Конспект лекцій - Історія України.Соціально-політичні аспекти.Частина 1

Подождите немного. Документ загружается.

Передові етнополітичні ідеї того періоду не залишилися осторонь і

української суспільно-політичної думки. Зростання рівня освіти серед

української еліти на рубежі ХУІІІ-ХІХ століть обумовило їх поширення та

поступове засвоєння певною частиною українського суспільства. Зокрема,

знаходять відгук ідеї про природну рівність людей, незалежно від їх

етнічного чи расового походження, що було для українців більш ніж

актуальним стосовно того періоду. Поступово починає утверджуватися

концепція національної ідентичності. На благодатний грунт лягли ідеї

формування модерних націй на основі природного права народів на власну

мову, культуру, державу. Чи не найбільшою мірою українським мислителям

того періоду імпонували ідеї німецького просвітителя Й.Гердера, якого

вважають фундатором етнічної концепції нації. Головними визначальними

рисами нації він вважав мову, культуру, спільність етнічного походження та

території.

Український просвітницький рух ХІХ ст., спираючись на ідеї Гердера,

головний сенс своєї громадської діяльності вбачав в тому, щоб допомогти

українській людності зрозуміти її належність до певної етнічної спільноти,

нації. Відтак, поміркована частина української інтелігенції все

переконливіше порушувала питання про культурне самовизначення українців

як автохтонного народу на своїй території, наголошувала на негативних

наслідках руйнування чи нівелювання культурних відмінностей різних

етносів-народів, поширення космополітичних ідей в гіпертрофованому

вигляді. Згодом радикальне крило в українському національному русі візьме

на озброєння концепцію “природних кордонів”, суть якої, за Гердером,

полягала в тому, що кордони держави мають збігатися з так званими

етнічними кордонами.

Якщо такі і близькі до них ідеї і вважати початками українського

націоналізму, то при цьому варто зауважити, що хоча окремі його положення

і не були прогресивними, але й не були консервативними, тим більше

агресивними. Націоналізм того періоду ще не містив в собі тез про зверхність

того чи іншого народу чи несумісність їх культур.

Етнополітична думка в Україні кінця ХІХ –початку ХХ ст. все більше

набувала рис політизації громадських та національних рухів, тобто

переводилася в русло етнополітичної практики.

Поняття “історико-культурний регіон”. Етнотериторіальні утворення

на українських землях в доісторичний період.

Етнографічна строкатість населення України на всіх етапах її

історичного поступу обумовлює доцільність вивчення української історії,

крім іншого, і в етнорегіональному розрізі. Протягом багатьох століть на

основі локальних особливостей матеріальної і духовної культури та побуту

народу визначалися певні етнографічні групи в загальноетнічному масиві, що

покривав українську територію, отже й формувалися відповідні історико-

етнографічні регіони їх розселення.

В сучасній літературі (історичній, етнологічній, етнополітологічній)

поняття “історико-етнографічний регіон” розглядається як

етнотериторіальне утворення в рамках всього українського етносу, яке

об’єднує певну спільність людей, що історично склалася, має спільні

особливості культури, мови, звичаїв, усвідомлює як свою єдність, так і

відмінність від інших подібних спільностей.

Зауважимо, що головною ознакою такого етноутворення , як видно і із

наведеного визначення, є духовно-культурне, а не біологічне начало. Носії

кожного етносу, в тому числі і локального (етногрупи), усвідомлюють себе

через свою відмінність від інших етнічних спільностей формулою “ми і

вони”, “ми – не вони” знову ж таки не через біологічні відмінності. Ми – це

всі ті, хто говорить нашою мовою, живе, вживаючи сучасної термінології,

однаковими з нами стандартами життя, має наші звичаї, мораль, вірування

тощо. Це особливо стосується локально-етнографічних утворень, що

формувалися на українських землях в доісторичний період.

