Копистинська І.М. Тенденції сучасного вітчизняного книговидання: організаційний, тематичний та рекламно-промоційний аспекти (1991-2003 рр.)
Подождите немного. Документ загружается.
Із другої половини 80-х років знову спостерігаємо процес “виповнення”
літератури, котрий із більшими чи меншими успіхами триває й досі. Такий
процес означав одночасно і появу значної кількості давніших ретро-текстів, що
закономірно витісняло на периферію читацького інтересу тексти тогочасні.
Література вступила в період постсоцреалістичного дискурсу. Більшість
звиклих до цензурної опіки тоталітарної держави й кинутих напризволяще
новою державою “старших” літераторів, зазвичай членів Спілки письменників
України, на повноцінну літературну роботу в нових умовах, на художнє
осмислення нової доби і продукування конкурентноздатних на ринку текстів
виявилися нездатними.
Отож на всі ці процеси змушена була реагувати адекватно насамперед
молода література, щоб не залишитися в історії черговим “утраченим
поколінням”. Потрібно було буквально “з пелюшок” всотати весь попередній
досвід, скоротити до мінімуму власний період учнівства й запропонувати
тексти принципово іншої художньої вартості, частина з яких позначена
достатньою для привернення до себе уваги мірою епатажу – виклику
суспільству. Оскільки самотужки робити такі речі вкрай непросто, декотрі
молоді письменники інтуїтивно відчули перевагу “гуртового наскоку”, – цим,
на нашу думку, пояснюється постання літературних угруповань як феномену
української літератури межі вісімдесятих-дев’яностих років [7, с. 214-215].
Адекватною реакцією на суспільні подразники у той час був сміх як
останній руйнівний резонатор (адже осміяне вже не страшне), як радість
вивільнення й сподівання на щасливе майбутнє. Тим паче, що сміх, іронія
виявилися ключовою складовою постмодернізму – популярного тоді напряму в
західній літературі.
В українській літературі зачатки постмодерного мислення спостерігаємо
спершу в прозі – “химерному” романі, творчості В. Дрозда, Є. Гуцала,
П. Загребельного, одначе розквіт українського постмодернізму пов’язаний
насамперед із поезією мистецького угруповання Бу-Ба-Бу (Ю. Андрухович,
В. Неборак, О. Ірванець), що розшифровується вже доволі симптоматично –
101
бурлеск, балаган, буфонада. У руслі експериментально-іронічному розвивалася
творчість і низки інших літературних угруповань кінця 80-х – початку 90-х
років. Це насамперед львівський ЛуГоСад (Р. Садовський, І. Лучук, Н. Гончар),
київська “Пропала грамота” (Ю. Позаяк, В. Недоступ, С. Либонь), харківська
“Червона фіра” (С. Жадан, Р. Мельників), івано-франківська “Нова деґенерація”
(І. Андрусяк, С. Процюк, І. Ципердюк), тернопільський “Західний вітер”
(В. Махно, В. Гайда, Б. Щавурський та ін.).
Що ж до традиційних жанрів у літературі дев’яностих, то на їх розвитку
вкрай згубно позначилася затяжна видавнича криза. Випуск української
літератури було унеможливлено високою собівартістю української книжки, яка
фінансово не могла конкурувати з напливом дешевої й здебільшого низької
якості друкованої продукції з Росії, де влада створила вигідні умови для
розвитку власного ринку і його експансії в Україну. Все це стократно
посилилося катастрофічною бідністю – більшість активних колись читачів
узагалі не мали змоги купувати книжки.
