Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Часть 3. Посібник для студентів історичних і К 59 гуманітарних факультетів університетів
Подождите немного. Документ загружается.
сповідували радикально анти-західну панарабську ідеологію, та
лояльно налаштовані до Великобританії консервативні політики з
колишньої мандатної адміністрації. Прихильником тісного союзу із
Великобританією був король Фейсал II. Ситуацію в країні ускладнював
перманентний конфлікт на півночі країни із курдами та постійні
спроби західних нафтовидобувних компаній втручатися в політичне
життя Іраку. У 1946 р. в Іраку відновлено цивільне правління, проте
діяльність лівих партій була заборонена, а виконавча влада
залишилася в руках консерваторів. У наступні роки конфлікт між
націоналістами та монархістами неодноразово ставив країну на межу
серйозних соціальних потрясінь.
Велику політичну кризу в країні викликало підписання 14
січня 1948 р. у Портсмуті (Великобританія) нової британо-іракської
угоди, що мала замінити договір 1930 р. Згідно з цією угодою,
британські війська виводилися з країни, але на військових базах
залишався британський персонал для підтримання їх у робочому стані.
Окремо було обумовлено, що за потреби Лондон має право ввести до
Іраку "додаткові сили". Цей пункт викликав сильне обурення
населення, що вимагало повного виведення британських військ з
країни. Після оприлюднення тексту угоди в Багдаді почалися масові
протести проти підписання договору. Під час потужних
демонстрацій 26—27 січня 1948 р. 300-тисячний натовп спробував
взяти штурмом будинки парламенту та уряду. Солдати
відмовилися стріляти в демонстрантів і, лише задіявши
спецпідрозділи поліції, уряд зміг вгамувати ситуацію. Під час
розгону демонстрації загинуло 70 осіб і ще 300 поранено. На знак
протесту проти
підписання Портсмутської угоди, група депутатів парламенту
склала свої повноваження. Ініціатор підписання Портсмутського
договору прем'єр-міністр Саліх Джабр змушений був піти у
відставку й навітьвиїхати з країни. Новий урядовий кабінет, який
очолив відомий діяч незалежницького руху, послідовний
прихильник анти-британської політики Мухаммед ас-Садр, 3 лютого
1948 р. офіційно оголосив про відхилення підписаного в Портсмуті
договору.
Наступна урядова криза стала наслідком невдач, яких зазнали
іракські сили під час арабо-ізраїльської війни 1948—1949 рр. Склавши
вину за неготовність країни До війни на уряд, військові змусили М. ас-
Садра піти у відставку. В Іраку запроваджено надзвичайний стан,
розпущено опозиційні партії, запроваджено військові суди,
проведену низку арештів політиків, котрі на думку військових, своєю
діяльністю послаблювали державу. Країну затопила хвиля
антиізраїльської пропаганди, що завершилася депортацією майже
всього єврейського населення. Через великі військові видатки, на
початку 1949 р. економіка Іраку опинилася в критичному стані, й
уряду довелося просити фінансової допомоги в СІЛА та
Великобританії.
Західні країни поставили умовою надання економічної
допомоги Іраку повернення на пост голови уряду політика
прозахідної орієнтації Нурі Саїда. 6 січня 1949 р. він знову очолив
кабінет міністрів. У наступні роки прихильники Нурі Саїда
створили політичну партію Конституційний союз, яка, поєднуючи
демократичні та силові засоби впливу, забезпечила проурядовим
депутатам більшість місць на проведених у січні 1953 р. виборах до
парламенту. Напередодні виборів у країні уведено воєнний стан, а
важливим чинником, що вплинув на перемогу прихильників уряду
на виборах, стало збільшення прибутків, які отримував Ірак від
продажу нафти. З 1952 р. "Ірак петролеум компані" почала
виплачувати Багдаду 50% загального прибутку.
