Конспект лекцій - Історія України.Соціально-політичні аспекти.Частина 1

Подождите немного. Документ загружается.

етногенезу слов’ян зробив літописець Нестор. У своїй “Повісті минулих літ”

він писав: “По довгих же часа сіли слов’яни на Дунаю, де єсть нині

Угорська земля та Болгарська. От тих слов’ян розійшлися вони по землі і

сформувалися іменами своїми, - (од того), де сіли, на котрому місці”.

Фактично цією фразою і було започатковано дунайську теорію походження

слов’ян, яка протягом ХІІІ-ХV ст. була домінуючою у працях польських і

чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії в подальшому стали відомі

російські історики ХІХ ст. С.Соловйов, М.Погодін, В.Ключевський. Зокрема

В.Ключевський уявляв, що початкове розселення слов’ян було в районах

Карпат аж до VІІ ст., коли вони рушили звідти на схід і на північний схід.

У добу середньовіччя з’явилась ще одна версія вирішення проблеми

слов’янського етногенезу скіфо-сарматська, або азіатська теорія, викладена

на сторінках Боварської хроніки (ІХ ст.). Ця теорія базується на визнанні

предками слов’ян скіфів і сарматів, які пройшовши маршем з Передньої Азії

узбережжя Чорного моря, врешті-решт осіли у південній частині Східної

Європи. Саме тут і сформувався той центр, звідти з тих часів вони

розселились на північ і схід.

До кінця ХІІІ ст. усі версії вирішення проблеми етногенезу слов’ян, як

правило ґрунтувались на ототожненні слов’ян з народами, про які є згадка у

творах античних і ранньосередньовічних авторів. У результаті пращурами

слов’ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, кіммерійці.

Дехто з істориків-аматорів, знайшовши той чи інший елемент українського

національного комплексу в глибокій давнині (плахту, мазанку в

трипільській культурі, оселедець у Хотові тощо), поспіхом оголошує

вищезгадані наперед українцями. Однак усі ці гіпотези не були науково

обґрунтовані. Це є типовим прикладом міфотворчості, що є породженням

широкого патріотизму, зрозумілої недовіри до офіційної науки.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов’ян розпочався на

початку ХІХ ст. Вчені починають помітно розширювати базу своїх

досліджень, використовують письмові, археологічні, лінгвістичні,

етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було

локалізовано місцезнаходження давніх слов’ян. У просторових координатах

вони знаходились десь між балтами, германцями та іранцями. Праця

відомого чеського славіста Л.Нідерля “Слов’янські старожитності” (1902р.)

започаткувала вісло-дніпровську теорію походження слов’ян. Відповідно до

цієї теорії ще у ІІ тис. до н.е. існувала багато-слов’янська спільність. Саме в

результаті її розпаду у ході розселення і з’явилися слов’яни,

прабатьківщиною яких Л.Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і

Дніпром, а центром повічних слов’янських земель – Волинь.

Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії у різний час

були М.Фосмер, Н.Шахматов, В.Петров. Н.Шахматов вважав, що

прабатьківщиною слов’ян був басейн Західної Двіни. На південь від них

сиділи готи, а там готи рушили на Наддніпрянщину й звідти вже розійшлися

на всі сторони й поділилися на три основні групи: слов’ян західних, східних

і південних. В антах, народі, що його часто згадують візантійські джерела VІ

ст., Н.Шахматов, так само, як і М.Грушевський, бачив безпосередніх предків

українців.

Ще одним варіантом вирішення проблеми слов’янського етногенезу

стала вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими

К.Костешовським, Я.Чекановським, Т.Лор-Сплеренським у 30-40х рр. ХХ

ст. Ця теорія пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою,

що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза і локалізує

слов’янську прабатьківщину природними кордонами – річками Віслою і

Одером.

