Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
могли проїхати автомобілі "грішників", які не дотримувалися
шабату. Ортодокси вимагали від уряду прийняти закон, який би
забороняв роботу будь-яких магазинів чи закладів культури в
суботу. У 1982 р. під тиском релігійних партій уряд заборонив
польоти літаків ізраїльських авіаліній "Ель-Ал" по суботах.
Войовничі молоді ортодокси часто нападали на відкриті в суботу
заклади, або навіть на людей, які поводилися на вулицях не
відповідно до релігійних приписів галахи. Між прихильниками
світського шляху розвитку країни та ортодоксами іноді доходило до
сутичок, які доводилося вгамовувати поліції та армії.
Значне обурення в ізраїльському суспільстві викликали
ексцеси, яких допускали військові під час ліванської війни. Після
влаштованого ліванськими християнами масового вбивства
цивільного населення палестинських таборів Саб-ра і Шатіла, 25
вересня 1982 р. на вулиці Тель-Авіву вийшла 250-тисячна демон-
страція з вимогами розслідувати персональну відповідальність
ізраїльських військових, зокрема міністра оборони А. Шарона в
цьому масовому вбивстві. Під час однієї із антивоєнних маніфестацій
під гаслами "Мир — зараз!", 10 лютого 1983 р. на демонстрантів
напали озброєні прибічники правлячого "Лікуду". Під час сутичок
хтось застосував ручні гранати. З'явилися жертви, причому загинув
учасник демонстрації, який відслуживши в десантному підрозділі,
щойно повернувся з війни в Лівані.
Наслідком цих заворушень стала відставка А. Шарона, якого,
однак, прем'єр залишив в уряді в якості міністра без портфеля.
Безпрецедентним для історії країни став факт відмови окремих
резервістів служити в складі окупаційних військ
у Лівані. Під час боїв у Бейруті траплялися випадки, коли
офіцери ізраїльської армії відмовлялися виконувати накази
командування, мотивуючи своє порушення присяги тим, що вони не
бажають допустити невиправданих жертв серед арабського
цивільного населення. Понад 170 осіб з-поміж таких порушників
наказів командування згодом засудили військові суди.
На тлі постійних демонстрацій та страйків, у вересні 1983 р,.
М. Бегіна на посту прем'єра змінив Іцхак Шамір (1915 р.н.),
колишній міністр закордонних справ. Свого часу І. Шамір був
членом терористичного угрупування "Іргун цвай леумі" й навіть
безпосередньо брав участь в терористичних актах, а згодом став
діячем партії "Херут".
Партійне суперництво між МААРАХ та "Лікудом" посилило
відчуження між сефардами та ашкеназі. Як виявили соціологічні
дослідження, 70% сефардів голосували за "Лікуд", тимчасом як 70%
ашкеназі віддавали свої голоси представникам "робітничих" партій.
На парламентських виборах 1984 р. "Лікуд",отримав 41 мандат, а
МААРАХ 44, але оскільки серед незалежних депутатів було багато
осіб ще радикальніше налаштованих, аніж "лікудівці", для
формування уряду довелося укладати політичну угоду. МААРАХ і
"Лікуд" домовилися, що на два роки прем'єром стане представник
"робітників" Шимон Перес (1923 р.н.), а І. Шамір повернеться в
крісло міністра закордонних справ. Через два роки Ш. Перес та І.
Шамір помінялися своїми постами. Ізраїль вивів свої війська із
більшої частини території Лівану, залишивши лише невеликий
контингент у прикордонній "смузі безпеки".
Коаліційний уряд виявився безсилим перед лицем фінансової
катастрофи. Розбалансовану економіку розхитували видатки на
війну в Лівані. У середині 80-х рр. інфляція складала 400% ,
зовнішній борг сягнув 23 млрд. доларів, торговий дефіцит — 4 млрд.
доларів, стрімко зростало безробіття, почався ринковий колапс.
