Копистинська І.М. Тенденції сучасного вітчизняного книговидання: організаційний, тематичний та рекламно-промоційний аспекти (1991-2003 рр.)

Подождите немного. Документ загружается.

“Рекомендовано” або “Затверджено” та включення його до Переліку

рекомендованої навчальної літератури. Відтак, такий підручник стає

держзамовним. Сумною реальністю нашого часу є те, що грифи отримують

підручники, не завжди найкращі за змістом і якістю.

Коли йдеться про ринок навчальної літератури, слід розмежовувати

видавництва, що працюють із державним замовленням, тобто з бюджетними

грішми та приватні, які випускають підручники власним коштом. За радянських

часів уся шкільна література була держзамовною. Сьогодні ж значна частина їх

випускається з ініціативи видавництв.

Найкраще державою щороку фінансується “Освіта”. На випуск

підручників це видавництво отримує 30g% бюджетних коштів, “Генеза” – 14g%,

“Перун” – 11, “Навчальна книга” – 7g% [104, с. 15]. Серйозні держзамовлення

мають “А.С.К.”, “Фаренгейт”, “Ранок”. Однак, видатки держави на

виготовлення освітньої літератури є мізерними і не задовольняють реальних

потреб (табл. В.8 у додатках). Крім того, замовні видання часто виходять у світ

у кредит, виплата якого державою може тривати до кількох років.

Більшість видавництв навчальної літератури намагаються отримати гриф

на свої підручники. Проте прагнення “грифувати” навчальну літературу все-

таки не є тотальним. Таким чином, в Україні поряд із обов’язковими існують

альтернативні навчальні книги.

6. Співіснування обов’язкових і альтернативних підручників. Українська

дидактика йде шляхом усіх цивілізованих країн світу, тому поява

альтернативних підручників – явище цілком закономірне. У Радянському Союзі

практично усі авторські ресурси були зосередженні у Москві. Зі здобуттям

Україною незалежності й переходом більшості шкіл на українську мову

навчання постала потреба активізувати вітчизняних авторів. Відтак, творчі та

наукові потуги педагогів і вчених з різних регіонів держави призвели до

створення кількох паралельних, або альтернативних, підручників з одного

предмета.

121

Сьогодні поняття альтернативного підручника трактується у двох

аспектах. Згідно з першим визначенням, альтернативним називають “один з

подібних, створених за єдиною навчальною програмою підручників. Кожен з

таких підручників може деталізувати, доповнювати деякі моменти, але при

цьому відповідати єдиним програмним вимогам [68, с. 17]”. За іншим

визначенням, альтернативним вважається підручник, у якому відсутній гриф

Міністерства освіти і науки України [68, с. 17]. Явище альтернативного

підручника сприяє конкуренції, щоправда, не завжди чесній, між авторами і

видавцями, вибору кращого викладачами. Як і в будь-якій демократичній та

цивілізованій країні, учень нині має змогу, порадившись із учителем, вибрати

для успішнішого засвоєння знань один із кількох альтернативних за змістом та

формою підручників або посібників. Це теоретично. А практично, більшість

учителів користуються підручниками, чітко визначеними Переліком

літератури, рекомендованої МОН України.

Ринок літератури для вищих навчальних закладів. До початку 90-х років

випуском підручників і посібників для ВНЗ займалися Головне підприємство

“Вища школа” і три університетські видавництва – “Либідь” (при Київському

національному університеті), “Світ” (при Львівському університеті) та “Основа”

(при Харківському університеті). Вони мали кваліфіковані колективи, що

випускали велику кількість книг.

В останні роки ситуація на ринку змінилася. З’явилися нові видавництва,

що за рівнем не поступаються колишнім монополістам. Це, зокрема, “Генеза”,

“Академія”, “Знання”, “Юрінком-інтер”, “Консум”, видавництво Київського

національного економічного університету (КНЕУ) тощо. Водночас у більшості

ВНЗ відкрилися власні видавничі відділи. Крім того, з’явилася група

видавництв, що продукують книги, які за якістю не відповідають елементарним

вимогам і нормам видавничого процесу. Така тенденція характерна для усіх

сегментів книжкового ринку України.

