Конспект лекцій - Історія України.Соціально-політичні аспекти.Частина 1

Подождите немного. Документ загружается.

Перспективи переходу людства до постіндустріальної цивілізації як

однієї з можливих моделей суспільного прогресу. Політика суверенної

України стосовно поєднання науково-технічного прогресу з інтересами

соціально-економічного і духовного розвитку суспільства

Пріоритетні напрямки освітньої, наукової і техніко-промислової

політики України після проголошення її незалежності.

Освіта Україні на рубежі ХХ-ХХІст. Реформа освіти (середньої,

професійної, вищої). Закон про освіту 1996 р. Запровадження нової моделі

освіти в Україні. Виникнення та розвиток приватної системи освіти.

Прийняття ряду освітніх програм та спроба їх реалізації. Новації і стандарти

у вищій, середній і професійній освіті, ефективність їх діяльності. Освітнє

співробітництво в рамках СНД.

Стан науки. Діяльність Академії наук України. Акценти держави на

посилення вузівської науки, її реалії, проблеми та перспективи. Намагання

поєднати зусилля українських та зарубіжних наукових шкіл. Відтік наукової

еліти за кордон. Розвиток фундаментальних наук як пріоритетний напрямок

розвиток прикладної науки. Співвідношення розвитку прикладної та

фундаментальної науки. Стан та розвиток гуманітарних наук.

Проблеми розвитку техніки. Співвідношення зацікавленості

господарського комплексу України і реальних технічних, технологічних

потенціалів держави в їх обслуговуванні інтересів суспільства. Визначальний

розвиток промислово-технічної технології (комп’ютеризація, електроніка,

обчислювальна техніка, авіакосмічна, інформаційна техніка тощо) в Україні

після проголошення її незалежності. Техніко-економічна система як

реальний аспект поступового зупинення виробничої кризи і відродження

економічного потенціалу України.

Висновки та узагальнення по курсу.

Історія України.

Соціально-політичні аспекти.

Теми лекцій, семінарів, проблеми СРС, кількість годин та види роботи

студентів.

Л С СРС

Вступ: Історія та історіографія в еволюції, їх місце і

роль в гуманізації діяльності людини. Історіософські

концепції щодо формування та розвитку українського

етносу.

1 - 1

3.21.01. І.Модуль. Етнополітичний контекст

української історії.

Лекції:

3.21.01.01 Формування та розвиток : історико-

етнографічних регіонів України.

3.21.01.02. Історичні аспекти, найбільш характерні

риси спілкування між собою, в рамках держави

чисельних етносів України.

- Етнополітика та її особливості в різних періодах

життя українського народу.

3.21.01.03. Історичні процеси міграційних та

еміграційних явищах українців.

3.21.01.04. Етнополітичні аспекти української історії

новітнього періоду.

(7)

2 (9)

3.21.02. ІІ Модуль: Історичний поступ української

держави. Основні закономірності суть і наслідки

початкових етапів процесів українського

державотворення.

Лекції:

3.21.02.01. Слов’янська держава – Київська Русь.

Козацько-гетьманська держава. Історичні особливості

(10)

2 (12)

пошуку оптимальних моделей будівництва незалежної

України.

3.21.02.02. Еволюція українського державотворення в

1917-1920рр. Історичні особливості пошуку

оптимальних моделей будівництва незалежної України.

3.21.02.03. Державотворчі процеси в Україні в

радянський період, їх історичне місце.

3.21.02.04 Еволюція, закономірність, ефективність

розвитку державності України в умовах її суверенітету

(кінець ХХ-початок ХХІст.).

3.21.02.05. Україна і світ: геополітичні фактори

зовнішньополітичні орієнтації в історичній

ретроспективі.

3.21.03. ІІІ Модуль: Зародження історично

української соціальної системи, наявність в ній

ознак міжнародного впливу, поєднання історичного і

сучасного.

Лекції:

3.21.03.01. Соціальні структури і соціальні відносини в

українському суспільстві в історичному контексті, їх

роль в створенні оригінальної форми державності (до

ХХІст.).

