Копистинська І.М. Тенденції сучасного вітчизняного книговидання: організаційний, тематичний та рекламно-промоційний аспекти (1991-2003 рр.)

Подождите немного. Документ загружается.

розширення участі вітчизняного книговидання і преси у міжнародному

співробітництві.

1.1.2. Криза у “книжковому” законодавстві 1995–2001 рр. З середини

90-х років митарства української книжки продовжилися. Криза книговидання

набула значних масштабів, постало питання про загрозу існування самого

вітчизняного книжкового ринку.

Незважаючи на різке збільшення кількості видавництв і видавничих

організацій, у цей період тривав спад обсягів виробництва друкованої

продукції, деформувалася якісна структура книговидання. Значно скоротився

випуск соціально значущих книг, зокрема, культурно-освітньої, дитячої,

наукової, енциклопедичної, навчальної, виробничої літератури. Різко

зменшилась кількість творів сучасної української літератури, української та

зарубіжної класики, майже припинилося видання книг з образотворчої,

краєзнавчої, туристичної тематики. Критична ситуація склалася з випуском

шкільних підручників.

Ми вважаємо, що цей період характеризується безрезультатною

боротьбою українського книговидання за своє виживання і спробами його

представників позитивно зрушити наболіле питання через законодавче поле

[168, с. 266].

Наприкінці лютого 1995 р. Президент України Л. Кучма видав Указ “Про

Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до

2000 р.”. Головні цілі програми передбачали визначення пріоритетів у галузі

видавничої справи, усунення негативних деформацій, удосконалення якісної

структури друкарства, оптимальне реформування форм власності, розширення

участі України у міжнародному співробітництві у сфері книговидання і преси,

поліпшення наукового, інформаційного і кадрового забезпечення галузі, й

основне – збільшення кількості видань.

Проте, указ виявився недосконалим і тому не був виконаний. Та й не міг

бути виконаним, оскільки, на думку М. Тимошика, цей важливий документ і всі

наступні укази Президента щодо вітчизняного книговидання “хибують

найголовнішим – відсутністю конкретики в зобов’язуючій частині [169, с. 3]”.

Вже за два роки дії Програми значно погіршилися показники

книговидання. У 1996 р. в Україні вийшло значно менше книг, ніж у 1995 р. (на

0,57g% за назвами і на 24g% за накладами). Із майже 800 зареєстрованих

видавництв лише 453 спромоглися випустити хоча б одну книгу за рік.

Фактично жодне положення програми до 2000 р. не було виконане. І видання 7

примірників на одного громадянина, як це планувалося, реально перетворилось

на 0,36 книги у 1999 р. (див. табл. А.2 у додатках). Для порівняння: у “темній”

царській Росії видавалося 2 книги на одну людину [146, с. 164].

Можна погодитися і з думкою О. Афоніна, який стверджує, що указ

виявився недієвим, оскільки “Державна програма розвитку книговидання” була

створена на кращих зразках Програм КПРС 70-х років. Тому абсолютно не

відповідала заявленій політиці реформ. Вона “не врахувала тих політичних,

соціальних і економічних змін, що відбулись у суспільстві, а орієнтувалась,

фактично, лише на підприємства державної форми власності, намагаючись

будь-що зберегти контроль і керівництво їх діяльністю з боку центральних

органів влади замість фундаментальної розробки умов привабливої

інвестиційної політики, які б дозволили залучити і ефективно використати

вкладення зарубіжних інвесторів. Програма як у “гарні старі часи” робила

ставку цілком на державний бюджет, хоча вже тоді, на початку 1995 р., було

зрозуміло, що за існуючих у економіці України негативних тенденцій,

виділення запланованих коштів нереально [6, с. 6]”.

Отже, фактори економічної кризи та недосконалість законодавчої сфери

призвели до поглиблення видавничої кризи, яка проявлялася у значному

падінні обсягів видань, зокрема, скорочення частки українськомовних.

Особливо загрозливою така тенденція стала з 1996 р., коли Росія,

піклуючись про власний інформаційний простір на теренах колишнього СРСР,

запровадила, за аналогією до більшості високорозвинених держав світу,

нульову ставку податку на додану вартість на всю друковану продукцію.