У 50-60х рр. ХХ ст. виникає дніпро-одерська теорія (В.Гізель,

П.Третяков, М.Артемонов, Б.Рибаков), яка органічно ввібрала в себе ідеї і

висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і

помістила слов’янську прабатьківщину між Дніпром і Одером. Логіка цієї

теорії така: на рубежі ІІІ-ІІ тис. до н.е. індоєвропейська спільнота розпалась

на ряд етнокультурних та мовних гілок, однією з яких була германо-балто-

слов’янська. Подальший поділ цієї гілки і привів до появи протослов’ян як

самостійної етнічної спільноти. Цей якісний стрибок прихильники дніпро-

одерської теорії пов’язують з культурою, яка формувалась у ІІ тис. до н.е. на

території Правобережної України та Польщі.

Сучасні українські археологи В.Баран, Д.Козак, Р.Терпиловський,

суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши

етнографічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На

думку київських вчених, формування слов’янського етногенезу – це досить

тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку ряд етапів. На тривалому

етапі до рубежу ІІ-І ст. до н.е. Він розгортається головним чином у

межиріччі між Віслою та Одером, частково поширюючись на Волинь. З

появою зарубенецької культури ІІ-І ст. до н.е. починається якісно новий

етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної

слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і

Дніпром.

Отже, слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на

історичну арену десь на початку І тис. н.е. Це був динамічний і драматичний

час великого переселення народів (ІІ-VІІ ст.). Українці ведуть свій родовід

від слов’янського кореня.

Тривалий час в історичній науці йшло протиборство двох теорій

походження українського народу – міграційної та автохтонної. Автохтонний

від грецької мови (місцевий, корінний). Автохтонний, той, що виник,

зародився на місці з власного проживання, існування. Ці теорії мали як своїх

прихильників, так і опонентів. Численні наукові розвідки О.Шахматова,

О.Преснякова, В.Хвойки, М.Грушевського, Б.Рибакова, В.Петрова та інших

дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до

істини. Отже, на підставі аналізу положень, джерел, історичних хронік,

наукових розвідок можна визначити спільні ознаки на користь автохтонного

походження українців.

Наведемо головні із них:

а) спільний фізично-етнічний тип;

б) мовний фактор, ґрунтовно досліджені і визначені риси, характерні

лише для даної території;

в) основні види господарської діяльності – землеробство і скотарство -

спостерігається по всій історичній вертикалі;

г) мистецькі твори, зокрема кераміка, мають характерні ознаки тільки

даного географічного ареалу;

д) світоглядно – обрядова система формувалася і функціювала

протягом тривалого часу в прослов’янських і слов’янських народів.

Усе це дає можливість стверджувати, що на території України була

монолітна єдність культурних процесів, значна щільність населення,

територіальне поширення культури. Це дає підстави стверджувати, що

український народ – автохтонне корінне населення України.

Щодо проблеми формування української народності, то в історичній

літературі немає єдиної, загальної точки зору. Ми свідомо не торкаємось

екзотичних версій походження українців, за яким Ієрусалим постає як

слов’янське місто Лель Руса, гун. Атило перетворюється в українця Гатила,

а етнонім етруски розшифровується як «эти русские».

На наш погляд, дещо конкретнішого підходу у розвитку проблеми

походження і часу виникнення українського народу дотримувався професор

кафедри історії НТУУ КПІ В.В.Киричук. Зокрема він в історичній літературі

чітко простежує три основні підходи: російський, великодержавно-

шовіністичний; спільність етногенезу всіх трьох слов’янських народів;

автохтонно-автономістичний .

Перший– російський, великодержавний-шовіністичний започаткований

в працях російських дворянських істориків. Основи його заклав наш земляк

автор “Київського Синопсису” архімандрит Києво-Печерської лаври,

професор і ректор Києво-Могилянської академії Інокентій Гізель. Він

стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди був єдиний

руський, тобто російський, народ, що селився колись на території Східної

Європи від півдня до півночі. По суті, історія українського народу

починається тут як складова частина історії народу російського. Будучи

монархістом за переконанням, автор “Синопсису” славить самодержавство,

обґрунтовує успадкованість монархії Руссю Московською від Русі

Київської. Монархічні, шовіністичні ідеї викладені в “Синопсисі”, знайшли

дальший розвиток в працях В.Щербакова, С.Соловйова та В.Ключевського.