Єдиною надією Тель-Авіва залишалися США, які щороку надавали
ізраїльтянам фінансової допомоги більше, аніж решті своїх союзників
у світі. У 1987 р. допомога від США склала 4 млрд. доларів. У кінці
80-х рр. ізраїльський уряд пішов на радикальні кроки, почавши
закривати нерентабельні підприємства й скорочувати бюджетні
видатки. Заморожено заробітну платню, встановлено фіксований
курс шекеля. За рахунок зростання безробіття економічні
показники вдалося трохи поліпшити. У кінці 80-х рр. інфляція
знизилася до 20% на рік. Значні прибутки приніс військовий
експорт. Ізраїль почав продавати зброю власного виробництва —
збудовані на основі викрадених креслень французького "Міража"
винищувачі "Кфір" ("Орел") та ракети "Габріель". В окремі роки
країна продавала зброї на мільярд доларів. Серед покупців
ізраїльської зброї були Колумбія, Еквадор, Заїр і навіть Іран.
Міжнародне становище Ізраїлю в кінці 80-х рр. серйозно
ускладнилося через два шпигунські скандали. Перший із них
стосувався ядерної програми Тель-Авіва. Восени 1986 р. із Ізраїлю
до Великобританії виїхав працівник ізраїльського дослідного
центру Дімона Мордехай Вануну, який, скликавши прес-
конференцію, оповів про свою роботу над ізраїльською ядерною
зброєю. Зокрема, він заявив, що Тель-Авів вже двадцять років як
володіє атомною бомбою. Тель-Авів спростував твердження М.
Вануну, але пізніше ізраїльські агенти виманили науковця до
Італії, звідки його викрали й привезли до Ізраїлю. М. Вануну засудили
до довічного ув'язнення за зраду державної таємниці. Другий із
шпигунських скандалів стосувався аналітика американської розвідки
Джонатана Полларда, який був засуджений до довічного ув'язнення в
США, оскільки виявилося, що протягом багатьох років
він передавав ізраїльтянам таємну інформацію. Останній
скандал був особливо неприємний для Тель-Авіва, оскільки виявив,
що ізраїльтяни шпигують за своїм найголовнішим союзником.
Політична криза, спричинена в кінці 1987 р. початком
палестинського повстання "інтіфада", наступного року була
доповнена парламентською кризою. На виборах до парламенту в
листопаді 1988 р. "Лікуд" і МААРАХ отримали тільки по третині
голосів. Прем'єром коаліційного "уряду національної єдності" став І.
Шамір, якого підтримали релігійні партії.
У 90-х рр. коаліція правих та "робітничих" партій розпалася.
Причиною конфлікту стало ставлення до палестинської проблеми.
МААРАХ схилялася до запропонованої ще у 80-х рр. концепції
"мир в обмін на землю", тимчасом як праві обстоювали "мир в
обмін на мир", кардинально не погоджуючись віддавати окуповані
арабські території. Саме в цей період питання окупованих територій
набрало особливої ваги, оскільки Ізраїль змушений був приймати
репатріантів із колишнього СРСР. Протягом лише 1990-1991 рр. до
країни прибуло 330 тис. репатріантів. Праві пропонували розселяти
їх на окупованих територіях.
Вибори червня 1992 р. продемонстрували, що МААРАХ зміг
повернути собі довіру населення. Блок отримав 44 депутатські
мандати, натомість "Лікуд" — лише 32. Прем'єром знову став Іцхак
Рабин. На початку 90-х рр. в країні почала покращуватися
економічна ситуація. Прибуття до країни великої хвилі переселенців
пожвавило будівельну індустрію та сферу послуг. Завдяки появі
великої кількості робочих рук значно зріс експорт
сільськогосподарської продукції. СІНА продовжували надавати Ізраїлю
значну фінансову допомогу. У першій половині 90-х рр. Тель-Авів
отримував від Вашингтона щороку по 3 млрд. доларів. Водночас
американці натиснули на ізраїльтян, аби ті нарешті уклали із
палестинцями угоду про врегулювання збройного конфлікту.
Проведені в Норвегії таємні переговори завершилися підписанням
у Вашингтоні 13 вересня 1993 р. угоди про поетапне створення
палестинської автономії на частині окупованих територій.
Підписання цієї угоди відкрило дорогу до нормалізації міждержавних
відносин із Тель-Авівом цілої групи країн, які раніше наполягали на
вирішенні палестинської проблеми. Дипломатичні відносини із Тель-
Авівом відновили Росія, КНР, Ватикан, кілька арабських держав.