Зазначені пільги були підтверджені урядом й після економічної кризи у серпні

1998 р. Завдяки цьому виготовлення російської книги стало достатньо дешевим,

щоб уможливити нормальне існування і розвиток книжкової індустрії в умовах

низького рівня купівельної спроможності населення.

“Україна ж, навпаки, ризикуючи повністю втратити своє інформаційне

поле, довела величину податку до 20g%, зрівнявши книгу з виробами будь-яких

інших галузей народного господарства і опинившись за рівнем цього показника

практично у хвості усіх держав світу. Такою “першістю” вона поступилася

лише Болгарії та Швеції, де станом на грудень 1996 р., за даними Міжнародної

асоціації видавців, цей показник дорівнював відповідно 22 і 25g% [168, с.265]”.

В Україні було запроваджено такі неприйнятні для видавничої справи

норми як ПДВ з авансів, що будуть отримані на видання тієї чи іншої

літератури, ПДВ за фактом відвантаження книжкової продукції під реалізацію

та податок з паперу, придбаного для власних потреб (законом папір розглядався

не як сировина для видавничої діяльності, а як кінцевий продукт).

Варто зауважити, що у європейських країнах книга вважається

культурним феноменом, а не звичайним продуктом споживання, і це є

аксіомою державної політики. Таке ставлення до книги втілено в міжнародній

угоді – Флорентійській конвенції та Найробському протоколі, підписаними

більшістю європейських країн. У 1994 р. до неї приєдналася і Росія. Україна ж

ці документи не підписала.

Отже, у цивілізованій Європі у книговидавничій галузі діють особливі,

пільгові, умови оподаткування, митні тарифи, платежі за оренду приміщень,

поштові послуги тощо. У переважній більшості європейських країн розмір ПДВ

на книги значно нижчий, ніж на інші товари. Наприклад, у Німеччині, за

номінальної ставки ПДВ у 16g%, розмір цього податку на книги становить 7g%,

у Франції – 19,6 і 5,5 відповідно, у Греції – 18 і 4, в Іспанії – 16 і 4, в Португалії

– 17 і 5g%. Повністю від таких податків звільнена книга в Литві, Латвії, Польщі,

Норвегії, Ірландії, Великобританії, Австралії, Бразилії, Новій Зеландії,

Швейцарії, Південній Кореї [за 167, с. 468-469], [151, с. 13] (табл. А.3 у

додатках). Керівні органи Європейського Союзу у 1991 р. прийняли рішення

про єдині ставки ПДВ для усіх країн, котрі входять до об’єднаної Європи,

причому за номінальної ставки ПДВ 15g% для низки товарів, у тім числі тих,

основою яких є об’єкти авторського права (серед них – видавнича продукція),

встановлюється знижена, пільгова ставка ПДВ – 5g% [83, с. 232].

У державах, де нехтують такими умовами, завжди відчуваються

негативні наслідки у книговиданні. Скажімо, у Канаді, де у 1992 р. запровадили

семивідсотковий ПДВ на книжкову продукцію, чотири роки дії цього податку

спричинили спад обсягів у видавничій справі на 16g%, зокрема у сфері

освітнього книговидання – на 28g%, а наукового – на 32g%, і це за умов

стабільного розвитку тамтешньої економіки. Досвід Англії показує, що

зростання ПДВ на друковану продукцію до 1g% спричинює спад реалізації до

5g% [53, с. 7].

Українські видавці, позбавлені пільг та інвестицій і не маючи можливості

отримати державний кредит, змушені були працювати лише за рахунок власних

обігових коштів. Це призводило до посиленого згортання виробництва,

оскільки виготовлення книжки потребує чималих капіталовкладень. Водночас

до країни почали активно завозити російську книжку, вільну як від російських,

так і від українських податків.

До подальшого поглиблення видавничої кризи у державі спричинився

Закон “Про податки з прибутку” від 1 жовтня 1997 р., згідно з яким податки з

прибутку змушені були платити і вітчизняні видавці.