У результаті проза, насамперед, її масові жанри, не мала жодних
можливостей для нормального розвитку – фактично, розвивалися лише жанри
експериментальні. Завдяки Є. Пашковському (роман “Вовча зоря” та ін.) в
українській прозі приживається метод потоку свідомості. Жорстку прозу
суспільного дна – густу, характеристичну – пропонує О. Ульяненко (роман
“Сталінка”, “Зимова повість” та ін.). Ю. Іздрик пропонує роман-метод
(“Воццек”). В. Єшкілєв та О. Гуцуляк “трансплантують” на український ґрунт,
у стилі Г. Гессе, рецепції філософських ідей Сходу (роман “Адепт”). В. Медвідь
активно розвиває традиції класичної української реалістичної прози, прагнучи,
у дусі постмодерному, до граничної концентрації тексту (“Льох”) чи
витворюючи “роман-цитату”, “роман без автора” (“Кров по соломі”). Глибинні
психологічні зрухи, комплекси, надриви, травми, складний внутрішній світ
українського інтелігента на межі тисячоліть зображає у своїй прозі С. Процюк
(збірники повістей “Шибениця для ніжності”, “Серафими і мізантропи”, роман
“Інфекція”). О. Забужко виступає основоположницею нової української
102
феміністичної прози, синтезуючи інтелектуалістичне письмо й формальні
пошуки в дусі масових жанрів (роман “Польові дослідження з українського
сексу”, збірник повістей та оповідань “Сестро, сестро…”). На межі
феміністичного й трагічного працює Л. Демська (роман “Місто в тіні”). Крізь
призму субкультури розробляє піонерську в нашому письменстві тему
підліткової злочинності А. Дністровий (роман “Місто уповільненої дії”).
Прикметним у цьому контексті бачиться органічна фіксація у мові персонажів
українського молодіжного сленгу. В густій імпресіоністичній манері працює
Т. Прохасько (книга повістей “Інші дні Анни”, роман “НепрОсті”), його проза –
плавне відчитування метафізичних кодів життя.
Загалом же молоді літератори активно культивують пошуки в царині
психопатології, надриву, надламу, ущербності; студіюють життя суспільних
низів, маргінальні явища; популярними стають теми суїциду, сексуальних
розладів, психологічної невлаштованості; культивується проза без героя, ба
навіть “проза без прози”, жанри, що межують між прозою і поезією [див. 163].
Що ж до поезії, то її позиціонування на ринку і так традиційно звужене, а
сьогодні вона й поготів поглинута філологічним експериментуванням.
Г.-Ґ. Ґадамер у культовому для кількох уже поколінь митців есе “Філософія і
поезія” писав про те, що “герметичний характер… лірики у вік засобів масової
комунікації стає очевидною необхідністю [24, с. 123]”. Герметичність, відтак,
постає ключовою ознакою поезії дев’ятдесятників.
І лише наприкінці 90-х і в наші дні спостерігається активізація масових
жанрів, обумовлена пожвавленням видавничої галузі й книжкового ринку,
з’явою низки конкурсів – “Коронація слова”, “Золотий Бабай”, “Клуб сімейного
дозвілля” тощо. У цій сфері активно працюють такі автори як А. Кокотюха
(“Сезон осінніх смертей”, “Тупик для втікача”), В. Шкляр (“Ключ”, “Крило
кажана”), Є. Кононенко (“Імітація”), Л. Кононович (“Я, Зомбі”) та інші.
З’являється “жіноча” проза (“Таке життя”, “Фуршет” М. Матіос), жанр
“альтернативної історії” (“Дефіляда в Москві”, “Конотоп” В. Кожелянка),
історично-пригодницький та містично-пригодницький роман (“Басаврюк”,
103
“Заложна душа” Д. Білого), авантюрна постмодерна проза (“Рівне/Ровно”,
“Очамимря” О. Ірванця), молодіжний постмодерний роман (“Зелена
Маргарита” С. Пиркало, “Культ” Л. Дереша) тощо. Вершинними в контексті
популярної масової літератури вважаємо творчі здобутки Ю. Винничука. У
його прозі маємо і розмаїття жанрів – від сексуальної (“Діви ночі”) до
авантюро-містичної (“Ласкаво просимо в Щуроград”) прози; і вишукану,
художньо насичену, проте легку мову; і добротний стиль; і закручені сюжети, –
одним словом, усі невід’ємні атрибути по-справжньому популярної літератури.
