Копистинська І.М. Тенденції сучасного вітчизняного книговидання: організаційний, тематичний та рекламно-промоційний аспекти (1991-2003 рр.)

Подождите немного. Документ загружается.

виставка підживлює в країні інтерес до книги, до читання, сприяє

налагодженню контактів видавців, поліграфістів і книгорозповсюджувачів,

заповнює ніші й прогалини у цій справі. Саме під час ярмарків укладається

найбільше контактів між видавцями та реалізаторами друкованого продукту.

Окремим феноменом ярмаркового дива стає уже протягом десяти років

Львівський форум видавців, який збирає чи не найбільшу кількість учасників і

відвідувачів. Попри це дещо дивним видається ігнорування форуму у сенсі

надання йому статусу Всеукраїнського через те, що нібито не усі видавництва

східного регіону держави у ньому задіяні.

8. Пожвавлюється торгівля за допомогою відділів “Книга - поштою”.

Раніше висиланням замовлених книг поштою опікувалися спеціалізовані

книжкові магазини системи “Укркниги”. Певний період цією справою в Україні

не займався ніхто. Першими спробували відродити “книгу – поштою” у

видавництві “Фоліо”. Згодом агенція “Зелений Пес” почала випускати

друкований каталог “Книгоноша” і його електронний відповідник

www.greenpes.com. Ініціативу перехопили фахові періодичні видання. З-поміж

них – “Книжник-review”, “Книжковий клуб”.

Окрім відсутності системної гуртової торгівлі, слід виділити ще одну

важливу проблему, котра заважає структуруванню книгорозповсюдження в

Україні. Це відсутність каталогізації видань, які виходять.

Системна гуртова торгівля, власне, є основною ознакою цивілізованості.

Без цього можна створювати будь-які магазини, але неможливо забезпечити

весь асортимент книг, які видаються в державі. Для прикладу: перший

книжковий супермаркет “Буква” зіштовхнувся з проблемою

недоукомплектованості українською книгою. Якщо у 2001 р. в Україні було

видано більше 10 614 назв книжок [44, с. 5], то “Буква” спромоглася здобути

приблизно 2 000 найменувань літератури вітчизняного виробництва. Причина

доволі проста: книги видавалися дуже маленькими накладами, вийти на

видавців досить складно, оскільки останні не завжди мають належний зв’язок,

постійні приміщення тощо. Тобто, саму систему закупівлі нині надзвичайно

ускладнено.

Це підтверджує думку фахівців про інформаційну замкненість

книжкового ринку України. Саме з такої причини досі не можливо створити

ефективний механізм інформування про книги. Частина видавців відверто

відштовхує саму думку про систему електронної каталогізації нових видань.

Об’єктивні причини – страх конкуренції та невпевненість у завтрашньому дні

видавництва.

Силами Книжкової палати України та Всеукраїнського благодійного

фонду “Книги України” (при видавництві “А.С.К.”) на ґрант Фонду

“Відродження” було створено каталог “Книги України”. Однак, цей проект як

предтеча можливого електронного каталогу books-in-print, тобто видань, що ще

знаходяться в друці, розділив долю реалізованих свого часу в Болгарії та

Словаччині, тобто став “каталогом для каталогу, а не для роботи” й поки що

виявився незатребуваним.

Співпраця з ВБФ “Книги України” дала нам змогу здобути досвід, на

основі якого можна виділити кілька основних причин, через які каталог не зміг

стати об’єктивним джерелом інформації у книжковій сфері.

По-перше, у ньому містилися неповні дані про випущені в державі

книжки: більшість видавців з великою обережністю ставляться до надання

інформації не лише про видання, які внесено до тематичих планів, але й про

вже надруковані, які є чи були у продажу. Навіть більше, лише поодинокі

видавництва перейшли на систему постійного інформування своїх покупців та

замовників шляхом випуску власних каталогів, в основному електронних. І це

при тому, що інформація у “Книгах України” та на однойменному веб-сайті

www.ukrainebooks.org, подавалася абсолютно безкоштовно. Тобто за

розміщення її в будь-якому іншому виданні довелося платити б як за рекламу.

А це вже свідчить про елементарну недалекоглядність видавців і

непродуманість або й взагалі відсутність маркетингових програм на їхніх

підприємствах. Маємо очевидний доказ того, що вітчизняний книжковий ринок

не є інформаційно прозорим, через що багато втрачає.

Друга проблема, з якою зіштовхнулися творці каталогу, – мізерний

наклад: 1 000 примірників не задовольняла потреб навіть вітчизняних

видавництв, на які, власне, й було розраховане видання.

