Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
середини XX ст.
Президент ініціював скасування закону про пожиттєве
президентство й зробив низку інших кроків, спрямованих на
демократизацію державного апарату. З в'язниць випущено майже 2,5
тис. осіб, що відбували покарання за участь у "голодних бешкетах"
1983—1984 рр., а також 626 учасників ісламістського руху. Уряд,
щоправда, швидко відчув свою помилку й, оголосивши 25 листопада
1987 р. про викриття "терористичної змови", знову арештував
багатьох ісламістів. Політику утискування ісламістської опозиції 3.
Бен Алі продовжував й пізніше, хоча й не заборонив її діяльність
повністю. На парламентських виборах 1989 р. ісламісти зібрали 13%
голосів виборців. Лише в 90-х рр. уряд заборонив Партію
відродження, що була головною опозиційною силою ісламістів.
У 1989 та 1994 рр. 3. Бен Алі переобрали на черговий
президентський термін, причому на виборах 1994 р. відзначено
підозріло високу одностайність тунісців, 99,99% яких
проголосували за діючого президента. Західні країни заплющили
очі на явну недемократичність туніського режиму, оскільки в
зовнішній політиці 3. Бен Алі продовжив попередній курс країни на
розвиток добросусідських відносин з країнами Західної Європи.
АЛЖИР
■ Національно-визвольна війна
■ Соціалістичні та капіталістичні експерименти
Національно-визвольна війна
Успіхи національно-визвольного руху в Індокитаї, а також
загальне падіння престижу Франції внаслідок поразок першого етапу
Другої світової війни активно вплинули на розгортання алжирського
національно-визвольного руху. Вже в травні 1945 р. в Алжирі
розпочалися вуличні маніфестації, під час яких демонстранти
вимагали надання країні повної незалежності. Французи спробували
силою розігнати демонстрантів, у результаті чого почалися масові
заворушення. У кінцевому підсумку жертвами зіткнень демонстрантів
із силами правопорядку та армією стали близько 10 тис. осіб. Ферхата
Аббаса (1899—1986), якого французька адміністрація звинуватила в
під'юджуванні до бунту, було арештовано, а організацію "Друзі
маніфесту свободи" — розпущено.
Випущений на підставі амністії 1946 р. Ф. Аббас створив нову
організацію Демократичний союз алжирського маніфесту, який
оголосив про наміри добиватися незалежності мирним шляхом.
Водночас почав кристалізуватися другий напрямок національно-
патріотичного руху, зорієнтований на збройний шлях боротьби із
французами. У 1949 р. в Каїрі було створено штаб національно-
патріотичного руху Алжирський революційний комітет під
керівництвом Ахмеда Бен Белли (1918 р.н.), що підтримував дружні
стосунки з арабськими прокомуністичними організаціями.
У 1954 р. алжирські патріотичні сили створили Фронт
національного визволення (ФНЛ), який очолив Ахмед Бен Белла.
Уряд Єгипту надав алжирським патріотам зброю та фінансову
допомогу. Збройні сили ФНЛ прийняли назву Армія національного
визволення.
Силам повстанців протистояли ЗО тис. солдатів та жандармів,
розквартированих в Алжирі. Важливим був і той момент, що саме в
Алжирі, в Сідді-бель-Аббес, містилася штаб-квартира Іноземного
легіону. Європейські колоністи складали
11% населення Алжиру й займали ключові посади в його
господарстві. Алжир вважався частиною національної території
Франції, тому більшість європейських поселенців не припускали
навіть думки про його незалежність.
Антифранцузьке збройне повстання почалося в ніч з 31 жовтня
на 1 листопада 1954 р., одразу в кількох районах країни. Центрами
повстання стали Кабілія та райони на захід від Орана поблизу
марокканського кордону. Повстанці атакували військові та
поліцейські казарми, а також здійснили напади на білих колоністів.
У зв'язку з агресивною позицією арабів, а також тим, що більшість
французів сприймала Алжир як невід'ємну частину Франції, війна
швидко набрала винятково жорстоких форм. У багатьох випадках
французи вбивали не лише озброєних повстанців, але й підозрюване
в співпраці з ними мирне населення. Так, наприклад, штаб одного з
полків Іноземного легіону повідомляв командування про знищення
упродовж 1956 р. 1440 озброєних партизанів, тимчасом" як на
склади підрозділу було здано лише 140 одиниць трофейної зброї. До
1960 р. алжирці втратили лише вбитими близько 250 тис. осіб. На
жорстокі пацифікації повстанці відповідали не < менш кривавими
акціями проти французького населення країни.
У 1955 р., намагаючись ліквідувати бази повстанського руху,
французи почали створювати в сільській місцевості "смуги ізоляції".
