Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
підприємств легкої та харчової промисловості. У Місураті
почалося спорудження найбільшого в Північній Африці
металургійного комбінату. Значні кошти вкладено в розвиток
поливного землеробства та пошуки води в пустельних зонах країни.
Завдяки великим інвестиціям в сільське господарство, на початок
80-х рр. Лівія почала майже повністю забезпечувала себе
продуктами харчування.
Спрятлива для Лівії зовнішньополітична кон'юнктура
змінилася на початку 80-х рр. водночас із падінням світових цін на
нафту. У 1980—1983 рр. лівійцям довелося на 50% зменшити
обсяги видобутку нафти. Прибутки від її продажу впали в 1982 р.
до 8 млрд. доларів на рік, а в наступні роки ще більше. Країна
змушена була відмовитися від деяких дорогих проектів. Інфляція
сягнула 30% на рік. Намагаючись боротися з падінням життєвого
рівня населення, уряд заборонив приватну гуртову торгівлю, а з 1981
р. закрив всі приватні крамниці, за винятком тих, що продавали хліб
та овочі. З 1985 р. у країні довелося увести контрольований урядом
жорсткий режим економії.
Зовнішня політика керованої М. Каддафі Лівії відзначалася
незбалансованістю й навіть хаотичністю. Країна здійснила
почергові спроби об'єднатися з усіма сусідніми з нею державами.
Після кількох спільних декларацій про наміри розвивати міждержавні
федеративні відносини, 16 липня 1973 р. М. Каддафі проголосив
"марш на Каїр". 40 тис. неозброєних лівійців пішки вирушили до
єгипетської столиці для того, щоб організувати там сидячий
страйк і вручити президенту А. Садату написаний кров'ю лист із
закликами об'єднати Лівію та Єгипет в одну країну. Єгиптяни
зупинили похід у 200 км від своєї столиці, і призначене на 1
вересня 1973 р. злиття двох країн не відбулося. Незважаючи на
невдачу цього об'єднання, під час наступної арабо-ізраїльської
війни М. Каддафі надав Каїру 1 млрд. доларів фінансової
допомоги, а також передав багато військової техніки і спорядження.
Аналогічні пропозиції про об'єднання Лівія зробила Тунісу і Чаду.
Особливо активно лівійці втручалися у громадянську війну в Чаді,
яка тривала там з 1966 р. М. Каддафі активно надавав підтримку
Фронту національного визволення Чаду (ФРОЛІНА) Гукуні Уеддея,
який воював з центральним урядом. Улітку 1978 р., а згодом
взимку 1980—1981 рр. лівійські війська навіть брали участь в
бойових діях в Чаді, допомагаючи бойовикам ФРОЛІНА. Зрештою,
вже в другій половині 80-х рр. М. Каддафі змушений був припинити
підтримку партизан і визнати законний уряд Чаду, очолюваний
Хісеном Хабре.
У серпні 1981 р. почалося погіршення відносин Лівії та СІЛА.
Лівія оголосила акваторію затоки Сідра південніше 32°20' широти
своїми територіальними водами. Ця декларація була проігнорована
США, що демонстративно розпочали військові маневри свого 6-го
флоту біля берегів Лівії. Під час цих маневрів трапилося кілька
збройних інцидентів, у результаті яких американці збили два
лівійських військові літаки. У березні 1986 р. США розпочали ще
одні маневри біля берегів Лівії. Знову відбулися збройні сутички, і
в одній з них 24 березня американці потопили два лівійські
патрульні катери.
5 квітня 1986 р. у дискотеці в Західному Берліні, де зазвичай
відпочивали американські військові, трапився вибух, унаслідок якого
загинули американець та його німецька дівчина. Багато осіб
поранено. Сполучені Штати звинуватили в організації вибуху
спецслужби Лівії, яка нібито в такий спосіб намагалася помститися за
потоплені катери. 15 квітня військові літаки США та
Великобританії здійснили наліт на лівійські міста Триполі та
Бенгазі. Метою операції "Каньйон Ельдорадо"
оголошено фізичне знищення М. Каддафі та інших керівників
джамахіррії. Однак сам М. Каддафі не постраждав, хоча внаслідок
бомбового удару по його будинку було поранено троє його дітей, а 18-
місячна донька загинула. Загинули також ще принаймні ЗО осіб.
Американці втратили два літаки, які впали в море.
Великого розголосу набрав терористичний акт проти
американського аеробуса, що вибухнув над шотландським містечком
Локербі 21 грудня 1989 р. Унаслідок катастрофи загинуло 259 осіб.
Оскільки слідство виявило причетність до вибуху офіцерів лівійських
спецслужб, у 1991 р. на Лівію було накладено міжнародні торгові
санкції. Умовою їх скасування мала стати видача підозрюваних та
суд над ними в США. Після тривалих переговорів у кінці 90-х рр. М.
