Копистинська І.М. Тенденції сучасного вітчизняного книговидання: організаційний, тематичний та рекламно-промоційний аспекти (1991-2003 рр.)

Подождите немного. Документ загружается.

3. Створення оптимальних умов для відродження національного

книговидання. З метою реального здешевлення української книги, а

також з ціллю вивільнення необхідних обігових коштів для підтримки

усієї галузі передбачається звільнення від ПДВ всієї технологічної ланки

створення книги – від підготовки видання до його поліграфічного

виготовлення та розповсюдження.

4. Звільнення від ПДВ та митних зборів сировини, матеріалів та

обладнання, які не виробляються в Україні і ввозяться на її митну

територію для використання у видавничій діяльності та діяльності з

виготовлення видавничої продукції.

5. Сфера дії Закону поширюється на всі три складові частини

видавничої справи: видавничу діяльність, виготовлення та

розповсюдження виключно книжкової продукції [57].

Отож, книговидання в Україні повинно було вступити у якісно новий

етап розвитку, який концептуально змінював пріоритети книги як явища

культурного і духовного.

Але ейфорія з приводу прийняття Закону України “Про державну

підтримку книговидавничої справи в Україні” знову закінчилася

розчаруванням. Президент, який тривалий час нібито послідовно й настійно

підтримував своїми указами та ініціював проекти законів щодо надання пільг

книговидавцям України, наклав вето на Закон, майже одностайно прийнятий

депутатами. Коли Л. Кучма не підписав і другий варіант Закону, прийнятого

депутатами, зміст якого повністю відповідав пропозиціям Президента, галузь

опинилася у стані, який можна охарактеризувати шоковим. Стало зрозуміло,

що на законодавчому і видавничому теренах з’явилися нові гравці.

Видавці були у “підвішеному стані” і не знали, в якому правовому полі

вони будуть працювати. Але Верховна Рада змогла подолати опір

президентського оточення. Пільги, що діяли у 2002 р., було продовжено, однак,

визначено, що новоприйнятий Закон почне діяти лише з 1 січня 2004 р., а не з

2003 р., як планувалося одразу. 20 листопада 2003 р. прийнято новий Закон

України “Про внесення змін до деяких законів України щодо державної

підтримки книговидавничої справи в Україні”.

Проте, Закон про підтримку книговидавничої справи так і не почав діяти

з 1 січня 2004 р. Оскільки ухвалення іншого Закону – “Про Державний бюджет

на 2004 р.” – фактично призупинило дію Закону про державну підтримку

книговидавничої справи з 1 січня 2004 р. Стаття 80 Закону “Про Державний

бюджет України на 2004 р.” містить припис – “зупинити на 2004 р. дію Закону

України “Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні [56]”.

Згідно з логічним тлумаченням, щоб зупинити дію акту, спочатку необхідно,

аби цей акт набув чинності. У даному випадку обидва моменти (введення

Закону в дію та її зупинення) припадають на один день – 1 січня 2004 р.

Таким чином, закон про державну підтримку книговидавничої справи в

Україні став черговою жертвою практики бюджетного законотворення, що

передбачає внесення змін до податкового законодавства законами про

Державний бюджет на відповідний період всупереч прямій забороні Закону про

систему оподаткування.

Негативні наслідки не забарилися. У 2003 р. видано 13g805 назв книг

накладом 39 млн. 462,9 тис. примірників [46], що на 10,9 % більше за назвами,

але на 17, 6 % менше від загального числа видань 2002 р. Причому більшу

частину накладу – понад 23 млн. – становлять навчальні підручники та

методичні посібники. Після катастрофічного 1999 р. цей рік став другим за

найменшою кількістю випущеної продукції.

У результаті законодавчих перипетій нині на книжковому ринку

спостерігається суттєве підвищення цін на вітчизняну друковану продукцію,

що значно уповільнює її реалізацію і водночас створює додаткові можливості

зарубіжній літературі. Таким чином, книжкова галузь вступила у новітній етап

видавничої кризи. Часові рамки дисертаційного дослідження, однак, не дають

змоги детальніше зупинитися на вивченні означеного періоду.