У середині 50-х рр. на Близькому та Середньому Сході
сформувався військово-політичний блок прозахідноорієнтованих
держав. Ірак відіграв у цьому процесі одну з головних ролей. Ще в
березні 1946 р. Багдад уклав угоду про дружбу та добросусідство з
Туреччиною. 24 лютого 1955 р. Ірак підписав з Туреччиною угоду
про військову взаємодопомогу та спільну оборону. Ця угода
послужила основою для створення під патронатом Лондона
військового блоку під назвою Багдадський пакт, до якого згодом
увійшли Іран, Пакистан і сама Великобританія. Лондон був
зацікавлений у зміцненні своїх позицій у регіоні, особливо після
евакуації британських військ із зони Суецького каналу. Ірак став
першою арабською державою, що вступила до військового блоку,
орієнтованого на західний світ.
Вступ Іраку до Багдадського пакту відкрив для іракців доступ
до широкої фінансової допомоги з боку США та Великобританії.
Однак, навіть за допомоги західних фахівців країна не могла
позбутися постійних економічних проблем. Незважаючи на
зростання посівних площ, реальні урожаї скорочувалися через
низький рівень агрокультури та прогресуюче засолення ґрунтів.
Ірак змушений був щорічно імпортувати зерно з-за кордону.
Отримані від експорту нафти кошти доводилося вкладати насамперед
у будівництво іригаційних споруд та комунальної інфраструктури,
тому промисловість майже не розвивалася. Лише в 1956 р. було
прийнято перший з часів проголошення незалежності план
промислового розвитку Іраку.
Іракська Республіка
Неухильно наростаюче незадоволення неефективним
управлінням країною та прозахідною орієнтацією влади, врешті-
решт, призвело до насильницького повалення монархічного режиму
та кардинальної зміни політичного курсу Іраку. Переворот в Іраку
став наслідком спроб залучити іракські війська до воєнної операції
проти ліванських повстанців. Дві бригади іракської армії, які
перебували в літніх таборах під Багдадом, отримавши наказ йти в
Йорданію, звідки їх мали відправити до Лівану, влаштували заколот.
На світанку 14 липня 1958 р. війська, очолені членами підпільної
організації "Вільні офіцери", створеної в іракській армії ще в 1956
р., ввійшли до столиці. Було захоплено королівський палац і всі
стратегічні об'єкти міста. Короля Фейсала II і спадкового принца
Абдуллу Іллаха вбито. Через два дні вбито прем'єра Нурі Саїда, який
переховувався, сподіваючись згодом втекти з країни. Вітаючи
переворот, цивільне населення іракської столиці спалило британське
консульство й зруйнувало пам'ятник англійському генералу Моду.
На вулицях Багдада натовп чинив самосуд над прихильниками
старого режиму. Труп Абдулли Іллаха був повішений за ноги на
воротах міністерства оборони, а тіло Нурі Саїда багдадці розірвали
на шматки.
Переворот 1958 р. розпочав у Іраку десятилітнє правління
військових. Новий уряд країни очолив генерал Абдель Керім Касем
(1914—1963), його заступником і міністром внутрішніх справ став
Абдель Салям Ареф (1921—1966). Суспільну платформу уряду склав
Фронт національної єдності. 26 липня 1958 р. проголошено тимчасову
конституцію. Відбулася чистка адміністративного апарату, з в'язниць
звільнено політв'язнів, оголошено про наміри прислухатися до вимог
курдів. Після 11-річної еміграції із СРСР повернувся визнаний
курдський лідер Мустафа Барзані. Уперше в історії країни курди
отримали можливість навчатися рідною мовою.
Розпустивши обраний ще за старого режиму парламент, А.К.
Касем передав законодавчі функції спеціально створеній Державній
раді, що складалася з трьох осіб. Спеціальними декретами уряду
знижено ціни на основні продукти харчування та житло, уведено 8-
годинний робочий день. У вересні 1958 р. почалася земельна
реформа, що полягала в перерозподілі земельних надлишків. Розміри
індивідуальної земельної власності обмежено 500 га богарних та 250
га зрошуваних земель. Щоправда, повільні темпи впровадження
реформи та її непродуманість спричинили розбалансування аграрного
сектору економіки. Урожай 1959 р. виявився наполовину меншим,
аніж урожай попереднього року.
