Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
25 травня 1969 р. у Судані відбувся черговий військовий
переворот, в результаті якого до влади прийшов полковник Джафар
Німейрі, який одразу ж сам себе призначив генералом.
Відмовившись від підтримки традиційних партій, він одноосібно
керував країною, щоправда, встановивши контакти з місцевими
комуністами, яким знову було дозволено діяти легально. У сфері
зовнішньої політики Судан переорієнтувався із держав Західної
Європи на СРСР, КНР та інші країни комуністичного блоку. .Але вже
в 1971 р., після невдалої спроби комуністичного перевороту, відносини
з Москвою погрішилися. Бажаючи зміцнити свої владні позиції, в
тому ж 1971 р. Дж. Німейрі організував своє "обрання" президентом
країни. Водночас було створено повністю контрольований владою
Суданський соціалістичний союз, що став єдиною легальною
політичною партією країни.
Новий політичний курс Судану закріплено в конституції, яку
прийнято 1973 р. Уряд повернув колишнім власникам частину
націоналізованих раніше підприємств, а також здійснив заходи,
скеровані на заохочення інвестицій. Головними фінансовими
донорами країни стали Саудівська Аравія та Об'єднані Арабські
Емірати.
Тим часом, незважаючи на укладену з сепаратистами півдня в
березні 1972 р. в Аддіс-Абебі угоду, що передбачала утворення
автономної провінції на півдні Судану, війна тривала. У червні 1983
р. Дж. Німейрі в односторонньому порядку скасував досягнені
раніше домовленості й відновив на півдні країни старий
адміністративний поділ, що існував там до 1972 р.
На початку 80-х рр. й без того нелегке економічне становище
країни знову погрішилося. Із падінням світових цін на бавовну,
експорт якої приносив основні валютні надходження, Судан почав
відчувати хронічний бюджетний дефіцит. Намагаючись отримати
зовнішні позики, уряду довелося піти на виконання запропонованих
міжнародними фінансовими організаціями програм жорсткої
бюджетної економії. Своєю чергою, підвищення внутрішніх цін на хліб,
цукор та бензин призвело 1982 р. до бурхливих антиурядових виступів.
Щоденними прикметами життя простих суданців стали інфляція,
девальвація внутрішньої валюти та зростання цін.
Бажаючи відволікти увагу населення від складних
економічних проблем, Дж. Німейрі розгорнув широку програму
ісламізації країни. У вересні 1983 р. оголошено про запровадження
шаріатських судів, що мали керуватися в своїй діяльності
традиційним мусульманським правом. Природним чином, це
рішення викликало черговий спалах партизанської боротьби на
півдні країни. Величезні військові видатки на боротьбу з
партизанами остаточно розхитали економіку. Крім цього, країну
вразила сильна посуха. Бюджетні дірки уряд розпачливо намагався
латати, безладно позичаючи гроші за кордоном. У 1985 р. Судан
мав виплатити 1 млрд. доларів попередніх боргів, причому ця сума
більш як удвічі перевищувала всі очікувані того року валютні
надходження країни. У квітні 1985 р., у черговий раз підвищивши, на
вимогу кредиторів, ціни, уряд спровокував бурхливі виступи
населення. Услід за масовими демонстраціями почався загальний
страйк, після чого група офіцерів усунула з поста президента Дж.
Німейрі.
Влада в країні перейшла до військової ради, очолюваної
генералом Абделем Рахманом Сівар ад-Дагабом. У травні 1985 р.
нове керівництво Судану почало закривати шаріатські суди.
Водночас уряд пообіцяв домовитися із повстанцями півдня та
припинити громадянську війну. Це не сподобалося місцевим
мусульманським фундаменталістам, які виступили з критикою дій
армії. У відповідь військові провели арешти серед місцевих
ісламістів, створивши спеціально для них концтабір у віддаленій
провінції Дарфур.
На проведених у 1986 р. виборах переміг Садик аль-Махді.
