Копистинська І.М. Тенденції сучасного вітчизняного книговидання: організаційний, тематичний та рекламно-промоційний аспекти (1991-2003 рр.)

Подождите немного. Документ загружается.

держав. Оскільки усі тодішні видавництва були у державному підпорядкуванні,

то держава й розпоряджалася своєю продукцією, що коштувала недорого.

Звичайно, з приватизацією видавничої справи і підвищенням цін на книги

велика кількість контрольних примірників стала анахронізмом і тягарем для

видавців.

Тому, згідно з постановою № 603, для певного типу видань, зокрема, з

невеликим накладом, передбачається зменшення кількості обов’язкових

примірників до 5-7. Це, відповідно, зменшує витрати видавництв на розсилання

безкоштовних примірників.

З іншого боку, для багатьох видавництв, книжки яких не призначені для

широкого кола читачів, надсилання контрольних примірників до бібліотек є

однією з можливостей донести видання до читача.

Недолік обидвох постанов у тому, що у жодній з них немає чіткого

розподілу, який тип видання передбачає розсилання 16, а який – п’яти

обов’язкових примірників.

Автором цього дослідження проведено анкетування видавців на

“Книжковому саду-2002” і “Книжковому саду-2003”. Для опитування було

відібрано 70 репрезентативних середньостатистичних видавництв, серед яких –

одинадцять державних (“Український письменник”, “Урожай”, “Веселка”,

“Світ”, “Дніпро”, “Вища школа”, “Техніка”, “Україна”, “Полісся”, “Либідь”), 61

– з різними формами власності (“Смолоскип”, “Сонет”, “Стилос”, “Відлуння +”,

“Ін Юре” “Махаон-УКраїна”, “Альтернативи”, “Пульсари”, “Баланс-клуб”,

“Довіра”, “Деснянська правда”, “Підручники і посібники”, “Видавничий дім

“КМ Академія”, “Основи”, “Видавництво МАУП”, “Таля”, “Юніверс”, “А.С.К.”

тощо). Вибірка пояснюється тим, що у книжкових виставках, як правило,

беруть участь 270-300 видавництв. Їх можна вважати активними суб’єктами

книжкового ринку. Отже, було опитано 25g% активно діючих видавництв.

У межах анкетування представникам видавництв пропонувалося

відповісти на запитання, чи завжди вони подають контрольні примірники до

необхідних установ. Як свідчать результати, завжди дотримуються вимог щодо

розсилання контрольних примірників лише 75g% видавництв, 18,5g% не

подають їх взагалі або не завжди, і 6,5g% видавництв надсилають контрольні

примірники тільки до Книжкової палати [97, с. 32].

Зауваження одного з представників опитуваних видавництв, що це

друкарня, а не видавництво, повинна надсилати обов’язковий примірник до

відповідних установ, цілком слушне. Оскільки, згідно з існуючими

законодавчими нормами, саме поліграфічні підприємства мають займатися

розсилкою безкоштовних видань. Однак, “керуючись діючим законодавством і

нормативними актами, видавець зобов’язаний… представляти чи контролювати

своєчасне доставлення обов’язкових примірників видань у відповідності з

законами України “Про видавничу справу”, “Про обов’язковий примірник

документів” та постановою Кабінету Міністрів України... № 376 [193, с. 9]”.

Частина опитаних видавців вважає, що подавати контрольний примірник

все-таки доцільно, однак не такій кількості установ, оскільки витрати лягають

власне на видавництва.

Є й категоричні відповіді, що обов’язковий примірник – це недоцільна

благодійність. Зокрема, у видавництві “Дніпро” зазначили, що книга повинна

бути у читача. Більшість із тих видавництв, що завжди вчасно подають

контрольні примірники книг, впевнені у їх важливості, зазначаючи, що для

національних бібліотек і Книжкової палати – це головне джерело інформації

про рівень книговидання. Крім того, такі екземпляри важливі для історії і

водночас дисциплінують та виховують відповідальність у видавців, –

вважають інші.