Принагідно зауважимо: доісторичний період – це той період в еволюції

людини та людського суспільства, стосовно якого ще немає достовірних

письмових свідчень. Опосередкованим свідченням про життя людини в

доісторичний період служать різноманітні археологічні знахідки. Отже,

поняття “доісторичний період” тотожне поняттю “археологічний період”.

Порогом історичних часів для українського народу, вважав М.Грушевський,

“можемо прийняти ІУ ст. н.е., коли починаємо вже дещо знати спеціально

про нього”. В сучасній історіографії “порогом української історії” вважається

ІХ – Х ст.. а то й початок ХІІ ст. – з появи “Повісті временних літ”.

Локальні (регіональні) особливості культурного і господарського

укладу, побуту, звичаїв окремих частин етносу складалися залежно від

природних умов, географічного положення, культурно-побутових зв’язків з

іншими етносами, змішування населення внаслідок міграційних процесів.

Останній чинник в українському етногенезі, в тому числі і

етнорегіональному, в українській історії мав особливе значення. Ще в ХІХ

ст. відомий український антрополог і етнограф Хв.Вовк вмотивовував:

“Досить ознайомитися з історичною долею території сучасної України, щоб

не сподіватись від сучасного її населення особливої чистоти етнічного типу.

В наш час взагалі немає народу, що зберіг би чистоту раси; але на такій

території як Україна, що протягом багатьох віків служила, так би мовити,

битим шляхом для всіх масових рухів народів з Азії до Європи, населення не

могло не мінятись щодо свого складу, мусило затримувати в собі сліди

попередніх етнічних верств. Явна річ, що наслідком цього не могла не

з’явитись певна змішаність етнічного типу її території”.

За таких умов безпідставно спрощувати загальноукраїнський етногенез,

зводячи його до схеми: анти-поляни-українці. Таку схему, зокрема

тлумачення полян як єдиного націотворчого племені, від якого пішли

українці, категорично заперечував відомий дослідник української історії Вяч.

Липинський: “У нас, де кочовики змінювали один одного майже кожні 200

літ, таке розуміння нації є повним абсурдом. Чистокровних українців в

розумінні спільного походження від одного племені у нас ніколи не було і

бути не могло”.

Локально-етнографічні утворення на території сучасної України почали

формуватися ще в доісторичний період, про що свідчать власні самоназви,

зафіксовані в історичній пам’яті людей, а пізніше і в документах. Історико-

етнографічна регіоналізація являла собою складний процес, що поєднував

чинники внутрішнього і зовнішнього характеру, супроводжувався як

інтеграційними, так і дезінтеграційними тенденціями в східнослов’янському

масиві.

Після розпаду антської держави (УІ ст.) східнослов’янський світ зазнає

суттєвої етноплемінної регіоналізації. УІ – УІІ ст. – це період формування

переважно племінних утворень на території сучасної України, зафіксованих у

їх самоназвах: поляни, древляни, сіверяни, волиняни (дуліби, бужани), білі

хорвати, тиверці, уличі.

Кожне з літописних слов’янських племен, що визначилися у УІІ – УІІІ

ст. як етнотериторіальні і навіть політичні утворення, формувалося на

засадах певних археологічних культур, відповідно мало свою етнокультурну

основу. Складалися свої особливі звичаї, соціальна та побутова поведінка,

обрядовість, зачаткова форма звичаєвого права, інші форми етнокультурної

своєрідності.

Одноманітність природних умов, в яких знаходилося те чи інше плем’я,

вела і до в принципі одноманітних занять; одноманітність занять

обумовлювала певну одноманітність у звичаях, характері поведінки,

побутових потребах, віруваннях тощо; відносно однакові потреби, що їх

здебільшого диктували природні умови (степові рівнини, лісиста чи гориста

місцевість) обумовлювали і схожі засоби їх задоволення. Так формувалися

не тільки історико-культурні, а й господарсько-культурні етнографічні

спільноти людей, які, заселяючи певні території, формували історико-

етнографічні регіони.