Каддафі погодився видати підозрюваних у скоєнні терористичного
акту для міжнародного суду в Гаазі. Одного з підозрюваних лівійців
було виправдано, а другого засуджено до довічного ув'язнення. США
звинуватили Лівію в тому, що на її території розташовано десятки
випікільних таборів понад 30-ти терористичних організацій, а
лівійські спецслужби постачають зброю бойовикам Ірландської
республіканської армії, "Еускаді та Аскатасуна", "Червоним
бригадам", "Чорному вересню" та іншим екстремістам.
Підводячи у 1987 р. підсумки першого десятиліття існування
джамахіррії, М. Каддафі змушений був визнати частину допущених
раніше помилок. За аналогією з процесами, що у той же час
відбувалися в СРСР, кампанія за нормалізацію суспільного життя в
Лівії отримала назву "зеленої перебудови". У країні відновлено
діяльність приватних підприємств, обмежено сферу діяльності
ревкомів, випущено частину політичних в'язнів. Щоправда,
ліберальні реформи швидко було згорнуто. Головною причиною
цього стало накладення ООН на Лівію на початку 90-х рр.
економічних санкій за звинуваченнями в підтримці міжнародного
тероризму. Контакти з арабським світом зіпсувалися через
підтримку М. Каддафі Іраку під час Кувейтської кризи та війни в
Перській затоці. Країна потрапила в сувору міжнародну ізоляцію.
Лише визнавши відповідальність за вибух американського аеробуса
най Локербі та пообіцявши виплатити родичам жертв по 10 млн.
доларів компенсації за кожного вбитого (загалом 2,7 млрд.
доларів), у вересні 2003 р. Лівії вдалося добитися остаточного
зняття економічних санкцій.
ТУНІС
■ Проголошення незалежності
■ Правління Хабіба Бургіби
Проголошення незалежності
Після закінчення Другої світової війни французи розпочали в
Тунісі обмежені реформи, метою яких було поступове залучення до
управління протекторатом лояльних до метрополії сил. У вересні
1945 р. відновлено діяльність розпущеної під час війни Великої ради,
скасовано попередню цензуру преси, проведено вибори до
французького парламенту. Ще через два роки в Тунісі створено Раду
міністрів, яка отримала частину повноважень колишньої
колоніальної адміністрації.
З ініціативи "Нового Дестуру", 23 серпня 1946 р. національно-
патріотичні сили країни скликали Національний конгрес. Конгрес
прийняв декларацію незалежності, в якій проголосив "невід'ємне право
туніського народу здобути недоторкану незалежність" й одразу ж після
цього був розігнаний поліцією. Наступний етап національно-визвольного
руху в Тунісі почався після того, як у вересні 1949 р. до країни
повернувся Хабіб Бургіба (1903—2000). За його наполяганнями,
"Новий Дестур", відмовившись від гасла негайного проголошення
незалежності, пішов на переговори з французьким урядом.
У квітні 1950 р. X. Бургіба висунув програму "почесного
компромісу", згідно з якою в рамках протекторату мала бути
здійснена низка реформ, спрямованих на розширення внутрішньої
автономії та арабізацію адміністративного апарату країни. За участю
членів "Нового Дестуру", 17 серпня 1950 р. в Тунісі створено уряд
Мухаммеда Шеніка, який розпочав переговори з французами про
конкретні терміни реформ. Однак Париж швидко відмовився від
попередніх домовленостей і припинив переговори. У спеціальній ноті
15 грудня 1951 р. уряд Франції підтвердив своє бажання зберегти
недоторканим режим протекторату в Тунісі.
Після припинення переговорного процесу в Тунісі почалося
формування збройного підпілля. "Новий Дестур" відмовився від
політики "почесного компромісу" й закликав народ до активної
боротьби. Було створено партизанську Армію національного
визволення. У відповідь на вуличні маніфестації та страйки,
французи 18 січня 1952 р. заарештували X. Бургібу та інших
лідерів національного руху. У березні ув'язнено членів уряду М.
Шеніка. Бей Тунісу надіслав в ООН скаргу на дії французів, однак
через деякий час під тиском Парижа був змушений відкликати її
назад. Незалежні арабські та азійські країни звернулися 14 квітня
1952 р. до Ради безпеки ООН з вимогою примусити-Францію надати
Тунісу внутрішню автономію та визначити чіткий графік етапів
просування країни до повної незалежності. Франція відмовилася від
обговорення цього питання.