Таким чином, нині існує нагальна необхідність у прийнятті підзаконного

акту, у якому чітко буде визначена кількість обов’язкових примірників та

вказано конкретних суб’єктів книжкового ринку, які відповідають за їх

надходження до визначених установ. Недостатньо продумане положення

закону “Про обов’язковий примірник видань” щодо відповідальності

видавництв чи поліграфічних установ за доставку контрольних примірників

призводить до сучасного стану статистики друку. При створенні такого акту

варто перейняти досвід розвинутих країн, де безкоштовні примірники служать

тільки для бібліографії видань та статистичного обліку. Причому подальше

комплектування бібліотек різних рівнів повинно відбуватися за рахунок

держави або коштами самих бібліотек, а не видавництв.

Друга проблема статистики друку – реальні наклади видань.

За даними статистики, в Україні за останні роки почало випускатися книг

у 3,5–4 рази менше, ніж, скажімо, у 1990 р. (див. табл. А.1 у додатках). Однак,

відомо, що це зовсім не реальні цифри. Видавці періодичних видань,

наприклад, мають здатність завищувати наклади з метою залучення

рекламодавців та збільшення кількості передплатників і покупців. З книгами

спостерігається дещо інша тенденція – видавці на вихідних відомостях часто

занижують величину накладів своєї продукції. Внаслідок чого статистичний

облік залишається неповним.

На нашу думку, основна причина цього – суто економічна й полягає у

прагненні видавців накопичити тіньовий капітал.

Щоб з’ясувати, чи справді замовчуються реальні наклади книжок, у

рамках анкетування видавцям пропонувалося вказати обсяг продукції, яку вони

випускають за рік. Результати підтверджують припущення дисертанта про

ймовірне заниження реальних накладів видань. Так, кількість назв і

примірників книг, що виходять за рік, зазначених видавцями при опитуванні,

суперечать цифрам, офіційно зареєстрованим Книжковою палатою України і

поданим у статистичному збірнику “Друк України”. В анкетах цифри

здебільшого значно вищі, ніж офіційні. Це означає, що видавці, з одного боку,

або зазначають на вихідних даних нереальні наклади, або, у випадку

правильних даних, намагалися в анкетах штучно підвищити кількість назв і

величину накладів.

Простежимо це явище на прикладі державних видавництв, оскільки

Книжкова палата оприлюднює такі дані. Згідно з офіційною статистикою, за

2001 р. видавництво “Веселка” випустило 29 назв книг загальною кількістю 181

тисяча примірників, а в анкеті вказано – 35 назв із накладом 200 тисяч. “Світ”

запевнив, що за рік видає 100 назв накладом 650 тис., у той час, як Книжкова

палата зареєструвала 68 назв накладом 540 тис. Видавництво “Техніка” вказало

65 назв із накладом 75 тис. супроти зареєстрованих 24 назв і 64 тисяч

примірників, “Урожай” – 15 назв накладом 50 тисяч замість офіційних 11 назв

накладом 13,8 тис. І “Український письменник” – 30-40 назв кількістю 100

тисяч примірників з приміткою “останнім часом” до офіційних 8 назв накладом

31 тисяча примірників за 2001 р. [44, с. 12]. Саме такі розбіжності й

підштовхують до висновку щодо заниження накладів та економії коштів за

рахунок меншої сплати податків.

Необхідність зазначати реальні наклади на вихідних відомостях видань

сьогодні стала досить суперечливою. В Україні, згідно з діючими стандартами,

зазначення накладів є обов’язковою вимогою до видавців. Така інформація

потрібна насамперед для складання національної статистики, а також

стосується митного або податкового обліку. І навпаки, нині у багатьох країнах

зазначати наклад на титульній сторінці книги не обов’язково [74, с. 13].

Розробляючи нові стандарти для видавничої справи України, М. Тимошик теж

пропонує не подавати обсяг накладів у вихідних відомостях, оскільки це

вважається конфіденційною інформацією [180, с. 19]. Є у цьому раціональне

зерно. У світовій статистиці друку, як зазначалося вище, зазвичай

використовується кількість випущених назв. Наклади, як правило, фіксуються

за кількістю проданих примірників, що дає змогу правильно оцінювати

книжковий потік у країні. Відтак, податкові стягнення здійснюються лише з

реалізованої продукції. Очевидно, що Україні, де значний масив книг часто

залишається незатребуваним, варто перейняти таку традицію. Необхідно

зазначити і про ймовірні недоліки пропозиції зняти наклади з вихідних

відомостей видань. Зокрема, працівник Центру розвитку друкарської справи

(м. Будапешт) П. Інкеї звертає увагу: якщо не фіксувати обсяг видання на

титульній сторінці, можуть виникати значні труднощі, наприклад, із

додрукуванням щомісячних додаткових накладів бестселерів [74, с. 14].

