Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
Після смерті першого президента країни X. Вейцмана (1886—
1952), в 1952 р. його наступником став Іцхак Бен-Цві (1874—1963),
який перебував на цьому посту до 1963 р. У грудні 1953 р.
першому прем'єр-міністру Ізраїлю Д. Бен-Гуріону (1886 —1973)
довелося піти у відставку через тривалі суперечки із релігійними
партіями щодо облаштування системи освіти та умов служби жінок
у армії, а також через різке погіршення міжнародного іміджу країни,
спричинене масовим вбивством ізраїльськими військовими
цивільного населення в Йорданії. У жовтні 1953 р. ізраїльські
солдати вбили в йорданському селі Кібія 53-х мирних осіб, серед з
яких було багато жінок й дітей. Акція в Кібії, якою командував
молодий лейтенант Аріель Шарон, мала стати відплатою за вбивство
палестинцями трьох ізраїльтян, але неочікувано для Тель-Авіва
спричинилася до серйозного погіршення міжнародного іміджу
країни. Д. Бен-Гуріон зробив свідомо неправдиву публічну заяву,
оголосивши, що армія непричетна до військового злочину, але
згодом, коли справу розслідували, змушений був піти у відставку.
Новим ізраїльським прем'єром став Моше Шарет (1894—
1965), але вже через два роки Д. Бен-Гуріон знову повернувся в
прем'єрське крісло. У 1955 р. М. Шарету довелося залишити пост
керівника уряду через гучний міжнародний скандал, що отримав
назву "афера Лавона". За наказом міністра оборони країни Пінхаса
Лавона, ізраїльські агенти вчинили на території Єгипту кілька
терористичних актів спрямованих проти американських та
британських культурних закладів. Теракти вчинялися з таким
розрахунком, щоб вину за них покласти на єгиптян. Мета цієї
провокації полягала в тому, щоб зірвати домовленість про виведення
британських військ із зони Суецького каналу. Єгиптянам вдалося
затримати ізраїльських агентів й викрити провокацію. Шістьох винних
у вчиненні терактів ізраїльтян засуджено до різних строків
ув'язнення, двоє вчинили самогубство у в'язниці, а двох було
повішено.
Протягом 1955—1963 рр. ізраїльським прем'єром знову був Д.
Бен-Гуріон. Повернувшись в лютому 1955 р. до влади, Д. Бен-Гуріон
одразу ж продемонстрував свою "важку руку". В помсту за страту
двох єврейських диверсантів та палестинські напади із Сектору Гази,
менш ніж через тиждень після свого повернення до влади він наказав
ізраїльській армії атакувати позиції єгиптян. Нічний несподіваний
напад на Сектор Гази 23 лютого 1955 р., яким керував фахівець зі
спеціальних операцій А. Шарон, виявився напрочуд ефективним.
Вбивши понад сотню єгиптян і втративши лише вісім командос,
ізраїльтяни продемонстрували свою силу й слабкість Єгипту. Втім, зі
стратегічної точки зору, результати цього нападу не були такими
однозначними. Обурений своїм приниженням, Єгипет пішов на
контакти із СРСР та країнами соціалістичного табору, що в кінцевій
перспективі негативно позначилося на ізраїльсько-єгипетських
відносинах.
У 1963 р. наступним керівником ізраїльського уряду став Леві
Ешкол (1895— 1969), що перебував на цьому посту до самої смерті.
Керуючи країною, Л. Ешкол здобув собі реноме "голуба". Політика
його кабінету була набагато поміркованішою порівняно із
агресивними та цинічними кроками Д. Бен-Гуріона. Упродовж
середини 60-х рр. Ізраїль намагався покращити відносини із СРСР,
більш-менш мирними були відносини із Каїром, який загруз у
громадянській війні в Ємені. Напруженими залишалися відносини
Тель-Авіва із Сирією та Йорданією.