3.21.03.02. Історія формування та діяльності

громадських, культурологічних та політичних

організацій в українському суспільстві.

3.21.03.03. Об’єктивні умови і суб’єктивні фактори в

процесах гуманітарного, політичного життя народу в

радянський період.

3.21.3.4. Україна на шляху суверенного розвитку:

суспільно політичні трансформації.

(8)

2 (9)

3.21.04. IV Модуль: Історія формування та (8) 2 (9)

визначальні тенденції в розвитку освіти, науки,

техніки як фундаментальних основ життя

українського народу.

Лекції:

3.21.04.01. Історичні аспекти виникнення і

функціонування освітніх систем в Україні. Становлення

систем вищої освіти в Україні.

3.21.04.02. Наука, техніка України як невід’ємна

частина світової науково-технічної революції.

3.21.04.03. Пріоритетні напрямки освітньої, наукової і

промислової політики України після проголошення її

незалежності.

Висновки. Узагальнення по курсу.

Практичні заняття (семінари).

Модуль І. Основні етнополітичні аспекти в історії

українського народу.

Модуль ІІ. Українська держава в історичному вимірі,

роль об’єктивних і суб’єктивних факторів в її житті

на різних етапах.

Модуль ІІІ. Історичні процеси формування

соціально-політичної системи українського

суспільства.

Модуль IV. Особливості та визначальні тенденції

розвитку освіти, науки, техніки в певні історичні

періоди в житті українського народу.

Модуль І. Вступ

Історія та історіографія в еволюції, їх місце і роль в гуманізації

діяльності людини.

План

1. Предмет та завдання історії України, її наукова періодизація.

2. Еволюція концепцій та історіографії основних проблем курсу.

3. Історіографія проблеми генезису українського народу.

Вивчення Історії України в вищих навчальних закладах відповідає

потребам дня.

З проголошенням незалежності вирішення всіх найважливіших питань –

політичних, соціально-економічних, розбудови Української держави

остаточно перейшло до рук самого українського народу.

Успіх державної розбудови України залежатиме, насамперед, від участі

в цьому процесі самих українців, їх громадської активності, а це можливе

при глибокому знанні ними своїх історичних коренів, минулого.

Виходячи з цього, на нашу думку, у вступній лекції доцільно зосередити

увагу на таких основних проблемах: історія України як об’єкт вивчення, її

метадологія та джерела, наукова періодизація курсу, місце і роль історії

України та історіографії в гуманізації діяльності людини, еволюція концепцій

та історіографії основних проблем курсу.

Розглянемо першу проблему: чи є Історія України наукою? На це

запитання немає остаточної відповіді: одні історики відповідають ствердно,

інші заперечують, відносячи історію до ідеології, політики або мистецтва.

Відомий радянський історик післявоєнного часу М.Покровський

стверджував, що Історія – “це політика, перевернута в минуле”. Професор

Техаського технічного університету Ласло Гюнтер взагалі вважає, що Історія

– “це не наука, а мистецтво”. Щоб детально розібратися в цій проблемі,

необхідно, насамперед, дати визначення поняття “наука”. В Українській

Радянській Енциклопедії сказано: “Наука – одна із форм суспільної

свідомості, що дає об’єктивне відображення світу; система знань про закони

розвитку природи і суспільства”. Постає питання, а чи є Історія об’єктивним

відображенням навколишнього світу, чи дає вона систему знань про

суспільство? Якщо підходити до цього питання з наукових позицій, то

відповідь буде ствердною.

Що ж є предметом вивчення Історії взагалі й історії України зокрема?

Предметом вивчення вузівського курсу історії України є генезис,

закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьба

за національну державну незалежність, історія його діяльності в сфері

політичній, соціально-економічній та ін. від найдавніших часів до

сьогодення.

Оскільки в данній та наступних лекціях розглядаються історіософські

концепції щодо формування та розвитку українського народу, варто дати

визначення і такій науці як історіософія.

Термін “Філософія історії” винайшов у XVIIIст. Вольтер, який

застосував його для визначення передусім критичної або наукової історії,

такого способу, коли історик самостійно міркує про предмет, замість того,

щоб повторювати історію, вивчати із старовинних книг чи інших писемних

джерел.