Таким бачиться стан і розвиток української художньої літератури на
нашому книжковому ринку останнього десятиліття з точки зору мистецьких
процесів. Одначе процеси видавничі дають значно менше підстав для
оптимізму.
Динаміка випуску художньої літератури представлена нами у таблиці В.4
у додатках. Її дані засвідчують, що випуск художньої літератури за назвами у
досліджуваний період постійно знижувався і у 1998 р. досягнув свого
найнижчого показника – 709 назв, що практично вдвічі менше порівняно з
першим роком державної незалежності. Ще критичніше виглядають цифри, які
фіксують випуск художньої літератури за накладами. У 1999 р. в Україні
вийшло у 50 разів (!) менше художніх книжок, ніж у 1991 р., – 1g469 000
примірників, або 1 книга на 35 осіб.
На початку третього тисячоліття ситуація на ринку художньої літератури
потрохи стабілізується. Кількість назв зростає і навіть перевищує рівень 1991 р.
на 77 одиниць. Наклади, однак, і надалі залишаються мізерними, але кількість
українців, на яких припадає одна художня книжка, меншає – з 35 до 19 осіб.
Динаміку випуску власне української у загальному обсязі художньої літератури
ми вже розглядали у Розділі 1 (див. табл. А.9-А.10, рис. Б.5-Б.6 у додатках).
Низькі показники видання художньої літератури можна пояснити тільки
комплексом обставин, в основі яких лежать соціально-економічні причини:
нестабільність економіки, падіння життєвого рівня населення і ріст цін на
книги. Величезну роль у цьому відіграють і зміна способу життя,
104
переорієнтація цінностей, поява нових джерел інформації, нові пріоритети у
проведенні вільного часу, а також відсутність стійкої системи виховання
інтересу до читання. Усі зазначені проблеми потребують окремого дослідження
і не є метою нашої роботи.
Проаналізувавши динаміку випуску української художньої літератури за
жанрами (табл. В.5 у додатках), ми констатуємо низку особливостей, котрі
потребують коментарів та уточнень. Найперше з поданих таблиць видно різкий
спад назв та кількості видань із середини 90-х років і спробу вирівнювання
ситуації, починаючи з 2001 р. Жанрова розкладка недвозначно вказує на
домінування за назвами поезії. Тут слід уточнити, що такі відносно високі
показники фігурують насамперед завдяки авторській ініціативі, тобто випуску
своїх книг власним або спонсорським коштом. Однак на розвиток книжкового
ринку це не впливає фактично ніяк, – що, зрештою, й доводять наклади, які в
поезії, незважаючи на кількість назв, значно нижчі.
Поезія користується на ринку, звісно ж, меншим попитом. До того ж
більшість книг, виданих за власний рахунок (а поетичних це стосується,
очевидно, на 90g%) узагалі не потрапляють на ринок, навіть місцевий, де
надруковано ту чи іншу поетичну збірку. Наклад, який є власністю автора,
просто роздаровується, а якщо й продається, то хіба в двох-трьох місцевих
книгарнях.
Загалом поезія бачиться одним із найуразливіших елементів українського
книжкового ринку. Як засвідчує проведений дисертантом аналіз, лише декілька
видавництв (львівська “Кальварія”, івано-франківська “Лілея-НВ”, київські
“Факт” і “Смолоскип”, харківська “Акта”) працюють із поезією професійно,
причому це не є провідним видом діяльності зазначених видавництв. У
результаті відповідну рекламу й представлення на всеукраїнському ринку книг
мають тільки окремі і вочевидь найкращі автори (В. Герасим’юк, І. Римарук,
Ю. Андрухович, О. Забужко тощо). Послідовних поетичних серій практично
немає; цілі поетичні пласти, насамперед перекладна поезія, представлені на
ринку від випадку до випадку, несистемно; молодою поезією не займається
105
практично ніхто, крім видавництва “Смолоскип”, а спроби в цій сфері
Національної Спілки письменників України, зокрема, – видання дебютних книг
лауреатів поетичного конкурсу “Гранослов”, теж позаринкові, оскільки близько
п’яти десятків випущених таким чином і, звісно, врахованих у статистиці збірок
практично ніколи й ніде не продавалися, навіть у книгарнях Києва.
