Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
ських жертв. Одночасно із наступом англо-американських військ
із Кувейту, наступ із півночі країни розпочали збройні підрозділи
курдів. Організований опір армії Іраку припинився після того, як
американські сили увірвалися до Багдада. Протягом кількох днів у
іракській столиці тривали грабунки, які чинило місцеве населення.
Американці не перешкоджали мародерам, що громили крамниці,
державні установи, покинуті посольства іноземних країн та просто
будинки заможних осіб. Мародери пограбували та розгромили музеї
із безцінними пам'ятками Месопотамської цивілізації. Під час війни
США втратили 138, а Великобританія — 35 осіб вбитими. Втрати
армії Іраку виявилися на порядок більшими. Крім цього загинуло
майже 4,5 тис. цивільних осіб. 1 травня 2003 р. Дж. Буш-молодший
оголосив про завершення воєнної кампанії.
Після закінчення війни територію Іраку було розділено на
три окупаційні зони: американську, британську та польську. До
польської зони Україна вислала військовий контингент. С.
Хусейна, який зник під час боїв за Багдад, вдалося впіймати тільки
в грудні 2003 р. Американцям не вдалося знайти жодних слідів
зброї масового знищення, звинувачення в наявності якої стало
приводом до початку війни. Натомість було знайдено кілька місць
масових поховань жертв саддамівського режиму. Протягом літа —
осені 2003 р. майже щоденно відбувалися напади іракців на
американських військових, внаслідок чого вже в серпні кількість
вбитих серед солдатів США перевищила втрати воєнної кампанії.
Створена американцями тимчасова адміністрація, якою керує Пол
Бремер, обіцяє передати владу в країні представниками місцевого
населення, щойно буде приборкано партизанський рух, однак до
повної нормалізації суспільного життя в Іраку ще далеко.
САУДІВСЬКА АРАВІЯ
■ Економічний та політичний розвиток 40—70-х рр.
■ Правління короля Фахда
Економічний та політичний розвиток 40—70-х рр.
Після Другої світової війни Аравійський півострів тривалий
час залишався маргінальною зоною світової політики. Проте, з часом,
Саудівська Аравія поступово перетворилася на головну економічну
потугу регіону. Основну роль в цьому процесі відіграла нафта,
прибутки від експорту якої дозволили країні реалізувати широко
заплановані програми державного розвитку. Починаючи із 1945 р.,
західні інвестори здійснювали інтенсивну розбудову
нафтовидобувної інфраструктури на території Саудівської Аравії.
Протягом 1948—1953 рр. нафтовидобувні компанії вклали в
розвиток галузі 0,5 млрд. доларів. Було збудовано підводний
нафтопровід до Бахрейну, а також 1719-кілометровий
трансаравійський нафтопровід до Лівану. Модернізація нафтових
свердловин та розвиток нафтотранспортних магістралей різко
збільшили.прибутки західних нафтових компаній. У цій ситуації
природно постало питання про збільшення відрахувань до місцевого
бюджету. Вже в 1949 р. склалася парадоксальна ситуація, коли
компанія АРАМКО платила більший податок зі своїх прибутків у
США, аніж відсоток відрахувань для Саудівської Аравії. У 1950 р.
укладено нову угоду про поділ прибутків від продажу нафти,
згідно з якою Ер-Ріяд почав отримувати 50% зароблених на продажу
нафти грошей. Надходження до бюджету країни від продажу нафти
постійно зростали: 1950 р. — 90 млн., 1953 р. — 200 млн., 1956 р. —
250 млн. доларів.
Після 50-річного правління, 9 листопада 1953 р. Ібн Сауд
помер, передавши владу своєму сину Сауду ібн Абд аль-Азізу (1902
—1969), який на той час був найстаршим із 35-ти синів монарха.
Новий король не успадкував здібностей свого батька, а крім того мав
слабке здоров'я. Страждаючи від артриту та прогресуючої втрати
зору, Сауд майже не втручався в управління країною. У часи його
правління (1953—1964) серед безконтрольного чиновництва буйним
цвітом квітли корупція та зловживання владою при укладенні
контрактів із закордонними підприємцями. Поширеною серед
Саудівських посадовців практикою стала купівля розкішних віл та
земельних маєтків у Єгипті та Лівані. Деякі із нахаб будували
розкішні палаци, що могли суперничати із королівськими
апартаментами, просто на батьківщині. У адміністративному
апараті поширився непотизм, при якому кандидатів на державні
посади призначали не за здібностями, а відповідно до родинних
зв'язків або особистих симпатій.
