Конспект лекцій - Історія України.Соціально-політичні аспекти.Частина 1

Подождите немного. Документ загружается.

Посиленню відцентрових тенденцій сприяв і поліетнічний склад

населення Київської Русі. Завоювання та механічне приєднання нових етно-

територіальних складових (племен, племінних союзів та князівств) помітно

випереджали формування та зміцнення апарату центральної влади та

консолідацію новоприєднаних народів у соціальні і культурні структури

Давньоруської держави.

Політично-територіальна диференціація Київської Русі перервала процес

етнічної консолідації давньоруської народності в єдину етнополітичну

спільність в межах всієї держави. В той же час, як це не видається

парадоксальним, названі процеси прискорили формування українського

народу як етнічної спільності, що самоусвідомлювалась і вирізняла себе у

відносинах з іншими спільностями. Вважається, що початок цього процесу

припадає саме на другу половину ХІІ ст., тобто коли відцентрові тенденції в

Давньоруській державі набули свого апогею. Йдеться про те, що в цей час

набуває прискорення і етнічно-регіональна консолідація на периферії

давньоруської держави. Слов’янське населення полоцького і пінсько-

туровського регіонів інтегрувало балтські племена, в результаті чого починає

формуватися протобілоруський етнос. На північно-східній периферії

Київської Русі поступово постає праросійський етнос як синтез

східнослов’янських племен з угро-фінськими і урало-алтайськими

племенами. Праукраїнський етнос цього періоду являв собою синтез

південно-західного слов’янства з іранськими і урало-алтайськими, переважно

тюркськими племенами.

Звичайно, ХІІ ст. не є єдино визнаним рубежем, від якого починається

формування українського етносу в сучасному розумінні. Багато істориків,

починаючи від невідомого автора “Історії Русів”, М.Грушевського до

багатьох сучасних дослідників початок українського етногенезу

переміщають далеко в доісторичні часи. Інші, наприклад І.Лисяк-

Рудницький, уникає конкретики, проте аргументовано стверджує, що

“держава Володимира й Ярослава не була ані “українська”, ані

“російська”(московська) в модерному розумінні; це була спільна

східнослов’янська держава, коли ще не існувала національна диференціація,

як держава Карла Великого не була ані “німецька”, ані “французька”. Можна

назвати немало сучасних відомих істориків, які “подвигають” формування

українського етносу за межі періоду існування Київської Русі. Так, О.Моця

вважає, що “немає жодних археологічних підстав для віднесення певного

числа давньоруського люду до українців у ХІІ –ХІІІ ст. Н.Яковенко ще

більше “омолоджує” українців, стверджуючи, що Русь Х – ХІІІ ст. в

етнічному плані ще “аморфна” і лише з ХУ ст. “з Русі став вичленятися

український народ”.

Як бачимо, проблема українського етногенезу, зокрема на його

завершальній стадії, і на сьогодні залишається до кінця не з’ясованою. Свій

погляд на цю проблему висловлюють історики українського зарубіжжя

С.Томашівський та О.Субтельний, вважаючи, що українство корениться в

Київській Русі, проте першою суто українською державою було Галицько-

Волинське князівство (королівство). Таке твердження фактично співпадає з

відомою концепцією М.Грушевського, згідно з якою Київська Русь після

батиєвого погрому не припинила свого існування, а перейшла у Галицько-

Волинську державу. Йдеться і про те, що остання успадкувала політичну і

культурну традицію Києва.

Останнє навряд чи може бути сприйняте однозначно і потребує більш

аналітичного погляду на проблему. Галицька земля, як історико-

етнографічний регіон, остаточно сформувалася на середину ХІІ ст., про що

вже говорилося раніше. Причому, з причини географічної віддаленості від

Києва, її підпорядкування великокнязівському престолу з самого початку

було відносним. Тож небезпідставним видається твердження, що Галицька

земля (князівство) як окрема адміністративно-політична одиниця утворилася

не внаслідок розпаду Київської Русі, а внаслідок складних роз’єднавчо-

об’єднавчих процесів у прикарпатському регіоні.