122

За даними Книжкової палати, у 2002 р. загальний наклад підручників та

навчальних посібників для ВНЗ становив 2,78 млн. примірників [45, с. 19]. Ця

цифра, на нашу думку, не претендує на достовірність, оскільки, приміром,

тільки “п’ять провідних українських видавництв, що спеціалізуються на цій

літературі (“Академія”, “Вища школа”, “Знання”, “Либідь” та видавництво

КНЕУ) випустили того ж року приблизно 2,0 млн. примірників” [76, с. 18].

Значну частину ринку займає література закордонного виробництва

(переважно російського). Однак, на відміну від ринку художньої літератури, де

яскраво виражена експансія російської книги, у секторі книговидання для ВНЗ

існує специфічна конкуренція. Останнім часом помітна тенденція до витіснення

з вітчизняного книжкового ринку російських підручників для ВНЗ. Як тільки

поряд з російським відповідником з’являється українська книга, більшість ВНЗ

надають перевагу українській. Така ж тенденція за останні три роки

спостерігається і у виданні українськомовних підручників для вищих

навчальних закладів. Якщо до 1998 р. кількість українськомовних підручників

зменшувалася, а російськомовних стрімко зростала, то сьогодні значно

збільшуються показники українських. На фоні цього збільшення кількості

російськомовних підручників за назвами уже виглядає не таким відчутним

(табл. В.9 у додатках).

Незадовільною залишається тематична структура ринку книг для ВНЗ.

“За даними Рахункової палати України, нинішнє забезпечення підручниками

найбільш важливих для України напрямків підготовки спеціалістів виглядає

так. Студенти інженерно-технічного напряму забезпечені на 7,3 відсотка від

потреби, природничо-математичного – на 16,8 і соціально-гуманітарного – на

16,8 [102, с. 4]”.

Ми погоджуємося з В. Карасьовим, який пропонує виділити три головні

причини, чому провідні видавництва не випускають таких спеціальних

підручників:

1. Малий наклад і висока вартість виробництва при неготовності

споживача оплатити високу вартість книги.

123

2. Відсутність спеціалістів, здатних написати такі підручники.

3. Система взаємодії “видавець – споживач”, не дозволяє вчасно

зустрітися спеціальній книзі зі своїм споживачем [76, с.19].

Доля вузькоспеціалізованих навчальних книг схожа на наукові праці –

нерентабельність їх випуску закриває їм шлях до споживача. У західних країнах

це питання вирішується за рахунок того, що видання такої літератури

фінансується самими навчальними закладами.

Загалом сектор освітньої літератури для вищих навчальних закладів

розвивається за подібними принципами до шкільної – підручник обов’язковий у

використанні студентом, має щорічно поновлюваний попит, передбачуваність

за тематикою тощо. Однак у навчального книговидання для ВНЗ є важлива

характерна відмінність – порівняно чесна конкуренція між видавцями.

Зумовлено це відсутністю централізованого бюджетного фінансування на

випуск підручників для ВНЗ. Кожний вищий навчальний заклад сам вирішує, за

якою літературою навчати студентів, і рішення це нерідко не залежить від

наявності у видання грифа Міносвіти.

Проаналізувавши тенденції, варто, однак, наголосити, що зовні стабільна

і перспективна ситуація на ринку навчальної літератури – досить оманлива.

Тому слід виокремити ті негативні моменти, які не дають змоги навчальному

книговиданню піднятися до відповідного рівня:

а) щорічне зниження кількості нових підручників в освітніх закладах;

б) подовженням терміну дії підручників;

в) погіршення якості поліграфічного виконання підручників;

г) відсутність системи інформації про видані підручники, що не дає змоги

на місцях робити їх обґрунтований вибір;

ґ) критична недостатність і хаотичність фінансування навчального

книговидання;

д) різке підвищення цін на навчальну літературу, витратні матеріали,

поліграфічні послуги, транспортні тарифи, що призводять до завищення цін у

вільному продажу (див. табл. В.8 у Додатках).

