Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
був у Сирії, де при владі перебувала партія БААС. Сирійський
президент Ш. Куатлі особисто прибув до Каїра, щоб попросити Г.А.
Насера об'єднати дві країни в одну. 1 лютого 1958 р. було оголошено
про створення нової федеративної держави — Об'єднаної Арабської
Республіки, президентом якої став Г.А. Насер. Об'єднана держава мала
єдиний парламент, спільні структури військового командування й
проводила скоординовану зовнішню політику. Щоправда, вже у
вересні 1961 р. у результаті військового перевороту в Дамаску Сирія
вийшла зі складу ОАР.
На початку 60-х рр., спираючись на економічну допомогу із СРСР,
Єгипет розпочав активне промислове будівництво. У 1960—1964 рр. за
допомоги СРСР збудовано першу чергу Асуанської греблі. Штучне озеро,
що виникло в результаті її будівництва, отримало ім'я Насера. Протягом
1952—1967 рр. Єгипет потроїв свій економічний потенціал. З 1962 р.
уряд гарантував кожному випускникові з вищою освітою роботу.
Спеціальним законом було встановлено рівень мінімальної заробітної
платні для селян.
Суттєвого удару економічному та політичному розвитку Єгипту
завдала арабо-ізраїльська війна 1967 р. Через закриття Суецького
каналу різко скоротилися надходження до бюджету. Одразу після
закінчення бойових дій "шестиденної війни" в Єгипті почався
потужний антиізраїльський та антизахідний рух. Дипломатичні
відносини з Ізраїлем розірвано, біля посольств західних країн
відбувалися протес-таційні демонстрації, траплялися напади на
іноземців та погроми їх магазинів і фірм. Арабські країни вирішили
готуватися до реваншу за програну війну. На зустрічі керівників
арабських держав у Хартумі 29 серпня — 3 вересня 1967 р.
вирішено, що багаті нафтові країни регіону (Лівія, Саудівська Аравія
та Кувейт) щорічно виділятимуть Єгипту та Йорданії 135 млн. ф. ст.
на потреби оборони. Натомість Єгипет погодився вивести свої
війська із Ємену. Саудівська Аравія, пообіцяла припинити
підтримку монархістських сил у цій країні. Було вирішено не вести
з Ізраїлем мирних переговорів і не погоджуватися на підписання
мирної угоди, перш ніж будуть звільнені окуповані ізраїльтянами
унаслідок "шестиденної війни" території. Незважаючи на військову
поразку, Г.А. Насер не втратив свого авторитету. Ще 10 червня 1967 р.
він оголосив, що добровільно йде у відставку, але через масові
маніфестації на свою підтримку вже наступного дня повернувся в
президентське крісло.
Вину за програну війну покладено
на військових. У лютому 1968 р. відбувся
судовий процес над низкою генералів
єгипетської армії, звинувачених у поразці.
30 березня 1968 р. президент Єгипту
оголосив скеровану на модернізацію
єгипетського суспільства програму
реорганізації суспільного та державного
устрою країни. На референдумі 2 травня
1968 р. запропонована Г.А. Насером "програма ЗО березня" була
схвалена народом Єгипту. Радянський Союз одразу ж після війни
розпочав поставки нових партій зброї, тому вже в середині 1968 р.
повністю відновлено ВПС Єгипту, а до середини 1969 р. кількість
танків у його армії перевищила довоєнний рівень. Крім цього, СРСР
вислав до Єгипту велику кількість військових радників, які часто не
лише навчали арабських колег, але й безпосередньо виконували бойові
завдання. До 1970 р. у Єгипті перебувало близько 10 тис. радянських
військових.
Гамаль Абдель Насер
Г.А. Насер помер від серцевого нападу 28 вересня 1970 р.,
наступного дня після підписання угоди про припинення вогню між
йорданською армією та бійцями ОВП, в підготовці якої він брав
найактивнішу участь. Діяльність Г.А. Насера на певний час
висунула Єгипет на авансцену світової політики. Президент Єгипту
створив модель політичного та економічного розвитку, яка протягом
тривалого часу слугувала взірцем для багатьох інших арабських
країн.
