — Москва, 1955.
Неру Джавахарлал. Воспоминания, исследования. — Москва,
1989. Нкрума Кваме. Я говорю о свободе. — Москва, 1967.
Падуа де Моутиньо Марио. Война в Анголе: Дневник
военного врача экспедиционной армии. — Москва, 1963.
Прасад Ранджендра. Автобиография. — Москва, 1961.
Ну И. Первая половина моей жизни. Воспоминания Пу И —
последнего императора Китая. — Москва, 1968.
Пэн Дехуай. Мемуары маршала. — Москва, 1988.
Сукарно Ахмед. Индонезия обвиняет: Сборник статей и
речей. — Москва, 1961.
Сунь Ятсен. Избранные произведения. — Москва, 1964.
Хо Ши Мин. Избранные статьи и речи. — Москва, 1958.
Китай
Барач Д. Дэн Сяопин. — Москва, 1989.
Борисов О.Б. Внутренняя и внешняя политика Китая в 70-е
годы. — Москва, 1982.
Владимиров О.Е., Ильин М.Я. Эволюция политики и
идеологии маоизма в 70-е —
начале 80-х годов. — Москва, 1980.
Воронцов В.Б. Судьба китайского Бонапарта. — Москва,
1989.
Галянович Ю.М. «Белые пятна» и «болевые точки» в
истории советско-китайских
отношений. — В 2-х кн. — Москва, 1992.
Гелъбрас В.Г Экономическая реформа в КНР: очерки,
наблюдения, размышления. —
Москва, 1990.
Ефимов Г.В. Сунь Ятсен: поиск пути (1914-1922). —
Москва, 1981.
Жуков В.В. Китайский милитаризм (10—20-е годы XX в.).
— Москва, 1988.
История Китая / Л.С. Васильев, З.Г. Лапина, А.В.
Меликсетов и др. —
Москва, 1998.
Каретина Г.С. Чжан Цзолинь и политическая борьба в
Китае в 20-е годы. —
Москва, 1984.