Неефективне управління економікою, фінансовими
надходженнями, а також непослідовність у внутрішній та зовнішній
політиці призвели 1958 р. до гострої урядової кризи. Під тиском
родичів Сауду довелося передати реальну владу своєму братові
Фейсалу (1904—1975), якого призначено прем'єр-міністром.
Вперше в історії країни сформовано постійно діючий кабінет. На
якийсь час Сауда зовсім відсторонено від державних справ, хоча він
і надалі залишався королем.
У 1960 р. Сауд знову повернув собі всю повноту влади,
зайнявши пост прем'єра. Новий етап його правління був нітрохи не
кращим за перший. Країна продовжувала борсатися в тенетах
економічних проблем, що ускладнювалися залаштунковою
боротьбою усередині королівської династії. В жовтні 1964 р. нарада
принців крові вирішила остаточно усунути Сауда від влади. Це
рішення підтвердила спеціальною фетвою нарада улемів. Серед
причин, що зумовили цей крок, вирішальне значення мали революція
1962 р. у Ємені та голосний міжнародний скандал, пов'язаний із
втечею чотирьох принців крові за кордон. Виїхавши до Бейрута,
члени королівської родини публічно звинуватили Сауда в лінощах
та нехтуванні своїми обов'язками керівника держави.
Восени 1964 р. наступним королем країни проголошено
Фейсала, який водночас знову зайняв пост прем'єра. Вихований у
жорстких та аскетичних традиціях воїнів пустелі, Фейсал був
обачним та розумним правителем. Ще у 15-річному віці він
виконував окремі політичні доручення батька, а з 1926 р. займав
пост віце-короля Хіджазу, а водночас міністра закордонних справ.
Будучи принцом, майбутній король багато подорожував, а тому
набагато краще від своїх попередників на троні орієнтувався в
реаліях сучасного світу.
Фейсал енергійно взявся за реформування економіки,
водночас зберігаючи недоторканим зовнішньополітичний курс
країни. Десятиліття його правління стало часом стабілізації та
розквіту економіки Саудівської Аравії. Країна зазнала разючих змін
не лише в галузі господарства, але й в адміністративній, освітній,
військовій та соціальній сферах. Забуте десь на околицях
цивілізованого світу пустельне королівство перетворилося на
одного з впливових гравців світової політики. Саме в цей час
заможний Саудівський шейх, який користуючись невичерпним
акредитивом, скуповує в Західній Європі найдорожчі автомобілі та
замовляє сантехніку із щирого золота, став хрестоматійним образом
світової масової культури. Багато саудівців виїхало на навчання до
США та інших розвинених країн. У 60-х рр. Саудівська Аравія
почала надавати щорічні фінансові субсидії Йорданії, ОВП, а
після 1967 р. і Єгипту.
Під управлінням короля Фейсала Саудівська Аравія зберігала
добрі відносини із США та іншими країнами Заходу. Значно
складніше розвивалися відносини Ер-Ріяда із арабськими сусідами,
особливо Єгиптом. Певне покращення відносин із Каїром, яке
спостерігалося в кінці 40-х рр. на ґрунті спільного протистояння
Ізраїлю, припинилося одразу після приходу до влади 1952 р. у
Єгипті радикально панарабськи налаштованих "вільних офіцерів".
Різко антизахідні та соціалістичні настрої Г.А. Насера викликали
занепокоєння поміркованих -ґа консервативних саудівців.
Погіршення відносин між обома країнами врешті призвело до опосе-
редкованого воєнного зіткнення. У 1962 р. у Ємені відбувся
антиурядовий переворот, після якого група пронасерівськи
налаштованих офіцерів звернулася за допомогою до Єгипту.
Саудівська Аравія у відповідь підтримала єменських монархістів.
Лише після катастрофічної за наслідками для арабів "шестиденної
війни" 1967 р. Єгипет та Саудівська Аравія нормалізували
відносини. Ер-Ріяд навіть надав єгиптянам фінансову допомогу, що
мала компенсувати втрати спричинені закриттям Суець-кого каналу.