Правління Анвара Садата
Наступником Г.А. Насера став генерал А. Садат (1918—1981),
що походив із бідної селянської родини, яка мешкала в дельті Нілу.
Після закінчення в 1936 р. військового училища, разом із Г.А.
Насером він став одним із засновників руху "вільних офіцерів".
Через пронімецькі симпатії під час Другої світової війни А. Садат
потрапив до в'язниці, звідки через три роки утік. Після війни
майбутній президент працював автослюсарем, а в 1950 р.,
скориставшись амністією, повернувся до війська. Взявши активну
участь у перевороті 1952 р., А. Садат згодом став спікером
парламенту. Новому лідерові країни бракувало харизми та
популярності попереднього президента. Втім, на відміну від Г.А.
Насера, А. Садат був вельми релігійною людиною і навіть мав забібу
— характерний мозоль на лобі, що виникає унаслідок частих
поклонів під час молитви.
Початково зберігаючи союз із Москвою, А. Садат активно
використовував допомогу СРСР для підготовки нової війни з
Ізраїлем. Щоправда, за рік до війни, в липні 1972 р., він вислав із
країни всіх радянських військових радників, вочевидь для того, аби
згодом уникнути звинувачень, буцімто війну з ізраїльтянами вели не
єгиптяни, а радянські військові.
Успішні дії єгипетських військ на першому етапі війни 1973
р. дозволили Каїру вийти із дипломатичного глухого кута. У
листопаді 1973 р. були відновлені розірвані 1967 р. американо-
єгипетські відносини. Згодом, саме за посередництвом американців,
досягнено домовленості про розведення ізраїльських та єгипетських
військ. Єгиптяни повернулися на східний берег Суецького каналу,
що дозволило в 1975 р. відновити судноплавство. У вересні 1975 р.
Єгипет та Ізраїль уклали угоду про взаємне припинення ворожих
дій.
Підкреслюючи свою відмову від гасел радикального
панарабізму, А. Садат ініціював зміну назви країни з ОАР на
Арабську Республіку Єгипет. Остаточно відмовившись в середині
70-х рр. від економічних моделей "арабського соціалізму", А. Садат
оголосив політику "інфітаху" ("відкритих дверей"), що мала
допомогти в залученні зовнішніх інвестицій. Для інвесторів
встановлювалося пільгове оподаткування, уряд давав гарантії не
націоналізовувати підприємства з часткою іноземного капіталу. Така
політика А. Садата дала певні позитивні результати, але й разом з
тим спричинила диспропорції в розвитку національної економіки
Єгипту. Торгівля та фінансова сфери розвивалися набагато
швидшими темпами, аніж промисловість та сільське господарство.
Стрімко почав зростати зовнішній борг країни: з 1,7 млрд. доларів у
1971 р. до 14 млрд. в 1979 р. і 20 млрд. доларів в 1981 р. Через
помилки в економічному плануванні вже в середині 70-х рр. до
Єгипту довелося ввозити продукти харчування, у тому числі й
пшеницю — товар, який для єгиптян упродовж століть був постійною
експортною статтею.
Соціальним наслідком "інфітаху" стало значне майнове
розшарування єгипетського суспільства. На тлі вражаючої
злиденності бідних районів та села, в кінці 70-х рр., неначе гриби
після дощу, почали з'являтися палаци та пишні
вілли скоробагатьків, котрі збили маєтки на фінансових
спекуляціях чи посередницькій торгівлі. Для того, аби отримати
чергові позики від міжнародних фінансових організацій,
єгипетський уряд зобов'язався скоротити бюджетний дефіцит, що
було зроблено шляхом скасування державних субсидій на продукти
харчування та паливо. Це автоматично спричинило зростання цін на
низку продуктів першої необхідності. Разом з економічними
труднощами велику проблему для країни складало стрімке зростання
населення: з 33 млн-, в 1970 р. до 39 млн. осіб в 1976 р.
Економічну лібералізацію А. Садат поєднував із
"загвинчуванням гайок" в політичній сфері. Прийнята в 1971 р.
