Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
іміджу Єгипту. Завдяки участі у війні проти Іраку 1991 р., на яку
Каїр вислав найбільший серед арабських країн 38-тисячний
контингент, західні кредитори пробачили Каїру частину його
колосального зовнішнього боргу, який на початку 90-х рр. складав
майже 50 млрд. доларів. У 1992 р. єгиптянин Бутрос Галі (1922
р.н.), колишній прем'єр-міністр і дипломат, став генеральним
секретарем ООН.
На початку 1999 р. безробіття сягнуло в Єгипті найвищої,
починаючи
3 1952 р., позначки, а зовнішній борг склав ЗО млрд.
доларів. Незважаючи на це та
інші економічні невдачі, в червні
того ж року X. Мубарака номіновано на
четвертий президентський термін.
Проведений референдум виявив
надзвичайну одностайність єгиптян:
93,8% проголосували за те, щоб
президент і надалі залишався на своєму
посту. На парламентських виборах
восени 2000 р., як і очікувалося, пере-
важну більшість мандатів (353 із 444)
здобули "незалежні" кандидати, котрі згодом повністю підтримали
курс президента.
У 90-х рр. значні проблеми для країни створювало ісламістське
терористичне підпілля. Починаючи з 1993 р., ісламісти розгорнули
проти уряду справжню війну. Найбільшим угрупуванням
ісламістів є "Аль-Джамаа аль-Ісламійя" ("Ісламська громада"), що
базується на півдні країни. 26 червня
1996 р. в Аддіс-Абебі його бойовики спробували вбити X. Мубарака,
що прибув до ефіопської столиці на засідання Організації
Хосні Мубарак
африканської єдності. Для
того, щоб позбавити уряд валютних надходжень від туризму,
які складали щороку багатомільярдні суми (в 1996 р. 7,2 млрд.
доларів), ісламські бойовики періодично вдавалися до терористичних
актів, спрямованих проти іноземців, які перебували на території
Єгипту. Найбільш трагічним терактом такого типу стала влаштована
бойовиками "Аль-Джамаа аль-Ісламійя" 17 листопада 1997 р. в
храмі Хатшепсут в Луксорі кривава бійня. Під час теракту
загинуло 58 іноземних туристів та 4 єгипетські поліцейські.
Масове вбивство туристів у Луксорі сильно зіпсувало туристичну
привабливість Єгипту. Прибутки від туризму одразу ж впали більш
ніж в три рази.
Зростання єгипетської економіки, яке спостерігається в
останній час, ґрунтується, головним чином, на постійних фінансових
запозиченнях. Деякий оптимізм вселяє відкриття нових покладів
нафти і газу. їх розробка може виправити складну ситуацію у
фінансовій сфері країни. За умови продовження ліберальних
реформ, Єгипет має всі шанси збудувати модерне та динамічне
суспільство.
ЛІВІЯ
■ Проголошення незалежності
■ Лівійське королівство
■ Правління Муамара Каддафі
Проголошення незалежності
Під час повоєнних мирних переговорів країни
антифашистської коаліції вирішили, що доля італійських
колоніальних володінь в Африці буде розв'язана не пізніше, як
упродовж року після введення в дію мирного договору країн-
переможниць з Італією. 15 вересня 1947 р. мирна угода з Італією
набрала чинності. Після цього було створено спеціальну комісію в
складі заступників міністрів закордонних справ СІЛА,
Великобританії, Франції та СРСР, що мала вивчити питання
подальшого устрою італійських колоній в Північній Африці. Після
тривалих суперечок навесні 1949 р. досягнуто угоди про тимчасове
збереження італійської адміністрації в Триполітанії, де ще
залишалося 43 тис. італійських колоністів, і передачу Кіренаїки та
Феццану, з яких італійці майже поголовно виїхали, під управління
відповідно Великобританії та Франції. Однак через спротив СРСР та
арабських країн, де активно діяли лівійські еміграційні патріотичні
організації, цей план не затвердила Генеральна асамблея ООН.