Ми зазначили основні проблеми статистики друку. Їх повний перелік

значно ширший. Мабуть, наша країна вже ніколи не матиме такої повної

статистики видань, яка існувала до розвалу Радянського Союзу, коли наклади

розподілялися вже до того, як були виготовлені. Можна погодитися з думкою

Б. Єсєнькіна, що за тодішніх умов “статистика виробництва книг

прирівнювалася до статистики їх споживання. У ринкових умовах вона

неможлива… [49, с. 160]”.

Справді, об’єктивно визначити ємність книжкового ринку України

сьогодні не в змозі жодна установа. Ємністю ринку прийнято вважати кількість

примірників книжок, що продається протягом року в межах країни. Значний

масив книг сьогодні завозиться у державу з близького зарубіжжя, в основному з

Росії та Білорусі. Кількість цих видань і величина накладів, на жаль, не

фіксуються статистикою друку, оскільки більшість їх потрапляє на вітчизняний

ринок нелегально.

Процес обігу книг на українському ринку пробує відстежувати УАВК.

Однак її дані приблизні й не можуть вважатися статистичними. За оцінками

експертів УАВК, ємність книжкового ринку України складає приблизно 1,5-1,7

книги на душу населення. Це означає, що населення України “споживає”

приблизно від 72 до 81 млн. книжок. Водночас кількість видань власне

вітчизняного виробництва, що купується українськими громадянами щороку,

складає 25-26 млн. примірників. Левова частка цього об’єму належить освітнім

виданням, підручникам та посібникам [200].

Для того, щоб контролювати ємність вітчизняного книжкового ринку,

насамперед необхідно кардинально переглянути законодавчу базу, яка регулює

відносини у видавничій сфері, а також діяльність митниці. Зокрема, надати

пільгове оподаткування вітчизняним видавцям, збільшити мито на ввезення

готової іноземної книжкової продукції та посилити митний контроль на кордо-

ні. А також удосконалити закон та підзаконні акти “Про обов’язковий примір-

ник видань”. Коли видавці отримають пільги і за рахунок цього відпаде потреба

працювати на тіньовий бізнес, коли митниця жорстко контролюватиме ввіз

літератури з-за кордону, яка до того ж буде нерентабельною через великі

податки, тільки тоді можна буде говорити про відносно об’єктивний аналіз

ємності книжкового ринку.

Облік того, скільки в країні продається книг вітчизняного виробництва та

імпортованих, є надзвичайно важливим для кожної держави. Без цього

неможливо відстежувати процес “споживання” народом культурних цінностей

і, що найважливіше, – вибудувати реальну державну політику в галузі

книговидання.

1.2.3. Статистика за мовними ознаками. Розвиток українського

книговидання наприкінці 90-х років ХХ ст. – початку ХХІ ст. засвідчує і таку

тривожну тенденцію як незначне збільшення і навіть зменшення протягом року

питомої ваги книг державною мовою у загальному обсязі випущеної літератури

за накладами. У 1999 р. кількість примірників українськомовних видань

становила 57g%, у 2000 р. – 61,4g%, у 2001 р. – 60,8, у 2002 р. – 63g%. На початку

90-х років ці цифри були ще нижчими. У 1991 р. – 53,7g%, у 1992 р. – 34,9, у

1993 р. – 45,5g%, у 1994 р. – 40,8, у 1995 р. – 47, у 1996 р. – 47,3g% [за

матеріалами 39–45] (див. рис. Б.3 у додатках).

Приблизно 10-12g% усього об’єму вітчизняних видань щороку становить

література мовами нацменшин, і третину – російськомовна продукція. Якщо

додати до цих цифр ще й масове завезення творів друку з Росії, то отримаємо

беззаперечний доказ того, що нині на вітчизняному книжковому ринку панує

російськомовна книга. За оцінками експертів, співвідношення між

українськомовними і російськомовними виданнями вражаюче: 90g% за назвами

та 70g% – за накладами належить російськомовній книзі. За таких умов годі

говорити про “так звану насильницьку українізацію, про яку постійно торочать

у російськомовних засобах масової інформації немало некультурних,

шовіністично налаштованих крикунів [167, с. 462]”.