З праць цих авторів випливло, що історія “Государства Російського”

починається з Київської Русі, від неї переходить до великого князівства

Володимиро-Суздальського, а потім в ХІV ст.. – до князівства Литовського,

з якого починались Московська держава і Російська Імперія. В основі цієї

схеми лежала генеологія династії московських князів і царів, що хотіли

бачити свій родовід аж від Рюриковичів – князів Київської держави.

Віднесення Київської Русі на початок державного і культурного життя

російського народу шкідливо не тільки для України, а й для Росії, тому що,

як зазначив М.Грушевський, залишає історію Російського народу без

початку, бо давня історія росіян випадає з поля зору історичної науки.

Водночас включення в “інвентар Руського государства” в історію

російського народу Київської держави залишає без початку і історію

українського народу аж до ХІV-XV ст. Як наслідок, український народ

виходить на арену історії лише починаючи з XV ст., ніби його до цього

зовсім не існувало.Ще більш шовіністичною була точка зору російського

історика Погодіна і філолога Соболевського, які стверджували, що на

Наддніпрянщині, а значить і в Києві, до середини ХІІІ ст. жило тільки

великоруське (російське) населення, яке під тиском татар перемістилося на

північ. Українці ж мігрували на Наддніпрянщину після татарської навали з

Волині, Галичини. Правда, це твердження було науково розгромлено

українськими істориками ще в середині ХІХ ст.

Другий підхід – в спільності етногенезу трьох східнослов’янських

народів. Теорія “триєдинства” і спадкоємності російського самодержавства

була домінуючою в Російській імперії при усіх монархах. Особливо за

правління Катерини ІІ офіційно впроваджувався автоматизм “триєдинство”.

Радянська історіографія, зокрема В.Мавродін, Б.Рибаков, О.Моця

дотримуються цієї точки зору. Концепція “триєдинства” найбільш чітко

була викладена в опублікованих у 1954р. “Тезах про 300-річчя возз’єднання

України з Росією”, де зокрема говориться: “Російський, український і

білоруський народи походять від єдиного коріння – давньоруської

народності, яка створила давньоруську державу – Київську Русь.”

Третій, автохтонний – автономістичний підхід, суть якого полягає в

тому, що український народ – автохтонний, тобто такий, що з самого

початку свого виникнення проживає на своїй території, що і зараз, і корені

його потрібно шукати в сивій давнині, починаючи з трипільської культури.

Перша спроба створити цілісну автономістичну концепцію історії

України належить анонімному авторові “Історії Русів”. Автор твердить, що

народ Малоросії - безпосередній (і єдиний) нащадок стародавніх “русів”, що

українці “руси” і росіяни “московці” споконвічно жили як два окремих

народи.

Під впливом ідей “Історії Русів” у 40-х роках ХІХ ст. український

історик М.Маркевич написав п’ятитомну “Історію Малоросії”. Маркевич

твердив, що український народ утворився в давні часи з ранньослов’янських

племен, незалежно від Північно-Східної Русі.

Думку М.Маркевича розвинув історик М.Костомаров у полеміці з

російським істориком М.Погодіним. М.Костомаров у своїй праці “Дві руські

народності” твердив про неодночасність утворення українських і російських

народів. Уже в ІХ ст., на його думку, відбулося утворення українського

народу. М.Костомаров зводив історію Київської Русі до історії українського

народу, а давньоруську народність ототожнював з українською.

Дальший розвиток автономістичного підходу до етнічної спадщини

Київської Русі в українській історіографії пов’язаний з ім’ям В.Антоновича.