Утворення на базі названих племен племінних об’єднань, а потім і

племінних князівств ще більше посилило етнокультурну мозаїчність

східнослов’янського ареалу. Суспільна організація східних слов’ян

поступово набуває політичного характеру, оскільки відбувається не тільки

етнічно-культурна, а й політична диференціація. Сталість сформованих на

додержавному етапі еволюції східного слов’янства історико-етнографічних

територіальних одиниць засвідчує той факт, що племінні княжіння як

локальні етноутворення продовжували ще певний час існувати й тоді, коли

вже існувала держава Русь.

В ІХ-ХІ ст. практично всі східнослов’янські протодержави (племінні

союзи, племінні князівства) увійшли до складу держави, яку пізніше ( в ХІХ

ст.) історики почали називати Київська Русь. Особлива роль в етнічній історії

України належить Середній Наддніпрянщині ( Середньому Подніпров’ю), з

якою пов’язане не тільки постання Давньоруської держави, а й зародження

українства. Поступово в Середньому Подніпров’ї на базі племінних

об’єднань полян, сіверян і древлян складувалося державно-політичне

утворення “Руська земля”. Не дивлячись на суттєві етнокультурні відмінності

кожного з названих племен (об’єднань), правомірно говорити про

формування єдиного давньоруського культурного простору. Відтак,

безпідставно стверджувати, що етнографічною підосновою державного

утворення “Руська земля” були виключно поляни, яких автор “Повісті

временних літ” у культурному розвитку ставить вище за древлян і сіверян.

“Руська земля” постала не внаслідок розповсюдження полянського

етнокультурного впливу на інші утворення, а стала наслідком як політичної,

так і етнокультурної консолідації названих племінних союзів.

Одним з найбільш ранніх слов’янських племен на території сучасної

України, що набуло чіткої етнографічної визначеності і територіальної

окресленості, були волиняни. Їх більш рання назва – дуліби, бужани. Вже у УІ

ст. вони являли собою своєрідну конфедерацію, включаючи окремі

споріднені слов’янські етнічні групи. Етнонім “волиняни” є самоназвою

племені. У ІХ-Х ст. землі, заселені волинянами, увійшли до складу Київської

держави. Близько 988 р. великий князь Володимир Святославович заснував

м.Володимир (тепер Володимир-Волинський), яке стало центром

Володимиро-Волинського князівства.

До історико-етнографічних регіонів України, започаткованих ще в

доісторичний період, належить Галичина (Червона Русь). Споконвічними

жителями Галичини були слов’янські племена, предки українського народу.

З середини ІХ ст. це були білі хорвати, частково тиверці та дуліби

(волиняни). Назва “Галичина”, найімовірніше, походить від столиці

Галицько-Волинського князівства – м.Галича. В 981 р. галицькі землі були

включені до складу Київської держави, і відразу ж стали об’єктом гострого

суперництва між Київською Руссю і Польщею, часто переходячи із рук в

руки. Свідченням етнотериторіальної окремішності Галичини є те, що і після

підкорення її Володимиром Святославовичем вона залишалася порівняно

самостійним етнорегіональним утворенням, до складу якого входило кілька

земель: Холмщина, Перемишлянщина, Теребовлянщина. Територія

Галицької землі остаточно сформувалася в середині ХІІ ст., коли були

об’єднані Галицьке, Звенигородське, Перемишльське і Теребовлянське

князівства з центром у Галичі.

Самобутніми історико-етнографічними регіонами є Закарпаття

(Підкарпатська Русь) та Північна Буковина, які формувалися в специфічних

умовах, дещо ізольовано від інших земель України. Сучасне українське

Закарпаття, наприклад, знаходилося під владою Угорщини, за виключенням

відносно нетривалих періодів, з ХІІ ст. до середини 40-х років ХХ ст.