Створення каталогу “Книги України” планувалося як перший крок на

шляху до системи books-in-print. Раніше у найближчих планах конкурентів

легко було орієнтуватися за допомогою кількох каналів. “Передусім,

видавництва випускали анотовані річні плани випуску своєї літератури, які

заздалегідь поширювалися через книготорговельні організації, бібліотеки.

Колишній Держкомвидав – це ще одна інстанція, де можна було напевно

довідатися і про книги-двійники, і про задумки інших колег нових серій чи

окремих видань, тематики яких можна було “творчо запозичити [164, с. 31]”.

Сьогодні найближчі та перспективні плани видавця часто є комерційною

таємницею. Підприємці бояться піратства, яке, за умов недосконалого

законодавства, передусім у сфері авторського права, й досі процвітає в Україні.

За результатами діяльності ВБФ “Книги України” напрошується

невтішний висновок: вітчизняні видавці ще не готові до цивілізованої роботи в

інформаційному середовищі. Тому основна проблема – неорганізованість

внутрішнього інформаційного поля – призводить до того, що самі видавці не

знають, що випускають їхні конкуренти. До читача ж така інформація не

доходить і поготів.

Система гуртового продажу, доставка продукції через налагоджену

транспортну інфраструктуру, інформаційне забезпечення через Інтернет і

каталоги українських видань – наріжні камені, на яких має ґрунтуватися

відродження книготорговельної мережі в Україні. На жаль, ми усвідомлюємо це

досить повільно.

1.3.3. Видавничі структури нового типу. Зміни, що відбулися у

вітчизняній книжковій справі загалом, призвели до змін і у структурі діяльності

видавництв, зокрема. За радянських часів існувала обов’язкова схема, за якою

створювалися і діяли усі видавництва. “Положення щодо структури

видавництв, перелік обов’язкових структурних підрозділів та їх штатних

одиниць затверджувалися відповідним центральним відомством і були

обов’язковим для виконання на місцях [164, с. 37]”. Причиною цього був

жорсткий контроль тоталітарної системи, яка розглядала видавничу справу як

важливу ділянку ідеологічної роботи.

За умов ринкової економіки такої обов’язковості не існує. Кожне

підприємство, в залежності від масштабів і напрямків діяльності, самостійно

затверджує кількість підрозділів та штатний розклад. У світі практично немає

жодної фірми, структура якої була б аналогічною іншій, проте є кілька

характерних форм, що охоплюють майже усю різноманітність організаційних

схем видавництв.

Дослідники виділяють три типових структури, на яких базується

діяльність сучасних вітчизняних видавництв, – радянську, західноєвропейську

та американську.

Основною характеристикою структури видавництва радянського типу є

велика кількість зайвих і не виправданих у ринкових умовах підрозділів.

Передусім, це загальний та плановий відділи, бібліотека, архів, експедиція та

редакційна і художня ради при директорі. У структурі радянського видавництва

передбачалося чимало штатних одиниць на контрольних та керівних посадах,

які не брали участі у процесі творення і розповсюдження книги. Натомість

бракувало якщо не відділів, то хоча би посади менеджера та маркетолога

(рис. Б.10 у додатках).

Докорінно від радянської структури відрізняються видавництва західного

(рис. Б.11 у додатках) та американського типів (рис. Б.12 у додатках). Класичні

зразки таких видавництв зорієнтовані на прибуток і працюють на основі

менеджменту та маркетингових досліджень. Їх штатний розклад не є чітко

визначеним. Як правило, до роботи над кожним проектом залучаються

позаштатні фахівці. Кількість структурних підрозділів теж може коливатися,

залежно від типології видавництва. Однак, на відміну від радянських зразків,

структура західних та американських видавництв не переобтяжена зайвими

відділами і посадами. Незалежно від наявності відповідних відділів, основними

ділянками роботи є редакція, виробництво, маркетинг та комерційний

напрямок.

За способом діяльності та кінцевими результатами видавництва західного

та американського типу практично однакові. Суттєва різниця між ними полягає

у керівництві видавництвами. Якщо власником і, відповідно, керівником

приватного видавництва західного типу, зазвичай, є одна особа, від якої

цілковито залежать усі працівники, то американські видавництва, здебільшого,

– це засновані двома чи кількома особами товариства з обмеженою

відповідальністю. Два із засновників здебільшого й виконують дві чітко

окреслені самостійні функції: керівника програми (у радянській структурі –

головного редактора) та комерційного директора (у радянській структурі –

заступника директора).

Щоб з’ясувати, якій формі організації діяльності надають перевагу

вітчизняні видавництва, дисертантом було розглянуто структуру низки

державних (“Освіта”, “Наукова думка”, “Знання”, “Здоров’я”, “Україна”) та

приватних видавництв (“Школа”, “Смолоскип”, “Факт”, “Зелений Пес”,

“Софія”, “Фоліо”, “А.С.К.”, “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, “Кальварія”,

“Видавництво імені Олени Теліги”, “Букрек” тощо).