конституція розширила повноваження президента. Заборонено
створення партій за релігійною, національною чи класовою ознакою.
Посилено відповідальність за антиурядову діяльність. Створена
владою в 1978 р. Національно-демократична партія з перших днів
свого існування виявляла повну керованість та слухняність.
Незважаючи на постійний контроль за діяльністю опозиційних
сил, єгипетському урядові не вдалося стримати соціальний вибух. У
відповідь на різке зростання цін, 18 січня 1977 р. в Каїрі почалися
масові заворушення. Протягом двох днів єгипетська столиця
перебувала в руках маніфестантів. Протестуючи проти
економічної політики уряду, десятки тисяч демонстрантів громили
нічні клуби та казино, палили автомобілі та міські автобуси. У
сутичках із поліцією та армією, які намагалися вгамувати
бешкетників, згідно з офіційними даними, загинуло 80 осіб і 200
було поранено. Крім Каїра, антиурядові виступи відбулися в деяких
інших районах країни. Увечері 19 січня А. Садат запровадив
військовий стан на цілій території Єгипту. Провівши масові арешти,
уряд зміг вгамувати ситуацію, однак активних учасників виступів 18
—19 січня 1977 р. так і не покарали. Судовий процес, що тривав два
роки, завершився звільненням усіх звинувачених, оскільки судді не
змогли довести їх вину.
На певний час увагу єгиптян від внутрішніх проблем
відвернуло підписання мирної угоди з ізраїльтянами. Уклавши за
посередництвом США 25 березня 1979 р. Кемп-Девідську мирну угоду
із Ізраїлем, А. Садат сподівався нормалізувати стосунки не лише з
Тель-Авівом, а й з Вашингтоном. Єгипетський президент оголосив,
що
вже через рік після підписання мирної угоди його країна зможе
зробити значний ривок в економічному розвитку. Підставою такого
оптимізму була обіцяна СІЛА значна фінансова допомога, яку
єгиптяни мали отримати як компенсацію за припинення проти-
стояння з єврейською державою.
Арабські країни вороже сприйняли підписання Єгиптом мирної
угоди з Ізраїлем. Колишні союзники розірвали дипломатичні
стосунки з Каїром і розпочали економічний бойкот Єгипту.
Міжнародний авторитет країни значно впав, а єгипетська економіка
зазнала суттєвих збитків. Після підписання Кемп-Девідської мирної
угоди Єгипет вже не міг відігравати роль лідера арабського світу.
Ще одним наслідком примирення з Ізраїлем стала активізація
в Єгипті підпільних організацій ісламістського спрямування. Улітку
1980 р. мусуль-
манські екстремісти влаштували низку нападів на коптів у
Каїрі, Асьюті та Міньї. Незважаючи на те, що в ніч з 2 на 3 вересня
1981 р. єгипетські спецслужби провели на всій території країни
масовану кампанію арештів, ув'язнивши 1536 найактивніших
противників уряду, ісламістам усе ж вдалося здійснити вдалий замах
на президента. 6 жовтня 1981 р. під час традиційного параду на честь
річниці початку війни 1973 р. група військових закидала гранатами та
обстріляла урядову трибуну, на якій знаходився президент. А. Садат
був убитий.
Правління Хосні Мубарака
Наступником вбитого президента став віце-президент Хосні
Мубарак (1928 р.н.), колишній військовий льотчик,
головнокомандувач ВПС країни під час війни 1973 р. У 60-х рр. X.
Мубарак навчався у Академії генерального штабу ім. М. Фрунзе в
Москві, але особливих сентиментів до СРСР не виявляв. Він був ще
більш прозахідно налаштований, аніж А. Садат. Своє правління X.
Мубарак розпочав із репресій проти мусульманських
фундаменталістів. Під час боротьби з антиурядовим підпіллям
президент Єгипту сформував потужний репресивний апарат, який
згодом продовжував застосовувати й до ліберальної опозиції та
критиків його правління. Жорстоку боротьбу з релігійним
підпіллям уряд поєднував із певною лібералізацію в побутовому
ставленні до релігійних питань. На телебаченні та радіо з'явилася
низка нових релігійних програм, активно видавалася релігійна
література, будувалися нові мечеті.