1.2. Проблеми об’єктивності й повноти сучасної статистики друку

Найголовнішою проблемою вітчизняного книговидання є законодавче

забезпечення галузі. Іншою важливою проблемою сучасної видавничої справи є

питання повноти статистики друку.

1.2.1. Світовий досвід. Рівень культурного, освітнього і демократичного

розвитку будь-якої держави визначається кількістю виданих щороку книг і

брошур.

Низькі статистичні показники випуску книг в Україні, безперечно, є

“принизливими для країни, яка свого часу серед перших у Європі запровадила

книгописання, а згодом і книгодрукування, і книгами якої захоплювалася

пізніше вся Європа [167, с. 462]”.

У всьому світі з року в рік проводиться збір та аналіз інформації про

випуск книжкової продукції, на основі чого базуються статистичні дані про

друк кожної країни.

“Універсальною статистичною одиницею виміру об’єму книговидавничої

активності є видавнича назва – термін, що використовується для позначення

надрукованого видання (в одному чи кількох томах) [83, с. 229]”. Кількість

назв, що виходять у тій чи іншій країні, визначає не тільки масштаби розвитку

книговидання, але й свідчить про темпи і розміри поповнення інформаційного

потенціалу суспільства.

Міжнародна статистична служба ЮНЕСКО користується такими двома

нормативами основних показників книговидання: 1) кількість назв книг і

брошур, виданих на 1 млн. жителів; 2) кількість примірників книг і брошур,

виданих на сім’ю.

На нашу думку, до цього переліку варто додати ще один, не менш

важливий показник – кількість виданих книг на душу населення, про що

згадувалося у попередньому підрозділі.

Випуск книг за кількістю назв у розрахунку на 1 млн. осіб вважається

узагальнюючим показником розвитку видавничої справи у будь-якій країні чи

регіоні.

На сучасному етапі в середньому на кожен мільйон жителів планети

Земля щорічно видається трохи більше 200 назв книг: в західній Європі ця

цифра становить 600 назв книжок; в Росії – 470 книг, в Швеції – 1 520, в Англії

– 1 700, [151, с. 13], у Бельгії – 1 270 книг, у Нідерландах – 2 600, у Франції –

586 [22, с. 25]. А в Україні – 260. Кількість назв, що виходить на 1 млн.

громадян у Європі, більш ніж у 20 разів перевищує рівень аналогічного

показника у країнах Африканського континенту. Досить серйозно відстають

навіть від середньосвітового рівня й інші країни, що розвиваються [83, с. 230].

Якщо звернутися до світової практики, то побачимо, що майже всюди

існують проблеми об’єктивності статистики друку. Через низку важливих

причин, які ми маємо на меті дослідити у цьому підрозділі дисертації, облікові

дані часто бувають неточними. Наприклад, світові авторитети зі статистики

ЮНЕСКО і Міжнародна асоціація видавців (МАВ) подають абсолютно різні

дані щодо випуску книг країнами світу. ЮНЕСКО свідчить, що, скажімо, в

Бразилії виходить друком приблизно 21 тисяча назв, а МАВ – 40 тисяч; в

Індонезії, за даними ЮНЕСКО, випускають 12 тисяч, а за даними МАВ, – 58

тисяч назв. Практично немає країн, де б ці показники не розходилися [49, с.

157]. Зокрема, немає абсолютно точних даних про загальний стан світового

книговидання. Оскільки ні ЮНЕСКО, ні МАВ протягом останніх 12 років не

друкують повних статистичних даних про випуск книг у світі. Тому у

приведеній у додатках таблиці А.4 випуску книг за назвами в окремих країнах

світу (цифри подає Б. Ленський [108, с. 12-13]) є багато пропусків.

Таблиця А.5 (див. додатки) також дає можливість уявити стан і тенденції

розвитку світового книгодрукування в ХХ ст. за континентами та регіонами.

Так, найбільше продукції видається у Європі (690 тисяч назв за 2000 рік), а

найменше в Африці і Австралії та Океанії (по 15 тисяч).

Якщо оцінювати стан світового книговидання загалом, то можна дійти

висновку, що наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. поряд із новітніми

інформаційними технологіями книга залишається одним найкращих способів

отримання людиною необхідних знань. У 2001 р. у світі випущено приблизно

півтора мільйона назв книг. Випуск книг за назвами за сто років збільшився

удесятеро: у 1900 р. у світі було видано 158 888 назв книг [83, с. 233].