Тому вже кілька років поспіль у наукових, мистецьких, читацьких колах

особливо гострим залишається питання: чи існує український книжковий

ринок, чому так мало українськомовних видань на розкладках, чи знають ці

книжки за кордоном, і чому, зрештою, український читач не може скрізь

купити твір українського автора? Утім, – може, але тільки той, хто знає, де їх

шукати. Адже, крім спеціалізованих магазинів української книги, яких у нас не

так багато, знайти якісну українськомовну літературу, скажімо, художню, у

звичайних книгарнях чи на книжкових розкладках – справа не з простих.

Засилля дешевого російськомовного попсового ширвжитку, що почалося

з середини 90-х років минулого століття, продовжує витісняти українськомовну

літературу і донині. В контексті окресленої проблеми варто зазначити, що

кілька років підряд український книжковий ринок перебуває у так званому

глухому куті. Пояснюється це, здебільшого, двома причинами.

По-перше, гуманітарний видавничий сектор повністю окупований

російським бізнесом – російська книжка має яскравішу “упаковку” і часто

набагато дешевша. По-друге, окремі тематичні блоки видань для українського

видавця є “непідйомними”, тому в планах випуску не зазначаються. Отож, нішу

швидко заповнюють російські видавці.

Щоправда, на межі тисячоліть вітчизняний книжковий ринок уже почав

робити перші спроби вибратися з резервації [101, с. 121]. Стосується це,

насамперед, випуску книг за назвами. Якщо за накладами ситуація з виданням

українськомовної продукції загалом невтішна, то за назвами становище

здається більш оптимістичним. Починаючи з 2000 р. помітні позитивні

зрушення – кількість українськомовних назв зростає щороку середньому на 25-

35g% (табл. А.7 у додатках).

Збільшення випуску книг і за назвами, і дещо за накладами 2000 р. могло

б засвідчити, що найгірші часи для книговидання відійшли у минуле.

Щоправда, показник виданої продукції того року був би однозначно гіршим для

українськомовної книги, якби не шкільні підручники, на видання яких у той час

було виділено додаткові кошти, що склали 83,6 млн. грн. [205], а за іншими

даними – 86 млн. грн. [148, с. 66]. Завдяки державній дотації, більшу половину

накладу 2000 р. – 23 495,6 тис. прим. – склали шкільні підручники. У наступні

роки спостерігалась подібна ситуація – навчальна література домінувала над

виданнями іншої тематики. Зокрема, випуск українськомовних навчальних

підручників за назвами зріс за період 1997–2002 рр. на 47g%. Водночас видання

навчальної літератури російською мовою за цей же час збільшилося за назвами

практично вдвічі. Для шкіл з російською мовою навчання, яких у нашій державі

2,7 тис. [205], це значний показник (табл. А.8, рис. Б.4 у додатках).

Оптимістичним є те, що на якісно новий етап розвитку вийшов випуск

власне української художньої літератури. У 1997 р. зі всієї кількості художньої

літератури, випущеної на теренах нашої держави, а це 363 назви книг, тільки 8

[40, с. 16] або 2.29% книг кількістю 35,1 тис примірників вийшло українською

мовою. Причому левова частка випуску української художньої літератури,

звернімо увагу – саме української літератури – вмістилася у… російськомовних

виданнях (344 назви книг) [40, с. 16].

Вочевидь, у наступні роки ситуація з виданням української художньої

літератури кардинально поліпшилася, бо вже у 1999 р. вітчизняна художня

література українською мовою становила майже 70g% від усієї випущеної. А до

2000 р. кількість таких видань зросла у 52.4 рази [43, с. 16] (табл. А.9 у

додатках). У 2002 р. цей показник становив 92,7g%, а українська література

російською мовою – 0,6g% [45, с. 16] (рис. Б.5 у додатках).

Найбільший внесок до формування такого показника зробили

“Видавництво ім. О. Теліги”, “Смолоскип”, “Кальварія”, “Кальміус”, “Факт”,

“Лілея-НВ” та інші, принципами яких є видання і популяризація суто

українськомовної книги.

Варто зазначити, що уся художня література українською мовою набирає

обертів, набагато випереджаючи за темпами зростання всю російськомовну

літературу (табл. А.10 у додатках).

