Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
невдачі та нове погіршення стосунків з опозицією
спричинилися до появи в армії таємної організації Арабський
революційний рух, яка поставила собі за мету усунути від влади
режим А.Р. Арефи.
У липні 1968 р. відбувся черговий, вже третій за повоєнний
час, державний переворот, унаслідок якого до влади прийшов
колишній прем'єр А.Х. аль-Бакр. Переворот підтримали баасисти та
ліві партії. У 1973 р. уряд створив Національний прогресивний фронт,
до якого, крім баасистів, увійшли комуністи та ліві курдські партії.
Проте вже 1978 р. правляча БААС звинуватила комуністів у
протидержавній діяльності. До смертної кари засуджено 21 чільного
лідера комуністів, а багато інших, через репресії, змушені були
емігрувати з країни.
У внутрішній політиці режим А.Х. аль-Бакра був
орієнтований на соціалістичні моделі розвитку та послаблення
впливів іноземних кампаній в іракській економіці. Найбільшим
успіхом уряду стала повна націоналізація 1975 р. майна та
потужностей "Ірак петролеум компані". Завдяки валютним
надходженням від продажу нафти, що особливо зросли унаслідок
світової енергетичної кризи в середині 70-х рр., Ірак зміг розпочати
масовану реконструкцію своєї промисловості. На початок 80-х рр.
Ірак став однією з найрозвиненіших у регіоні промислових держав. У
травні 1970 р. прийнято новий аграрний закон, згідно з яким удвічі
зменшувалися максимально допустимі розміри приватного
землеволодіння. Викуповуючи в заможних власників землю, уряд
передавав її згодом найбіднішим селянам. До 1972 р. майже
половина сільських жителів Іраку отримала в приватне володіння,
або ж на умовах гарантованої оренди, земельні наділи.
21 вересня 1968 р. Ірак прийняв нову тимчасову конституцію,
яка проголосила країну "народно-демократичною державою" і
визначила за мету побудову в країні соціалізму при збереженні
приватної власності.
Зовнішня політика Іраку у 70-х рр. визначалася офіційною
ідеологією правлячої партії БААС: панарабізм, протистояння
Ізраїлю, подолання західних політичних впливів, нейтральність,
яку Ірак, втім, поєднував з тісною співпрацею з СРСР.
Нерівномірно розвивалися відносини Іраку із Сирією. У окремі періоди
вони були вельми напруженими, головним чином, через економічні
суперечки, а в інші — з'являлися навіть плани об'єднання обох країн у
одну державу. У 1979 р. президенти А.Х. аль-Бакр та X. Асад
зробили навіть спільну заяву про плановане об'єднання Сирії та
Іраку в одну державу з єдиним урядом і єдиним президентом.
Однак одразу після приходу до влади в Іраку С. Хусейна ці плани
було поховано через давню особисту неприязнь сирійського
президента до нового лідера Іраку. Зважаючи на це, в наступні роки
відносини між Сирією та Іраком неухильно охолоджувалися, а під
час ірано-іракської війни Сирія підтримувала Іран.
Відносини з іншим сусідом Іраку — Іраном почали
погіршуватися після того, як 1959 р. Ірак вийшов з Багдадського
пакту. У 1970 р. мало не дійшло до війни через територіальні
суперечки та іракські звинувачення Ірану в підтримці шиїтських
повстанців у районі Басри. Лише після підписання у березні 1975 р.
двосторонньої угоди на деякий час відносини між країнами
поліпшилися. Тегеран закрив свій кордон для курдських повстанців,
натомість іракці погодилися не підтримувати іранських арабів.
Щоправда, домовленості втратили силу вже в 1979 р. після
ісламської революції в Ірані.
Правління Саддама Хусейна
У липні 1979 р. А.Х. аль-Вакр пішов з партійних та
державних посад за станом здоров'я. Його наступником став
Саддам Хусейн (1937 р.н.), друга особа у іракській військовій
ієрархії. Бідний сирота, що виховувався в родині свого дядька, С,
Хусейн у двадцятилітньому віці вступив до партії БААС. Згодом
йому довелося відсидіти півроку у в'язниці, працювати в підпіллі й
навіть прийняти активну участь в організованому партією 7 жовтня
1959 р. замаху на А.К. Касема, під час якого С. Хусейна було
серйозно поранено.