З цих районів виселяли всіх мешканців, нищили розташовані там
колодязі й іншу соціальну інфраструктуру. Для припинення
постачання зброї з Тунісу вздовж кордону французи збудували 300-
кілометрову систему контрольних та оборонних споруд під назвою
"лінія Моріса". На вимогу генерал-губернатора Алжиру Жака
Сустеля, кількість військ, задіяних в антипартизанських акціях, було
збільшено до 225 тис. солдатів та офіцерів.
Ефективним виявилося організоване за допомогою вертольотів
патрулювання охоплених повстанням районів. Зазнавши поразки в
сільській місцевості, алжирські повстанці вдалися до нової тактики
"війни в місті". Головним форпостом ФНЛ стала Казба — арабські
квартали столиці країни. Повстанці розпочали "бомбову війну",
влаштовуючи вибухи в кав'ярнях, трамваях і кінотеатрах. Просто
на вулиці траплялися напади на колоністів та запідозрених у
співпраці з ними арабів. Відповідаючи на запитання західних
журналістів, чому алжирці підривають бомби серед цивільного
населення, А. Бен Белла пояснив, що партизани це роблять тому»
що "не мають бомбардувальників аби скидати бомби на французів з
повітря". Пік "бомбової війни" припав на вересень 1956 — червень
1957 рр.
Поліція не могла придушити хвилю терору, що затопила
Алжир. Після того, як влітку 1956 р. протягом тижня в Алжирі
від вибухів бомб загинуло 49 осіб, владу в місті передано
військовим. Воєнна операція, під час якої 4,5 тис. французьких
парашутистів під командуванням Жака Массю, методично оточуючи
арабські райони міста, проводили поголовні обшуки та масові
арешти, отримала назву "битви за Алжир". Арештованих
підозрюваних піддавали тортурам. Кількість жертв "битви за Алжир"
оцінюється в 2—2,5 тис. осіб. Переломним моментом став арешт
керівника ФНЛ Ясефа Саада. Після трьох днів тортур французам
вдалося зламати волю партизанського ватажка й отримати від нього
вичерпну інформацію про повстанське підпілля.
Французький уряд поєднував військові акції із закликами до
примирення на основі розширення особистих свобод
мусульманського населення країни, його "інтеграції" з білими
колоністами та обіцянками визнати в майбутньому Алжир
"юридичною стороною" і укласти з ним угоду про нові умови
співіснування з Францією.
Незважаючи на великі фінансові видатки, які тягнуло за собою
продовження війни, метрополія не мала наміру відмовлятися від
свого володіння, особливо після відкриття 1956 р. нафтових родовищ
у Сахарі.
Незважаючи на постійну тактичну перевагу, французькі війська
в Алжирі
зазнали невдач стратегічного характеру. Як і під час "брудної
війни" в Індокитаї,
в метрополії піднялася хвиля громадського осуду війни та
методів її ведення.
Бажаючи захиститися від звинувачень, військові вдавалися
до розпачливих
пропагандистських кроків. Маючи намір продемонструвати
журналістам відсутність
довготривалих наслідків тортур електричним струмом, що були
основним "методом"
допиту полонених партизанів, генерал Ж. Массю, а згодом і
численні офіцери його
дивізії, на очах у кореспондентів добровільно піддавали себе
аналогічним тортурам.
Однак ця акція викликала ще більшу критику армії, особливо
зі середовища
лівоорієнтованої інтелігенції.
Вельми негативного розголосу війна набрала на міжнародній
арені. США були незадоволені перекиданням до Африки значних
контингентів французьких військ, що послаблювало стратегічні тили
НАТО. З постійними протестами проти французької політики в
Алжирі виступали арабські та азійські країни. Лише з великими
труднощами Франції вдалося уникнути винесення Генеральною асамб-
леєю ООН рішення про засудження алжирської війни.
Алжирська криза стала однією з головних причин затяжної
урядової кризи у Франції. Незадоволені політикою метрополії
європейські колоністи створили таємний Комітет громадського
порятунку, лідерами якого стали студентський ватажок П'єр
Лагайярд та впливовий промисловець і землевласник Робер Мартель.
Комітет розпочав серед французьких солдатів пропагандистську
діяльність, метою якої було переконати військових не виконувати ті
накази Парижа, які вели, на думку змовників, до втрати Францією
колонії. Під час траурної церемонії поховання вбитих партизанами
французьких солдатів, що відбувалася в Алжирі 13 травня 1958 р., П.
Лагайярд та Р. Мартель звернулися до зібраних на цвинтарі людей із
закликом змінити "проалжирську" адміністрацію країни.
Наелектризований емоційним напруженням натовп вирушив до
резиденції генерал-губернатора. Війська не чинили спротиву
заколотникам, і до вечора влада опинилася в руках новостворе-ного
Комітету громадської безпеки, очоленого генералом Ж. Массю. Крім
нього, до складу комітету увійшли інші військові, а також П.