Обсяг видавничої діяльності в окремій країні та у світі загалом

характеризується не тільки кількістю видавничих назв, але й накладами. Однак

статистичні збірники ЮНЕСКО дають відомості про кількість примірників

книг лише фрагментарно.

Для нашого дисертаційного дослідження найцікавішими статистичними

даними є об’єм видавничої діяльності двох сусідніх держав з колишнього СРСР

– Росії та Білорусі.

Якщо проаналізувати стан справ у видавців Російської Федерації, то

можна побачити, що активний розвиток книговидання там розпочався у 1995–

1996 рр., коли видавці почали працювати у пільгових умовах і здійснювати

структурну перебудову видавничого репертуару, адаптуючи його до нових

ринкових умов. У 1992 р. в Росії надруковано 28,7 тис. назв книг (менше

дореволюційного рівня), а в Україні – 4,4 тис. назв. Але вже у 1997 р. (через два

роки після прийняття Державною Думою пільгового законодавства у сфері

книговидання) у РФ видали 45 тис. назв [111, с. 25], а кількість назв 2002 р. у

2,5 рази перевищила показник 1992 р. і на 30g% рівень 1997 р. [151, с. 13].

Динаміка випуску книг у РФ за назвами і накладами представлена, відповідно,

рис. Б.1 і рис. Б.2 у додатках. Сьогодні Росія знаходиться серед лідерів

світового книговидання. Згідно з нормативами Російської Федерації,

друкарство повинно забезпечувати випуск 45 примірників книг на сім’ю

(враховуючи й комплектування шкільних бібліотек) [151, с. 17]. Зрозуміло, що

такі ж вимоги потрібно ставити і до вітчизняних видавництв.

Середньостатистична українська сім’я складається з чотирьох осіб, тому за рік

українські видавці повинні друкувати 538,8 млн. примірників книг. До таких

цифр нам ще дуже далеко.

У 2002 р. в Білорусі видано понад 8 тисяч назв книг, кількістю 55 млн.

екземплярів, тобто 5,5 книги на кожного білоруса. Нині у республіці

функціонує понад 300 видавництв і видавничих організацій всіх форм

власності, значна більшість яких – приватні. Останні випустили понад 80g%

книг від загального показника. Цьому сприяло і збереження мережі державного

книгорозповсюдження [151, с. 13].

Для наочного порівняння об’єму видавничої справи цих держав з

українськими реаліями варто навести і такі цифри: у 1990 р. частка 29

державних видавництв України в загальному книгодрукуванні трьох республік

Росії, Білорусі та України становила 13,2g%, а 11 державних видавництв

Білорусі – 4,1g%. У 2002 р. частка України зменшилася до 8g%, а пайова участь

Білорусі збільшилася до 8,5g% від сумарного видання книжок з Україною та

Росією [151, с. 14].

Як бачимо, на інформаційному полі трьох тепер незалежних держав в

Україні кількість видрукуваних книжок значно зменшилася, а

“недемократична” Білорусь різко підвищила свої показники в книговиданні. І в

цьому провина українських законодавців, які не створили рівних умов для

українських видавців з російськими та білоруськими в єдиному

інформаційному просторі. Тоді, як податковий тиск пригнічував українських

книговидавців, російські та білоруські друкарі збільшували обсяги за рахунок

пільг, наданих їхніми законодавцями.

Певної уваги заслуговують деякі статистичні дані з видавничої сфери

Китаю як країни з найбільшою кількістю населення у світі. В 2001 р.

чисельність його становила 1,28 млрд. осіб. Кількість видавництв – 565.

Книжкових магазинів налічувалося 76 000, в тому числі 10 000 державних. У

2001 р. було випущено 159 681 назв книг (88 895 новинок), загальним накладом

7,8 млрд. примірників, або 6 книжок на 1 жителя. Середній наклад видань

знаходиться на рівні 200-300 тис. прим. Товарообіг книг за цей же рік склав

понад 10 млрд. доларів, середня ціна примірника 1,33 дол. Система цін вільна,

за винятком підручників. Податок на додану вартість нульовий. 80g%

видавництв мають власні сайти в Інтернеті, функціонує 100 Інтернет-магазинів.