На проведених в 1984 р. парламентських виборах, завдяки
завчасно проведеним маніпуляціям із виборчим законом, 70% місць
в парламенті отримали представники пропрезидентської Народно-
демократичної партії. Наступні вибори 1987, 1990 і 1995 рр. щоразу
демонстрували той самий результат — три чверті парламенту
опинялося в руках провладних депутатів.
У зовнішній політиці X. Мубарак виходив із постулату, що
економічна та військова слабкість країни не залишають Єгипту іншого
вибору, як зберігати союз зі США та підтримувати мир з Ізраїлем.
Дотримуючись такої політики, в роки правління X. Мубарака Єгипет
залишався другою в світі країною за обсягами отримуваної із СІЛА
фінансової допомоги. Протягом 1975—1995 рр. СІЛА надали Каїру
безоплатну допомогу загальним обсягом 35 млрд. доларів! Згідно з
єгипетсько-ізраїльською угодою, 25 квітня 1982 р. Ізраїль повністю
вивів свої війська із Синайського півострова. Під час ізраїльської
агресії в Лівані 1982—1985 рр. X. Мубарак не наважився розірвати
дипломатичних відносин із Тель-Авівом, хоча й відкликав свого
посла з Ізраїлю після масових вбивств палестинців у таборах Сабра і
Шатіла поблизу Бейрута. Незадоволення населення поміркованою
політикою в палестинському питанні, а також корупцією у вищих
ешелонах влади, призвело зрештою до заколоту єгипетської поліції. У
лютому 1986 р. близько 17 тис. працівників сил правопорядку,
розквартированих у Гізі, зі зброєю в руках рушили до центру Каїра.
Дорогою збунтовані правоохоронці палили багаті магазини, нічні
клуби та дорогі автомобілі. Заколот поширився й на інші міста, й
лише задіявши армійські підрозділи з танками та вертольотами, уряду
вдалося відновити порядок.
Бажаючи продемонструвати відданість ідеям загальноарабської
солідарності, Єгипет допомагав Багдаду під час війни з Іраном.
Завдяки цьому, протягом другої половини 80-х рр. відновилися
розірвані 1979 р. відносини з більшістю арабських
держав, а заможні нафтовидобувні країни Перської затоки
навіть почали надавати Каїру фінансову підтримку. У 1989 р. ЛАД
відновила членство Єгипту в своїй організації, а в 1991 р.
повернула свою штаб-квартиру із Туніса до Каїра.
У економічній сфері успіхи X. Мубарака були скромними.
Продовжуючи економічний курс попереднього десятиліття, уряд
здійснив приватизацію нерентабельних підприємств. Незважаючи на
те, що вдалося збудувати низку промислових об'єктів, протягом 80—
90-х рр. в країні продовжував зростати бюджетний дефіцит та
зовнішні борги. Й далі доводилося імпортувати продукти
харчування. Розбудувавши велику й неповоротку систему
соціального захисту, дотацій та субсидій незаможним верствам, на
початку 90-х рр. уряд остаточно заплутався у політиці дотацій на
продукти харчування. Зрештою це призвело до того, що щорічна
дотація на хліб стала перевищувати річні прибутки від експлуатації
Суецького каналу! Через подальше примноження населення, яке
протягом 1988—1995 рр. збільшилося з 50 до 60 млн. осіб, невпинно
зростало безробіття. На початку 90-х рр. близько
2 млн. єгиптян працювали на постійній основі за
кордоном, ще кілька мільйонів
щороку покидали країну для сезонних заробітків. Перенаселення
міст спричинило
погіршення можливостей отримати кваліфіковану медичну
допомогу та освіту.
Каїр, в якому в середині 90-х рр. налічувалося 14 млн. жителів,
став одним із
найбільших у світі мегаполісів. Значним тягарем для економіки
стали військові
видатки, які в 90-х рр. складали близько 30% бюджету.
Початок 90-х рр. позначився покращенням міжнародного