Вже через рік після приходу до влади С. Хусейн розпочав
збройний конфлікт з Іраном. Війна, котра планувалася як
блискавична воєнна кампанія, стала одним з найкривавіших
конфліктів другої половини XX ст. 22 вересня 1980 р. іракські
війська вторглися на територію Ірану, але всупереч очікуванням, не
змогли здобути швидкої перемоги. Іранська армія виявилася більш
боєздатною, аніж здавалося в Багдаді, а перші тактичні успіхи
іракців швидко було зведено нанівець. Виснажливий для обох країн
конфлікт, що тривав вісім років, завершився підписанням угоди
про припинення вогню лише в серпні 1988 р.
Під час війни із Іраном Ірак відновив 1984 р:, після 17-річної
перерви, дипломатичні відносини зі СІЛА, які, остерігаючись
посилення ортодоксального ісламістського режиму в Тегерані,
почали активно постачати С. Хусейну зброю. Крім цього, Ірак
отримав від Вашингтона значну фінансову допомогу. Лише у
1984—1987 рр. США надали Іраку кредити на 2,5 млрд. доларів.
Разом з тим Багдад зберіг добрі відносини із Радянським Союзом,
що також постачав іракцям озброєння. Серед арабських країн
найближчими союзниками Багдаду у війні з Іраном були
Йорданія, Кувейт та в окремі періоди — Єгипет.
Війна з Іраном фатально вплинула на економіку Іраку. Багата
нафтовидобувна країна, котра щорічно продавала нафти на 10—12
млрд. доларів, вийшла із війни із майже 40-мільярдним боргом.
Зруйновано низку промислових та нафтовидобувних об'єктів. У
районах, заселених курдами та шиїтами, почалися повстання.
Звинувативши курдів у співпраці з іранцями, що почасти відповідало
дійсності, С. Хусейн провів у курдських районах жорстоку каральну
операцію, під час якої проти мирного населення було навіть
застосовано отруйні гази.
Виснажений довготривалою війною, Ірак на початку 90-х р.
опинився перед загрозою економічного краху. Відбудова знищеного
господарства серйозно ускладнювалася економічною політикою
Кувейту, який, усупереч рішенням Організації країн-експортерів
нафти, збільшив обсяги видобутку й продажу нафти. Падіння
світових цін на "чорне золото" викликало великі фінансові втрати
Багдада. Крім цього постійно тривали дискусії про приналежність
підземних покладів родовища Ер-Румайла, розташованого в
прикордонній зоні, яке активно експлуатувалося Кувейтом. Ірак
звинувачував свого південного сусіда в тому, що той його обкрадає,
тихцем викачуючи нафту, яка залягає під іракською територією.
У цій ситуації президент Іраку С. Хусейн наважився на
авантюрний крок, окупувавши під гаслами загальноарабської
єдності багатий нафтою Кувейт. Разом із Кувейтом Ірак зміг би
контролювати 20% світового видобутку нафти. Увечері 2 серпня
1990 р. іракські війська, майже не зустрічаючи опору, зайняли
невеликий (17,8 тис. кв. км) емірат. 8 серпня 1990 р. С. Хусейн
оголосив Кувейт 19-ю провінцією Іраку. Уряд Кувейту встиг
емігрувати. З огляду на стратегічне значення регіону, в якому
відбулася агресія, конфлікт швидко набрав світового виміру.
Міжнародне співтовариство майже одноголосно засудило Ірак.
Лише Лівія, Ємен, Йорданія та ОВП оголосили про підтримку
іракських дій. Рада безпеки ООН прийняла рішення заборонити
імпорт іракської нафти і накласти ембарго на торгівлю з багдадським
режимом. Прийнята на вимогу США 29 листопада 1990 р. резолюція
Ради безпеки №678 надавала країнам антиіракської коаліції право
застосувати проти Іраку силу в тому випадку, якщо до 15 січня 1991
р. С. Хусейн не звільнить окупованого Кувейту.
На території Саудівської Аравії та частково Туреччини країни
антиіракської коаліції зосередили близько 700 тис. солдатів, 3500
танків і 1800 літаків. Для проведення операції свої війська надали
США, Великобританія, Франція, Італія, Канада, Саудівська Аравія,
Єгипет, Сирія, Пакистан, Бангладеш, Об'єднані Арабські Емірати, а
також символічними контингентами — багато інших країн,
включно з колишніми країнами соціалістичного табору в Східній
Європі. Після закінчення терміну ультиматуму в ніч з 16 на 17 січня
1991 р. масованими авіаударами по Багдаду та військах Іраку в
Кувейті союзники розпочали операцію "Буря в пустелі". Ірак, сили
якого напередодні війни налічували 500 тис. солдатів, 4200
танків і 650 літаків, не зміг організувати ефективної протидії
атакам союзників. Після знищення пунктів зв'язку, радарних
станцій ППО та вузлів сполучення, іракська армія була
дезорганізована й не чинила серйозного опору під час наземної фази
операції, яка розпочалася в ніч з 23 на 24 лютого 1991 р. Упродовж
кількох днів союзники повністю звільнили територію Кувейту.