Результати аналізу засвідчують, що більшість державних видавництв і

сьогодні притримуються радянської структури діяльності. Щоправда, принципи

роботи дещо змінилися. Насамперед, зменшились штатні розклади кожного з

державних видавництв, що продиктовано фінансовою скрутою. Скажімо, якщо

за радянських часів у “Здоров’ї” налічувалося понад 10 різноманітних редакцій

і 140 працівників, то сьогодні тут діє лише одна книжкова редакція і працює 40

осіб. Теж саме стосується й інших видавництв, що залишилися після розвалу

СРСР.

Більшість же комерційних вітчизняних видавництв працюють за

змішаними схемами, поєднуючи у своїй структурі елементи західних,

американських та почасти радянських зразків. Від радянської типології, як

правило, запозичені традиційні назви посад, а також, здебільшого, відсутність

маркетингових напрямків роботи. Останнє пояснюється, насамперед,

фінансовою нестабільністю сучасних видавництв. Оскільки, утримання

маркетологів, а також власне дослідження ринку, потребують чималих затрат,

що можуть дозволити собі лише одиниці – великі й прибуткові видавництва,

як-от: “Освіта”, “Фоліо”.

За схожими до класичних структур західного чи американського типів діє

лише незначна частина вітчизняних видавництв. Скажімо, за

західноєвропейським зразком працює “Софія”, “Зелений Пес”, “Смолоскип”,

“Кальварія”, за американським – “Фоліо”, “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”,

“А.С.К.”.

Дослідження дають змогу вивести узагальнену структуру середнього

вітчизняного видавництва. Розглянемо її на прикладі видавництва “Факт”.

Рис. 1.1. Схематична структура видавництва “Факт”

Головний редактор Заступник директора

Директор (власник)

Відділ збутувиробництво

редакція

Створення

оригінал-

макетів

фі

на

нс

Преса, презентації,

контакти з

громадськістю

Художньо-

технічне

оформлення

кадри

Подана схема потребує коментарів. “Факт” не можна віднести до жодного

з класичних типів видавництв. У його структурі присутні елементи

західноєвропейських та американських зразків. Зокрема, видавництво, як і

більшість західноєвропейських, має власника – Торговий Дім “Лада-Вест”,

представник якого і безпосередній керівник “Факту” – директор. Формально до

його функцій входить контроль за роботою усіх підрозділів видавництва.

Неофіційно директор займається версткою та макетуванням.

Решта структурних елементів за своєю суттю повністю відповідають

американському зразку. Щоправда назви штатних одиниць чи відділів можуть

бути видозмінені. Так, роль керівника програми виконує головний редактор.

Назва посади збереглася у всіх вітчизняних видавництвах за аналогом до

радянських видавництв. Функціональні обов’язки головного редактора –

керування підготовчим (пошук авторів, приймання авторських оригіналів),

редакційним (редагування, створення оригінал-макетів, художньо-технічне

оформлення) і маркетинговими (просування видань на ринок) процесами.

Оскільки відділу маркетингу у “Факті” немає, усіма зв’язками із пресою та

громадськістю редактор займається сам. Дослідження ринку у видавництві не

проводяться.

Донедавна редагуванням авторських текстів займалася лише одна штатна

одиниця – літературний редактор, яка суміщала ще й обов’язки коректора.

Сплутування редагування і коректури текстів є помилковим, оскільки це два

зовсім різні процеси. “Коректура – це процес, який полягає у приведенні копії

повідомлення у відповідність із його оригіналом [132, с. 264]”. А “редагування

– це аналіз твору [145, с. 63]”. Тенденція до скорочення посади коректора нині

спостерігається у більшості малих і частині середніх видавництв недержавних

форм власності. Як зазначає М. Тимошик, “в запалі зробити “революцію” в

редагуванні завдяки появі на столі редактора комп’ютера деякі вчені та

практики поспішили оголосити коректуру зайвою ланкою редакційно-

видавничого процесу, а сам цей процес скоротити ще й за рахунок ліквідації

коректурного обміну версток на папері [165, с. 12]”.

На підтвердження цієї тези варто навести вислів З. Партико: “Процес

коректури потрібен лише в тих випадках, коли для видання використовують

традиційний видавничий процес... Коли ж використовують повністю

комп’ютеризовану технологію... проведення процесу коректури є зайвим [132,

с. 265]”. Таке новаторство приватних видавництв призводить до появи на світ

неякісних, часто неграмотних творів. Для прикладу, книга А. Дністрового

“Місто уповільненої дії” вийшла з безліччю помилок на кожній сторінці.

