Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
традицій. Ліквідація колоніальної спадщини у сфері націона-
льної культури часто набувала карикатурних форм і негативно
впливала на розвиток суспільства. Серед нових ідеологічних систем,
які з'явилися в постколоніальній Африці, виділявся запропонований
лідером Танзанії Юліусом Камбараге Ньєрірі "соціалізм уджамаа"
(на суахілі — "як єдина родина"), що полягав у суцільній
колективізації та творенні сільських комун з цілковито
усуспільненим майном. Експеримент виявився невдалим, і,
починаючи з 1980 р., Танзанія перебуває в стані перманентної
стагнації.
У 80-х рр. XX ст. відбулися перші зміни в ставленні країн
Заходу до найбільш недемократичних африканських режимів.
Фінансову допомогу продовжували отримувати лише ті країни, які
погодилися на економічні реформи та дотримання принаймні
основних прав людини. Утім, Захід іноді заплющував очі на
недемократичність тих чи інших країн, якщо правлячі там еліти могли
забезпечити стабільність та ефективно захищати бізнесові інтереси
закордонних інвесторів.
Наступний етап демократичних змін в Африці розпочався в
1990-х рр. Упродовж 1991—1994 рр. у 12 країнах континенту
відбулися демократичні вибори. Причиною цих змін став розпад
СРСР та припинення ідеологічно вмотивованої підтримки
прокомуністичних режимів, з одного боку, а також остаточне
засудження практики апартеїду країнами Заходу та політичні зміни
в ПАР, з іншого. Серед країн, які намагаються побудувати
демократичне суспільство, є навіть такі "аутсайдери" континенту, як
Малі, Нігер, Центрально-Африканська Республіка, Гвінея, Бенін.
Деяким із найбідніших країн кредитори навіть пробачили частину їх
боргів, після того як у цих країнах відбулися демократичні вибори.
Поряд з тим авторитарні режими утримуються при владі в Нігерії,
Гані, Танзанії, Зімбабве, Ліберії, Сьєрра-Леоне та Сенегалі.
Порівняно успішно розвиваються Уганда, Конго, Габон та Замбія.
Однак навіть у цих країнах економічне зростання забезпечується,
здебільшого, експортом сировини, а рівень життя населення є
надзвичайно низьким.
Сучасна Африка продовжує залишатися одним із найбільш
проблемних регіонів світу. У багатьох країнах спроби запровадження
європейської моделі демократичного розвитку приносять прямо
протилежні від очікуваних результати — внутрішньополітичне
напруження, розквіт корупції та економічний занепад.
Невирішеність складних соціальних та політичних проблем
Африканського континенту залишається вагомим дестабілізуючим
фактором, що впливає на світову міжнародну ситуацію. Життя
переважної більшості простих африканців зі здобуттям незалежності
не стало легшим, а перспективи виходу їх країн із кризового стану
виглядають вельми примарно.
ЕФІОПІЯ
■ Повоєнний розвиток
■ Марксистський режим
■ Федеративна Ефіопія
Повоєнний розвиток
' Боротьба з італійською агресією дорого обійшлася
ефіопському народові. Згідно з оприлюдненими в 1946 р.
офіційними даними, протягом 1935—1945 рр. під час бойових дій та
репресій загинуло понад 760 тис. осіб, що складало приблизно
10% довоєнного населення країни. Величезними були й
матеріальні втрати. Однак Ефіопія завершила Другу світову війну в
колі держав-переможниць. Визнанням заслуг країни у війні стало
запрошення її в члени-засновники Організації Об'єднаних Націй, а
також вирішення на користь Аддіс-Абеби територіальних суперечок
із сусідніми державами. Підписана 10 лютого 1947 р. ефіопсько-
італійська мирна угода припинила дію британо-ефіопської угоди 1944
р., внаслідок чого владу імператора відновлено на всій території
країни, за винятком Огадену, де до 1948 р. залишалася британська
військова адміністрація. Згодом й Огаден було включено до складу
Ефіопії. Ще однією своєрідною винагородою, яку отримала країна за
участь у антифашистській коаліції, стала передача 1952 р. Ефіопії
колишньої італійської колонії на березі Червоного моря Еритреї.
Щоправда, перед ефіопським керівництвом було поставлено умову
зберегти автономний статус цієї території, а також забезпечити
місцевому мусульманському населенню повноту громадянських прав
та свобод.
Майже півтора десятиліття, що минули після закінчення Другої
світової війни, в Ефіопії не відбувалося жодних економічних реформ.
Долаючи сепаратистські настрої серед неамхарського населення,
центральний уряд країни мало уваги приділяв розвитку
промисловості та сільського господарства. Лише в 1957 р. імператор
оголосив про початок реалізації першого п'ятирічного плану
розвитку економіки.