Щодо прози, то динаміка її росту за три останні роки виглядає
оптимістичніше. К. Родик, зокрема, констатує: “Цілком сформувалися кілька
літературних “інкубаторів” – видавництв, авторське коло яких і творить головні
напрями актуальної літератури. Це, передовсім, львівська “Кальварія” та
харківське “Фоліо”. Далі – приблизно рівні (принаймні на тлі 2002-го) київські
“Факт” і “Смолоскип”, івано-франківська “Лілея-НВ”, львівська “Класика” та
харківський “Клуб сімейного дозвілля”. У восьмий інкубатор заповідається
остаточно оформитися вже цього (2003. – І. К.) року львівська “Піраміда”.
Варто також пригледітися до новопосталого “Видавництва Старого Лева” та
тернопільської “Джури” і сумської “Університетської книги [186, с. 247]”.
Зауважимо, що “Видавництво Старого Лева” у результаті позиціонує себе
на ринку нині як дитяче, а “Піраміда” не просто оформилася в “інкубатор”, а
небезпідставно заявила, нарівні також із київською “Критикою”, претензії на
одну з лідируючих позицій. Вже 2003 р. саме “Піраміда” стала провідним
видавництвом “Коронації слова”, замінивши “Кальварію”.
Щоправда, в цьому контексті слід, на нашу думку, розрізняти власне
художню й так звану “масову” прозу, тобто “попсу”. Якщо апологетам першої
стають “Критика”, “Смолоскип” і “Лілея-НВ”, а “Піраміда”, “Кальварія”,
“Фоліо” намагаються поєднувати обидва напрямки, то такі видавництва як
“Клуб сімейного дозвілля”, “Зелений Пес” (колишнє “Джерела-М”) віддають
перевагу відвертій “попсі”. Причому “Фоліо” навіть стимулює українських
авторів, які працюють у жанрі масового чтива, переходити на російську мову
(приклад творчості А. Кокотюхи), а “Клуб сімейного дозвілля” – публікує
відверто порнографічні, людиноненависницькі, шовіністичні тексти російських
106
авторів, котрі, хоч і враховані у наведеній вище статистиці, до української
літератури жодного стосунку не мають.
Вже намітилася тенденція до пожвавлення активності низки українських
видавництв у розвитку вітчизняного чтива, що може слугувати оптимістичним
прогнозом щодо поступового витіснення засилля російського масового чтива,
яке, однак, можливе лише за умов цілеспрямованої підтримки українського
книговидання. Наприклад, на книжковому ринку “Петрівка”, яка є чи не
найсуттєвішим столичним індикатором попиту на книгу, останнім часом
відчутно поменшало яток, що спеціалізуються виключно на російському
ширвжитку (а ще років два-три тому їх була мало не критична більшість).
Попит на таку літературу, хоч і повільно, але поступово спадає. Поряд з
“попсою” художньою з’являється довідково-інформаційна на кшталт “Как
вылечить птицу в домашних условиях”. Тим часом вітчизняні видавництва ще
не настільки потужні, аби продукувати достатню кількість свого ширвжитку.
Важливий елемент сучасного ринку – перекладна проза. Тут пропозиція
почала дещо зростати лише у 2002 р. (П. Коельо, Ж. Жене, А. Ерно,
Р. Шнайдер, Г. Муліш, Т. Ліндґрен), однак конкурувати з напливом подібної
літератури з Росії наш ринок ще не може. Бракує не стільки кваліфікованих
перекладачів (хоча з цим теж є певні проблеми), як, насамперед, можливостей
фінансових, аби вирішувати питання авторського права й адекватних накладів.