Здійснюючи ракетні удари по Ізраїлю, С. Хусейн намагався
втягнути до війни Тель-Авів, що могло б бути використане
пропагандою для оголошення "священної ісламської війни", однак
ізраїльтяни виявили стриманість і не дозволили себе спровокувати.
Співвідношення втрат сторін конфлікту продемонструвало значну
перевагу техніки та тактики військ союзників над Іраком. Союзники
втратили близько 30 танків, 50 літаків і 250 осіб убитими, знищивши
при цьому 3800 танків, 240 літаків та 35 тис. солдатів іракської армії.
Під час операції "Буря в пустелі" сили антиіракської коаліції
випустили по Іраку 110 тис. ракет і 88,5 тис. тонн інших боєприпасів.
Унаслідок цього величезних втрат зазнала економічна
інфраструктура Іраку, зруйновано великі промислові підприємства
Багдада та портові споруди Басри. У результатів авіаударів та ракетних
обстрілів загинули десятки тисяч мирних жителів Іраку.
Усвідомивши масштаб завданих Іраку втрат, 27 лютого 1991 р.
С. Хусейн оголосив про готовність прийняти резолюцію ООН щодо
Кувейту. Після припинення воєнних дій Ірак змушений був допустити
на свою територію групу з 52-х спостерігачів ООН, які контролювали
виконання зобов'язання припинити розробку заборонених видів зброї
та ядерних боєприпасів. Крім цього, Ірак погодився виплатити
відшкодування та обмежити продаж своєї нафти. СІЛА, котрі
відігравали головну роль в організації антиіракської коаліції, не
вдалися до усунення С. Хусейна від влади, зважаючи на загрозу
посилення ворожого Заходові сусіднього Ірану та загострення ситуації
в регіоні, яке могло настати після проголошення незалежності
населених курдами північних та шиїтами південних районів Іраку.
Тим не менше, США втрутилися в жорстоке придушеная
багдадським режимом виступів курдів та шиїтів, заборонивши
польоти військової авіації та суттєво обмеживши право на перебування
іракських військ в "зонах безпеки", якими визначено райони
північніше 36-ї та південніше 33-ї паралелей.
Опинившись під американською "парасолькою безпеки",
курди північного Іраку отримали фактичну автономію. На
проведених 19 травня 1992 р. в Іракському Курдистані виборах
обрано Курдську національну асамблею, яка взяла на себе
функції курдського парламенту. Місцевий уряд очолив лідер
Демократичної партії Курдистану (ДПК) Масуд Барзані. Щоправда,
майже одразу в Курдистані почалася внутрішня усобиця, в котрій
силам ДПК М. Барзані протистояли підрозділи Патріотичного союзу
Курдистану Джеляля Талабані. Стривожена появою біля своїх
кордонів зародку курдської державності, Туреччина здійснила
військове вторгнення в Іракський Курдистан. У травні 1997 р. 25-
тисячне угруповання турецької армії перейшло північний кордон
Іраку й розпочало бої з курдськими збройними формуваннями. Згідно
з турецькими джерелами, під час боїв турецьким силам вдалося
знищити 900 бойовиків. Незважаючи на цей удар, після виведення з
Іраку турецьких військ курди швидко відновили свої сили, а в 1998
р., за посередництвом СІЛА, М. Барзані та Дж. Талабані
помирилися й поділили владу. У 2000 р. М. Барзані здійснив
дипломатичну поїздку до Західної Європи, де зустрівся із
керівниками Великобританії, Франції та Німеччини.
Протягом 90-х рр. СІЛА неодноразово вдавалися до ракетних
та бомбових ударів по іракській території, мотивуючи свої атаки
недотриманням іракською стороною підписаних раніше угод. У
листопаді 1998 р. із країни було відкликано міжнародних
спостерігачів через те, що Ірак нібито порушив прийняті раніше
умови. У грудні 1998 р. військова авіація США та Великобританії
здійснили операцію "Лис пустелі", піддавши масованому
бомбардуванню територію Іраку.