О. Афонін звертає увагу на те, що дії урядових структур “примусили

вітчизняних видавців ще більше скоротити тематику і тиражі виготовлюваних

книг, а це, відповідно, збільшило на певні відсотки собівартість національної

книги [6, с. 10]”. Водночас російські видавці, оцінивши ситуацію, швидко

заповнили українські книжкові ніші власною друкованою продукцією. Так

почалася інформаційна агресія Росії проти України.

Ситуація загострювалася тим, що в українській державі на той час не

було жодного правового документа, який би гарантував захист інформаційного

простору України. Стаття 17 Конституції України, у якій сказано, що “захист...

інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього

українського народу [91, с. 7]”, реально не була підсилена законодавчими

актами. Зокрема, в Законі “Про інформацію” положень, які б забезпечували

захист України від інформаційних посягань інших держав, немає.

Складається враження, що державні мужі не усвідомлювали суть

інформаційної безпеки як невід’ємної частини загальної національної системи

безпеки країни. Навіть більше: в середині 90-х років у громадсько-політичних

колах почали точитися дискусії навколо проблеми, чи існують інформаційні

загрози Україні. Утворилося два антагоністичних табори. Одні звертали увагу,

що у державі існує серйозна зовнішня інформаційна небезпека. Відомий

політичний та громадський діяч Л. Лук’яненко вбачав таку небезпеку у тому,

що “у нашого народу не виробився імунітет проти антиукраїнських ідей. Після

здобуття незалежності в Україну ринув великий потік газет, журналів, книжок,

аудіовідеопродукції з політичною, релігійною, культурною, сексуальною та

іншою інформацією... Тому інформаційна агресія надзвичайно небезпечна для

української державності [цит. за 52, с. 727]”. Противники ж української ідеї

доводили, що ніякої загрози ззовні для України не було і немає, існує лише

небезпека внутрішня – економічні, демографічні, енергетичні, соціальні та

політичні проблеми. Очевидно, що прибічників останньої думки виявилося

більше. Це й призвело до того, що важливі законодавчі документи, які б могли

захистити національний інформаційний простір і книговидання, зокрема, тоді

не були затверджені. А сьогодні дія таких законодавчих актів блокується.

Саме тому гостру боротьбу за підготовку цивілізованого Закону про

видавничу справу, що велася з 1995 р. і в комісіях парламенту, і в міністерських

кабінетах, і серед видавців, по-суті, було програно. Зокрема, спроба відновити

існуючу до 1994 р. законодавчу норму про пільги для видавництв, які

випускають не менше 70g% літератури українською та іншими мовами

національних меншин, під час розробки у 1995 р. проекту Закону України “Про

захист інформаційного простору України, державну підтримку засобів масової

інформації і національного книговидання та соціальний захист їх працівників”

виявилася невдалою.

Закон про видавничу справу, в якому були визначені пріоритети

українськомовної книжки, проходив “чистилище” урядовців два роки.

Народний депутат України другого скликання, поет П. Осадчук так пояснює

причину, чому парламент не затвердив цей важливий правовий документ

одразу в 1995 р.: “Якби в залі умовно українського парламенту сиділи інші

люди, ближчі до духовної спадщини Т. Шевченка, І. Франка і Лесі Українки, то

конче потрібний правовий акт для порятунку вмираючого книговидання було б

прийнято [131, с. 6]”.

Закон України “Про видавничу справу” був прийнятий парламентом

тільки 5 червня 1997 р. Однак вийшов він, як зазначає М. Тимошик, значно

переробленим у бік вихолощення національних пріоритетів книговидання, і

реально не запрацював, бо навіть скромні пільги для видавців, обумовлені

статтею шостою, могли дати якийсь позитивний результат, якби її пункти були

підсилені відповідними законодавчими актами [167, с. 469]. Окрім того, Закон

не передбачав реформування податкової політики у друкарській галузі. Відтак,

ситуація з друкованим словом в Україні знову набувала загрозливої тенденції.