Але і під його керівництвом країні не вдалося подолати головних
проблем соціально-економічного характеру та припинити війну. На
тлі принизливих воєнних поразок у 1989 р. армія вчинила ще один
військовий переворот, у результаті чого до влади у Судані прийшли
ісламісти, очолювані генералом Омаром Хасаном аль-Баширом.
Створена військовими Революційна рада національного
порятунку заборонила всі політичні партії країни, крім Національного
ісламського фронту. Всіх критиків режиму ув'язнено. Судан
налагодив відносини із Лівією, Іраном та Іраком, а після приходу в
Кабулі до влади "Талібану", й Афганістаном. У 1993 р. відбулася
формальна передача влади військовими цивільному уряду, проте й
надалі визначальний вплив на внутрішню та зовнішню політику країни
продовжував справляти О.Х. аль-Башир та Національний ісламський
фронт.
Уряд ісламістів зробив спробу вирішити питання громадянської
війни силовими методами. Хартум уважав, що із падінням
прокомуністичного режиму М.Х. Маріама в Ефіопії, який надавав
сепаратистам військову та фінансову допомогу, повстанці півдня
країни будуть послаблені. Початкові успіхи урядових військ
змусили партизанів в 1993 р. сісти за стіл переговорів, але вже через
кілька місяців переговори було перервано, й війна продовжилася. У
1995 р. повстанці, об'єднавшись із опозиційними до ісламістів
силами на мусульманській півночі Судану, створили Національний
демократичний союз, що оголосив наміри боротися за встановлення
в країні світського політичного режиму. '
Громадянська війна в Судані стала одним із найкривавіпіих
конфліктів у історії XX ст. Лише за період 1983-2000 рр. у
результаті бойових дій загинуло майже 1,5 млн. осіб, переважна
більшість яких, втім, не була вбита в боях, а померла від голоду,
хвороб та поневірянь, спричинених повним руйнуванням соціальної
інфраструктури півдня країни. Близько 5 млн. біженців із зони
бойових дій змушені жити в спеціальних таборах. Переселення до
міст, особливо до столиці, великої кількості біженців, поставило на
межу колапсу міські комунальні служби, що ніяк не можуть
справитися із стрімким зростанням населення.
У 1996 р. до Судану переселився відомий лідер ісламських
фундаменталістів Осама бен Ладен. Після терористичних актів
серпня 1998 р. у Кенії та Танзанії, під тиском СІЛА, суданська
влада вислала О. бен Ладена до Афганістану, проте все ж не змогла
уникнути міжнародної ізоляції. Військова авіація СІЛА здійснила
бомбові та ракетні удари по фармацевтичному заводу в Судані, що
належав Саудівському мільйонерові. У наступні роки міжнародна
ізоляція країни лише посилилася, оскільки Судан перебуває під
підозрою, як держава, що підтримує міжнародний тероризм та
дозволяє існування на своїй території вишкільних таборів
різноманітних бойовиків-ісламістів.
Відстала та зруйнована майже півстолітньою громадянською
війною країна належить до десятки найбідніших держав світу.
Знищена соціальна інфраструктура, мільйони біженців та
голодуючих, зовнішня ізоляція та гострий внутрішньополітичний
конфлікт не дають підстав для оптимістичних прогнозів майбутнього
Судану. Вочевидь, лише за умови зовнішньої допомоги країна
зможе вирватися із лабет жахливої політичної та економічної кризи.
СОМАЛІ
■ Проголошення незалежності
■ Правління Сіада Барре
■ Громадянська війна та дезінтеграція країни
Проголошення незалежності
Поразка Італії у Другій світовій війні поставила питання
подальшої долі італійських колоніальних володінь. Територія
Сомалі у цей час формально була поділена на дві частини -
Британську та Італійську, хоча реальна влада в обох належала
Лондону. Першою спробою вирішити повоєнну долю країни
став оголошений у 1946 р. план британського міністра
закордонних справ Ернеста Бевіна, що полягав у пропозиції
об'єднання північної британської та південної італійської частин
країни включно зі спірною західною територією Огаден, на яку
претендувала Ефіопія. У 1948 р. у Могадішо почала роботу
створена Великобританією, СІЛА, Францією та СРСР спеціальна
комісія, що мала виробити план передачі влади місцевим
представникам. Комісія висловилася за те, щоб італійці тимчасово
зберігали свою присутність у колишній колонії до того часу, поки
не буде створено місцеві адміністративні кадри. Сомалі мало
отримати незалежність після 10-річного перехідного періоду,
упродовж якого, як очікувалося, сформується національна
адміністративна інфраструктура.