У відповідь на терористичні акти Армії національного
визволення, європейські колоністи, що становили майже 10%
населення протекторату, створили власну підпільну бойову
організацію "Червона рука". Найбільш резонансною акцією цієї
організації стало вбивство 5 грудня 1952 р. лідера найвпливовішої в
Тунісі профспілкової організації Фархата Хашеда, який активно
співпрацював з "Новим Дестуром". Вбивство Ф. Хашеда викликало
численні акти відплати, демонстрації та страйки.
Через постійне погіршення ситуації в протектораті 31 липня
1954 р. французький уряд погодився на встановлення нових
параметрів дипломатичних відносин з Тунісом. Заяву про це прем'єр
П'єр Мендес-Франс зробив під час свого візиту до Тунісу. У серпні
1954 р. сформовано туніський уряд, до якого запрошено пред-
ставників "Нового Дестуру". Зважаючи на це, 9 грудня 1954 р.
Армія національного визволення оголосила про припинення збройної
боротьби. Після швидких переговорів 3 червня 1955 р. підписано
угоду про надання протекторату широкої внутрішньої автономії.
Туніс став автономною державою з внутрішнім суверенітетом. Франція
зберігала в своєму віданні питання зовнішніх відносин та оборони
країни.
На початку 1956 р. переговори продовжилися. 20 березня 1956
р. вони завершилися підписанням угоди про повну незалежність
Тунісу. Франція підтримала кандидатуру Тунісу при вступі до ООН,
проте, посилаючись на розгортання війни в сусідньому Алжирі,
зберегла свої військові бази на туніській території. На проведених 26
березня 1956 р. виборах до Національного зібрання Тунісу переміг
"Новий Дестур". 14 квітня 1956 р. X. Бургіба сформував перший уряд
незалежного Тунісу. 25 липня 1957 р. парламент висловився за
скасування монархії. Туніс проголошено республікою, президентом
якої став X. Бургіба.
Правління Хабіба Бургіби
Цивілізоване надання незалежності не зняло напруженості в
стосунках Тунісу із Францією. Головними її причинами були
продовження війни в Алжирі, з яким тунісці солідаризувалися, а
також майнові суперечки щодо французької власності на туніській
території. Гучний міжнародний скандал викликало бомбардування
8 лютого 1958 р. французькою авіацією туніського прикордонного
міста Сак'єт Сіді Юсеф, в якому були зосереджені частини
алжирських партизанів. Під час бомбардування загинули мирні
тунісці, тому Франція потрапила у винятково незручне становище.
Загалом, перші шість років незалежності зовнішня та внутрішня
політика Тунісу перебувала під сильним впливом алжирської війни.
Туніс активно допомагав алжирському Фронту національного
визволення (ФНЛ), дозволивши створити на своїй території
вишкільні табори та тилові бази. У 1958 р. у Тунісі почав діяти
створений ФНЛ алжирський уряд. У вересні 1961 р. X. Бургіба
неочікувано віддав наказ туніській армії атакувати французьку
військову базу в Бізерті. Французи вчинили запеклий опір, й попри
чисельну перевагу тунісців, база успішно оборонялася до липня 1962
р. Лише шляхом мирних переговорів уряд Тунісу зміг добитися її
евакуації, що відбулася в 1963 р. '
Завдяки послідовній позиції у відносинах із західними
країнами, а також поміркованій внутрішній політиці, Туніс зміцнив
рвій авторитет серед арабських країн, виявом чого стало
перенесення 1979 р. саме до Туніса штаб-квартири Ліги арабських
держав, а 1982 р. — штаб-квартири ОВП.
Після проголошення незалежності, аж до відставки X.
Бургіби, влада в Тунісі перебувала в руках однієї партії — "Нового
Дестуру". У 1964 р. "Новий Деетур" було реорганізовано у
Соціалістичну дестуровську партію (ПСД). Внутрішньополітичний
курс X. Бургіби відзначався поміркованістю та лібералізмом. Демон-
струючи бажання збудувати секуляризовану світську державу, уряд
водночас не вдавався до соціально-економічних експериментів й
досить обережно впроваджував державний контроль над
господарством. Знайдена 1964 р. на території Тунісу нафта почала
приносити стабільні валютні надходження. Єдиною сферою економіки,
де уряду довелося вдатися до різких дій, було сільське
господарство. У березні 1963 р. X. Бургіба наказав конфіскувати
370 тис. акрів орних земель, що раніше належали європейським
колоністам. У середині 60-х рр. Туніс націоналізував решту земельних
наділів європейців, передавши їх незаможним селянам. Через
державне втручання в економічну сферу, час від часу економіка
країни зазнавала кризи. У 1966—1969 рр. Туніс пережив проблеми
із забезпеченням населення продуктами харчування.
Протягом 60-х рр. оточення президента поступово
сформувало навколо X. Бургіби образ "батька нації", що згодом
вилився у справжній культ обожнювання діючого президента.