Бомбардування території Іраку, а також накладені ООН
економічні санкції остаточно доконали економіку країни. Через
руйнування, завдані промисловій сфері ударами СІЛА, країна
опинилася в доіндустріальній добі. Різко впали обсяги імпортно-
експортних операцій. Якщо у липні 1990 р. Ірак закупив за
кордоном товарів на 260 млн. доларів, то вже у вересні того ж року
— тільки на 700 тис. доларів. Разом із передбаченими репараціями за
спричинену вторгненням до Кувейту шкоду, борг Іраку складав
майже 200 млрд. доларів. Заборона на поставки харчових продуктів
Саддам Хусейн
та ліків до Іраку викликала різке зростання смертності серед
іракців та щоденні страждання місцевого населення. Через фінансову
кризу Багдаду довелося згорнути більшість соціальних програм. У
багатьох районах країни панували перманентний голод, інфекційні
хвороби, розруха. Упродовж 90-х рр. удвічі зросла дитяча смертність, а
третина дітей віком до п'яти років страждала від хронічних
захворювань.
Разом з тим повний контроль уряду над засобами масової
інформації та потужний репресивний апарат дозволяли С.
Хусейну міцно утримувати владу в своїх руках. Культ особи
президента сягнув захмарних висот. Періодично організовувані
владою плебісцити та вибори засвідчували "всенародну" підтримку
режиму. 15 жовтня 1995 р. на влаштованому владою референдумі
99,96% мешканців країни проголосували за те, аби продовжити
повноваження президента ще на 7 років. 27 березня 2000 р. в Іраку
відбулися парламентські вибори, на яких переважну більшість
мандатів здобула правляча БААС.
Постійний страх за своє життя спричинився до того, що
протягом 90-х рр. із Іраку за кордон кілька разів тікали високі
посадовці. Восени 1995 р. з Іраку разом із дружинами втекли двоє
зятів С. Хусейна. Повіривши обіцяній амністії, в лютому 1996 р.
вони повернулися до Багдада, але майже одразу були вбиті.
Поголоски твердили, що втікачів особисто застрелив син С. Хусейна
Удай, який хоча й не займав жодних високих постів у державі, але
тим не менше справляв великий вплив на політику країни. У
випадку виживання багдадського режиму саме в Удаєві вбачали
наступника С. Хусейна на посаді президента країни.
Восени 2002 р. США розпочали потужну пропагандистську
кампанію, звинувативши Ірак в розробці ядерної, хімічної та
бактеріологічної зброї. Американці не зуміли навести достовірних
доказів своїх звинувачень, тому ООН відмовилася санкціонувати
воєнну операцію проти багдадського режиму. Незважаючи на це,
президент США Джордж Буш-молодший зважився на війну із Іраком.
На території Кувейту, ОАЕ та Бахрейну протягом зими - початку
весни 2003 р. було зосереджено велике військове угруповання США.
Воєнна кампанія США проти Іраку поляризувала західне
суспільство. Позицію Вашингтона беззастережно підтримали лише
Австралія, Великобританія, Італія та Іспанія, а також близько 40
країн Азії, Африки та колишнього комуністичного табору. З різкою
критикою війни виступили Франція та Німеччина. Значний вплив на
перебіг війни мала відмова Туреччини надати свою територію для
базування американських військ, котрі, як планувалося, мали
відкрити на півночі Іраку другий фронт. Безпосередньо в бойових
діях брали участь 225 тис. американських та 45 тис. британських
військовослужбовців. їм протистояла понад півмільйонна армія
Іраку.
Намагаючись будь-якою ціною уникнути війни, С. Хусейн
пішов на значні поступки. Він дозволив повернутися до Іраку
спостерігачам ООН, а також розпочав знищення ракет середньої
дальності, радіус дії яких, за заявами західних експертів, на 20
кілометрів переважав дозволений для збройних сил країни ліміт.
Експерти ООН не знайшли жодних доказів існування в Іраку зброї
масового знищення, але без огляду на це, сили США та
Великобританії 20 березня 2003 р. розпочали проти багдадського
режиму війну, яку американська пропаганда назвала "етапом
глобальної антитерористичної операції".
На першому етапі боїв збройні сили Іраку змогли вчинити
досить сильний опір. Через непорозуміння, американські та
британські війська неодноразово обстрілювали підрозділи один
одного. Серед цивільного населення Іраку було багато люд