Землі Закарпаття були заселені ще в епоху пізнього палеоліту. Саме

тут виявлено найдавнішу стоянку людини на землях України (с.Королево

Виноградівського району), що датується 1 млн. – 800 тис. років до н.е. В

епоху “великого переселення народів” землі Закарпаття стали найбільш

активним районом колонізації, що наклало свій відбиток на його

етнокультурну самобутність. Одночасно, вже з перших століть н.е.

Закарпаття стало зоною розселення східнослов’янських племен, найбільш

відомим серед яких було плем’я білих хорватів. Наприкінці Х ст.

закарпатські землі були приєднані до Київської Русі. Тоді ж за цими землями

закріпилася і назва “Русь”.

Буковина як історико-етнографічна територія формувалася протягом

багатьох століть. У письмових джерелах землі Буковини вперше згадує

грецький історик Геродот (У ст. до н.е.). Споконвічними жителями Буковини

були слов’янські племена, свідченням чого є численні досліджені стоянки

зарубинецької (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) та черняхівської (ІІ-УІІ ст.)

археологічних культур. Це підтверджує автохтонність українського

населення на землях Буковини. З другої половини І тис. тут розселилися

слов’янські племена тиверців та білих хорватів. Упродовж Х-ХІ ст. Буковина

перебувала у складі Київської Русі.

Таким чином, на ХІ ст. всі основні етнокультурні і етнотериторіальні

утворення, які існували на той час на території сучасної України, були

об’єднані під верховною політичною владою Києва. Проте племінні

княжіння як локальні етнополітичні утворення ще тривалий час зберігалися і

в складі Давньоруської держави. Звичайно, вони не були державами в

державі, проте зберігали до певного часу не тільки етнокультурну

самовизначеність, а й певну правосуб’єктність. У складі держави часів Олега

– Святослава (період територіальної експансії, без чіткого визначення

територіальних меж), племінні княжіння були свого роду суб’єктами

політичної асоціації, якою була Київська Русь до посилення в ній

централізаторських тенденцій. Тобто, регіональні племінні князівства

зберігали певну етнополітичну автономію, а то й елементи міжнародної

правосуб’єктності. Це засвідчує, зокрема, такий історично зафіксований

факт. Після вдалого воєнного походу великого київського князя Ігоря на

Константинополь, мирний договір з Візантією підписали, крім Ігоря, і ті

“світлійші князі”, які разом з ним брали участь у воєнному поході.

До утвердження християнства на Русі як єдиної державної монорелігії

етнокультурну регіоналізацію “консервував” існуючий на той час політеїзм.

Адже практично у кожного племінного союзу чи князівства був свій пантеон

богів, відповідно свої вірування, своє світобачення. Отже, ідеологія,

первісним виявом якої було релігійне світосприйняття, ще не набула

значення етноконсолідуючого фактора.

Сказане вище дає підстави погодитися з твердженням відомого

українського історика М.Брайчевського, що Київська Русь хоча і була

спільним періодом в історії всього східного слов’янства, проте в етнічному

плані становила єдність не абсолютну. І це стосується не тільки пізнішого

розмежування за етнічними ознаками на білорусів, росіян і українців, а й

етнічно-племінної диференціації, яка ще продовжувалася зберігатися на

ранньому етапі існування Давньоруської держави.

Централізація державно-політичного устрою, яка вже за Володимира

Великого набула визначального характеру в історії Київської Русі, не тільки

на певний період загальмувала етнічно-територіальну регіоналізацію

східного слов’янства, а й обумовила його консолідацію в давньоруському

суспільстві. Всі землі-етноси в межах єдиної держави мали один політичний

центр, одну релігію з утвердженням християнства на Русі, одну

церковнослов’янську мову (писемну і літургійну), відтак фактично одну

ідеологію, спрямовану на захист єдності держави тощо. До сказаного варто

ще додати фактор утвердження династичної форми правління, яка означала

поступову заміну влади племінних князів у своїх регіональних володіннях

владою князів із роду Рюриковичів. А також утвердження поряд із звичаєвим

правом, яке несло в собі відбитки етнічно-племінної регіоналізації, норм

співжиття, викладених у “Руській правді” Ярослава Мудрого.