Опозиційні сили в країні повністю контролювалися владою, щодо
найбільш непокірних застосовувалося насильство. У серпні
1961 р. у Франкфурті-на-Майні туніські таємні агенти вбили одного
з найактивніших критиків туніського режиму Салаха Бен Юсуфа
(1908—1961). Авторитет президента піднявся настільки високо, що
він міг собі дозволити відкрите порушення мусульманських
релігійних приписів. Розпочавши кампанію за скасування посту під
час Рамадану, який, на думку керівників держави, негативно
впливав на працездатність населення, X. Бургіба зробив
демонстративний крок, публічно випивши в заборонений для
мусульман період посту склянку апельсинового соку.
У 1975 р. X. Бургібу проголошено пожиттєвим президентом
Тунісу. Тоді ж запроваджено спритно складену конституційну
норму, відповідно до якої наступником президента мав стати прем'єр-
міністр, якого призначав сам же президент.
У другій половині 70-х рр. накопичення кризових явищ
спричинило зростання соціального напруження в туніському
суспільстві. Через економічні труднощі в лютому 1977 р. в Тунісі
почалися демонстрації студентів і робітників. Організатором
виступів стала керована опальним міністром планування Ахмедом
Бен Салахом підпільна організація Рух об'єднаного народу.
Незважаючи на поліцейські репресії, демонстрації продовжувалися
протягом цілого 1977 р. До січня 1978 р. їх відбулося 452. Конфлікт
сягнув свого апогею 26 січня 1978 р., коли під час розгону
величезної демонстрації в Тунісі поліцейські, військові та бойовики
парамілітарних утворень правлячої партії вбили понад 100
демонстрантів. Поклавши всю відповідальність за жертви на
опозицію, уряд арештував лідерів маніфестаційного руху.
Більшість із них отримали по 10 років каторги.
Придушивши жорстокими репресіями на якийсь час
незадоволення населення, правлячий режим усе ж змушений був піти
на поступки. На початку 80-х рр. почалося згортання однопартійної
системи. У свій 77-й день народження, 3 серпня 1980 р., X. Бургіба
звільнив кількох із арештованих раніше лідерів опозиції й пообіцяв,
що надалі в Тунісі не буде політичних в'язнів. Щоправда, організації
ісламістського спрямування залишилися під забороною. Початок
політичної лібералізації збігся в часі з економічними труднощами
країни. Уряду довелося скасувати низку субсидій на продукти
харчування, що раніше покривалися за рахунок нафто-доларів.
Зростання цін на хліб викликало восени 1983 — на початку 1984
рр. масові соціальні виступи, на які уряд відповів арештами
профспілкових лідерів.
Тим часом, отримуючи фінансову допомогу від Лівії та Ірану,
туніські ісламісти зуміли настільки зміцнити свої позиції в суспільстві,
що почали відкрито висловлювати свої претензії до влади в країні. На
руку прихильникам ортодоксального ісламу зіграла незграбна воєнна
акція Ізраїлю в 1985 р., коли, у відповідь на терористичний акт з боку
палестинців, ізраїльські ВПС здійснили бомбові удари по об'єктах ОВП у
туніській столиці. Під час бомбардування загинуло 75 осіб, 12 з яких
були непричетними до палестинського руху тунісцями, а ще понад 300
осіб, переважно мирних жителів, — поранено. Оскільки на підтримку
авіарейду в суверенну країну виступив президент США Р. Рейган, X.
Бургібі довелося навіть зробити жорстку антизахідну заяву, проте
ісламісти все одно оголосили, що уряд недостатньо боронить
національний суверенітет. Злякавшись подальшого загострення
ситуації, президент знову вдався до репресій. У 1986 р. проведено
низку арештів серед лідерів ісламської опозиції, що на деякий час
стабілізувало ситуацію.
У листопаді 1987 р. парламент призначив спеціальний
консиліум у складі семи лікарів, які мали оглянути президента,
котрий вже кілька років страждав на атеросклероз. Медики мали
дати медичний висновок, чи може президент за станом здоров'я й
далі виконувати свої обов'язки. Висновок консиліуму виявився
невтішним для X. Бургіби. 84-річний "батько нації" пішов у
відставку, а 7 листопада 1987 р. новим президентом країни став
прем'єр-міністр Зін аль-Абідіна Бен Алі (1936 р.н.). Запропоновані 3.
Бен Алі політичні реформи отримали згодом назву "політики
нормалізації". Правляча партія була перейменована в Демократичне
конституційне об'єднання. Слово "Дестур" остаточно зникло із
назви керівної сили країни, що почасти мало символізувати розрив
із радикальними традиціями національно-визвольного руху