Тим часом, зважаючи на розгортання незалежницького руху
в Кіренаїці, в червні 1949 р. британці змушені були погодитися на
формування там власного уряду для вирішення внутрішніх справ.
Очоливши уряд Кіренаїки, Саїд Ідрісі одразу ж виступив з вимогою
об'єднання Кіренаїки з Триполітанією та Феццаном і повної
незалежності для всієї Лівії. Його підтримав Єгипет, який заявив,
що визнає лише об'єднану Лівію. У серпні 1949 р. на користь
об'єднання висловився Національний конгрес Триполітанії.
Генеральна асамблея ООН 21 листопада 1949 р. ухвалила
схему надання Лівії незалежності. Спочатку планувалося скликати
Установчі збори, в яких мали бути представлені депутати від
Кіренаїки, Триполітанії та Феццану. Згодом ці збори мали
прийняти конституцію, після чого об'єднана Лівія ставала суб'єктом
міжнародного права. Підготовка до проголошення незалежності
відбувалася під
наглядом верховного комісара ООН та спеціальної міжнародної
ради. Для розробки проекту конституції створено спеціальний
комітет, до якого ввійшли по 7 представників від усіх трьох
лівійських провінцій.
Згідно з рішенням ООН, 25 листопада 1950 р. з представників
усіх трьох частин колишньої колонії було скликано Установчі
збори. Збори вирішили проголосити об'єднану країну монархією з
федеративним устроєм. Королем Лівії став емір Ідріс Сенусі (1890-
1983). Тимчасовий уряд сформовано 1 квітня 1951 р. Ще через
півроку Національне зібрання затвердило конституцію. 24 грудня
1951 р. Ідріс Сенусі проголосив створення нової унітарної держави
— Об'єднаного Королівства Лівії.
Економічно та політично слабка Лівія змушена була укласти в
1953 р. союз з Великобританією та дозволити розміщення на своїй
території її військових баз. Натомість Лондон погодився фінансово
субсидувати новостворену країну. Через рік аналогічну угоду про
будівництво військових баз уклали з Лівією США. Потісненій
своїми союзниками Франції в серпні 1955 р. довелося вивести свої
війська з Феццану.
Лівійське королівство
У перші роки після проголошення незалежності на більшості
території Лівії зберігалися архаїчні родо-племінні порядки, що
особливо сильними були у Кіренаїці та Триполітанії. Державний
апарат королівської влади майже всуціль формувався із вихідців з
племені тебу з оази Куфра. Оскільки в країні бракувало національних
кадрів, технічних та навіть адміністративних фахівців довелося
запрошувати із інших арабських країн. Сам король, що вступив на
трон у 61-річному віці, мало займався державними справами,
зосередившись на богословських студіях та вирішенні теологічних
суперечок. Великий вплив на політику країни мав клан Шалхі,
голова якого Ібрагім Шалхі став головним радником монарха.
Політичне життя Лівії обмежувалося інтригами всередині
правлячої верхівки, оскільки з 1952 р. всі політичні партії країни були
заборонені, а опозиційні політики вислані за кордон. Посилення
впливу І. Шалхі на короля викликало занепокоєння членів
королівської родини, які побоювалися претензій фаворита на
королівську корону. 5 жовтня 1954 р. молодий родич Ідріса Сенусі
вбив І. Шалхі. Король увів у країні надзвичайний стан і вислав
сімох причетних до замаху принців крові до віддалених оаз. 20
грудня 1954 р. опубліковано королівський указ, що суттєво
звужував коло осіб, які могли претендувати на
престолонаслідування.
Соціально-економічна ситуація в Лівії зазнала докорінних
змін у другій половині 50-х рр., після того, як На території країни
відкрито поклади нафти та газу. Передавши у 1955—1958 рр.
концесії на видобуток нафти західним, головним чином,
американським компаніям, Лівія почала щороку отримувати
значні відрахування від продажу природних багатств. 55%
лівійської території здано в оренду 14 нафтовидобувним
компаніям. Інвестування в розвиток лівійської нафтової галузі
виявилося дуже привабливим для західного капіталу з двох причин:
близькості до європейських ринків та відсутності потреби
транспортувати лівійську нафту через Суецький канал. Протягом
1956—1961 рр. західні компанії вклали в розвиток лівійської
нафтовидобувної галузі 800 млн. доларів.