У 2001 р. вироблено понад 10 000 електронних книжок, а в 2002 р. планувалося

збільшити цей показник у п’ять разів [151, с. 14].

Статистичні розрахунки показують, що на сучасному етапі у світі щороку

випускається не менше 15-16 млрд. екземплярів книг. Масштаби та об’єми

видавничої справи на межі тисячоліть свідчать, що прогнози канадського

соціолога М. Мак-Люена про кінець “галактики Гутенберга” і “епохи

друкарської людини” виявились помилковими [113].

1.2.2. Українські реалії. На фоні вище наведених прикладів українська

статистика друку виглядає досить бідно. До того ж, у державі вкрай серйозних

масштабів сягнули проблеми об’єктивності статистики друку.

Структурні зміни, що відбулися за останнє десятиріччя на книжковому

ринку країни, помітно вплинули на продуктивність книговидання. В таблиці

А.1 представлено динаміку випуску книг в Україні в 1990–2003 рр. (див.

додатки). Дані ми почерпнули зі статистичних збірників “Друк України”, які за

результатами облікових досліджень щороку випускає Книжкова палата

України. Саме ці збірники є основним джерелом у дослідженні вітчизняного

книговидання і його статистики, зокрема. Подані у таблиці офіційні цифри,

однак, через низку причин треба сприймати тільки як приблизні. Аби з’ясувати

найголовніші з цих причин, нами було вивчено закономірності статистичного

обліку випущеної продукції та оброблено архівні матеріали Книжкової палати

України.

Найперше слід зауважити, що у досліджуваний у роботі період

книговидавничої діяльності учасники книжкового ринку дуже часто

порушували чинну постанову Кабінету Міністрів від “Про впорядкування

розсилки контрольних примірників друку”, а пізніше і Закон “Про обов’язковий

примірник документів”.

Ідея обов’язкового примірника видань полягає у тому, щоб гарантувати

збереження усіх книг, випущених у країні, забезпечити цілісність, повноту всієї

друкованої продукції, інформування громадськості про її існування.

До речі, порушення спостерігалися в основному за новими

видавництвами недержавних форм власності. За різними оцінками, у 90-і роки

ХХ ст. понад 20g% книжкових видань проходило повз облік Книжкової палати

– єдиної державної структури, що займається бібліографічною і статистичною

реєстрацією видань. Такі функції Книжкова палата виконувала ще з 1919 р., за

часів Директорії. Як зазначає М. Низовий, Українська книжкова палата вже тоді

“вважала статистичну роботу своїм логічним і невід’ємним обов’язком.

Випливав він з її сутності як органу державної бібліографії, тобто первинного

обліку друкованої продукції [123, с. 53]”.

У колишньому Радянському Союзі проблем зі статистикою друкованих

видань не виникало. Адже в Україні діяло всього 29 державних видавництв, які

щомісяця подавали звітні форми 1-В та надсилали безкоштовно контрольні

примірники до Книжкової палати. Статистичний облік виконувався на основі

вихідних даних обов’язкового примірника. Його надсилали поліграфічні

підприємства за вказівкою видавництв. Оскільки видавнича справа у союзі

суворо регулювалася, надсилання обов’язкового примірника теж жорстко

контролювалося.

З проблемою обліку книжкової продукції Книжкова палата України, як,

зрештою, і Росії та інших колишніх союзних республік, зіткнулася двічі: у роки

НЕПу і наприкінці ХХ століття. “Причина була однаковою – різке збільшення

кількості видавництв [49, с. 156]”.

Щодо сучасного періоду, проблеми у Книжкової палати почалися у

1989 р., коли її фонди було перевезено з Харкова до Києва. М. Низовий

констатує, що тоді до столиці не взяли жодного спеціаліста, в тому числі й з

відділу статистики друку [124, с. 93].