Зокрема, у “Короткій історії Козаччини” автор стверджує, що в російського і

українського народів не тільки різні історичні корені, але й різні шляхи в

історії. В іншій своїй праці “Погляди українофілів” В.Антонович приходить

до висновку, що антропо-психологічні відмінності в українців і росіян

визначають їх суспільний ідеал, моральні цінності тощо. Від того залежить і

вибір тих сфер, на котрі спрямовується переважна діяльність народу і спосіб

влаштування особистого і сімейного життя. За цими ознаками росіяни та

українці, на думку Антоновича, дуже різняться між собою. Росіянин

знаходить задоволення у придбанні багатства, сили, влади, а українець – у

внутрішньому усвідомленні свободи, в розвитку особистості, усвідомленні

справедливості й істини.

Остаточно сформував систему історичних поглядів на етнічну

спадщину Київської Русі М.Грушевський. У 1904 р. у статті “Звичайна

схема “руської” історії й справа раціонального укладу історії східного

слов’янства” він виклав програму побудови курсу історії України в дусі

концепції автономістичного походження українського народу. В ній автор

доводить, що Київська Русь була матір’ю самої лише України. Він писав, що

Київська держава, право, культура були утворенням одної народності –

українсько-руської; Володимиро-Московська – другої, великоруської. Далі

він відкидає “старе представлення”, що історія українського народу

починається з ХІV-XV ст., а до того часу була загальноруською.. Наприкінці

статті Грушевський доходить висновку, що загальноруської історії ніколи не

існувало, бо не існувало загальноруської (тобто давньоруської) народності.

Тому, наполягав він, історію кожного народу, насамперед українського,

необхідно вивчати окремо, а не в зв’язку з історією інших напродностей. У

“Нарисі історії українського народу”, спеціально написаному для

російського читача, він стверджує, що найстарші південноруські пам’ятки

(ІХ-ХІІст.) написані українською мовою. Цим твердженням відкидається

сама наявність буття спільної для східних слов’ян давньоруської мови. Далі

він наголошує на різниці антропологічного, етнічного типу і народного

характеру між українцями та росіянами і білорусами та розвитку кожного з

цих народів "зовсім іншими шляхами".

Таким чином, Грушевський перший в історіографії бачив український

народ цілком сформованим ще в часи складання Київської Русі, тобто в

ІХст.

Більше того, початок утворення "державної організації українських

племен" він датує УІ - УІІІ ст. Через увесь його "Нарис історії українського

народу" проходить думка, що Київська Русь породила лише одну Україну.

Отже, із схеми Грушевського логічно випливає, що Київська Русь -

давньоукраїнська держава, тотожна Україні, з розпадом якої "припинилася

політична самостійність українських земель".

Таких самих поглядів дотримувався його учень І.Крип’якевич, зокрема,

в своїй "Історії України". Схожий підхід характерний і для сучасних

історіографів Заходу.

Таким чином, предки нинішніх українців поселилися на території, яка

мала давнюісторію, а її населення перебувало у зв’язку з іншими народами

стародавнього світу. Українці ведуть свій родовід від слов’янського кореня.

Українська народність, як і українська нація у процесі свого формування

пройшла ряд етапів. Це був поцес складний і довготривалий. Історіографія

проблеми генезису українського народу потребує глибокого і всебічного

вивчення українськими істориками.

Модуль І. Лекція І.

Етнополітичний контекст української історії.

Формування та розвиток історико-етнографічних регіонів України.

План

1. Предмет етнополітики. Поняття “історико-етнографічний регіон”.

Етнотериторіальні утворення на українських землях в доісторичний період.

2. Регіональні землі на етапі політичного дроблення Давньоруської

держави.

3. Колонізація українських земель: етнічно-регіональні аспекти.

1. Предмет етнополітики. Розвиток етнополітичної думки.

Враховуючи, що названа тема відкриває проблемний ряд першого

модуля, визначимося з основними категоріями поняття “етнополітика”.