У 1954 р вперше в історії країни відбулися вибори до
місцевих органів влади, а двома роками пізніше - до Установчих
зборів, які мали виробити конституцію та проголосити незалежність.
Більшість місць в Установчих зборах отримали
депутати головної
незалежницької партії країни — ЛІГИ сомалійської МОЛОДІ. ЧЛЄН
Шиї ЛЩуляХ. Я ШШ В ІУоУ р. очолив перший автономний уряд.
У той самий час виникли й перші політичні організації Сомалі,
розмежовані за племінною ознакою: 1958 р. вихідці з племені дарод
створили Лігу Великого Сомалі.
Незалежність Республіки Сомалі було проголошено 1 липня
1960 р. після об'єднання британської та італійської частин країни.
Президентом країни став Абдулрашид Алі Шермак, до уряду
увійшло приблизно порівно представників півночі та півдня країни.
Вже з перших днів незалежності уряду довелося долати численні
економічні та соціальні проблеми. Сомалі не мало сучасної
промисловості та засобів комунікації. Між Могадішо та
британською частиною країни не було навіть телефонного зв'язку.
Серед усіх рік на території Сомалі лише дві не пересихали під час
жаркого сезону, що суттєво обмежувало можливості розвитку
сільського господарства. Відсутність писемно кодифікованої
сомалійської мови змусила зберегти в діловодстві англійську та
італійську мови.
Зважаючи на винятково сильні родові та кланові зв'язки, всі
спроби струк-туризащі суспільства виявилися невдалими.
Адміністративний апарат одразу почав формуватися як розсадник
клановості та корупції. Попри всі намагання створити власну
промисловість, аж до кінця 60-х рр. 80% ВНП складала продукція
сільського господарства. Сомалі експортувала банани, бавовну та
ароматичні смоли, причому чи не єдиним зовнішньоекономічним
партнером Могадішо залишалася Італія Непродумані економічні
експерименти спричинили інфляцію та зростання безробіття Появу
незалежної сомалійської держави насторожено сприйняли сусідні
країни, особливо Ефіопія та Кенія, на території яких мешкала значна
сомалійська меншина - 1 млн. осіб у Ефіопії та 250 тис. у Кенії.
Особливо гостро питання
сомалійської меншини стояло в Кенії, яка на момент
проголошення незалежності Сомалі ще була колоніальним
володінням Великобританії. Сомалійська меншина у північній Кенії
чітко задекларувала бажання приєднатися до Сомалі, проте Лондон
вирішив відкласти розв'язання цього питання до часу
проголошення кенійської незалежності. Обурені такою позицією
сомалійці розірвали в 1963 р. дипломатичні відносини із
Великобританією, а в північній Кенії почався сепаратистський парти-
занський рух, що тривав до 1967 р. Лише після того, як
новопризначений прем'єр Сомалі Мухаммед Ібрагім Егал провів
особисті переговори з кенійським лідером Джомо Кеніатою,
відмовившись від претензій на північну Кенію, двосторонні
відносини вдалося нормалізувати.
Правління Сіада Барре
Відмова від боротьби за "Велике Сомалі" була сприйнята
значною частиною населення країни як зрада національних
інтересів. На тлі постійних економічних невдач це послужило
вироком правлячому режиму. 15 жовтня 1969 р. під час відвідин
враженого сильною посухою району Лас Анод президента країни А.
Шермака було вбито одним із місцевих поліцейських, що охороняв
президентський кортеж. Прем'єр-міністр М.І. Егал негайно
повернувся до столиці, але владу там вже захопили військові.
Переворот вчинили прокомуністично налаштовані офіцери, очолені
головнокомандувачем збройних сил країни генералом Сіадом Барре.