Сучасне визначення історіографії – це теогія історії, філософське

розуміння історичного процесу. Історіографія відповідає також на питання,

як історія сприймається її творцями – істориками і як перетворюються факти

історії у свідомості вчених-істориків.

Кожна наука має свої властиві їй методи дослідження, методологічні

принципи. Правдиве історичне пізнання минулого, як засвідчує весь досвід

розвитку історичної науки, можливе тільки з об’єктивних, справді наукових

методичних позицій.історична методологія є вченням про методи, прийоми і

способи історичного дослідження. Що ж становить методологію історичної

науки?

Методологією історичної науки є теорія пізнання історичного процесу,

сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що

реалізуються в практиці історичного пізнання. Основне джерело методології

– світогляд.

Для вивчення історії України важливі наступні методологічні основи й

принципи:

Принцип історизму. Він передбачає, по-перше, щоб кожне чвище

розглядалося з точки зору того, як воно виникло, які головні етапи в своєму

розвитку проходило і в світлі цього розвитку з’ясувати, чим воно стало на

момент вивчення. По-друге, принцип історизму передбачає, щоб кожне

явище розглядалось у зв’язку з іншими, щоб визначалося його місце в

системі суспільних відносин, було видно взаємовплив, взаємозумовленість

історичних явищ. По-третє, він передбачає, щоб кожне явище розглядалось у

зв’язку з конкретним досвідом історії, тобто у світлі подальших подій, тих

наслідків, до яких воно привело, що між тими чи іншими явищами і

наступними подіями існує справді причинний зв’язок. Власне тому розвиток

людства розглядається як природно-історичний процес.

Ще одним основоположним принципом історичної науки є принцип

об’єктивності. Він зобов’язує історика і кожного, хто вивчає історію,

розкривати історичну закономірність суспільного розвитку, його

зумовленість, насамперед, матеріальними, економічними чинниками.

Об’єктивне знання – це знання справжнього змісту історичного процесу, що

відбувається незалежно від волі і свідомості, мрій і теорій тих чи інших осіб.

Водночас принцип об’єктивності вимагає від того, хто вивчає історію,

щоб він спирався на факти і брав їх у їхньому справжньому змісті не

перекручуючи й не підганяючи під наперед задані схеми, тобто

дотримуватися принципу правдивості висвітлення історії. Завдання істориків

– дати правдиву історію.

Це основні методологічні принципи, на яких будується вивчення історії

в цілому та історії України зокрема. Вони реалізуються через сукупність

наукових дослідницьких методів – теоретично обгрунтованих способів

пізнання, що входять як загальний метод історичної науки. Якими ж

науковими методами користується історія України?

Історія України вдається до загальнонаукових методів, з яких

насамперед, потрібно виділити два. При першому ми простежуємо явище на

всіх стадіях його розвитку і в усій специфічності його перебігу в конкретних

умовах місця і часу. При логічному методі ми аналізуємо явище на кінцевій

стадії його розвитку, коли воно сформувалося і всі його основні властивості

набули завершеного вигляду. Історичний і логічний методи пізнання взємно

переплітаються, доповнюють один одного.

Історія України використовує і міжнаукові або міждисциплінарні методи

конкретних соціальних досліджень, математичні, математичної статистики,

що відкривають незнані раніше можливості виявлення історичних

закономірностей.

Нарешті, особливу групу становлять специфічні історичні методи,

властиві саме історичному вивченню. Серед них – порівняльно-історичний,

при якому зіставляються різні стадії розвитку явища, що допамагають

виявити ті риси, яких воно набуває або які втратило, визначає характер і

напрям його розвитку. До цієї групи методів належить ретроспективний, або

ретросказання, який дає змогу вивчати минуле за більш пізніми ступенями

його розвитку, оскільки кожний наступний містить елементи попереднього.

Метод ретросказання реалізується і тоді, коли про явище минулого судять за

тими наслідками, причиною яких воно було. Тут про саму історію ми судимо

за її законами.