У липні 1994 р. після тривалої еміграції Я. Арафат зміг
повернутися до Сектора Гази. Лідер палестинців пообіцяв боротися
із проявами спрямованого проти ізраїльтян палестинського
тероризму. Зі свого боку, протягом п'яти років ізраїльтяни мали
передати арабам наступну частину окупованих територій. На
Західному березі Йордану Ізраїль зберігав контроль над військовими
об'єктами та 144 єврейськими поселеннями, в яких проживало
майже 150 тис. осіб.
Арабо-ізраїльське порозуміння викликало спротив як
серед радикалів з арабського табору, так і серед ізраїльських
екстремістів. Під час великого мітингу в Тель-Авіві 4 листопада 1995
р. ізраїльський студент-юрист, що належав до радикального
екстремістського угрупування, вбив прем'єра І. Рабина. Пост керівника
уряду зайняв ПІ. Перес. До законодавства було внесено зміни,
згідно із якими з 1996 р. ізраїльський прем'єр почав обиратися
шляхом прямих виборів. На виборах в травні 1996 р. переміг лідер
"Лікуду" Беньямін Нетаньяху (1949 р.н.).
Друга половина 90-х рр. минула в Ізраїлі під знаком
посилення впливів релігійних партій. Глибокий внутрішній
конфлікт в ізраїльському суспільстві виявився, зокрема, під час
святкування 50-річчя існування Ізраїльської держави. Релігійні
ортодокси проігнорували державні урочистості з нагоди цього свята.
Ще
один конфлікт виник навколо вироку Верховного суду щодо
служби в армії учнів релігійних шкіл. Незадоволені рішенням суду
про те, що всі євреї повинні служити в армії, ортодокси пригрозили
голові Верховного суду смертю, тож йому довелося жити під
охороною поліції.
У 1997 р. арабо-палестинський діалог черговий раз опинився
під загрозою зриву. Після низки вчинених палестинцями
терористичних актів, Б. Нетаньяху оголосив, що він відмовляється
від виконання раніше досягнутих із палестинцями домовленостей.
Незадоволені непоступливістю Ізраїлю США вчинили на Тель-Авів
сильний дипломатичний тиск бажаючи посадити ізраїльтян за стіл
переговорів. На організованій у штаті Мериленд (США) зустрічі між
Я. Арафатом та Б. Нетаньяху 23 жовтня 1998 р. Біллу Клінтону
вдалося зрушити мирний процес з мертвої точки. Араби
активізували боротьбу із радикалами, а Ізраїль продовжив виведення
військ з окупованих територій.
На травневих 1999 р. виборах переміг Єгуда Барак (1942 р.н.),
відомий як один із найвідважніших та найкращих військових
країни. Протягом своєї служби він неодноразово брав участь у
звільненні заручників та рейдах до сусідніх арабських країн. На жаль,
він виявився значно гіршим політиком, аніж солдатом. Ставши
прем'єром, він оголосив про наміри нормалізувати відносини країни
з усіма її арабськими сусідами. Головним його успіхом стало
здійснене в травні 2000 р. остаточне виведення ізраїльських військ із
Лівану. У переговорах із палестинцями Є. Барак спочатку поставив
їм жорсткі умови, але згодом пішов на такі поступки, яких арабам
не робив ще жоден із ізраїльських урядів. Однак припинити
терористичні акти та повністю нормалізувати життя в країні йому так
і не вдалося.
Унаслідок спричиненої А. Шароном політичної кризи, що
вилилася восени 2000 р. в початок "другої інтіфади", Є. Барак
змушений був піти у відставку. Перемігши на виборах і ставши
головою уряду, А. Шарон став проводити щодо палестинців більш
жорстку, ніж його попередник, лінію. Його політика силового
вирішення проблеми палестинського тероризму призвела до
численних жертв з обох сторін конфлікту.
