Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
Ефіопії проти центрального уряду повстав народ оромо. На початку
1990 р. урядові війська контролювали лише невеличку територію
навколо столиці країни.
Федеративна Ефіопія
Унаслідок досягнутих на переговорах у Лондоні
домовленостей полковник М.Х. Маріам 21 травня 1991 р. зрікся
влади і вилетів до Зімбабве маленьким військовим літачком. Тижнем
пізніше Аддіс-Абебу зайняли підрозділи народу тіграй. Тимчасовим
лідером Ефіопії, за рішенням Революційно-Демократичного фронту,
став керівник національного руху тіграй Мелес Зенаві.
До очоленого М. Зенаві уряду ввійшли 87 представників від 20
головних політичних угруповань та етнічних груп країни.
Передбачалося, що цей уряд діятиме лише два роки до того моменту,
коли буде скликано загальнодержавні Установчі збори. За
розпорядженням уряду М. Зенаві, у 1991 р. територія Ефіопії була
поділена на 14 адміністративних районів з власними місцевими
адміністраціями. Еритрейці погодилися зачекати із проголошенням
своєї незалежності ще два роки, поки не буде створено новий
демократичний режим в Аддіс-Абебі. Ліквідація однопартійної
системи вилилася в швидке розмноження різноманітних партій,
яких невдовзі налічувалося вже понад сотню. Поділена та
пересварена між собою опозиція не змогла завадити М. Зенаві
суттєво зміцнити свою владу, так і не поділившись нею із іншими
партіями. 24 травня 1993 р. Еритрея проголосила незалежність.
Завершення перехідного періоду збіглося в часі з черговим
сильним голодом. У 1994 р. у країні голодувало понад 7 млн. осіб.
Незважаючи на періодично повторювані "голодні роки", економічну
скруту та колапс системи охорони здоров'я, у 90-х рр. населення
країни продовжувало зростати в середньому на 3,2% щороку. Це
створювало для країни вельми складну проблему, особливо, якщо
зважити на те, що приріст виробництва сільськогосподарської
продукції у той самий період складав заледве 0,5% на рік.
У червні 1994 р. в більшості регіонів Ефіопії проведено вибори
до Установчих зборів. Вибори бойкотували народи оромо та амхара.
Більшість мандатів (484 із 547) отримали лояльні до М. Зенаві
депутати. Незважаючи на частковий бойкот виборів та відзначені
міжнародними спостерігачами порушення під час голосування, 8
грудня 1994 р. Установчі збори затвердили нову конституцію Ефіопії,
яка передбачала трансформацію країни на федеративній основі. Було
створено 9 автономних штатів, за кожним із яких закріплювалося
право вийти зі складу федерації та створити незалежну державу.
Країну перейменовано в Федеративну Демократичну Республіку
Ефіопія. Запроваджено двопалатний парламент. Хоча всі релігії та
етнічні групи оголошувалися рівними перед законом, робочою, але не
державною, мовою федерації залишилася амхарська. Спільним
головою держави ставав прем'єр-міністр, яким залишився М. Зенаві,
котрого в серпні 1995 р. переобрано на черговий термін.
Намагаючись відродити економіку, уряд провів приватизацію
підприємств неефективного державного сектору, роздав концесії на
розвідку та видобуток корисних копалин американським та
французьким фірмам. Для стабілізації фінансового сектору проведено
девальвацію національної грошової одиниці. Крім цього, в Ефіопію
надійшла значна зовнішня фінансова допомога та позики. Лише
протягом 1994-1995 рр. країна отримала понад 1 млрд. доларів
зовнішніх позик. Завдяки цьому вже під кінець 1994 р. вдалося
досягнути хоча й незначного, на 1,4%, але все ж позитивного
приросту ВНП.
У сфері зовнішньої політики федеративна Ефіопія
задекларувала наміри нормалізувати відносини з усіма своїми
сусідами. Однак відносини з мусульманськими сусідами майже
одразу почали складатися досить напружено. Вже восени
1997 р. з'явилося напруження в стосунках із Еритреєю.
Причиною цьому послужило затвердження еритрейцями власної
національної валюти — накфи. Аддіс-Абеба відмовилася проводити
економічні розрахунки із колишньою провінцією із перерахунком
ефіопських бірів у накфи. Навесні 1998 р. відносини між Ефіопією
та Еритреєю різко погіршилися, а 6 травня того ж року почалися
прикордонні сутички. Приводом до конфлікту стала незначна
прикордонна суперечка навколо району Бадаме. У ході конфлікту
Ефіопія депортувала усіх еритрейців, що на момент війни
опинилися на її території. У відповідь уряд Асмери вдався до
аналогічного кроку виселивши з країни всіх ефіопів. Прикордонні
сутички на еритрейсько-ефіопському кордоні з різною
інтенсивністю тривали до осені 2000 р. На першому етапі боїв
еритрейцям навіть вдалося вклинитися на територію Ефіопії, але
згодом ефіопські війська відновили попередню лінію кордону.