Промисловий видобуток нафти в Лівії почався 8 квітня 1959
р., а з вересня 1961 р. розпочався її експорт. Особливо стрімке
зростання обсягів видобутку нафти припало на 60-і рр. Упродовж
1961—1969 рр. видобуток нафти в країні збільшився
з 0,5 млн. до 150 млн. тонн на рік, завдяки чому Лівія вийшла
за обсягами нафтовидобутку на п'яте місце в світі. Прибутки від
експортованого "чорного золота" у 1969 р. склали 1 млрд. 175 млн.
доларів. Завдяки постійному напливу нафтодоларів ВНП Лівії
упродовж 60-х рр. збільшився в понад 4,5 рази.
Унаслідок отримання надприбутків від продажу нафти в Лівії
швидкими темпами почали здійснюватися соціально-політичні
перетворення. Різко зростав розрив між бідними та багатими
верствами населення. Прибутки від експорту нафти осідали в
кишенях заледве 0,9% мешканців країни. Почалося формування
національної інтелігенції, в середовищі якої в наступні роки
з'явилася антимонархічна опозиція.
Правління Муамара Каддафі
Особливу роль в суспільному житті Лівії відігравала армія, в
якій сильними були пронасерівські настрої. У 1964 р. військові
створили організацію "Вільні офіцери юніоністи-соціалісти". її
очолив лейтенант Муамар Каддафі (1942 р.н.). Організація ставила
собі за мету здійснити антимонархічний переворот та соціально-
політичні реформи за єгипетським взірцем. Значне незадоволення в
армії викликало небажання короля країни втручатися в арабо-
ізраїльський конфлікт. Під час війни 1967 р. група лівійських
солдатів та офіцерів зробила спробу на власний розсуд перейти
єгипетський кордон, щоб взяти участь в боях із ізраїльтянами. За
наказом короля, їх затримали та віддали під суд. Останньою
краплею, що переповнила чашу терпіння змовників, став підпал у
серпні 1969 р. великої мусульманської святині — мечеті Аль-Акса в
Єрусалимі. Військові вважали, що король не відреагував на цей
виклик належним чином, а тому мусить піти.
Скориставшись тим, що король разом зі своєю дружиною
виїхав до Греції на тривале лікування, у ніч з 31 серпня на 1 вересня
1969 р. "вільні офіцери" вчинили державний переворот. Армія
заарештувала членів королівської родини, чільних чиновників та
вищих офіцерів. Незначний опір, що вчинили прихильники Ідріса
Сенусі, швидко придушено. Влада перейшла до анонімної Ради
військового командування, а країну проголошено Лівійською
Арабською Республікою. Лише через тиждень світ дізнався ім'я
нового лідера держави. Ним став полковник М. Каддафі. Колишній
король сприйняв звістку про своє усунення від влади зі стоїчним
спокоєм. Він заявив, що вже сам раніше планував зректися влади, а
тому не робитиме спроб повернути собі корону Лівії.
Очолена М. Каддафі військова хунта оголосила 11 грудня 1969
р. конституційну декларацію, що стала тимчасовим основним
законом. Згідно з нею, М. Каддафі отримав практично необмежену
владу. Політичним підґрунтям режиму став створений в березні 1972
р. Арабський соціалістичний союз (АСС) — єдина політична
організація, якій легально дозволено діяти в країні. Усі інші партії
та громадські організації заборонено. Головою АСС став М. Каддафі.