124

Не ідеалізуючи стан справ, слід усе ж зазначити, що за роки незалежності

була здійснена значна робота щодо вітчизняного підручникотворення:

українська навчальна книжка, переборюючи всі об’єктивні і суб’єктивні

перешкоди, від невиразних чорно-білих брошурок і зошитів-конспектів

прийшла до сучасного європейського підручника з відшліфованим змістом і

більш привабливим виглядом. На думку президента асоціації “Навчальна

книга” Олексія Дубаса, “цей шлях не був би таким успішним, якби від початку

не було державної підтримки у вигляді бюджетних асигнувань та постійної

уваги як із боку законодавчої, так і виконавчої влади [140, с. 6]”. Можна

припустити, що без такої, хоч і з певними колізіями, підтримки, згідно з

ринковими законами, вітчизняним видавцям було б надзвичайно важко

конкурувати з російськими колегами. Без державної протекції українському

підручнику було б значно скрутніше.

Є тут і важливий державотворчий аспект: діти повинні вчитися за

вітчизняними підручниками, а не іноземними (переважно російськими)

книжками (як, до речі, значна частина учнів із колишніх радянських республік).

2.2.4. Наукова література. Наукова література – найпоширеніший засіб

фіксації та розповсюдження наукової інформації. До наукових книг

зараховують результати теоретичних чи експериментальних досліджень у тій

чи іншій галузі знань, а також історичні документи, першодруки або передруки

пам’яток культури, науки, літератури та мистецтва, доповнені, як правило,

науковими примітками чи коментарями [164, с. 46].

Криза національного книговидання негативно відобразилася і на науковій

книзі. Вона і “в кращі для себе – під державним захистом – часи не почувалася

достатньо затишно [63, с. 44]”, в основному через специфічність тематики та

обмежене коло читачів.

В умовах ринкової економіки нерентабельність такої літератури ще

помітніша – прибутковим може бути видання, що має масовий попит. Цю

думку підтверджує І. Квітко: “Наукова книга, складна за змістом, трудомістка, з

вузькою читацькою аудиторією, завжди була збитковою [79, с. 20-32]”. “Випуск

125

наукових книг, – підкреслює В. Бутко, – не є рентабельним, вони мають

обмежене коло споживачів, що і спричиняє скорочення обсягів саме цієї

особливо важливої для розвитку суспільства літератури [15, с. 6]”.

Наукова книга як документальна форма існування науки і один з

основних засобів наукової комунікації [106, с. 192] в усі часи була

несамостійною, безпосередньо залежною від стану самої науки, від

розвиненості її комунікаційних каналів і систем. Тобто наукова література, як

це відзначають сьогодні більшість дослідників, є своєрідним віддзеркаленням

науки – її структури, пріоритетів, потреб тощо. Відповідно, і нинішній стан

української наукової літератури – це сучасний стан вітчизняної науки, яка на

тлі загальної кризової ситуації вступила у період стагнації. В середині 90-х

років Україна опинилася на межі небезпечної державної проблеми –

“руйнування фундаментальної науки, яка становить головну складову частину

культури людства... [133, с. 2]” , – коли почався масовий виїзд науковців за

кордон.

Такі соціально-економічні факти сучасного наукового життя України не

могли не позначитися на тенденціях наукового книговидання. Головні з них

визначила Н. Зелінська [63, с. 44-63]. У нашій роботі спробуємо дещо

інтерпретувати подані дослідницею наукові факти.

Серед тенденцій наукового книговидання визначимо найхарактерніші:

1. Зменшення кількісних показників наукового книговидання –

тенденція, що охопила усі без винятку види літератури.

У додатках подаємо цифри, аналіз яких підтверджує цю тенденцію

(табл. В.10). Виходячи з даних таблиці, можна стверджувати, що

найболючішими для наукового книговидання стали 1994 і 1996 рр. – роки, на

які якраз і припадає, як уже зазначалося, найгірший період у вітчизняній науці.

Злам же століть для наукової літератури, як і для видавничої галузі загалом,

ознаменувався початком поступового, повільного виходу із довгорічної кризи.

Так, вже 2001 р. було видруковано наукових книг на 154 найменування більше,

ніж у 1990 р. Але за накладами – удвічі менше. І все ж, не зважаючи на деяке

126

пожвавлення, наукове книговидання не почувається впевнено. Для порівняння:

у 2001 р. частка наукових назв становить 16,7g%, а на наклади припадає 2,5g%

усього виданого масиву. Водночас у “докризовому” 1987 р. кількість видань

науково-технічної літератури за назвами становила третину всього асортименту

випущених книг, а за накладами – 12,4g% [38, с. 12].