Після смерті в 1970 р. Г.А. Насера, король Фейсал став найбільш
масштабною фігурою в арабському світі, що дозволило Саудівській
Аравії зміцнити своє міжнародне становище.
У 1973 р., після чергової арабо-ізраїльської війни,
неочікувано для своїх західних союзників Саудівська Аравія
виступила одним із ініціаторів встановлення нафтового ембарго. У
боротьбі з ізраїльськими впливами в західному світі "нафтова зброя"
виявилася винятково ефективним інструментом. Проголошене
арабськими нафтовидобувними країнами ембарго на торгівлю зі
західними країнами, які, на думку арабів, врятували ізраїльтян у ході
"війни Судного дня", струснуло економікою цілого світу.
Водночас ембарго спричинило збільшення цін на нафту у чотири
рази (з 2,74 до 11,65 долара за барель) та казково стрімке зростання
прибутків нафтовидобувних держав. У 70-х рр. Саудівську Аравію
засипав золотий дощ нафтодоларів. Для того, аби звільнитися від
диктату транспортерів нафти, Саудівська Аравія швидко збудувала
власний танкерний флот, створила свою дистрибутерську та
маркетингову мережу.
25 березня 1975 р. під час офіційного прийому король Фейсал
був вбитий одним із своїх племінників, якому трьома місяцями
пізніше привселюдно відрубали голову. На престол вступив брат
Фейсала Халед ібн аль-Азіз (1913—1982). Щоправда, через слабке
здоров'я король швидко усунувся від ведення державних справ й, про-
вадячи життя простого бедуїна, займався своїм улюбленим соколиним
полюванням. Більшу частину владних повноважень король передав
спадковому принцові Фахду (1922 р.н.), якого призначив віце-
прем'єром та міністром внутрішніх справ. До уряду було запрошено
кількох фахівців, що отримали західну освіту, проте ключові пости й
надалі традиційно залишалися в руках консервативно налаштованих
принців крові та потомків засновника ваххабізму Мухаммеда ібн Абд
Аль-Ваххаба.
У другій половині 70-х рр. великі валютні надходження від
продажу нафти дозволили Саудівській Аравії різко збільшити
інвестиції в розвиток соціальної інфраструктури та покращення
побуту. У 1976—1977 рр. річний бюджет країни сягав 32 млрд.
доларів. Запроваджено щорічні фінансові субсидії племенам,
безоплатні послуги соціальної сфери. Усе це, а також щедрі
пожертви релігійним інституціям сприяли утвердженню авторитету
та популярності королівської влади. Отримавши змогу купувати
найкращу та найдорожчу військову техніку, Ер-Ріяд створив сучасні
збройні сили. Протягом 1974—1977 рр. Саудівська Аравія лише в
США купила зброї на 8 млрд. доларів. Багатомільярдні суми
Саудівська Аравія
інвестувала за кордоном, створюючи тим самим своєрідний
"страховий поліс" на випадок змін на нафтовому ринку. Отримуючи
від уряду регулярні субсидії, велика частина населення країни
перестала працювати. Для виконання брудної та малопрестижної
роботи до країни дозволено в'їзд заробітчан, яких на початок 80-х
рр. в Саудівській Аравії вже налічувалося понад 2,1 млн., при
тому, що власне населення країни на той час складало близько 5
млн. осіб.
Поширення західного способу життя зміцнило серед
консервативно налаштованих верств населення антизахідні та
фундаменталістські настрої. Незадоволення "відступниками", які на
думку ортодоксів, "зрадили віру батьків", особливо посилилося після
перемоги на початку 1979 р. ісламської революції в Ірані. У перший
день нового 1400 р., який за мусульманським календарем настав 20
листопада 1979 р., 250 озброєних ортодоксально налаштованих
ісламістів під керівництвом Джухаймана аль-Кутейби захопила
храмовий комплекс головної мечеті Мекки. Заколотники оголосили,
що серед них є Махді, який прийняв на себе керівництво країною.