Однак, саме в цьому сеґменті є значні резерви й можливості для розвитку
українського книжкового ринку.
Вітчизняні видавництва з 1990 р. до 2001 р. збільшили кількість назв
перекладної літератури з 493 до 550, зменшивши при цьому загальний наклад
перекладів на 39 млн. примірників. Найсприятливішим для перекладів став
1995 р. (табл. В.6 у додатках). Саме в цей час було встановлено абсолютний
рекорд – випущено 1 114 назв перекладних книжок [39, с. 22]. В Україні
показник випуску перекладної літератури сягає на сьогодні 5,2g%, у той час, як
у розвинутих країнах – 20-30g%.
107
На жаль, незаповнений український книжковий ринок фольклорних
текстів. Щоправда, є поодинокі видання анекдотів, дитячих українських казок,
сороміцьких пісень. Але їх надзвичайно мало. Подібна ситуація склалася і з
драматургією. Про розвиток драматургії та видання фольклорних текстів
суттєва розмова неможлива, оскільки цей ринок практично порожній. Це
підтверджують і статистичні викладки (Див. табл. В.5 у Додатках). Достатньо
сказати, що за останнє десятиліття було дише два помітних драматургічних
проекти – “У чеканні театру” (1996) та “У пошуку театру” (2003), – причому
обидва вони упорядковані Н. Мірошниченко і видані “Смолоскипом”.
Поступово зростає попит і на класику, але не стільки на фундаментальні
її “академічні” видання, а на недорогі книжки кишенькового формату або ж
оригінальні видання, в основі яких лежать цікаві концепції. На жаль, тут
вітчизняні видавництва – за винятком київських “Основ” із серією зарубіжної
літератури, а також “Факту” (“Текст + контекст”) – мало що можуть
запропонувати. Що ж до представницької класики, то їх наразі репрезентує
насамперед серія “Бібліотека світової літератури” від “Фоліо”.
Взагалі ж, “проблема українського ринку класики… відсутність
“залпової” ситуації. Яскраві спалахи ідей фіксуються в Україні постійно, але
випробування серійністю вони зазвичай не витримують [186, с. 244-245]”.
Скажімо, занепали чудові серії “Основ” – “Зарубіжна класика” і “Аристократи
духу”, проект 2001 р. від О. Коваль “УСЕ для школи” поповнився у 2002 р.
лише однією назвою – “Народний епос”.
Що ж до випуску вітчизняної класики, варто спинитися на огляді видань
для школи. З більшим чи меншим успіхом у цьому напрямку на ринку нині
працює низка видавництв – київські “Грамота”, “Наукова думка”, “Дніпро”,
“Школа” і харківський “Ранок”. Отож, як видається на перший погляд, у цьому
сегменті ринку розпочинається конкуренція. Детальнішій аналіз книжкової
продукції, однак, на оптимізм не надихає. “Грамота” пішла шляхом укладання
хрестоматій, але не “урізаних”, як традиційні шкільні підручникові хрестоматії,
а таких, де твори відбираються за часово-тематичним принципом і подаються
108
повністю. Це дало змогу одразу готувати серію з кількох солідних томів, кожен
із яких охоплює певну частину шкільної програми. Томи у твердих палітурках
виглядають ошатно і презентабельно, до того ж, позначені “грифом”
Міністерства освіти. Проте передмови до представлених у цих хрестоматіях
творів – куці, безбарвні, нецікаві, нерідко з великою кількістю помилок,
перекручень й перетлумачень. Ще детальніше ознайомлення дає змогу
запідозрити у творах для школярів нову цензуру. Наприклад, поетичні рядки
В. Симоненка, звернені до України, “Хай мовчать Америки й Росії, коли я з
тобою говорю” з вірша вилучені.