Щодо цікавої для нас у плані порівняння кількості виданої наукової

літератури в Росії, випуск за назвами у 1999 р. тут склав 80g%, а за накладами –

20g% від випуску 1990 р. [49, с. 187].

Тенденція до зменшення річного обсягу наукових видань, як зазначають

спеціалісти, спостерігається загалом і у світовому книговиданні. Ще у 70-х

роках відомі книгознавці Р. Баркер та Р. Ескарпі у своїй праці “Жажда чтения”

спрогнозували скорочення обсягів науково-технічної літератури, зменшення

накладів вузькоспеціалізованих книг і навіть виготовлення їх за разовими

замовленнями покупців [9, с. 12-13].

2. Інша характерна ознака сучасного наукового книговидання –

зменшення середніх обсягів видань і загальний перерозподіл пріоритетів на

користь видань невеликих обсягів. Так, дедалі менше друкується багатотомних

видань, оскільки на сучасному етапі, через трудомісткість, вони стають

збитковими. Проте, наукові установи повністю не відмовляються від

публікування фундаментальних праць, що поширюють наукові здобутки,

повертають культурну та історичну спадщину.

“Наявність на книжковому ринку, а отже, неперервність випуску

наукових видань найскладніших типів і жанрів… дозволяє зробити одне,

можливо, парадоксальне, припущення, а саме: ринкові реалії, серед яких

опинилося наукове книговидання в Україні, до яких воно, здебільшого,

виявилося не готовим і які на початку 90-х років здавалися фатально-

непереборними, особливо стосовно неприбуткових… видів літератури, – мають

принаймні один позитивний вислід, – вони, ці реалії, спонукають видавців до

пошуків нових шляхів, напрямів, форм, методів роботи… Помітних змін

зазнала і сама організаційна структура наукового книговидання. Передовсім

127

відбулася його своєрідна “демонополізація [63, с.51-52]”. Звідси, випливає ще

одна тенденція.

3. Наукова література з’являється у тематичному репертуарі багатьох

видавництв. За останні роки збільшилася кількість видавництв, що випускають

наукові праці. Це видавництва різних форм власності й різних тематичних

спрямувань. Практично у кожному з активних вітчизняних видавництв можна

знайти бодай один наукову книгу. Свідчить це про намагання книготворців

розширити межі читацької аудиторії, охопити усі категорії потенційних читачів

і покупців. Відтак, дещо пожвавлюється рух наукового книговидання.

У радянській Україні, як і в перші роки незалежності, наукова діяльність

провадилася у межах Академії наук (зараз НАН), у галузевих науково-

виробничих установах і організаціях, у яких наукові дослідження виконують

допоміжну роль і підпорядковані інтересам практичної діяльності, та у вищих

навчальних закладах. “Відповідно результати, досягнуті у цих трьох сферах

наукової діяльності і втілені у наукових працях, мали чіткі адреси видавничого

втілення: академічні установи “обслуговувалися” “Науковою думкою”,

галузева наука апелювала до “своїх” видавництв (“Техніка”, “Будівельник”,

“Урожай”, “Здоров’я” та ін.), науковці вищих навчальних закладів освіти

друкувалися в основному у “Вищій школі” та в університетських

видавництвах ... а по можливості – і у власних навчальних закладах, що

одержали право на випуск як навчальних, так і наукових видань [63, с. 52]”.

Проведений І. Квітко аналіз тематичних планів видавництва “Наукова

думка” – найбільшого (колись третього у світі за обсягом книжкової продукції)

після Росії постачальника на український ринок наукових видань – свідчить про

втрату лідерських позицій в академічному книгодрукуванні. Так, у 1991 р.

передбачалося випустити 621 назву, у 1992 р. – 584, у 1993 р. – 479, у 1994р. –

428 назв [79, с. 21]. У 1995 р. “Науковою думкою” було випущено 141 назву, а у

1996 р. – тільки 86 назв наукових видань із загального числа 126 [17, с. 6]. Вже

у 1999 р. цей показник знизився до 60 книг накладом 205 тис. прим. [120, с. 24].