Говорити за таких умов про успадкування Галицьким князівством

політичної і культурної традиції Києва у буквальному розумінні не

доводиться. У Галичині раніше за інші українські землі стало відчутним

поєднання візантійської духовно-культурної основи з культурними впливами

із Заходу, які йшли через Польщу, Угорщину, Чехію безпосередньо з Італії,

Німеччини та інших країн. Зокрема, Галичина раніше і в більшій мірі за інші

землі почала зазнавати впливів християнства західного обряду, причому не

завжди шляхом його добровільного переймання.

Ще більшою мірою це стосується проблеми політичної традиції

Галицького князівства (з 1199 р. – Галицько-Волинського князівства).

Особливість суспільного розвитку Галичини у княжий період полягала в

міцних позиціях боярства, їх економічній і політичній незалежності від

Києва, що сприяло утвердженню олігархічної форми правління. Галичину

правомірно вважають зразком олігархічного правління на Русі, і вже одне це

не дає підстав беззастережно говорити про те, що Галицько-Волинське

князівство стало спадкоємцем політичної традиції Києва. Київську Русь (у

вузькому розумінні – як землі Середньої Наддніпрянщини) за державно-

політичним устроєм вважають монархією централізованою, монархією з

певним поділом влади (віче, боярська рада, дружинники), федеративною

монархією, - але тільки не державою з олігархічною формою правління.

Ще на одну проблему стосовно Галичини варто звернути увагу. Раніше

вже говорилося, що Галицька земля формувалася з самого початку як етнічно

українська, на основі східнослов’янських племен. Проте в різний час окремі

історики, як вітчизняні, так і особливо польські, на підставі літописного

запису про те, що у 981 р. “пішов Володимир на ляхів і зайняв городи їх –

Перемишль, Червен та інші …” вважали названі землі польськими.

Нагадаємо, що галицькі землі, починаючи з Х ст., були об’єктом

гострого суперництва між Київською Руссю і Польщею. Проте з 1031 р., коли

Київ відвоював повторно всі червенські міста, жоден документ не фіксував

польського характеру населення цих земель. Удільні князівства, які

утворилися в другій половині ХІ ст. – Перемишльське, Теребовлянське,

Галицьке та інші, так само як пізніше об’єднане Галицьке, а потім Галицько-

Волинське князівство, були за етнічною приналежністю, релігією, культурою

населення русько-українськими. Поява польського населення у Галицькій

Русі фіксується тільки після захоплення Польщею Галицько-Волинського

князівства у ХІУ ст.

В історичній літературі утвердився стереотип, що з монголо-татарською

навалою і падінням Києва у 1240 р. Київська Русь як держава припинила своє

існування. Акценти здебільшого переміщуються на Галицько-Волинське

князівство, в меншій мірі – на Чернігівське і Новгород-Сіверське. Київська

земля у складі Київського князівства і бувшого Переяславського майже не

згадується, чи згадується опосередковано – як місцезнаходження

великокняжого престолу, якого у правителів Золотої Орди домагалися

удільні князі. То ж чи не говорить цей факт про провідну політичну роль

Києва, а відповідно і Київського князівства на всьому поневоленому просторі

Давньоруської держави.

Як би це не видавалося парадоксально, але золотоординські правителі в

своїх цілях на певний час і до певної міри реанімували роль Києва як

основного політичного центра поневоленої ними держави. На завойованих

руських землях вони не стали створювати нову державну організацію, не

включили ці землі до складу Золотої Орди, використовуючи вже існуючі

державні структури для того, щоб утримувати в поневоленні руське

населення. Тож зробили ставку на більш-менш централізовану державу Русь

з політичним і релігійним центром у Києві.

Отже, Київська земля (Середнє Подніпров’я) як історико-етнографічний

регіон і після монголо-татарського поневолення не тільки не “перейшла” в

іншу землю-регіон – Північно-Східний чи Південно-Західний, а й

продовжувала відігравати значну роль як політичний і духовний центр

Давньоруської держави. І тільки наприкінці ХІІІ ст., коли внаслідок

посилення литовської експансії на руські землі Золота Орда змушена була

перенести центр поневоленої ними держави у Володимиро-Суздальську

землю, а в 1299 р. туди ж була перенесена і Київська митрополія, Київська

Русь як держава з політичним центром у Києві фактично припиняє своє

існування.