Лагайярд і Р. Мартель. Метою своєї діяльності комітет оголосив
збереження французької присутності в Алжирі. Побоюючись
державного перевороту, президент республіки Рене Коті звернувся до
генерала Шарля де Голля з пропозицією очолити країну й своїм
авторитетом покласти край міжфранцузьким усобицям.
Прихильники війни за Алжир до переможного кінця з надією
сприйняли прихід до влади Ш. де Голля. Однак уже під час першого
візиту до колонії на початку червня 1958 р. генерал висловився за
зрівняння в правах усіх мешканців країни, незалежно від їх расового чи
етнічного походження, і проведення конституційного референдуму. На
референдумі, що відбувся 28 жовтня 1958 р., більшість населення
колонії проголосувала за збереження Алжиру в складі Франції з
одночасним розширенням прав місцевого населення. Французький уряд
запропонував широкомасштабну програму економічної розбудови
колонії. Зокрема, передбачалася передача значних земельних угідь
арабам, будівництво житла та створення робочих місць. Серед вибраних
до французького парламенту ЗО листопада 1958 р. 71 депутата Алжиру
48 були мусульманами і лише 23 — європейцями. як?
Мусульманські депутати Національного зібрання Франції
належали до поміркованого крила патріотичного руху й виступали
за поетапну еволюційну передачу влади в колонії алжирцям.
Водночас у країні продовжувався збройний рух, який за відсутності
А. Бен Белли очолив Ф. Аббас.
Переживши еволюцію своїх поглядів, Ш. де Голль у кінці 1959
р. схилився до думки мирним шляхом передати владу над Алжиром
представникам корінного населення. 29 січня 1960 р. він підтвердив
право Алжиру на самовизначення, а в червні того ж року розпочав
франко-алжирські переговори. Через дискусійні питання щодо
визначення майбутнього статусу колишньої колонії 8 січня 1961 р.
було проведено загальнонаціональний референдум з алжирського
питання. За незалежність висловилися понад 65% учасників
опитування в Алжирі та 75% — у самій Франції.
Дізнавшись про результати референдуму, незадоволені офіцери
французької армії створили Таємну військову організацію (ОАС).
Користуючись підтримкою з боку колоністів європейського
походження, очолена колишніми генералами Раулем Сала-ном,
Морісом Шаллем, Рене Зеллером та Едмоном Жуо, ОАС здійснила 21
квітня 1961 р. спробу державного перевороту в Алжирі. На заклик
генералів відгукнулося лише кілька підрозділів парашутистів та
частина Іноземного легіону. "Заколот генералів" вороже зустріли
солдати строкової служби, які відмовилися приєднатися до
збунтованих елітних спецпідрозділів. Перекинувши з метрополії до
Алжиру свіжі підкріплення, після триденних боїв уряд придушив
заколот. Було заарештовано більшість причетних до змови
генералів, а ОАС у відповідь організувала у наступні роки 13
замахів на життя президента Ш. де Голля, якого вважали
персонально відповідальним за втрату Францією Алжиру.
Повномасштабні переговори про надання Алжиру незалежності
розпочалися в Евіані 18 травня 1961 р. Через постійні суперечки їх
було перервано. Після тривалої перерви 18 березня 1962 р. сторони
підписали кінцевий документ, що передбачав проведення в Алжирі
того ж року референдуму з питання проголошення незалежності. На
референдумі 1 липня 1962 р. 91% населення проголосував за
незалежність. Алжир погодився на трирічний перехідний період,
упродовж якого Франція зберігала на його території свій військовий
контингент, колоністи отримували подвійне громадянство з правом
подальшого вибору між французьким та алжирським, французи
фінансували економічні програми відбудови країни. Важливим був
пункт про спільну розробку нафтових родовищ у Сахарі.
Евіанська угода викликала надзвичайне незадоволення серед
прихильників збереження "французького Алжиру". ОАС розпочала
кампанію жорстокого терору, скерованого проти діячів ФНЛ та
прихильників незалежності. У відповідь мусульманське населення
спрямувало свій гнів на європейських мешканців країни. Унаслідок
спровокованого терором ОАС загострення національного протистояння,
лише з травня по липень 1962 р. з Алжиру виїхало 800 тис.
європейських колоністів.
Війна за незалежність коштувала життя близько мільйону
алжирців, 2,5 млн. осіб стали біженцями, причому 500 тис. з них
змушені були переселитися до Тунісу та Марокко. Унаслідок
руйнування більшої частини промисловості, а також занепаду
сільського господарства, на початку 60-х рр. 70% працездатного
населення Алжиру не мало роботи.