128

Останнім часом “Наукова думка” активно співпрацює з іншими

видавництвами. Так, за даними голови Науково-видавничої ради Академії наук

В. Немошкаленка, “багато праць учених НАН України видається іншими

видавництвами [120, с. 24]”. Серед них – “Абрис”, “АртЕк”, “Манускрипт”,

“Бізнес-інформ”, “”Фоліо”, “Маяк”, “Судоходство”, “А.С.К.”, “Логос”. Окрім

того, немало праць українських вчених виходить і у зарубіжних видавництвах

(“Wiley-VCH”, “Springer-Verlag”, “Gordon & Breach”). “Найбільше

публікуються закордоном вчені, які працюють у галузі фізико-технічних та

математичних наук… зарубіжними видавництвами опубліковано в 1999 р. 37

монографій українських учених обсягом понад 700 обл.-вид. арк. [120, с. 24]”.

На сучасному етапі плідно працюють багато наукових установ і

навчальних закладів, які активно користуються правом позавидавничого

випуску наукової літератури.

Окрім названих організаційних тенденцій, простежуються і тематичні

зміни наукового книговидання.

4. Видавництва, що спеціалізувалися донедавна лише на випуску наукової

літератури, починають розширювати типологічний і тематичний спектр

своїх видань, намагаючись у такий спосіб забезпечити випуск власне наукових

праць.

Сьогодні традиційна орієнтація на певний тематичний книжковий

напрямок ринково невиправдана. Тому, наприклад, “Наукова думка” почала

випускати ще й різноманітні словники, довідники, офіційні матеріали,

українську класику.

Аби підтвердити це, дисертантом було опрацьовано тематичний

репертуар “Наукової думки”. Нині видавництво працює у трьох основних

напрямках:

- випуск фундаментальних та узагальнюючих наукових монографій

українських учених (проект “Наукова книга”);

- видання творів історико-культурної спадщини українського народу

(“Словник української мови” Б. Грінченка, одинадцятитомне репринтне

129

видання М. Грушевського “Історія України-Руси”, серії “Бібліотека української

літератури”, “Бібліотека школяра” тощо);

- випуск літератури для широкого кола читачів (“Російсько-український

словник наукової термінології”, підручники для ВНЗ, словники синонімів

української мови, іншомовних слів, власних імен тощо).

Як зазначає головний редактор “Наукової думки” А. Бельдій [12, с. 20],

на особливу гордість видавництва заслуговують п’ятитомна “Історія

української культури” та дванадцятитомне зібрання творів Т. Шевченка. Щодо

“Історії української культури” вважаємо за необхідне висловити суттєве

зауваження. Незважаючи на випуск її вже за часів незалежності, підхід до

трактування історії культури залишився здебільшого прорадянським. Зокрема,

відомого діяча української культури І. Огієнка, ім’я якого було вилучене з

національної пам’яті тоталітарним режимом, у виданні потрактовано як

фашистського прибічника (так, як і за радянської влади).

Останнім часом спостерігаємо намагання авторів, а відтак і видавців,

розширити межі читацької аудиторії наукової літератури, популяризувати

надбання науки серед якомога ширших верств населення. Тому цілком

поділяємо думку І. Квітка, який вказує на ще одну важливу тенденцію:

5. “Поступове зменшення відсотка видань, орієнтованих на вузьке коло

читачів, і повільне зростання видань для ширшого читацького загалу

[79, с. 25]”. Спроби розширити читацьке коло наукових видань в Україні

збігається із загальносвітовою тенденцією до розквіту науково-популярної

літератури. Це близькі до наукових видання, призначені для широкого кола

читачів, які не є спеціалістами з конкретної галузі знань.

В останні роки випуском книг науково-популярного характеру

займаються як державні, так і приватні вітчизняні видавництва. Аналіз цього

сегмента книжкового ринку дає змогу з’ясувати певні тенденції.

– Насамперед, цікавими для нас є кількісні показники випуску науково-

популярної літератури. Статистика свідчить, що видавничий інтерес до неї за

досліджуваний період поступово зріс за кількістю назв учетверо, одночасно

130