Однак, на загальну ситуацію на українському книжковому ринку такі

тенденції мають дуже незначний вплив. Адже саме в галузі художньої

літератури російський книжковий бізнес як ніде продовжує боротися за своє

місце під українським сонцем. Окрім того, що масова частка художньої

літератури, випущеної російською мовою, за накладами продовжує коливатися

у межах 35-40g% (рис. Б.6 у додатках), тільки в 2000 р. через північно-східні

“прозорі кордони” до нас із РФ контрабандою потрапило майже 40 млн.

примірників книжок. Причому ціна на кишеньковий російський ширвжиток

майже символічна – 3-4 грн. Водночас, наприклад, ті ж нашумілі “Польові

дослідження з українського сексу” О. Забужко коштують у різних місцях від 7,5

до 13 грн. Неважко зрозуміти, що саме купить пересічний читач.

Тому, на нашу думку, проблема українськомовної книги стосується

насамперед художньої літератури (оскільки саме вона є, чи принаймні повинна

бути, ціннісним орієнтиром людського життя і якнайгостріше усвідомлюється

сьогодні у видавничому та літературному середовищі).

Існуюча культурно-мовна ситуація у державі українським митцем,

свідомо чи несвідомо, переживається як кризова. Особливо, коли йдеться про

найголовніші її сфери – книговидання та естраду.

Найзагальніше питання, яке сьогодні доводиться вирішувати

українському літераторові, а відтак і видавцеві, на думку М. Розумного, –

“старе питання про міру свободи і міру відповідальності, як воно постало в

переходову добу національного самоствердження [147, с. 142]”.

Втім, питання це наразі має і більш прагматичне формулювання: для кого

писати і видавати книги українською мовою – якщо ці книги фінансово не

підтримується державою й масово не купуються на рівні обивателя? Скажімо, є

Західна Україна. Але “українського письменника з його історично-культурною

заангажованістю, месіаністичними рецидивами і спадковим києвоцентризмом

(усі три якості можуть мати виключно потужну реалізацію, але за певного збігу

обставин), така локальна аудиторія не влаштовує [147, с. 142]”.

Можна видавати ці ж книги тільки для української інтелігенції. Але і це

не влаштує українського письменника, який покликаний створювати

повнокровну національну літературу для усіх українських громадян. Здається,

ось причина того, чому так мало української художньої літератури, зокрема,

сучасної, видавалося досі і видається нині на теренах держави.

На думку М. Розумного, такі проблеми тягнуться з недалекого

радянського минулого. Вчений доводить, що у часи безвідмовного

функціонування Спілки письменників України та видавництва “Радянський

письменник”, українство мало два втілення. Перше – формальне: писати і

видаватися стотисячними накладами, перекладатися мовами братніх народів,

відпочивати в Юрмалі і Коктебелі вважалося нормою життя українськомовного

автора. Друга іпостась – українство як принципова позиція. За це можна було

зазнати гонінь, потрапити під жорна імперської репресивної машини. Але

водночас цей шлях непідробного трагізму відкривав можливості на порядок

вищої від буденності духовної самореалізації. Й аналіз поведінки багатьох

шістдесятників говорить про їхній свідомий вибір цього шляху [147, с.142].

Українство як норма і українство як подвиг – у цій альтернативі кожен вибирав

своє і мусив відповідати за свій вибір. Сьогодні багато письменників і видавців,

зокрема, не усвідомлюють, що таких варіантів вибору уже не існує. З одного

боку, національною принциповістю уже нікого не здивуєш, співчуття світової

громадськості не здобудеш та ідейним змістом брак художності не заповниш. А

з другого – українського читача на вільному ринку книжкової продукції треба

знайти, завоювати і відстояти.

Сучасність вимагає не подвигів, а національної свідомості, без якої не

можна належним чином витягнути українську книгу з руїни.

Видавець антології дев’яностих “Іменник” О. Зінкевич (видавництво

“Смолоскип”) цілком серйозно, принципово і, здається, провокативно поставив

перед її авторами питання руба: чи варто видавати літературу українською

мовою? Чи житиме вона?

А загрозливим становище українського художнього слова робить не те,

що воно надто повільно переходить у статус літературної “попси”, яку так

полюбляє сучасний читач, а те, що надто мало лишається його у сфері

культури. Омертвіння духовних складників культури у нас відбувається

набагато швидше, ніж розвивається її комерційна інфраструктура.