На жаль, не збереглися документи, які давали б можливість відтворити

характер етнічних процесів в часи золотоординського поневолення.

Достовірно можна лише констатувати, що на відміну від деяких інших

поневолювачів пізнішого періоду, монголо-татари не ставили за мету

ліквідувати національно-етнічну ідентичність поневоленого ними народу.

Вони проявили толерантне ставлення до християнства та православного

духовенства, не нав’язували свого суспільного устрою. Жорсткі заходи, до

яких вдавалися поневолювачі, щоб тримати в покорі руське населення, не

розповсюджувалися на його віру, звичаї, традиції. Саме це значною мірою

дало змогу східним слов’янам зберегти етнічну ідентичність, самобутність.

Збереглися і їх прояви в історико-етнографічних регіонах. Більше того, за

цих умов основою подальшого етнічного розвитку давньоруського народу

могли стати тільки ті етнографічні масиви, які сформувалися раніше. І вони

ними стали в послідуючі, досить драматичні часи української історії. Її

сторінки в подальшому фіксуватимуть нові поневолення українського

народу, з іншими наслідками щодо етнічного розвитку.

3. Колонізація українських земель: етнічно-регіональні аспекти.

Регіональна своєрідність етнічності населення України різко

окреслилася на третьому етапі формування історико-етнографічних районів

(ХІУ-ХУІІІ ст.) у зв’язку з колонізацією її окремих земель сусідніми

державами. Протягом названого періоду ті чи інші українські землі, на той чи

інший час опинилися у складі Угорщини, Великого князівства литовського,

Польщі (Речі Посполитої), Молдавії, Туреччини, Австро-Угорщини, Румунії,

Росії.

Посилення етнічно-регіонального розмежування в умовах колонізації

українських земель – процес закономірний. Адже тривала колонізація

окремих українських земель, територіально роз’єднуючи український народ,

стримувала його соціально-економічну та етнокультурну консолідацію,

поглиблюючи у той же час його локалізацію – культурну, господарську,

релігійну тощо. Тобто, колонізація сама по собі, стримуючи процес

етнокультурної консолідації українців, водночас формувала регіональність

культури і соціально-економічного укладу, враховуючи, що кожна держава,

яка захопила ті чи інші українські землі, відрізнялася одна від одної своїм

суспільним і політичним устроєм, соціально-економічним розвитком,

культурними традиціями, правовими нормами тощо.

Простежується певна закономірність формування історико-

етнографічних регіонів під дією зазначених чинників: чим тривалішими вони

були, чим дієвішими виявлялися етноізоляційні бар’єри (як природні, так і

штучно створювані), тим різноманітнішою ставала етнічна палітра

населення того чи іншого регіону. Їх етнічність урізноманітнювалася також

внаслідок міграції в Україну населення з країн-колонізаторів. В залежності

від приналежності того чи іншого регіону до певної держави переважав і

відповідний склад мігрантів – угорці, румуни, поляки, росіяни і скрізь –

євреї. І чим більше несхожою була культура (в широкому розумінні),

привнесена на український грунт, тим більш помітною була етнічно-

регіональна диференціація, тим більше етнічність регіону вирізнялася із

загальноукраїнської етнічності.

На цьому етапі історико-етнографічні регіони територіально не завжди

співпадали з колишніми землями чи князівствами. Виключення становлять

хіба-що Закарпаття (Підкарпатська Русь) та Буковина. Межі інших

етнорегіонів, як правило, розширювалися, особливо якщо мати на увазі

території, які пізніше стали об’єктом експансіоністських устремлінь Польщі і

Росії.