У перший час уряд А.К. Касема зберігав добрі стосунки із
західними державами й навіть купував у них зброю, однак 24
березня 1959 р. зробив заяву про вихід зі структур Багдадського
пакту. Через півроку блок, який залишився без своєї титульної
столиці, було перейменовано в СЕНТО (Організація центрального
договору від англ). З Іраку усунуто британську військову місію та
остаточно евакуйовано військові бази в Хаббанії та Шуайбі. Пізніше
Багдад в односторонньому порядку денонсував угоди, укладені
Фейсалом II зі США. У країні було заборонено діяльність 272
західних фірм та компаній. У 1961 р. Ірак конфіскував земельні
наділи, що перебували у концесії в "Ірак петролеум компані", хоча
сама компанія ще продовжувала свою роботу в країні. Особливе
напруження у відносинах з Лондоном викликало надання
Великобританією незалежності Кувейту, — невеликому протекторату
на березі Перської затоки, на який традиційно претендували іракці.
Менш ніж через тиждень після проголошення незалежності
Кувейту, 25 червня 1961 р. Багдад висловив територіальні претензії
до цього крихітного емірату.
Зіпсувавши відносини зі західними країнами, Ірак, натомість,
наприкінці 1958 — на початку 1959 рр. підписав низку угод про
економічне, торгове, військово-технічне та культурне
співробітництво з СРСР. Оскільки найважливішою проблемою
країни була потреба індустріалізації, Ірак спробував вирішити її за
допомогою Радянського Союзу. Відповідно до підписаної 11 жовтня
1958 р. радянсько-іракської угоди, СРСР розпочав поставки
технічного обладнання та машин. Крім цього, Багдад отримав на
пільгових умовах значні кредити. У кінці 50 — на початку 60-х рр.
СРСР збудував у Іраку 25 великих підприємств машинобудівної,
хімічної, харчової та легкої промисловості.
Початкові успіхи внутрішньої політики уряду А.К. Касема
було зведено нанівець економічною кризою, що вразила країну на
початку 60-х рр. На додачу, в березні 1961 р., після заборони
головного органу Демократичної партії Курдистану (ДПК) газети
"Хабат" ("Боротьба") та конфіскації партійного майна ДПК, загост-
рилося курдське питання. 1 вересня 1961 р. у заселених курдами
північних районах Іраку почалися великі військові маневри. До
Курдистану введено майже половину армії країни. Місцеве
населення розцінило це як початковий етап великої анти-курдської
операції. Вже 5 вересня відбулися перші сутички озброєних курдів
із військовими, а через 10 днів почалася повномасштабна війна.
Незважаючи на чисельну та технічну перевагу, іракцям не вдалося
знищити курдський збройний рух. Війна набрала затяжного
характеру.
У кінці 1962 р. в Іраку почалася загальнонаціональна
політична криза. Важкий економічний стан та невдачі армії в боях з
курдськими партизанами викликали численні мітинги та
демонстрації, а спроби їх розігнати призводили до прямо
протилежного результату. Поміркована опозиція була незадоволена
невиконаними обіцянками скликати Установчі збори.
Ірак під владою баасистів
Уранці 8 лютого 1963 р. частина військ багдадського гарнізону,
під керівництвом А.С. Арефи, захопила стратегічні пункти столиці, а
авіація здійснила бомбовий удар по ставці президента А.К. Касема у
військовому міністерстві. Вуличні бої тривали два дні й завершилися
взяттям міністерства оборони, яке захищала особиста гвардія
президента. Захопленого в полон А.К. Касема розстріляно. Влада
опинилася в руках Соціалістичного блоку, до якого разом із БААС
увійшли Партія незалежності, Рух арабських націоналістів та група
військових. А.С. Ареф став президентом, а Ахмед Хасан аль-Бакр
(1914—1982) — прем'єр-міністром. Унаслідок закулісної боротьби
військові згодом усунули від влади своїх партійних союзників і,
починаючи з 18 листопада 1963 р., керували країною вже самостійно.
А.С. Ареф та А.Х. Бакр залишилися на своїх посадах.
24 листопада 1963 р. керівники Іраку оголосили про намір
будувати в країні "арабський соціалізм", який мав забезпечити
соціальну справедливість та широкий державний контроль над
господарським життям. Водночас було оголошено про
"недоцільність" збереження багатопартійної системи та
запропоновано створити єдину партію — Арабський соціалістичний
союз Іраку. Новий уряд задекларував свої наміри лібералізувати
зарегульовану в часи А.К. Касема економіку й розширити економічні
контакти з країнами Заходу. Попри те, баасисти були рішуче
налаштовані на придушення опозиційних рухів всередині країни, а
насамперед курдського повстання. Скориставшись тим, що в перший
день перевороту іракські комуністи
виступили із закликами підтримати уряд А.К. Касема, А.С.