Однією із головних проблем країни в 50—60-х рр. було питання
розвитку сільського господарства. Щоб здійснити іригацію придатних
для обробітку районів Негеву, Ізраїль почав будувати великий канал,
який мав відвести воду із Йордану. У відповідь, в 1965 р. Сирія та
Йорданія почали будувати власний канал, але ізраїльтяни
знищили його під час воєнного рейду. Завдяки інтенсивному
розвитку сільського господарства вже середині 60-х рр. Ізраїль почав
забезпечувати себе продуктами харчування. В другій половині 60-х
рр. країна навіть змогла продавати за кордон сільськогосподарську
продукцію, яка складала третину загального обсягу експорту. Ізраїль
вивозив цитрусові, бавовну, виноград, фрукти, яйця та молочні
продукти.
Протягом 1950—1969 рр. обсяги індустріального розвитку
країни збільшилися в п'ять разів. Левову частку експорту складала
продукція, що вимагала високоточної праці або ж виняткового
професійного вміння. Так, наприклад, у 1966 р. вартість експорту
оброблених брильянтів склала 35,5% загального прибутку від вивозу
товарів за кордон! У 1950—1972 рр. приріст ВНП Ізраїлю складав по
10% щороку. Уряду вдалося подолати безробіття. У 1953 р. в країні
було 10% безробітних, а в 1967 р. вже лише 4% ізраїльтян не мали
постійної роботи.
Великими були успіхи Ізраїлю в сфері освіти та розвитку
науки. У 1949 р. в країні існувало два університети, в яких навчалося
1600 студентів. До 1975 р. кількість університетів досягнула семи, а
кількість студентів збільшилося до 47 тис. Протягом 50 — початку 60-
х рр. Ізраїль виділяв на освіту в середньому по 7% ВНП щороку.
Великі капіталовкладення принесли Ізраїлю відчутні результати.
З'явилися різноманітні галузі складного машинобудування. Ізраїль
проводив власні дослідження в багатьох галузях науки та техніки.
Зокрема, вивчалися можливості дистиляції морської води,
використання ядерної енергії, питання промислової хімії. У науково-
дослідному центрі Дімона в пустелі Негев вже в кінці 60-х рр. було
створено власну ядерну зброю. З 1965 р. в країні функціонувало
телебачення, в 1975 р. Ізраїль посів друге місце в світі за кількістю
опублікованих на одну особу книжок.
Важливе місце в соціальній політиці уряду приділялося
збереженню пам'яті про жертви світового єврейства, понесені під
час Другої світової війни. У 1953 р. в країні створено інститут
вивчення Голокосту "Яд Вашем" (букв. "Рука та Ім'я"). У 1960 р.
ізраїльтяни викрали одного із головних нацистських злочинців
Адольфа Ейхмана, який жив під чужим прізвищем у Аргентині. Суд
над А. Ейхманом, що відбувався в Єрусалимі, викликав
надзвичайний розголос та позитивно вплинув на консолідацію
нації. Крім цього, оприлюднення жахливих подробиць масового
вбивства невинного цивільного населення привернуло увагу світу до
Ізраїлю, дещо покращило його міжнародний імідж. За вироком
суду, А. Ейхмана повішено. У наступні роки спеціальні служби
Ізраїлю продовжували активно займатися пошуками нацистських
злочинців.
Значну увагу уряд приділяв обороноздатності країни. Постійно
зростаюча загроза війни із арабськими сусідами змушувала Тель-Авів
щороку витрачати великі кошти на озброєння й утримання армії.
Після Суецького конфлікту головним постачальником зброї Тель-
Авіву стала Франція. У 1958 р. Ізраїль отримав із Франції реактивні
винищувачі "Містер", у 1962 р. США продали Тель-Авіву ракети
"Хок", в 1964 р. Західна Німеччина реекспортувала ізраїльтянам
модернізовані італійцями американські танки "Паттон", а в 1966 р.
Тель-Авів одержав американські штурмовики "Скайхок". Франція
припинили військове співробітництво із Ізраїлем у 1967 р., але
натомість посилилася співпраця Тель-Авіва зі США. У 80-х рр. Ізраїль
почав випуск власної високотехнологічної військової техніки: літаків,
ракет і танків. Після своєї другої відставки в 1963 р. Д. Бен-Гуріон
виїхав у віддалений кібуц в пустелі Негев й перестав займатися
політикою. У 1965 р., на хвилі публічної критики кабінету Леві
Ешкола, Д. Бен-Гуріон черговий раз спробував повернутися
у велику політику. У союзі з Моше Даяном (1915—1981)
колишній прем'єр створив нову партію "Робітничий список на
користь землі Ізраїлю" (РАФІ), яка, втім, не здобула особливої
популярності. На виборах 1965 р. вона виборола лише 10
мандатів. Однак, оскільки партія відбивала настрої значної частини
населення країни, уряд змушений був з нею рахуватися. Навесні
1967 р., після початку кризи навколо закриття Єгиптом
судноплавства Тіранською протокою, Л. Ешкол призначив М.