Сучасна українська історична наука стоїть перед складною проблемою

переосмислення історії України, відтворення власних наукових шкіл з інших

галузей історичної науки, розвитку різних напрямів наукових досліджень.

Необхідністю є дотримання свободи творчості дослідника, теоретичного і

методичного плюралізму – основа не тільки демократичного суспільства, а й

розвитку науки.

Розширенню розуміння історії України як галузі історичної науки сприяє

засвоєння поняття про історичне джерело. Джерела дають тим, хто вивчає

історію, факти, на яких грунтуються історичні знання. Вилучити із джерел

факти, реконструювати з їх допомогою історичний процес допомагає

спеціальна галузь наукових історичних знань – джерелознавство – нука про

історичні джерела, теорія і практика їх використання в історичних

дослідженнях.

Джерело з історії України – це матеріальний носій інформації, що

безпосередньо відображає ту чи іншу сторону діяльності людей. Коло таких

джерел дуже широке. Серед них можна назвати такі: 1) літописи, хроніки,

сказання; 2) археологічні пам’ятки; 3) архівні матеріали; 4) періодична преса;

5) монографії; 6) мемуарна література тощо.

Значну допомогу у вивченні давньої української історії надає філологія,

що займається науковим дослідженням мов, особливо дослідженням

старослов’янської та української мов. Визначаючи місце історичних наук в

загальноцивілізаційних процесах, підкреслимо особливу роль історії України

в гуманізації діяльності людини, у вихованні духовності, та формування

громадянської позиції та молодого покоління нашої держави. Терміном

“громадянство” давні філософи (зокрема грецькі) відзначали відповідальну

участь людини в громадських справах.

Громадянство детермінує наявність певної особистісної позиції людини,

яка забезпечує його активну участь в усіх соціально-економічних, політичних

та соціальних перетвореннях в державі, а значить створює умови для

формування більш динамічних, демократичних суспільних відносин.

Така позиція грунтується на глибокому усвідомленні того, що кожна

людина є невід’ємною частиною своєї нації, свого народу. В даному випадку

мова йде про виховання у громадянина, особливо молодого, національних

почуттів, що сприяють його індентифікації зі своїм нородом.

Національні почуття не є природженими або автоматично

успадкованими. Вони базуються на рівні свідомості завдяки предметному

вивченню людиною історії, традицій, культури, побуту, звичаїв свого народу.

Такі почуття закріплюються в процесі комплексного національного

виховання, формування у людини національної свідомості.

Фундаментом формування громадянської позиції молоді в Україні є сама

держава, її дії щодо розвитку та зміцнення в суспільстві демократичних

основ. Знання виникнення та еволюції цих важливих аспектів діяльності

Української держави дає нам історія України.

Велику роль відіграє курс історії України у вихованні у молодих

громадян, патріотичних почуттів, політичної культури. Формування

духовних цінностей сучасної молоді в усіх постсоціалістичних країнах в

перехідний період здійснюється в складних і неоднозначних умовах.

Освоєння нових ринкових відносин господарювання не просто привело до

суттєвого падіння рівня життя всього населення та молоді, зокрема. Відчутно

дав про себе знати духовно-ідейний вакуум, пов’язаний з кризою системи

соціальних цінностей та недостатнім засвоєнням громадянами нового

соціально-духовного стану. Відсутність обгрунтованого і чітко визначеного

соціального ідеалу, системи виховного впливу на молоду людину породжує

духовну апатію, зменшує соціальну активність юнаків та дівчат.

Історія України посідає важливе місце у вирішенні центрального

завдання духовного розвитку молоді – політичної, культурологічної

соціалізації особи. Оволодіння курсом допомагає сформувати новий тип

громадянина, професіонала Він має бути не тільки гармонійно розвинутою

особою, але й достатньо автономним по відношенню до держави (наділеним

правом та здібністю вирішувати свою долю більш самостійно та свідомо, ніж

в минулому).

Вивчення курсу історії України допомагає у вирішенні проблеми

формування у молодих спеціалістів нових духовних орієнтацій, заснованих