Проте формування давньоруської народності як етнічно інтегрованого

всього східнослов’янського масиву так і не набуло своєї завершеності.

Давньоруська народність ще не оформилася як моноетнос, коли на периферії

Київської Русі починалася регіональна консолідація. І хоча в основі

останньої лежали переважно політичні фактори, на новий виток виходила і

етнографічна регіоналізація давньоруського суспільства.

Отже, перший етап формування історико-етнографічних регіонів на

території сучасної України охоплює період УІ –Х ст. і пов’язаний з

етноплемінними утвореннями, зафіксованими у їх етнонімах і самоназвах.

Спільною їхньою назвою наприкінці першого періоду українського

етногенезу стає етнонім “русь”, “русичі”.

2. Регіональні землі на етапі політичного дроблення Давньоруської

держави.

Другий етап формування історико-етнографічних регіонів (ХІ – ХІУ

ст.) пов’язаний з процесом феодального дроблення Київської Русі на окремі

удільні територіальні частини, головною одиницею серед яких була земля

(князівство). Кожна земля являла собою не стільки етнокультурне, скільки

територіально-політичне утворення, що ще певний час залишалося залежним

від центрального київського престолу. Хоча політико-адміністративна

суверенізація супроводжувалася і набуттям певної культурно-побутової

своєрідності, особливостями господарського укладу тощо.

Тривалість територіально-політичної самостійності відбивалася на

етнокультурних особливостях населення тієї чи іншої землі. Тобто,

відбувалася поступова трансформація землі як політично-територіального

утворення в етнічну землю. В той же час, налагодження міжземельних

економічних зв’язків впливало на формування спільних для всіх

етнокультурних рис, незважаючи на досить усталену локальну своєрідність

окремих земель. Одним з головних проявів етнокультурної інтеграції було

поширення спільного етноніма “русичі” та етнополітоніма “Русь”. Отже,

хоча структура етнічності на другому етапі формування історико-

етнографічних регіонів і мала розмаїту варіативність, вона відзначалася й

багатьма спільними рисами.

Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу лише на

короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. Замість

родоплемінного сепаратизму, в основному зламаного в умовах

централізованої держави, набирав прискорення сепаратизм династичний.

Протягом другої половини ХІ – ХІІ ст. на теренах Русі одне за одним

з’являються окремі самостійні князівства і землі. Починаючи з ХІ ст. зростає

роль Чернігівської землі, яка одержує назву “Сіверська земля”, що включала

по суті дві землі: Чернігівську і Новгородську (Новгород-Сіверську). В

межах українських етнічних земель саме Чернігівщина першою

дистанціювалася від Києва. Відтак основою Середньої Наддніпрянщини

залишилися Київська і Переяславська землі. Через деякий час

Переяславщина увійшла до складу Київської землі.

На кінець ХІІ ст. на території нинішньої України постають і інші

самостійні землі і князівства: Волинське, Галицьке, Київське, Карпатська

Русь. Чернігово-Сіверське князівство невдовзі розділилося на Чернігівське і

Новгород-Сіверське. Згодом тенденція територіальної і політичної

роздробленості набула прогресуючого характеру. Так, якщо у ХІІ ст. на всій

території колишньої Київської Русі утворилося 15 князівств (земель), то на

початок ХІІІ ст. їхня кількість сягала вже 50.

Територіально-політичну роздробленість Київської Русі обумовили

різнопланові чинники: великі простори держави, якими, у міру наростання

відцентрових тенденцій, ставало все складніше управляти; зростання

великого феодального землеволодіння, а відповідно і сепаратистських

настроїв місцевих князів; відсутність постійної державної доктрини, отже й

виразної політичної форми, зокрема механізму спадковості князівської

влади; посилення експансії степових кочівників. Економічною основою

тогочасного суспільства було натуральне господарство, що також не

створювало необхідних передумов для державної та етнічної консолідації

давньоруського суспільства.