Остаточну угоду про припинення вогню підписано в Алжирі 12
грудня 2000 р.
Падіння марксистського режиму підвело риску під кількома
століттями послідовної реалізації Ефіопією концепції унітарної
держави. Перебудова країни на федеративній основі відкрила нові
можливості для виходу із перманентної економічної та політичної
кризи. Разом із тим, у кінці 90-х рр. з'явилися й певні тривожні
тенденції розвитку внутрішньополітичного життя Ефіопії:
корупційні скандали та численні випадки переслідування вільної
преси, за які М. Зенаві навіть заслужив сумну славу "головного
африканського тюремника журналістів". Подолання важкого спадку
тоталітарного минулого ще тривалий час вимагатиме від мешканців
Ефіопії цілеспрямованої та наполегливої праці.
СУДАН
■ Проголошення незалежності
■ Військові уряди
Проголошення незалежності
На час закінчення Другої світової війни Судан перебував під
спільним управлінням Єгипту та Великобританії. Генерал-
губернатора країни призначав Лондон, а більшість адміністративних
посад обіймали єгиптяни. Крім цього, на суданській території було
розташовано британські та єгипетські війська. Важливим кроком на
шляху до здобуття незалежності для Судану стали перші в історії
країни вибори до Установчих зборів, що відбулися 15 листопада 1948
р. Найбільшу кількість мандатів отримала релігійна партія "Аль-Умма"
("Громада"), а її представник Абдаллах Халіль став головою зборів.
Майже одразу після виборів у Омдурмані та інших містах почалися
масові демонстрації з вимогами негайного проголошення
незалежності. Єгиптяни намагалися загальмувати процес передачі
влади місцевому населенню, проте, незважаючи на опір Каїра, 23
квітня 1952 р. Установчі збори Судану прийняли статут
самоврядування, що передбачав, зокрема, створення в країні
двопалатного парламенту та окремого суданського уряду.
Британському генерал-губернатору відводилися роль представника в
зовнішньополітичних питаннях.
Наступний етап національно-визвольного руху в Судані
почався після липневого антимонархічного перевороту 1952 р. в
Єгипті. На початку 1953 р. єгипетські "вільні офіцери" визнали
юридичну правомочність суданського статуту самовряду-
вання. У грудні того ж року відбулися вибори до суданського
парламенту, який розпочав роботу 9 січня 1954 р. У нижній палаті
парламенту більшість місць (50 із 97) отримали представники
очолюваної аль-Ашарі Національно-юніоністської партії. Ще 23
мандати виборола "Аль-Умма". Інтереси немусульманського півдня
країни представляли лише 9 депутатів.
Прем'єр-міністром став аль-Ашарі, який створив уряд
виключно із членів своєї партії. Щоправда, через рік, у грудні 1955
р., кабінет став коаліційним, оскільки до нього запросили
представників "Аль-Умми." На цей момент головні суданські
вимоги, висунуті щодо Великобританії та Єгипту, полягали в
евакуації з країни іноземних військ та передачі генерал-губернатором
владних повноважень спеціально створеній комісії місцевих
представників.
Незалежність Судану проголошено 1 січня 1956 р., 6 січня
країна вступила до Ліги арабських держав, а ще через місяць була
прийнята до ООН. Новопостала країна одразу зіткнулася з
економічними труднощами та суттєвим напруженням в стосунках
між арабізованою мусульманською північчю країни та півднем, де
більшість населення сповідувало традиційні анімістичні культи та
почасти християнство. Акт проголошення незалежності був вороже
сприйнятий на півдні, де ще із серпня 1955 р. відбувалися збройні
сутички між мусульманськими прибульцями та місцевими
жителями. У зовнішньополітичній сфері невирішеним питанням була
проблема спільного використання разом з Єгиптом водних ресурсів
Нілу.
Складним чином відбувалося становлення суданської
демократичної системи. Упродовж 1956—1958 рр. керівництво країни
перебувало в руках парламенту. Цивільний уряд спочатку очолював
аль-Ашарі, але вже 6 липня 1956 р. він змушений був піти у відставку
й передати владу лідерові "Аль-Умми" А. Халілю. Парламентська
боротьба супроводжувалася загостренням соціально-політичної
ситуації, посиленням протистояння між різними етнічними та
релігійними групами. Намагаючись вирішити економічні проблеми
країни, уряд А. Халіля підняв ціни на головну статтю суданського
експорту — бавовну. Втім, уряд досягнув цим протилежного від
планованого результату — колишні покупці відмовилися від
поставок із Судану. Фінансова криза у країні лише загострилася. На
додачу до економічних невдач зіпсувалися початково дружні
відносини з Єгиптом. У 1958 р. між обома країнами мало не дійшло
до війни через спірну територію на березі Червоного моря. Під
тиском інших арабських країн Г.А. Насер відвів свої війська із
спірного району, але суперечку так і не було вирішено.