Економіка сучасного Ізраїлю демонструє стабільність, однак
слід зважати на той факт, що порівняно з іншими країнами світу
Ізраїль користується найбільшими обсягами припливу зовнішнього
капіталу. У технологічному плані країна давно випередила багато
розвинених держав. Ізраїль є одним із світових лідерів в галузі
комп'ютерного програмування, біотехнологій, розвитку
альтернативних галузей енергетики. Винятково високими є в Ізраїлі
стандарти рівня життя. У перерахунку на одну особу ВНП країни
складає в середньому 14—15 тис. доларів на рік.
У соціальному плані країна є унікальною — через химерне
поєднання в одній державі двох моделей розвитку — світської та
ортодоксально-релігійної. Двома полярними символами суспільного
розвитку сучасного Ізраїлю можуть слугувати релігійні ортодокси,
які по суботах закидують камінням автомобілі, що їздять
Єрусалимом, незважаючи на шабат, та Дана Інтернешенл —
ізраїльський трансвестит Ярон Коен, який здобув в 1998 р. Гран-прі
на міжнародному конкурсі пісні Євробачення в Бірмінгемі.
Головною проблемою Ізраїлю є палестинське питання. Лише
після справедливого вирішення цієї пекучої проблеми можна
очікувати реалізації всіх потенційних можливостей розвитку
ізраїльського суспільства.
АФРИКАНСЬКІ КРАЇНИ
■ Особливості політичного та економічного розвитку
■ Проблеми державного будівництва
■ Ефіопія
■ Судан
■ Сомалі
■ Кенія
■ Конго (Заїр)
■ Нігерія
■ Зімбабве
■ Ангола
■ Мозамбік
■ Південно-Африканська Республіка
Особливості політичного та економічного розвитку
На час закінчення Другої світової війни в Тропічній та
Південній Африці існувало лише дві повністю незалежні держави:
Ефіопія та Ліберія. У центральній та західній частині Африки
містилися французькі, англійські, бельгійські та іспанські колонії, а
на півдні континенту — володіння Португалії та Південно-
Африканського союзу. Першою серед європейських країн вирішила
відмовитися від своїх африканських колоніальних володінь Франція.
Бідні на природні ресурси французькі колонії, що лежали на південь
від Сахари, не становили для метрополії великої цінності, тому
Париж добровільно погодився надати їм незалежність. За '
прийнятою Францією в жовтні 1946 р. конституцією, всі колишні
колонії "чорної Африки" отримали статус "заморських територій".
Меіпканцям африканських володінь надали французьке громадянство
і право обирати депутатів до парламенту метрополії. Утім,
незважаючи на лібералізацію колоніального режиму, в багатьох
французьких володіннях усе ж почалися національно-визвольні
виступи. Найбільшим серед них було повстання мальгашів на
Мадагаскарі, що відбулося в 1947 р. Лише з.великими труднощами
французькій армії вдалося його придушити.
Процес остаточної ліквідації французьких колоній розпочався
в 1958 р. Враховуючи досвід боротьби з національними рухами в
Тунісі, Марокко та Алжирі, уряд метрополії схилявся до думки про
добровільне надання незалежності країнам, де силове утримання
влади обходилося б надто дорого. У кінці 1958 р. французи
ліквідували дві великі колонії: Французьку Екваторіальну Африку та
Французьку Західну Африку. На їх території створено 11 автономних
напівдержавних утворень, що ввійшли до складу Французької
співдружності. Кожна з країн-членів співдружності отримала широкі
повноваження у сфері внутрішньої політики, залишивши у віданні
Франції питання оборони, зовнішньої політики, контролю над
фінансовою сферою та видобутком стратегічної сировини. Серед
колишніх французьких колоній лише Гвінея, згідно з результатами
проведеного там референдуму, 28 вересня 1958 р. отримала повну
незалежність.
Унаслідок міждержавних переговорів у 1960 р. Франція
надала повну незалежність більшій частині своїх колишніх
африканських володінь: Мавританії, Малі, Чаду, Нігеру, Сенегалу,
Берегу Слонової Кістки (з 1986 р. — Кот-д'Івуар), Верхній Вольті (з
1984 р. — Буркіна-Фасо), Дагомеї (з 1975 р. — Бенін), Центрально-
Африканській Республіці, Габону, Конго (столиця — Браззавіль),
Мадагас-