Етнополітика як наука і навчальний предмет вивчає взаємини між

етносами (націями) і державою, у складі якої вони постійно проживають.

Отже, етнополітика – це політичний аспект етнонаціональних проблем,

тобто в який спосіб та чи інша держава їх вирішує. Взаємини різних

етносів між собою в межах однієї держави також відносяться до

предмета етнополітики..

При цьому взаємодіють суб’єкти етнополітики, які визначають її суть,

зміст, способи розв’язання етнонаціональних проблем, тобто державні нації,

їх влада і об’єкти етнополітики (національні меншини та етнічні групи), на

які спрямована дія влади державної (титульної) нації, корінного етносу.

Етнополітика як суспільна практика має місце в будь-якій державі з

поліетнічним складом населення. В українській історії вона позначена

особливою актуальністю. По-перше, протягом всієї своєї історії Україна була

(і залишається) країною (державою) з поліетнічним складом населення. По-

друге, в тривалі періоди бездержавного існування, коли українці були

переважно об’єктом етнополітики чужих держав, етнополітичні проблеми

складали чи не визначальний зміст їх історії. Йдеться, передусім, про

національні рухи, якими позначені всі періоди вітчизняної історії. По-третє,

в історичні періоди української державності, коли українська влада поставала

в ролі суб’єкта етнополітики, їй доводилося вирішувати надзвичайно складні

проблеми налагодження конструктивних взаємовідносин з іноетнічним

населенням, що проживало в складі української держави. Сказане окреслює

в загальному плані суть поняття “етнополітичний контекст української

історії”, конкретний зміст якого визначатиме предмет вивчення у

послідуючих темах даного модуля. Українська історія буде “неповною” без

включення в її контекст елементів етнополітики в історичній ретроспективі.

Якщо етнополітика як наука оформилася лише в ХХ ст., то міжетнічні

відносини як суспільно-політична реальність існували вже протягом

тисячоліть. Лише людське стадо, як первісна форма суспільної організації, не

мало етнічного поділу, отже й не знало проблем міжетнічних стосунків. На

тому етапі еволюції людського суспільства ще не було соціально-

економічних умов для утворення територіальних етнокультурих спільнот.

Накопичення культурних та мовних відмінностей всередині певної

спільноти, набуття відносної господарської самодостатності знаменувало

початок етнічної диференціації. З появою родоплемінної організації

людського суспільства виникають і перші проблеми міжетнічних стосунків.

З’являється почуття “патріотизму” стосовно своєї етнічної групи, та

зверхності, ворожнечі до інших родів, племен (ксенофобія). Примітивне

суспільство ділиться за принципом: “ми-група” та “вони-група”. Щоправда,

такі стосунки відбувалися на рівні інстинкту і не мали ще політичного

характеру.

Етнополітичні відносини в сучасному розумінні починають

формуватися з появою перших держав. Звичайно, якщо ці держави були

поліетнічними за складом населення. Тоді ж зароджується й етнополітична

думка, яка мала дати відповідь на питання: як будувати взаємовідносини між

різними етносами в поліетнічних суспільствах. Тобто, етнополітична думка,

як і будь-яка суспільно-значима думка, обумовлювалася конкретними

обставинами суспільного розвитку, практичними потребами суспільства.

Зауважимо й таке: практично весь термінологічний словник

етнополітики сформувався в Стародавній Греції. Зокрема, такі поняття як

етнос, етнологія, етногенез, автономія, федерація, конфедерація,

автохтони, мігранти, асиміляція, етноцид та багато інших.

Найактуальнішими для сучасної етнополітичної практики є ідеї і досвід

мирного співжитвтя різних народів-етносів в межах однієї держави,

набутий протягом віків. Визначальним принципом саме такого,

цивілізованого методу розв’язання етнополітичних проблем був принцип

суверенітету – тобто право народу самому визначати свою долю.