Для підтвердження цієї тези варто навести таке порівняння. У 1989 р. в

Україні було видано 8 449 назв книг накладом 189 млн. примірників [38], а в

1998 р. – 7065 назв кількістю 44 млн. примірників [41], що відповідно

становить 3,65 і 0,88 книг на одного громадянина. Причому в інших джерелах,

зокрема в “Історії України” за редакцією Ф. Турченка та “Історії України” за

редакцією Г. Середницької, подаються інші відомості: у 1998 р. “в Україні

видавалося 2 книжки на одного жителя, що у 3 рази менше, ніж 10 років тому

[182, с.277], [153, с. 248]”. Це ще одна невідповідність у цифрах, що свідчить

про недостатній рівень об’єктивності офіційних статистичних даних у державі.

Важливо у цьому контексті подати таку історичну паралель. Про те, що

одним із головних показників культурного розвитку держави є кількість

виданих книг, а також наявність розгалуженої мережі книговидавничих і

книгорозповсюджуючих організацій, розуміли ще в Українській Центральній

Раді (УЦР). Книги і преса трактувались М. Грушевським як показник

державного інформаційного і культурного середовища країни. Тому “вже з

перших років свого існування Центральна Рада (УЦР) приділяла увагу

створенню видавництв і друкарень, налагодженню книговидавничої та

бібліотечної справи. Це було можливим, оскільки до складу УЦР та її

Генерального Секретаріату входили високоосвічені люди, які… плідно

працювали на терені освіти і культури [80, с. 30]”.

Сьогодні важливо перейняти досвід роботи УЦР, коли “численні приватні

видавництва діставали від уряду безвідсоткову позику, що сприяло активізації

їх діяльності [80, с. 32]”.

Загалом, ситуацію в українському книговиданні наприкінці 90-х років

дослідники охарактеризували таким чином:

- кількість освітніх та наукових видань (за назвами і накладами)

знизились до критичної межі, що спричинило до поглиблення кризи освіти і

науки в державі;

- припинилося бюджетне фінансування бібліотек і цільових

видавничих проектів, покликаних забезпечити поповнення фондів бібліотек,

що стало головною причиною різкого зубожіння останніх і, відтак,

обмеження інформованості населення та зниження його інтелектуального

потенціалу;

- знижується авторитет України в очах європейської спільноти, яка

почала сприймати Україну як державу, де влада не підтримує книгу, освіту,

культуру;

- Україна стала джерелом прибутків для країн ближнього зарубіжжя,

які, використовуючи податковий тиск влади в Україні на власних виробників

та протекціоністські закони своїх держав, отримали змогу забезпечувати

нашу державу значно дешевшою та поліграфічно якісною книжковою

продукцією;

- значно зменшується кількість кваліфікованих фахівців, а відтак

знижується загальний фаховий рівень видавничої сфери, зростає кількість

підприємств, які припиняють видання книжок і перекваліфіковуються;

- продовжується занепад поліграфічних підприємств, спричинений

значним зменшенням замовлень, а також моральним і фізичним старінням

обладнання, пов’язаним із браком коштів на його модернізацію;

- стрімко зросла собівартість української книги, внаслідок чого вона

стала недоступною пересічному читачеві [53].

Чергову спробу змінити законодавче поле в Україні щодо вітчизняного

книговидання було здійснено влітку 2000 р. під час Всеукраїнських загальних

зборів видавців, поліграфістів і книгорозповсюджувачів. Учасники наради в

черговий раз прийняли звернення до Президента України з клопотанням про

необхідність нагальних змін у податковому законодавстві. Нове керівництво

Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення

України на чолі з І. Драчем розробили Законопроект “Про внесення змін та

доповнень до деяких законів України з питань оподаткування в частині, що

стосується видавничої справи”. У ньому передбачалося внесення змін до

Законів України “Про податок на додану вартість”, “Про єдиний митний

тариф”, “Про оподаткування прибутку підприємств”, “Про патентування деяких

видів підприємницької діяльності” та “Про видавничу справу”, аби наблизити

вітчизняне законодавство у галузі друкарства до європейських стандартів.

Однак, подані на розгляд Верховної Ради проекти, як і в середині 90-х

років, не принесли очікуваних результатів. Насамперед тому, що з них було

вилучене найважливіше положення про повернення пільг видавцям, які

випускають не менше 70g% обсягу продукції державною мовою, – те, що ми

називаємо “українською сутністю” цих документів [174, с. 6 ].