У кінці 50-х рр. у середовищі молодших офіцерів та
інтелігенції почали поширюватися настрої незадоволення існуючим
у країні режимом. Проголошена в 1955 р. до ювілею 25-річного
правління Хайле Селассіє І конституція в тій частині, що стосувалася
прав і повноважень імператора, майже не відрізнялася від
попереднього основного закону 1931 р. Хайле Селассіє І зберіг
абсолютну, нічим не обмежену владу. 13 грудня 1960 р. група
змовників спробувала вчинити державний переворот в Ефіопії.
Скориставшись відсутністю імператора в столиці, підрозділи гвардії
захопили стратегічні будівлі Аддіс-Абеби й арештували частину
вищих державних посадовців. Організатори перевороту планували
поставити на чолі держави спадкоємця престолу принца Асфа-Уосена
(1916—1997), який навіть звернувся до народу з промовою по радіо.
Дізнавшись про переворот, Хайле Селассіє І, що саме перебував у
Латинській Америці, негайно вилетів до Ефіопії. Приземлившись на
території Еритреї він зібрав розквартировані там війська й вислав їх
до столиці. Підрозділи гвардії, що налічували лише 4200 осіб і не
мали важкого озброєння, не змогли вчинити серйозного опору
оснащеній танками, артилерією та літаками армії. Після
кількаденних боїв, 17 грудня 1960 р., імператор урочисто
повернувся до Аддіс-Абеби. Захопленого пораненим у полон
керівника заколотників генерала Менгисту Ниуая публічно повісили
ЗО березня 1961 р.
Ліквідувавши заколот, Хайле Селассіє І вирішив додатково
зміцнити свій авторитет, остаточно приєднавши до своєї імперії
Еритрею. У 1962 р. Ефіопія оголосила про ліквідацію автономного
статусу Еритреї. У відповідь на це в заселеній мусульманами провінції
посилився відцентровий сепаратистський рух, що швидко набрав
форм збройної боротьби. Еритрейці створили Фронт визволення
Еритреї. Проти партизанів було кинуто великі військові сили, але
придупіити повстання не вдалося. На кінець 60-х рр. у порівняно
невеликій Еритреї Аддіс-Абеба змушена була постійно утримувати
майже половину ефіопської армії.
Тривала громадянська війна, що, поглинаючи великі бюджетні
видатки, постійно розхитувала економіку, господарські невдачі та
голод 1972—1974 рр. у провінціях Тіграй та Уолло, де загинуло
майже 200 тис. осіб, спричинили перманентну
політичну кризу. Уряд усілякими методами намагався
приховати інформацію про військові невдачі в Еритреї та кількість
жертв голоду. Коли в столиці стало відомо про багатотисячні жертви
голоду, на вулиці стихійно вийшли десятки тисяч мешканців міста. До
того ж на початку 1974 р. збунтувалися розквартировані в
адміністративному центрі непокірної Еритреї Асмері підрозділи
урядових військ. Солдати вимагали збільшення платні. До них
приєдналися й інші гарнізони, причому, поряд з економічними,
військові висунули й політичні вимоги — відставка уряду.
Марксистський режим
12 вересня 1974 р. у Ефіопії відбувся військовий переворот.
Імператора Хайле Селассіє І детронізовано й посаджено під домашній
арешт, де він одинадцятьма місяцями пізніше помер за нез'ясованих
обставин. Існує припущення, що імператора вбили його ж охоронці.
Лише у 1992 р. останки "потомка царя Соломона та цариці
Савської",було знайдено під палацовим туалетом.
Група офіцерів, що прийшли до влади, створили Революційний
комітет збройних сил (ДЕРГ), що складався із 120 полковників та
генералів. Майже одразу після перевороту усередині військової
хунти розпочалася жорстока боротьба за владу. Першого керівника
ДЕРГу генерала Амана Міхаеля Андома було вбито 24 листопада
1974 р. Його наступником став генерал Тефері Бенті, який виступив
із програмою революційних реформ під гаслом "Ітйопіа тикдем!"
("Ефіопія понад усе!")- Країну негайно оголошено соціалістичною
державою, приватні підприємства націоналізовано, а в березні 1975 р.
націоналізовану й усю землю. Земельні наділи передано в оренду
селянам, проте не всім, а лише тим, які в "добровільно-приму-
совому" порядку записалися до створених урядом місцевих аналогів
радянських колгоспів. Результати широкомасштабних та
непродуманих реформ не забарилися. Економіка працювала чимраз
гірше, а в країні почалися перебої із продуктами харчування. За
розпорядженням уряду, більшість навчальних закладів країни
закрито терміном на один рік, а їх викладачів та студентів відправили
до сільської місцевості пояснювати селянам "переваги"
колективного господарювання та цілі державної політики. Крім
цього, вони мали навчати сільських жителів основам гігієни та
ліквідовувати неписьменність.