Натомість серія “Шкільна бібліотека” від “Наукової думки” (твори Марка
Вовчка, Т. Шевченка, І. Нечуй-Левицького, Т. Осьмачки, Б. Грінченка тощо)
вийшла невиразно оформленою з короткими примітками до текстів, які не
компенсують відсутності фахових коментарів. Нещодавно свою колишню
серію “Шкільна бібліотека” відновила й “Веселка”. Її видання якісно
відрізняються від щойно згаданих тим, що хоча й невеликі, але змістовні
передмови готують до друку здебільшого знані й досвідчені філологи.
Нещодавно свою “Шкільну бібліотеку” запропонувало і знане столичне
видавництво “Дніпро”. Видань тут теж небагато – І. Нечуй-Левицький, Остап
Вишня, О. Довженко (в тім числі, знамениті “Щоденники”). Але вони хибують
“голими” текстами з посторінковими примітками й без коментарів.
Вигідно вирізняється з-поміж шкільної хрестоматійної класики серія
“Ранку” – “Програма з літератури”. Книжки не лише гарно оформлені, з
дотриманням усіх фахових вимог до подібних видань, включно із сучасним
трактуванням творів, базованим на найновіших наукових розробках. У них
відчувається прагнення зацікавити учня літературою, не “зациклювати” його
виключно на програмових текстах, а й розширити уявлення молодого читача
про творчість того чи іншого класика.
Останнім часом спостерігається оптимізація тенденції випускати класику
у подарунковому варіанті. Привабливість таких видань на книжковому ринку –
в якісній поліграфії та дорогій оправі.
109
“А от із чим у нас просвітку не видно – так це з виданнями багатотомних
зібрань творів. За останні п’ять років (мається на увазі до 2002 р. – І. К.)
вийшов семитомник Пруста, тритомник Шереха і завершено дев’ятитомник
Стуса. І все. Відомо ж, що купівельний ажіотаж стосовно класики виникає саме
в декораціях стелажів, заставлених одноформатними корінцями багатотомників
[186, с. 245]”. На продовження цієї думки варто зауважити, що, наприклад, у
“Букві” неабияку увагу привертають якраз багатотомні яскраво оздоблені серії
класики російського видавництва “АСТ”.
Підсумовуючи, зазначимо, що сегмент художньої літератури повинен
бути визначальним на книжковому ринку, оскільки саме за його розвитком
читач здебільшого орієнтується у тенденціях, течіях та школах, оцінює
здатність ринку забезпечити свої запити. Протягом 90-х років ХХ ст. вітчизняна
ніша художньої літератури зазнала глибокого катаклізму, обумовленого як
мистецькими, так і суспільними чинниками, однак, на початку ХХІ ст.
спостерігається тенденція до оздоровлення ринку й “виповнювання”
української художньої літератури.
Фахівці прогнозують, що у найближчі роки у випуску художньої
літератури спостерігатиметься подальше зростання асортименту, який чіткіше
структуруватиметься окремими видавничими серіями. За умов такої
розширеної пропозиції все більшу роль відіграватимуть рекламні заходи.
2.2.2. Література для дітей. Сьогодні у дитячому книговиданні України
працює одне державне видавництво “Веселка” і приблизно два десятки
видавництв та видавничих фірм з іншими формами власності, для яких випуск
дитячої літератури є профільним. Окрім того, багато видавництв, що
спеціалізуються на іншій тематиці, час від часу вдаються до випуску книг для
малечі та підлітків. “Одні вже утвердилися на книжковому ринку (“А-БА-БА-
ГА-ЛА-МА-ГА”, “Аверс”, “Богдан”, “Веселка”, “Грайлик”, “Ґроно”, “Лелека”,
“Махаон-Україна”, “Олір”, “Освіта”, “Школа”), інші роблять лише перші кроки
(“Вікс”, “Павлім”, “Мак Сім”, “Томіріс”, “Торнадо”, видавничий дім “Сі”, “Три
110