Даяна міністром оборони. На цьому посту той виявив себе з
якнайкращого боку.
Війна 1967 р. радикально змінила міжнародне становище
Ізраїлю. Дипломатичні відносини із Тель-Авівом розірвали всі країни
комуністичного блоку (крім Румунії), а також багато країн Третього
світу. Контакти із СРСР, де мешкала велика єврейська громада,
мали для Ізраїлю особливо велике значення. У перші роки
існування країни відносини із комуністичним табором були цілком
нормальними. Санкціоновані Москвою поставки чехословацької
зброї врятували країну в 1948—1949 рр. У 1964 р. СРСР та Ізраїль
підписали торгову угоду, а для радянських євреїв полегшено умови
виїзду "на історичну батьківщину". Після 1967 р. будь-які
відносини між Москвою та Тель-Авівом перервано, а радянським
євреям почали чинитися перепони у виїзді за кордон. Керівництво
СРСР розгорнуло кампанію боротьби із "світовим сіонізмом".
Війна 1967 р. перетворила Ізраїль на регіональну наддержаву.
Це наклало
додатковий тягар на економіку країни. Протягом 1967—1973 рр.
Тель-Авіву
довелося витратити на оборону близько 6 млрд. доларів. Великі
кошти вкладено
в будівництво смуги укріплень вздовж Суецького каналу — "Лінії
Бар-Лева".
Незважаючи на великі військові видатки, економіка країни
розвивалася досить
добре. ВНП в перерахунку на душу населення зріс із 1000 доларів у
1967 р. до
2800 доларів у 1973 р. '
Після того, як на початку 1969 р. помер Л. Ешкол, наступним
ізраїльським прем'єром стала жінка — Голда Меїр (1898—1978).
Загалом, вона продовжувала політику своїх попередників.
Домовившись із представниками
МАПАМ, вона створила єдиний блок
робітничих партій — Коаліцію
праці (МААРАХ). Противники
уряду з правого табору створили в
1973 р. коаліцію під назвою "Лікуд"
("Об'єднання"). Головну роль в
"Лікуді" відігравала партія "Херут". У
наступні роки саме "Лікуд" зумів усунути від влади "робітничі" уряди.
Наступна арабо-ізраїльська війна 1973 р. поставила перед
ізраїльським суспільством складну дилему. Значна частина населення
країни почала усвідомлювати безперспективність протистояння із
арабськими сусідами Ізраїлю. Кожна наступна війна коштувала
євреям значно більших жертв, аніж попередня, а міжнародне
становище країни щораз ускладнювалося. Війна, яку вдалося звести
внічию лише надзвичайним напруженням всіх сил, послужила
додатковим аргументом, який підважив авторитет уряду.
Аріель Шарон
і Моше
Даян (праворуч) під час
На виборах 1973 р. Коаліція праці отримала 51% голосів, у
результаті чого "робітничі" партії втратили кілька депутатських
мандатів. "Лікуд" отримав 25% виборців й суттєво зміцнив свої
позиції. Головною проблемою внутрішньополітичного життя країни
стали пошуки винуватців невдач першого етапу "війни Йом Кіппур".
Зрештою, вину поклали на міністра оборони М. Даяна та прем'єра Г.
Меїр. Обоє змушені були піти у відставку.
Новим керівником уряду в 1974 р. став представник МААРАХ
Іцхак Рабин (1922—1995). Він став першим лідером Ізраїлю, який
народився в Палестині. Головні заходи нового уряду були скеровані
на покращення обороноздатності країни. Майже 40% бюджету 1974 р.