9 листопада 2000 р. підписано Указ Президента “Про додаткові заходи

щодо державної підтримки національного книговидання і

книгорозповсюдження”. Однак і цього разу він не “запрацював”. Водночас

розгляд Законопроекту був перенесений на січень 2001 р.

1.1.3. Стриманий оптимізм 2001–2003 рр. Ці роки для вітчизняного

книговидання стали періодом надій і водночас значних розчарувань.

Зокрема, великі сподівання покладали видавці на Законопроект “Про

внесення змін та доповнень до деяких законів України з питань оподаткування

в частині, що стосується видавничої справи”, який з великими труднощами

прийняли лише 22 березня 2001 р. [19, с.14]. Однак, через кілька днів стався

безпрецедентний у законодавчій практиці випадок: Закон, за який

проголосувала конституційна більшість депутатів, був відкликаний [31, с. 1].

Цей Закон прийняли у травні того ж року. Проте, як підкреслювалося на

Всеукраїнських зборах видавців, поліграфістів і книгорозповсюджувачів

(червень, 2001 р.), працівників галузі в черговий раз ошукали. Документ

вийшов усіченим, переполовиненим, несприятливим для започаткування

кардинальних змін. До того ж, термін його дії надто обмежений в часі – до 1

січня 2003 р.

Важлива деталь. В остаточній редакції термін дії Закону визначено так:

“…тимчасово до 1 січня 2003 р…”, тоді як у попередніх проектах чітко

зазначалося, що “…Закон набирає чинності з дня його опублікування й діє до 1

січня 2006 р. [138]”.

Як зазначає М. Сенченко, “при жорсткому контролі Кабінету Міністрів і

Держкомінформполітики за безумовним виконанням Закону й Указу

Президента не тільки в центрі, а й на місцях, та оперативному реагуванні на ті

неузгодженості, що потребують організаційного та законодавчого вирішення,

можна очікувати протягом 2-3 років зростання випуску книг за тиражами до

100 млн. примірників з поступовим поверненням вітчизняних видань у ті

жанрові ніші, з яких вони вже фактично витіснені російською книгою. І тільки

через 5 років можна говорити про відносний паритет, принаймні за кількістю

видань на душу населення української та російської книги. Потрібно не менше

5 років, щоб Україна повернула втрачені позиції у національному

інформаційному просторі… [148, с. 59-60]”.

Видавцям же давалося всього 20 місяців – час, за який практично нічого

суттєвого не можна зробити.

Президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів

(УАВК) О. Афонін подає конкретні прізвища представників законодавчої влади

– Альошина, Суслова, Терьохіна, які, фактично, зруйнували спроби зрівняти

законодавче поле України й Росії щодо пільг на друковане слово [103, с. 4].

І все ж, з кінця 2001 р. простежуються деякі позитивні зрушення. Так, з

листопада діє міжвідомча група, яка займається розглядом стану книговидання

і книгорозповсюдження в Україні і вибудовує основну базу для постанов,

виконавчих і законодавчих рішень тощо.

На VIII львівському Форумі видавців (вересень 2001 р.) представники

УАВК зібрали 3,5 тисячі підписів за деякі зміни в законах і постановах,

пов’язаних з книговидавничою справою. Проте реальних результатів було

досягнуто аж через рік, коли 28 листопада 2002 р. Верховна Рада прийняла

проект Закону України “Про державну підтримку книговидавничої справи в

Україні”.

Усі причетні до друкарства з нетерпінням очікували затвердження цього

документу, який “визначає засади державної підтримки книговидавничої

справи в Україні і спрямований на подолання кризи у вітчизняному

книговиданні та створення сприятливих умов для його розвитку [57]”.

За останні роки це був перший конкретний результат тривалої

напруженої праці широкого кола фахівців з книговидання. Ініціатором та

основним розробником законопроекту виступив Держкомінформполітики на

чолі з І. Чижем.

Важливо наголосити на тих основних засадах, що визначають сутність

цього законопроекту:

1. Визнання духовної та освітньої ролі книги в суспільстві.

2. Спрямування лише на підтримку української книги, що

робить Закон чітко визначеним.