Функції уряду перейняла створена старшими офіцерами Військово-
революційна рада, країна змінила назву на Демократична Республіка
Сомалі, а метою її політичного та економічного розвитку оголошено
побудову соціалістичного суспільства. У 1970 р. заборонено всі
політичні партії.
Розроблений за допомогою радянських фахівців план
економічного розвитку країни передбачав посилення
централізованих методів управління господарством та поетапну
націоналізацію приватного сектору економіки. У 1975 р. уряд
націоналізував землю, яку згодом передав у оренду селянам.
Розгорнуто амбітні програми покращення охорони здоров'я та
ліквідації неписьменності. Разом з тим, великі бананові плантації та
головні експортні фірми країни, що давали левову частку валютних
надходжень, військові залишили в приватних руках.
Незважаючи на економічну допомогу з боку СРСР, Сомалі не
вдалося уникнути чергового голоду, що вразив країну після великої
посухи 1974 р. Не маючи змоги допомогти голодуючим районам,
уряд організував широку акцію переселення мешканців уражених
голодом провінцій на південь країни.
В обмін на економічну та військову допомогу СРСР Сомалі
дозволив радянським військовим кораблям базуватися у порту
Бербера, що містився в стратегічно важливому місці біля входу до
Червоного моря. Втім, зближення із Радянським Союзом не завадило
Сіаду Барре розвивати добросусідські відносини із мусульманським
світом. У 1974 р. Сомалі вступило до Ліги арабських держав. У
регіональній політиці військовий уряд повернувся до ідеї створення
"Великого Сомалі", що мало об'єднати Французький берег Сомалі
(Джибуті), Огаден і північну Кенію.
Створення "Великого Сомалі" Сіад Барре вирішив розпочати із
приєднання населеної сомалійцями провінції Огаден, яку в 1954 р.
британцями було передано Ефіопії. Сомалійські військові вирішили
скористатися тим, що після повалення в 1974 р. імператора Хайле
Селассіє І у Ефіопії почався тривалий період політичної нестабільності
та суспільного розкладу. Завдяки таємній допомозі Могадішо, на терито-
рії Огадену створено Західносомалійський визвольний фронт,
що розпочав збройну боротьбу проти уряду Аддіс-Абеби. Згодом до
Огадену вступили частини регулярної сомалійської армії. Упродовж
1977 р. весь Огаден опинився в руках сомалійців.
Унаслідок цих подій у винятково складній ситуації опинився
СРСР. Обидві конфліктуючі сторони, і Сомалі й Ефіопія, вважалися
союзниками Москви, обидві країни декларували наміри будувати
соціалізм, і в обмін на лояльність до комуністичної ідеології вимагали
поставок зброї та інструкторів. Після деяких вагань Радянський Союз
зробив ставку на Ефіопію, яка потенційно була потужнішою
державою й виглядала більш привабливо в ролі головного
регіонального союзника. До Ефіопії надіслано не тільки значні партії
сучасної зброї, але й військових радників, що згодом безпосередньо
брали участь у боях з сомалійцями. Крім цього, 18-тисячний
військовий контингент до Ефіопії вислала Куба. Водночас всі
радянські радники із Сомалі були відкликані на батьківщину.
Опинившись без радянської військової підтримки, сомалійські
війська зазнали поразки. До березня 1978 р. Ефіопія відновила
повний контроль над провінцією. Під час боїв із ефіопсько-
кубинськими військами майже цілу сомалійську армію було
знищено.
Одразу після завершення війни за Огаден, обурений
поведінкою СРСР Сіад Барре розірвав дипломатичні відносини із
країнами соціалістичного табору й розпочав зближення із США.
Усі мешканці країн комуністичного блоку, окрім китайців, були
упродовж 48 годин вислані із країни. Втім, встановлення контактів із
Вашингтоном не змінило авторитарної сутності сомалійського
режиму. При владі стояла створена 1976 р. Сомалійська
революційна соціалістична партія, а прийнята на референдумі 1979
р. конституція законодавчо закріпила існування однопартійної