Ситуацію ускладнило те, що захоплення храмового комплексу
Кааби відбулося в розпал традиційного для мусульман
паломництва до святих місць й поряд із екстремістами в мечеті
перебували сотні прочан. Рада улемів країни дала спеціальний
дозвіл на штурм і використання зброї в святому місці, а уряд віддав
наказ вибити терористів силою з мечеті. Після двотижневих боїв,
під час яких активно використовувалися газомети, мечеть
звільнено, причому загинуло понад 200 осіб. Ще 63-х організаторів
заколоту страчено пізніше.
Події у Мецці стали серйозним сигналом для Саудівського уряду.
Усвідомлюючи необхідність запровадження політичних змін, на
початку 1980 р. спадковий принц Фахд оголосив про плани
створення Консультативної ради — першого в історії країни
дорадчого передпарламенту, який, щоправда, вперше було скликано
лише 1993 р. Водночас спеціальна комісія із- восьми правників
склала своєрідну конституцію країни — "систему управління" із 200
статей, що базувалися виключно на засадах традиційного ісламу.
Зіткнувшись зі збройним опозиційним рухом, уряд постав
перед складною дилемою. У Саудівській Аравії не існувало
політичних партії, засоби масової інформації перебували під повним
контролем влади, й більшість населення країни цілковито було
усунено від процесів прийняття державних рішень. Природним
чином, таке становище викликало занепокоєння, оскільки
потенційно могло призвести до соціального вибуху. З іншого боку,
саме позбавлена демократичних свобод Саудівська Аравія на
початку 80-х рр. була чи не єдиним серед арабських країн острівцем
стабільності та спокою.
Правління короля Фахда
У 1982 р. після смерті короля Халеда, як і очікувалося, трон
зайняв його брат Фахд, що й без того в останні роки керував
країною. Під його управлінням Саудівська Аравія продовжила
попередній курс поміркованої зовнішньої та консервативної
внутрішньої політики. Незважаючи на падіння світових цін на
нафту, країна не зазнала особливих збитків. Через війну в Перській
затоці, Ер-Ріяд став головним регіональним постачальником нафти.
На 1981—1982 рр. припав пік Саудівського нафтовидобутку. У 1982 р.
країна заробила 110 млрд. доларів. Щоправда, у наступні роки
прибутки почали зменшуватися (до 43 млрд. в 1984 р. і навіть 22
млрд. доларів у 1987 р.), однак, плавно регулюючи зменшення
нафтовидобутку,
Саудівській Аравії вдалося уникнути наростання кризових
явищ у економіці. У 1981 р. завершено будівництва ще одного
нафтопроводу, що з'єднав Червоне море та Перську затоку. Завдяки
високоінтенсивним технологіям різко збільшилася продуктивність
сільського господарства. Хоча лише 2% земель Саудівської Аравії є
придатними до обробітку, на цій крихітній території вдалося
вирощувати врожаї, які повністю забезпечували продуктами
харчування все населення країни. У 80-х рр. Саудівська Аравія навіть
почала експортувати сільськогосподарську продукцію.
У 1985 р. один із племінників короля Султан бен Салман
здійснив на американському космічному човнику "Діскавері" політ
у космос, ставши при цьому першим арабським та мусульманським
астронавтом. Будучи правовірним мусульманином, Султан бен
Салман щоденно творив п'ятиразову молитву на орбіті, що в
кінцевому підсумку викликало широку суспільну дискусію.
Ортодоксальні улеми виступили з протестами проти продовження
Саудівської космічної програми, оскільки, на їх думку, перший
Саудівський астронавт, перебуваючи в космосі, постійно грішив,
Оскільки при молитві не міг бути чітко орієнтований обличчям в
напрямку на Мекку.
У другій половині 80-х рр. Саудівська Аравія й надалі була
змушена захищатися від ортодоксальних ісламістів. 31 липня 1987 р.
у Мецці відбулися масові заворушення, ініціаторами яких, як
стверджували сили правопорядку, були паломники із Ірану.
Застосувавши проти паломників зброю, Саудівські сили безпеки
спричинили паніку, у результаті чого загинуло 402 особи, серед яких
було 275 іранців. Ер-Ріяд звинуватив іранців у провокуванні
бешкетів й всю відповідальність за людські жертви поклав на Іран.
У відповідь на це в Тегерані відбувся напад на Саудівське
посольство. Цей інцидент змусив королівський уряд запровадити