Організація оголосила про наміри боротися за створення в Лівії
"арабського соціалізму" та поширення міжарабської солідарності в
зовнішній політиці. Ідеологією АСС була запропонована навесні
1973 р. М. Каддафі "третя теорія", яку в 1976—1979 рр. лівійський
лідер оформив у вигляді "Зеленої книги". "Третя теорія"
передбачала встановлення в країні "прямого правління народних мас"
без посередництва партій та парламентської системи. "Третя
теорія" критикувала капіталізм та комунізм і, оголошуючи
головними рушіями історії націоналізм та релігію, пропонувала
побудувати засноване на канонічних нормах Корану справедливе
суспільство.
Важливе місце в "третій теорії" займали морально-етичні
моменти. Боротьба за "високу моральність" вилилася у Лівії в
запровадження "сухого закону", урядового припису жінкам ходити
винятково в традиційному східному вбранні. При міністерстві зв'язку
створено спеціальний цензорський відділ, працівники якого пере-
глядали західні журнали, які надходили до країни, замазуючи
чорною фарбою на жіночих фото все, за винятком обличчя.
Спеціальним законом заборонено цілуватися на вулицях, причому
заборона поширювалася і на подружні пари.
Головними завданнями внутрішньої та зовнішньої політики
країни оголошено ліквідацію британських та американських
військових баз, а також витіснення з економіки країни
нелівійського капіталу. У березні 1970 р. Великобританія, а у
червні того ж року — США вивели свої війська з лівійської
території. 21 липня 1970 р. уряд М. Каддафі націоналізував майно
25 тис. італійців, які жили в країні ще з колоніальних часів.
Конфіскацію оголошено компенсацією за італійську окупацію країни
в 1911—1943 рр. Згодом лівійський уряд націоналізував філії західних
банків та страхових компаній. Найважливішим кроком військового
уряду стала націоналізація нафтовидобувної промисловості. 1
вересня 1973 р. оголошено закон, що встановлював норму
представництва лівійського державного капіталу в
нафтовидобуваних підприємствах на рівні не нижче 51%. До 1974 р.
повністю або частково націоналізовано лівійські філії "Шелл",
"Тексако", "Сокал", "Філіпс" та інших нафтовидобувних концернів.
До кінця 1975 р. державний сектор складав понад 75% обсягів ВНП.
15 квітня 1973 р. М. Каддафі оголосив про початок "народної
революції", що мала на меті ліквідувати старі закони, очистити
країну від "хворих елементів", до яких гуртом зараховано як
комуністів, так й ортодоксальних ісламістів, а також арабізувати
культуру й суспільні відносини і протистояти експансії західної
культури. Основою нової політичної системи стали "народні
комітети", що мали відігравати роль органів народного
самоврядування. У січні 1976 р. АСС було перейменовано на
Всезагальний народний комітет, що водночас отримав законодавчі
повноваження. Через рік, у лютому — березні 1977 р. цей комітет
затвердив нову структру влади. Замість розпущеного військового
уряду створено Генеральний секретаріат. Виконавча влада перейшла
до Вищого народного комітету. М. Каддафі, який очолив Генеральний
секретаріат, був оголошений "революційним мислителем і вождем".
Водночас 2 березня 1977 р. країна змінила назву на Соціалістичну
Народну Лівійську Арабську Джамахіррію. Запропонований М. Каддафі
новотвір "джамахіррія" дослівно перекладається з арабської як "пряме
народне самоврядування".
Ліквідувавши парламентські форми представництва та
заборонивши діяльність будь-яких партій, М. Каддафі натомість
створив постійно діючий Загальний народний конгрес та місцеві
народні збори. Практичним впровадженням прямого управління
держави народом займалися "революційні комітети", що мали
необмежені повноваження щодо виявлення та покарання "підривних
елементів" незадоволених революційними перетвореннями.
Завдяки стабільному надходженню прибутків від продажу
нафти, які в кінці 70-х рр. склали 20 млрд. доларів на рік, Лівія
зуміла здійснити стрімкий ривок у економічному розвитку.
Щорічний приріст обсягів господарського розвитку країни складав в
середньому 28,8% у промисловості і 16% в сільському господарстві.
Національний прибуток на душу населення в 1980 р. склав 10 920
доларів. За час першої п'ятирічки (1976—1980) було збудовано
низку нафтопереробних заводів,