Етнографічна регіоналізація спричинялася також природною

взаємодією українців із сусідніми народами. Тож закономірно, що етнічно-

культурна самобутність більш виразно проявлялася у регіонах, суміжних з

іншими державами (буковинці, закарпатці – з Румунією і Угорщиною;

галичани, волиняни – з Польщею; сіверяни, слобожани – з Росією).

Як уже зазначалося, першим етнорегіоном, що зазнав довготривалого,

майже тисячолітнього іноземного поневолення, було Закарпаття. Його

захоплення Угорщина розпочала ще в ХІ ст., остаточно завершила в ХІІІ ст.

Упродовж ХІІІ-ХУ ст. землі Закарпаття колонізувалися волохами, німцями,

словаками, угорцями, що накладало свій специфічний відбиток на

формування етнокультурного обліку населення цього регіону.

У першій половині ХУІ ст. Закарпаття разом з частиною Угорщини

опинилося під владою австрійської імперії Габсбургів, де й перебувало до

закінчення Першої світової війни.

Тривала відірваність Закарпаття від Великої України уже в новітні часи

породила проблему так званого політичного русинства. Наприкінці 1980 – на

початку 90-х років певними силами як в Україні, так і за її межами, робилися

спроби реанімувати у Закарпатті і Пряшівщині (Словаччина) етнонім

“русини”, надаючи цьому певного політичного підтексту. Використовуючи

етнографічну специфіку краю, локальні особливості народної культури

гуцулів, бойків, лемків та історичний етнонім “русини” у політичних цілях,

певні сили розпалювали сепаратистські настрої, проголошували національно-

культурну окремішність русинів від українського народу, закликали до

створення власного державного утворення або ж до виходу із України

Закарпаття і входження його до інших держав – Словаччини чи Угорщини.

Етнографічний облік буковинців обумовлювали також різноманітні

чинники, в залежності від того, у складі якої держави і як довго знаходилася

Буковина. Після перебування майже протягом двох століть у складі Київської

Русі, у ХІІ- першій половині ХІУ ст. Буковина була складовою частиною

Галицько-Волинського князівства (держави). З середини ХІУ ст. буковинські

землі нетривалий час знаходилися під владою Угорщини, після чого увійшли

до складу князівства Молдови, в якому перебували до 1774 р. Молдова, в

свою чергу, перебувала під зверхністю Польщі, а з початку ХУІ ст.

потрапила у васальну залежність від Османської імперії, перетворившись

згодом на її звичайну провінцію. Саме тоді й розпочалася активна

румунізація буковинського населення. Не припинилася вона й після того, як з

1774 р. Буковина була приєднана до Австрійської (з 1867 р. – Австро-

Угорської ) імперії, де перебувала до 1918 р. Саме молдавсько-румунський

чинник і справив суттєвий вплив на формування етнокультурних рис

буковинців.

Наддніпрянщина, як історико-етнографічний регіон, тривалий час мала

більш сприятливі умови для збереження своєї ідентичності, свого

національно-етнічного “Я”. Як уже зазначалося, саме в цьому плані Золота

Орда проявляла певну толерантність. Литовська експансія на руські землі

(ХІУ-ХУ ст.) також не стала руйнівною для етнокультурної самобутності

українців. Для українців, які опинилися під владою Литви, литовська

експансія не означала їх “олитовчення”. В даному випадку маємо класичний

приклад пріоритету культури над силою. Тобто, народ, який здійснив

завоювання, не став порушувати місцевого укладу життя, культури

завойованого народу. Навпаки, свою культуру він у значній мірі “розчинив”

в підкореному культурному просторі.

Зовсім інший характер мала польська експансія на українські землі –

спочатку (з середини ХІУ ст.) на галицькі і частково волинські землі, а після

Люблінської унії (1569 р.) фактично на всю українську територію. Йдеться,

передусім, про намагання окатоличити і ополячити українське населення,

нівелювати його етнічно-культурну самобутність, тобто повністю

асимілювати його в польське суспільство.