заплановано спрямувати на військову сферу. У 1975 р. Ізраїль став
асоційованим членом Європейської економічної спільноти, що
дозволило розпочати експорт на нові ринки. Значно зросла кількість
туристів, які приїжджали до країни, збільшилися інвестиції в
ізраїльську економіку.
На парламентських виборах 1977 р. переміг блок "Лікуд",
який отримав 43 депутатські місця. Для того, щоб сформувати уряд,
"Лікуд" уклав угоду із кількома дрібними партіями релігійного
спрямування та Демократичним рухом за зміни. Прем'єром країни
став лідер радикальної партії
"Херут", колишній керівник
терористичного угруповання "Іргун
цвай леумі" Менахем Бегін (1913—
1992). Тривалий період правління
"робітничих урядів" було перервано.
До влади в країні прийшли
представники радикального "правого"
крила політичного спектру.
Усунення від влади представників
"робітничих" партій не покращило економічної ситуації країни.
Різношерстний кабінет М. Бегіна був далекий від внутрішньої
єдності. У 1976 р. інфляція сягнуло 40%, а бюджетний дефіцит
зріс до З млрд. доларів. Бажаючи стимулювати залучення
інвестицій, уряд ліквідував існуючу в країні систему регулювання
експорту та імпорту. Цей крок одразу ж вплинув на зростання цін.
Роки правління "правих" були часом стагнації ізраїльської економіки.
Протягом 1973—1985 рр. прибуток на душу населення в Ізраїлі зріс
лише на 1%.
Головним дипломатичним успіхом нового уряду стало
укладення Кемп-Девідсь-кої мирної угоди із Єгиптом. У лютому
1982 р. Єгипет та Ізраїль обмінялися посольствами. Мирна угода із
Каїром усунула загрозу війни із найсильнішим серед арабських
сусідів Ізраїлю, Суецький канал відкрито для ізраїльських суден, а
єгипетський ринок - для ізраїльських товарів. Водночас,
Кемп-Девідська угода внесла розкол у
табір арабських противників Тель-Авіву. Після того, як Єгипту було
оголошено бойкот, одразу кілька арабських країн почали
претендувати на звільнене місце
Ізраїльський
резервіст під час війни
основного лідера арабського світу, яке раніше належало Каїру:
Саудівська Аравія, Ірак та Сирія. У процесі цього протистояння мало не
дійшло до війни між Сирією та Іраком. Зі стратегічної точки зору, Кемп-
Девідська угода стала великим успіхом ізраїльської дипломатії. Країна
не лише позбулася загрози війни із найсильнішим серед арабських
сусідів, але й водночас пересварила між собою майже всі арабські
держави.
Політичний та економічний розвиток 80—90-х рр.
У 80-х рр. кризу в економіці вдалося загальмувати. Цьому
сприяли падіння світових цін на нафту та зростання фінансової
допомоги з боку США. У 1980 р. Вашингтон передав Тель-Авіву
1,8 млрд., а в 1983 р. вже 2,5 млрд. доларів. У 1983 р. інфляція
склала "лише" 150% на рік. У перерахунку на душу населення країна
мала найбільший у світі зовнішній борг, але щорічні фінансові
вливання рятували ізраїльську економіку. Ще одним фактором, який
покращив економічні позиції Ізраїлю, була громадянська війна в
Лівані. Ліван, який на середину 70-х рр. був однією із найбільш
просперуючих та багатих країн регіону, не без сприяння Ізраїлю був
втягнений до тривалої та руйнівної громадянської війни. Після ізра-
їльського вторгнення 1982 р., Бейрут, ця "Близькосхідна Женева",
перетворився на суцільні руїни. Центри підприємницької та
фінансової активності почали переміщатися із Лівану до Ізраїлю.
У 1981 р. "Лікуд" знову переміг на виборах. Уряд продовжив
політику розбудовування єврейських поселень на окупованих
арабських територіях. У 1982 р. на окупованих територіях мешкало
25 тис. поселенців. Перебування при владі "Лікуду" посилило-
позиції релігійних ортодоксів. Заселені ортодоксами дільниці
Єрусалима стали "державою в державі". У суботні дні ці дільниці
перекривалися . спеціальними загорожами так, щоб через них не