Ареф оголосив їх поза законом. У результаті масових облав було
вбито близько 10 тис. прихильників Комуністичної партії Іраку, а ще
більшій кількості довелося емігрувати.
4 травня 1964 р„ проголошено нову конституцію країни, що
мала діяти в перехідний період. 14 липня того ж року націоналізовано
приватні банки, страхові компанії та частину промисловості.
Керуючись єгипетськими взірцями, уряд взявся за реформування
соціальної сфери.
Захопивши політичну владу, військові рішуче повели боротьбу
з курдським національним рухом. До Курдистану перекинуто дві
третини усіх збройних сил Іраку, а проти прихильного до повстанців
мирного населення почався справжній геноцид. Застосовуючи
тактику "випаленої землі", іракські військові знищили понад 500
курдських сіл, вбивши при цьому десятки тисяч осіб. Понад 300
тис. курдів стали біженцями. За голову керівника курдських
повстанців М. Барзані уряд Іраку пообіцяв винагороду в 280 тис.
доларів. Запекло захищаючись, курди відійшли в гори, але не
здалися. Втрати іракської сторони також були серйозними. Уряд Іраку
змушений був визнати, що тільки упродовж червня — листопада 1963
р. армія втратила в боях з повстанцями 5000 солдатів. Остаточно
придушити курдський національний рух знову не вдалося. 10 лютого
1964 р. підписано чергову угоду про припинення вогню в
Курдистані.
Ескалація внутрішньополітичного конфлікту в Курдистані та
великі військові видатки погіршили економічний стан країни. Уряд
змушений був переглядати. бюджет, оскільки на фінансування
попередньо прийнятих планів грошей забракло. У середині 60-х рр.
обсяги промислового будівництва скоротилися в 10, а іригаційно-
дренажних робіт -— в-6 разів. Створення національної нафтової
компанії та спроби інтенсифікувати розпочату в часи А.К. Касема
земельну реформу суттєво не вплинули на покращення економічної
ситуації.
Після загибелі 13 квітня 1966 р. А.С. Арефи під час катастрофи
вертольота, влада перейшла до рук його рідного брата, начальника
генерального штабу Абдул Рахмана Мухаммеда Арефи (1916 р.н.}. Зі
зміною керівника держави відбулися значні перетворення. Ірак
зробив спробу нормалізувати відносини з Туреччиною та Іраном, які
були майже зовсім розірвані з часів перевороту 1958 р. У червні 1966
р. оголошено ще одну/ програму нормалізації курдської проблеми.
Вперше за час існування республіки на пост прем'єр-міністра
призначено цивільну особу.
Головним своїм завданням у економічній сфері уряд А.Р.
Арефи вважав перегляд умов нафтових концесій, наданих "Ірак
петролеум компані". Бажаючи отримати більший відсоток прибутків
від продажу добутої в Іраку нафти, Багдад вів тривалі, але майже
безрезультатні переговори. Нездатність домовитися з
британцями сильно підірвала довіру до очоленого А.Р. Арефом
уряду.
На короткий термін внутрішні конфлікти у країні вдалося
відсунути на задній план унаслідок арабо-ізраїльської війни 1967 р.
Уся опозиція, включно з лідерами курдського руху, оголосили про
свою підтримку уряду. 10 липня 1967 р. було сформовано Уряд
військового порятунку, до якого увійшли представники 12 основних
партій країни. Відбулася низка антизахідних демонстрацій, під час яких
маніфестанти палили будинки, що належали американцям та
британцям, і нищили їх майно. Це одразу ж погіршило стосунки зі
західними інвесторами, й на початок 1968 р. бюджетний дефіцит сягнув
рекордної для тогочасного Іраку суми в 120 млн. доларів. Через
помилки в економічному плануванні та недолуге проведення
земельної реформи, половина конфіскованих у 1958 р. земель на
1967 р. не оброблялася. Економічні