Саме в контексті такої політики перед більшістю українців чи не вперше

постала дилема історичного вибору: прийняти римо-католицьку віру,

асимілюватися з поляками, влившись в загальне річище економічного,

політичного і культурного життя фактично за тогочасними європейськими

стандартами; чи, відкинувши цей шлях, зберегти свою ідентичність, свою

культуру, релігію. В масі своїй українці вибрали друге. Щоправда, на

західноукраїнських землях польські впливи залишалися суттєвими, що й

відрізняло цей етнокультурній регіон від інших українських історико-

етнографічних регіонів. Ще виразнішою ця відмінність стала після

утвердження на західноукраїнських землях церковної унії (греко-

католицизму).

До відносно нових історико-етнографічних регіонів України відноситься

Слобожанщина (Слобідська Україна). На відміну від раніше названих

регіонів, які формувалися і розвивалися під впливами культур західних і

південно-західних сусідів, на етнографічне тло Слобожанщини суттєвий

вплив мала сусідня Московія. Причини прості і зрозумілі. Перші поселенці з

України, що знаходилася під владою Польщі, з’явилися на вільних

(“слободних”) землях, що хоча і не контролювалися Москвою, але були у

сфері її інтересів. Йдеться про південно-східне порубіжжя (“Дике поле”) між

Московською державою і Кримським ханством. Інтенсивне заселення

українцями цих земель припадає на кінець ХУІ-ХУІІ ст. Це були втікачі від

польського гніту, а також від спустошень, яких зазнали українські землі в

часи Руїни. Московська влада охоче їх приймала не тільки як “братів по крові

і вірі”, а й як спільників у боротьбі проти кримських татар.

Населення Слобожанщини складалося з переселенців, що приходили з

різних етнорегіонів України, переважно Правобережної. Тут вони

змішувалися з місцевим населенням, формуючи таким чином самобутню

культуру, побутову обрядність тощо. Визначальним при цьому був вплив

українського козацтва, яке невдовзі перетворилося на провідний суспільний

стан цього краю. Українська мова, яка тут сформувалася, також була

своєрідною. Вона була, як зазначав відомий дослідник Слобожанщини

Д.Багалій, “не задніпрянська, не галицька чи чернігівська, а власна, місцева,

наближена до полтавської і київської”.

Своєрідно формувався Південний регіон України – як в соціально-

економічному, так і національно-етнічному розрізах. Передумовою його

формування стали переможні війни Росії проти Туреччини та її васала

Кримського ханства другої половини ХУІІІ ст. Просування східних слов’ян

до родючих чорноземів Півдня та Чорного моря було постійним чинником

української історії. В освоєнні Півдня інтереси українського суспільства

співпали з інтересами російського експансіонізму.

З самого початку масового заселення цього регіону він формувався як

поліетнічний. Крім українців і росіян, які становили основну частину

переселенців на новозавойовані землі, для їх освоєння Російська імперія

широко залучала іноземних колоністів. Це були мігранти – вихідці з

територій Османської імперії, переважно з балканського регіону – серби,

болгари, греки та інші. Немало було вихідців і із Західної Європи та з

території Речі Посполитої. Навіть євреї, які постійно зазнавали утисків з боку

царської влади, одержували в Новоросії (так став називатися цей край після

утвердження там Росії) статус іноземних колоністів. Залишилася на території

Новоросії та Таврії і певна частина корінного населення – кримських татар,

ногайців, вірмен та інших, хоча більша частина їх емігрувала чи була

примусово виселена на Північний Кавказ. Отже, Південь України

сформувався як найбільш етнічно строкатий регіон, таким він залишається і

на сьогоднішній день.

Завершуючи розгляд проблеми, винесеної в назву лекції, акцентуємо

увагу на деяких загальних зауваженнях:

– етнічна історія українців, на відміну від багатьох інших народів,

формувалася в умовах тривалого поділу на окремі землі та регіони, кожний з

яких мав свою етнокультурну специфіку. Таким поділом (членуванням)

пройнята вся історія українців, сягаючи самих її витоків;

– усталеного погляду на історико-етнографічне районування немає. Одні

автори в його основу кладуть етнокультурні критерії, інші – природно-

географічні. Одні обмежуються територіями, які залишилися в сучасних