Перехід до ринкової економіки докорінно змінив ситуацію у книжковій

галузі. Кількість видавництв і видавничих організацій різко зросла – спочатку

до 705 у 1996 р., згодом – майже до півтори тисячі, що об’єктивно ускладнило

роботу зі статистичним обліком книг. Кількість контрольних примірників, що

надходять до Книжкової палати, зменшилася від 100g% до 75g%, а терміни їх

подачі взагалі почали ігноруватися, часто сягаючи року. Книжкова палата

України без належної фінансової підтримки з боку держави виявилася не в

змозі організувати статистику друку за нових умов на високому рівні. Така ж

ситуація склалася і в сусідній Росії [49, с. 156]. Існуюча проблема ще більше

загострилася через довготривалий процес прийняття Закону “Про обов’язковий

примірник документів”, який Верховна Рада спромоглася ухвалити аж на

дев’ятому році незалежності. І навіть цей закон досі не гарантує вичерпного

статистичного обліку.

І тут напрошується аналогія з діями Директорії, яка вже через день після

відкриття Головної книжної палати (збережено тогочасну назву. – І. К.) у м. Ки-

єві (24 січня 1919 р.) прийняла “Закон про обов’язкове надсилання друкарнями,

літографіями, металографіями та іншими подібними закладами до Повітових

Комісарів примірників всіх видань”.

Отже, перша проблема сучасної статистики українського книговидання

– облік випущеної продукції за контрольними примірниками.

Контрольний примірник є основним джерелом статистичного обліку.

Згідно із Законами України “Про видавничу справу” та “Про обов’язковий

примірник документів”, він повинен надсилатися до Книжкової палати усіма

поліграфічними підприємствами різних форм власності під контролем

видавництв. На думку М. Низового, “своєчасність і повнота надходжень

обов’язкових примірників сьогодні є чи найгострішою проблемою для

Книжкової палати, зокрема для статистики друку [124, с. 94]”.

У документальному архіві Книжкової палати дисертантом було

проведено аналіз звітних форм № 1-В, що надсилаються видавництвами для

контролю кількості видань. Висновок напрошується невтішний – до установи

надходять далеко не всі обов’язкові примірники книг, зазначених у формах

№ 1-В. (див. табл. А.6 у додатках). Результати аналізу, винесені у цю таблицю,

засвідчують, що у більшості лише державних видавництв кількість

контрольних примірників і кількість книг, записаних у статистичній звітності,

не збігаються. Це означає, що видавництва не завжди подають обов’язкові

примірники, що ускладнює облік видань. На сьогодні закони у видавничій

справі порушують 25g% видавництв [97, с. 30]. Ця проблема породжується

через недосконалість Закону “Про обов’язковий примірник документів” і

недисциплінованість багатьох видавців.

Нині чинні дві постанови “Про впорядкування розсилки контрольних

примірників друку” – № 376 та № 603. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів

від 6.07.92 № 376, яка чинна у частині, що не суперечить Закону України “Про

обов’язковий примірник документів”, поліграфічні підприємства, установи, що

мають розмножувальну техніку, інші виробники обов’язкового примірника

доставляють безоплатні примірники всіх (або окремих за їх видом) видань у

визначеній кількості в день виходу у світ першої частини тиражу одержувачем

документів: Книжковій палаті України, Національній парламентській бібліотеці

України, Національній бібліотеці ім. Вернадського, Державній науково-

технічній бібліотеці ім. І. Франка Республіки Крим, обласним бібліотекам,

Державній бібліотеці України для дітей, Верховній Раді України, Адміністрації

Президента України, Кабінету Міністрів України, Державному комітету

інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України,

Республіканському Комітету інформації Автономної республіки Крим та

управлінням і комітетам інформації обласних державних адміністрацій,

Міністерству освіти України. Максимальна кількість обов’язкових безоплатних

примірників для одного видання становить 16 примірників [126, с. 21-22]”.

Значна кількість контрольних примірників характерна лише для

постсоціалістичних країн (приміром, у Латвії їх кількість становить – 14, Литві

– 13, Молдові – 8, Польщі – 17, Словенії – 22, Узбекистані – 29 тощо [74, с. 13]).

Пояснюється це тим, що у соціалістичних країнах обов’язкові примірники

існували не тільки для складання національної бібліографії, але й для

наповнення фондів центральних бібліотек. Часто вони надсилалися керівникам