Незважаючи на енергійну діяльність революційного уряду,
економічна ситуація країни продовжувала погіршуватися. 2 лютого
1977 р. у Ефіопії стався наступний військовий переворот, у результаті
якого владу захопив полковник Менгисту Хайле Маріам (1941 р.н.).
Т. Бенті разом із групою наближених до нього військових
керівників країни розстріляли. Бажаючи убезпечити себе від
можливих виступів протесту, новий режим вдався до
найрадикальніших заходів. Головних опонентів полковника М.Х.
Маріама із Революційної партії ефіопського народу та Загально-
ефіопського соціалістичного руху знищено. Масові репресії зачепили
десятки тисяч людей, більшість із яких розстріляно. Ще кількасот
тисяч мешканців країни змушені були рятуватися втечею,
переселившись до сусідніх Кенії, Судану та Джібуті. Нове керівництво
країни підтвердило обрану раніше комуністичну модель розвитку
економіки. У травні 1977 р. Аддіс-Абеба уклала угоду про дружбу та
співробітництво з СРСР.
Уважаючи, що Ефіопія є достатньо ослаблена державними
переворотами, улітку 1977 р. сусіднє Сомалі зробило спробу силою
повернути собі заселений переважно сомалійцями Огаден. Ситуація
для Ефіопії ускладнилася тим, що в цей же час підтримані Суданом
та Саудівською Аравією еритрейці майже повністю
витіснили урядові війська зі своєї території та блокували
оточені в портах на Червоному морі ефіопські гарнізони.
Несподіванкою для уряду стала поява власного сепаратистського руху
в провінції, заселеній народом тіграй. Створений у 1976 р.
маоїстський Народний фронт визволення Тіграй на початок 80-х рр.
контролював вже майже половину своєї провінції. Головною
причиною незадоволення федеральним урядом була катастрофічна
ситуація із забезпеченням населення продуктами харчування.
Партизанські рухи найсильнішими були саме в тих провінціях, які
найбільше страждали від голоду.
Ефіопський режим утримався при владі завдяки допомозі
зброєю з боку СРСР та прибуттю до країни 18-тисячного
контингенту кубинських військ. Восени
1977 р. Аддіс-Абеба отримала 400 танків, 28 реактивних
літаків, зенітні системи
та іншу радянську військову техніку на загальну суму 1 млрд.
доларів. У лютому
1978 р., за підтримки пілотованої радянськими
льотчиками авіації та участі
в наземних операціях кубинців, ефіопська армія звільнила Огаден, а
роком пізніше
повернула контроль над Еритреєю. Армію визволення Еритреї, яка в
1978 р. визво
лила практично всю територію своєї провінції, було відкинуто в
Судан.
Військові перемоги викликали ейфорію в керівництва
Ефіопії, яке одразу ж після закінчення бойових дій взялося за
продовження економічних та соціальних реформ. Націоналізовано
залишки приватних підприємств, а в сільській місцевості завершено
поголовну колективізацію: до кооперативних підприємств загнали й
тих господарів, які ще опиралися усуспільненню свого майна.'
Неефективне господарювання, яке збіглося в часі з надзвичайною
посухою, призвело в 1984— 1985 рр. до страшного голоду на півночі
та у центральних районах країни, внаслідок якого померли понад
мільйон осіб. Засобом боротьби з голодом уряд обрав масові
переселення людей із районів, уражених посухою, до більш-менш
благополучних провінцій. Загалом з місць свого постійного
проживання переміщено понад 600 тис. осіб. При переселенні людям
не дозволяли брати зі собою великого багажу, розселення
відбувалося серед мовно та культурно чужого населення, а тому ціла
кампанія перетворилася на велику людську трагедію. Частина
ефіопського населення — фелашів (місцевих сповідачів іудаїзму)
спеціальним "повітряним мостом" було перевезено до Ізраїлю.
Операцію їх порятунку організував ізраїльський уряд.
У 1987 і 1990 рр. голод в Ефіопії повторився. Знову загинули
тисячі людей. Додатковою проблемою для країни на початку 90-х рр.
стало падіння світових цін на головну статтю ефіопського експорту
— каву. В уряду почало бракувати грошей навіть на платню
солдатам та поліції. Намагаючись послабити незадоволення народу
військовим режимом, у 1987 р. М.Х. Маріам організував прийняття
нової конституції, яка передбачала можливість створення в
майбутньому цивільного уряду. Втім, це не послабило напруження в
країні. У 1988 р. відновилися активні партизанські рухи в Еритреї та
Тіграй. Партизани цих провінцій спільно з кількома дрібнішими
групами створили опозиційний до марксистського режиму
Революційно-Демократичний фронт ефіопських народів. Ситуація
центрального уряду стала безнадійною після виведення з країни в
1989 р. кубинських військ та припинення радянської військової
допомоги. У листопаді 1989 р. бої з партизанами народу тіграй
точилися вже за 150 км від столиці країни Аддіс-Абеби. На півдні