Військові уряди
Економічні та політичні невдачі остаточно позбавили уряд
підтримки. Коли 17 листопада 1958 р. очолені генералом Ібраіімом
Аббудом військові вчинили збройний переворот, цивільний уряд ніхто
не захищав. А. Халіля та його міністрів усунуто від влади й
арештовано. Влада опинилася в руках Найвищої військової ради, що
складалася з 13 чоловік. Всі політичні партії та профспілки
заборонено.
На першому етапі свого існування військовий режим І.
Аббуда виявився досить ефективним. Країна намагалася
балансувати між Заходом та Сходом, відкрито не підтримуючи ані
США, ані СРСР. У 1959 р. нарешті вирішено питання поділу вод Нілу
із Єгиптом. Єгиптяни виплатили Судану значну фінансову компен-
сацію за території, затоплені водосховищем у результаті
будівництва висотної Асуанської греблі. У тому ж 1959 р. засновано
Землеробський банк, а в 1960 р. —
Центральний банк Судану. Обидва банки кредитували розвиток
сільського господарства та приватного підприємництва. З 1962 р.
почалася реалізація перспективного плану розвитку іригації,
транспорту та сільськогосподарської інфраструктури. Щоправда, до
кінця цей план так ніколи й не був реалізований, оскільки в уряду
забракло коштів.
У середині 60-х рр. економічні та політичні успіхи змінилися
невдачами. Судан чимраз сильніше почав відчувати наслідки
авторитарного "ручного" управління економікою. Перманентна
збройна боротьба з партизанами півдня країни поглинала значні
матеріальні ресурси. Помилковою виявилася політика "арабізації" півдня
країни, що полягала в масованому будівництві там мечетей та
мусульманських навчальних закладів. Ці урядові заходи викликали
лише посилення сепаратистських настроїв серед немусульманського
населення Екваторіальної провінції. Стосунки із країнами Заходу
почали псуватися після того, як 22 лютого 1962 р. уряд заборонив
діяльність будь-яких християнських місій і вигнав з країни всіх
християн-місіонерів.
Найбільше незадоволення урядом висловлювали місцеві
комуністи та прихильники ісламістського шляху розвитку країни,
зосереджені в партії "Аль-Умма". У жовтні 1964 р. у Хартумі
відбулися студентські демонстрації з вимогами припинити війну на
півдні та створити цивільний уряд. 25 жовтня в місті почався
загальний страйк. Опозиційні до військового режиму сили
об'єдналися, створивши Об'єднаний фронт. Під його тиском ЗО
жовтня 1964 р. генерал І. Аббуд дозволив представникам кількох
опозиційних політичних партій створити коаліційний уряд. 14
листопада 1964 р. І. Аббуд остаточно пішов у відставку з усіх постів,
передавши владу комісії із п'яти осіб. Найвищих військових
посадовців, що керували Суданом упродовж шести років, арештовано
й вислано до віддалених поселень в провінції Дарфур. Звільнено
політичних в'язнів, легалізовано партії, а також відновлено
скасовану військовими автономію університетів.
У квітні — травні 1965 р. у Судані відбулися парламентські
вибори, на яких найбільше мандатів вибороли "Аль-Умма" (76) та
Демократично-юніоністська партія (54). Саме вони й сформували
коаліційний уряд, який очолив Ахмед Магуб. Обидві партії отримали
по шість портфелів, а ще три було зарезервовано за представниками
півдня, які, втім, так і не вислали до уряду своїх делегатів. Однак і
цей уряд виявився нездатним вирішити пекучі проблеми країни,
насамперед, завершити тривалу громадянську війну, яка в середині
60-х рр. перетворилася на широкомасштабний збройний конфлікт. На
півдні країни в руках урядових військ залишилися лише великі
міста, а решту території контролювали партизани. Від остаточної
поразки у війні зі збройною опозицією Хартум урятувала лише
внутрішня усобиця серед повстанців. У грудні 1965 р. партизанські
сили розкололися на два ворогуючих табори, причому одразу
розпочали між собою бойові дії.
Постійні невдачі на фронті накладалися на гостру політичну
боротьбу всередині правлячої коаліції. Додатковупроблему для уряду
створив конфлікт між комуністами та ісламістами, через який війна
мало не почалася ще й на півночі Судану. Поштовхом до конфлікту
стала провокаційна та образлива для почуттів віруючих, промова, з
якою виступив на великому мітингу в Омдурмані в листопаді 1965
р. член сирійської компартії, що приїхав у гості до своїх колег по
ідеології. У відповідь ісламісти організували масові маніфестації з
вимогами заборонити діяльність комуністів, які дозволяють собі
ображати почуття віруючих. Під тиском демонстрантів 24 листопада
1965 р. парламент прийняв поправку, якою заборонив пропаганду
комунізму, діяльність компартії та усунув депутатів-комуністів зі
свого складу.