Переконавшись на власному досвіді у не результативності суміщення в одній

особі кількох важливих функцій, до видавництва було запрошено ще двох

коректорів. Одначе у редакційному процесі вони змушені виконувати ще й

літературну обробку текстів, оскільки літературний редактор загалом

займається версткою. Отже знову відбувається сплутування посади коректора

та літредактора. При цьому нівелюється справжнє розуміння ролі редакторської

обробки тексту. Адже “редагування, – як пише Р. Іванченко, – особливо

відповідальна справа, і вершити її треба, керуючись не тільки власними

смаками й уподобаннями, а, насамперед, добрим знанням природи

редакторського процесу... [67, с. 8]”.

Окрім того, сьогоднішні видавці економлять не тільки на коректурі, а й

на опрацюванні науково-довідкового апарату видання (передмовах, вступних

статтях, коментарях, примітках). На полицях книгарень все частіше

зустрічаються твори без цих важливих структурних елементів. Якщо, скажімо,

“Факт” запрошує авторитетних осіб до укладання видань, написання

передмови, коментарів, приміток тощо, то частина сучасних видавців готові

“економити практично на всьому, насамперед на культурі видання, аби

отримати зиск. Так, власне, і чинять навіть такі поважні й добре відомі

широкому зацікавленому загалу видавництва, як київська “Основа”... львівська

“Кальварія”... “Фоліо”... “Лілея-НВ”... На жаль, перелік цей можна

продовжувати і продовжувати, адже в умовах, коли за підготовку та випуск

книг беруться ті, хто досі не набув належних професійних навичок, однак

прагне знайти свою нішу на книговидавничому ринку, насичуючи його часто-

густо доволі неякісною з точки зору культури продукцією, проблема набуває

особливої гостроти [187, с. 31]”.

Виробничим етапом редакційно-видавничого процесу (вибором

поліграфічного підприємства та укладанням угоди з ним на друкування книги)

у аналізованій структурі займається заступник директора, який, по-суті, є

комерційним директором. Під його началом знаходяться також фінанси, кадри

та відділ збуту.

Позитивна особливість такої комбінованої структури – кількість штатних

одиниць не є чітко визначеною. Окремі фахівці видавничого процесу (у

випадку “Факту” – це різні редактори для кожної книги) працюють за

трудовими угодами. Зручність зазначеної форми співробітництва у тому, що

“видавець не прив’язаний до певних норм, наявних можливостей штатних

працівників, оскільки в трудових угодах з «позаштатниками» за взаємною

домовленістю обумовлюються терміни виконання робіт та суми оплати праці

[164, с. 39]”.

Власники приватних видавництв, враховуючи передовсім фінансові

можливості, самі визначають штатний розклад працівників. І все ж, незалежно

від кількості працюючих і наявності конкретних підрозділів, у видавництві

обов’язково повинні працювати редактор, коректор, спеціаліст з комп’ютерних

технологій (з поєднанням функцій верстальника і технічного редактора),

художник-дизайнер, спеціаліст з фінансів та економіки. За ринкових умов

рекомендується, аби у видавництві була посада маркетолога, який повинен

відстежувати динаміку і тенденції книжкового руху, а також займатися

проблемами зв’язків із громадськістю, рекламою та контактами з пресою.

Таким чином, головний редактор виконуватиме свої безпосередні

функціональні обов’язки – тобто керувати творчим процесом. Це дасть змогу

удосконалити процес підготовки і популяризації видання, а також посилить

ефективність діяльності самого видавництва.

Слід наголосити, що запропонована модель типового українського

видавництва вважається лише орієнтовною. Вивести оптимальну структуру

неможливо, оскільки вона залежить насамперед від масштабу, виду і напрямку

діяльності видавництва.

Висновки до РОЗДІЛУ 1

Простеживши зміни в умовах функціонування вітчизняного

книговидання за роки незалежності України, зробимо короткі висновки:

а) За період від розвалу Радянського Союзу до сьогодення у видавничій

справі намітилися деякі позитивні тенденції:

1. Ліквідовано цензуру, запроваджено свободу друку.

2. Зросла кількість видавництв, особливо приватних.

3. Закінчилася монополія держави у видавничій справі.

4. Практично в кожному обласному центрі, і навіть в окремих

райцентрах, з’явилися нові видавництва.

5. Свої книжки, збірники, альманахи почали видавати усі академічні

інститути.

6. Спростилася процедура реєстрації періодичних і неперіодичних

видань.

7. Починаючи з 2000 року кількість випущених книг за назвами, за

статистичними даними, почала зростати.

б) Попри це серйозні проблеми на законодавчому рівні, відсутність

протекціоністської підтримки вітчизняної книги з боку держави призвели до

важких негативних наслідків, що супроводилися кризою в українському

книговиданні. Серед негативних тенденцій найголовніші такі: