Конспект лекцій - Історія України.Соціально-політичні аспекти.Частина 1

Подождите немного. Документ загружается.

“Нарис з історії України”, в якому Д.Дорошенко підсумовував своє бачення

соціально-екномічного, політичного та культурного розвитку українського

народу з найдавніших часів, об’ємно і повно відтворив широку панораму

історії України.

Таким чином, у зазначений період народницький напрям був частково

знищений, частково злився з національно-державницький. У результаті

національно-державницький напрям, так само як і альтернативний йому

консервативний напрям, набули в історичній українській думці

всеукраїнського характеру.

У другій половині 1940-х і на поч. 1950-х рр. розпочався новий наступ

офіційної радянської ідеології проти основ української історичної думки.

Саме тоді українська історіографія на території УРСР значним чином

втратила свій національно український характер і традиції. За певним

винятком (передусім це стосується школи академіка І.Кріп’якевича у Львові)

історичні праці, що з’явились в Україні в цей період, дотримувалися

формальних офіційних основ історичної науки.

Радянська концепція і схема історії України – схема споковічної

російсько-української єдності – постійно використовувалася в різноманітних

виданнях з історії України. Ця позиція стосується і пізніших праць до

початку 1990-х рр.

У той час, як в Радянській Україні успішно відбувається формування

“нової радянської людини, патріота й інтернаціоналіста”, в Галичині 20-30-х

рр. поширюється націоналістичний рух, що був організований у Відні як

Організація Українських Націоналістів (ОУН), – ідеологом якого став

Д.Донцов.

Рух опору так званих “шестидесятників”, що існував у 1960-1980-х рр.,

також ставив метою здійснення національної ідеї, головним чином у

Галичині.

Особливість розвитку української історичної думки в Галичині і в

еміграції полягали в тому, що саме тут (з ліквідацією школи М.Грушевського

в Радянській Україні) українська історія продовжувала концептуально

розвиватися у своїх двох основних перспективах.

На території Німеччини у 1940-1960-х рр. продовжували свою наукову

діяльність під егідою Вільного Українського Університету в Мюнхені такі

вчені, як Н.Полонська-Василенко, Б.Крупницький, О.Оглоблін,

Л.Окиншевич, І.Мірчук, В.Залозецький. у їхніх працях дістала своє

продовження і подальше теоретичне обгрунтування, консервативна

конуепція української історичної думки. Національно-державницьку

концепцію розвивали А.Яковлів, О.Шульгін, С.Наріжний, М.Чубатий,

Р.Смаль-Стоцький та ін. дослідники, що працювали і в Європі, і в США.

Таким чином, проведений аналіз показує, що протягом ХІХ-ХХ ст.

існували дві основні лінії у розвитку української історичної думки. Це –

народницька – молодша лінія, яка утворилася під німецьким ідейним

впливом у 40-ві рр. ХІХ ст. й поступово еволюціонувала в національно-

державницьку, і консервативна – старша лінія, котра еволюціонує з

малоросійської перспективи української історії, як синтез елементів

традиціоналістської і інтеграціоністської схем. У Галичині в ХХ ст. також

розвивалися два напрями: національно-державницький і консервативний. Всі

ці чотири напрями до Другої Світової війни не були відірвані один від

одного, хоча й не зливалися.

ІІІ. Перш, ніж говорити про історичні витоки українського народу,

звернемося до таких понять, як народність, народ, нація, етногенез. На

жаль, на сьогоднішній день серед науковців не існує одностайності в

тлумаченні цих понять. Сучасні історіографи Заходу взагалі відмовляються

від поняття "народність" при вивченні етнічних об’єднань на феодаольній

стадії їх розвитку. Універсальний термін, який вони вживають - це "нація".

Поняття "народ" і "нація" вони ототожнюють. Такої точки зору, зокрема,

дотримувався радянський вчений Л.Гумільов. На близькій до цієї позиції

стояли дореволюційні українські історики М.Макаревич, М.Костомаров,

В.Антонович, М.Грушевський, а також сучасні українські вчені за кордоном

Я.Пастернак, М.Чубатий та ін.

Переважна більшість дослідників вважає, що народ або етнос - це

людська спільнота, яка характеризується власною самосвідомістю, окремою

етнічною територією (батьківщиною), своєрідною мовою, культурою,

характером, специфічними формами господарського життя. Етнос

народжується, коли формується кістяк його етнічного комплексу, а не

окремі його елементи. Родина - рід - плем’я - народність - народ - нація -

такими були шлях і форми етнонаціональної історії людської спільноти.

Слово "нація" походить від латинського natio (рід, племя). Народ, що

історично дозрів до утворення власної держави, називають нацією. Отже

нація- це вища форма розвитку етносу.

Етногенез (від грецького етнос-народ і генезис-походження) - тривалий

процес утворення і розвитку племені, народу, нації. Вивчення процесів

етногенезу повинно спиратися на комплексне використання даних багатьох

наук: історії, мовознавства, етнографії, антропології, археології.

Чи можемо ми вважати, що племена, які заселяли прабатківщину

слов’ян, були праслов’янськими? Протягом століть одні племена змінювали

чи витісняли інших, асимілювалися, один етнос переливався в інший -

скіфи, гуни, сармати, слов’яни, половці, татари та інші брали участь у

етногенезі українців. Звичайно, людність Північного Причорномор’я не

була етнічно однорідною протягом тисячоліть. Але при всіх міграціях та

асиміляціях ядро етносу залишалось, зберігало історичну пам’ять, звичаї,

вірування, етнографічні особливості - інакше ми не були б тими, ким є нині.

Тобто, культурний генофонд краю не переривався протягом

довготривалих війн, поневолення, лихоліть, які випали на долю нашого

народу.

В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в

Україні, можна виділити кілька етапів:

І. Трипільська доба (V - ІІІ тисячоліття до н.е.)

ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н.е.)

ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. - ІІІ ст. н.е.)

ІV. Слов’янська доба (І тисячоліття н.е.)

V. Доба Русі -України (від VІІ ст н.е.)

Однією із складових частин індоєвропейської спільності, що почалася

близько V тисячоліття до н.е., є трипільська археологічна культура.

Найбільш ранніми центрами індоєвропейців було Подунав’я, західна

частина Північного Причорномор’я, частина Малої Азії. З ІV тисячоліття до

н.е. відбуваються процеси індоєвропеїзації сусідніх територій.

Початок трипільської доби в Україні сучасна історична наука датує

першими сторіччями V, або навіть кінцем VІ тисячоліття до н.е. Тривала ця

доба понад два тисячоліття.

Крім України, трипільці займали величезні простори Східної Європи:

їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові.

Топографія трипільских поселень майже завжди збігається з

розміщенням сучасних українських селищ переважно чорноземних районів.

В.Петров закономірно ставить запитання: чи трипільці знаходили

чорноземи і на них поселялися, чи саме культивування землі трипільцями

витворило цей високоякісний шар гумусу? Ця проблема ще потребує

дослідження.

Перший дослідник трипільської культури, київський археолог

В.Хвойко, а згодом багато його послідовників вважали трипільців предками

українського народу.

Одначе, антропологи, дослідивши рештки трипільских поховань,

дійшли висновку, що трипільці належали до східно-середземноморського

"вірменоїдного" антропологічного типу, відмінного від слов’янського. Але

їхне тривале находження на нашій території, їхні культурні традиції, як і

культурні надбання сотень інших народів, в тім числі скотарів-кочівників,

оріїв, що жили на теренах України до появи тут українців, не зникли

безслідно. Зокрема, трипільці та орії вплинули на формування

антропологічного типу українців. Вважається, що трипільці були

невисокими, тендітними, темноволосими, смаглявими східними

середземноморцями, а скотарі - предки оріїв - високі, масивні, світловолосі.

Внаслідок змішування трипільців із степовими індоєвропейцями (оріями)

виник так званий український (або данарський) антропологічний тип, до

якого належить 70% сільского населення сучасної України: відносно

високий зріст та міцна статура- від оріїв, а чорні брові і карі очі - від

трипільців. Але появу українського антропологічного типу, до якого

належать сучасні українці, ще не можна вважати народженням українського

етносу.

На межі ІІІ - ІІ тисячоліття до н.е. трипільська культура занепадає,

припиняється життя на багатьох трипільських поселеннях. Але не варто

думати, що трипільська культура була повністю знищена на всіх теренах

України, навпаки - багато археологічних досліджень доводять, що у

формуванні середньодніпровських та верхньодніпровських племен у першу

чергу брали участь нащадки пізньотрипільського населення. Наявність

мальованого трипільського посуду серед комплексів шнурової кераміки

свідчить про те, що трипільці не загинули остаточно, а змішалися з новою

післятрипільською культурою.

Представниками післятрипільської доби були племена, відомі в історії

як кіммерійці. Ряд вчених (В.Петров, Н.Полонська-Василенко та ін.)

вважають, що кіммерійці залюднили південь України, прийшовши не з Азії,

як гадали раніше, а з Наддніпрянщини, і їхня культура успадкована від

пізньотрипільської з переорінтацією на скотарство.

Мова кіммерійців, залишки якої дійшли до нас у вигляді власних імен

царів та деякого топонімічного і гідронімічного матеріалу (назви поселень,

річок та ін.) має чимало мовних рис, успадкованих від трипільців. Про це

свідчить дешифрування найдавнішої у світі абетки трипільців, зразки якої

іноді знаходять на глиняному посуді, пряслицях тощо.

Звичайно, мова трипільских племен Наддніпрянщини навіть у ІІІ - ІІ

тисячоліттях до н.е. мала кілька локальних діалектів, які пізніше лягли в

основу не тільки праукраїнської, але й пралитовської мов. Це свідчіть

про те, що за кіммерійсько-скіфських часів пралитовці жили на

Подніпров’ї і, вірогідно, брали участь в етногенезі українців.

У кіммерійській культурі спостерігається багато рис, успадкованих від

попередніх культур України. Поховання здійснювалися в курганах і в

грунтових могильниках, хоча відомі й поховання спалених в урнах. Будівлі

- глинобитно-каркасні з жертовниками, як у трипільців. Кераміка - конічні

миски, макітри, прикрашені геометричними орнаментами: трикутниками,

ромбами, зигзагами, штриховками. Зброя, прикраси, казани виготовлялися з

бронзи. Культура кіммерійців зазнала впливів фракійсько-балканського

світу, а, можливо, і була спорідненою з ним.

Палеоантропологічні пам’ятки кіммерійців свідчать про їхню

спорідненість з антропологічними типами скіфської доби. За даними

археології, скіфська територія успадкована від кіммерійської: тут виявлені

пам’ятки ідентичної культури, черепи ідентичної групи.

Отже, всі ці факти ще раз підтверджують безперервність

етнокультурних процесів в Україні.

На захід від Дністра жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами,

стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших

етнографічних груп українців.

Найбільш відомими скіфськими городищами в Україні є Шарпинське і

Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мотронське (Київщина),

Більське (Полтавщина) - вони навіть більші й величніші, ніж городища

князівської доби ХІ-ХІІІ ст.

Якщо далеко за межами України знаходять тільки скіфські могили, то

городища їхні розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі,

Причорномор’ї. Отже, центр Скіфії був саме в Україні. І якщо мова може

йти про іранізацію або тюркизацію скіфів, то хіба що такою мірою, як

полонізація українців у ХVІ-ХVІІ ст., або русифікація ХХ ст. Периферійні

райони Скіфії чи навіть окремі верстви, які вступали в контакт з іранським і

тюркським світом могли зазнавати їхнього мовного впливу.

У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці.

Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве

побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд

"тризна", який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів,

слов’ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є

зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас слов’янські очі

наших пращупів. Їхне волосся підстрижене "під макітру", одяг вишитий на

плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають

дослідники, пошиті з шкіри, головний убір - гострокутний башлик, з якого

пізніше, можливо, розвинулась і форма шапки.

На схід від скіфських володінь (Приазов’я, Поволжжя, Південне

Приуралля) жили скотарські племена сарматів. Генетична спорідненість їх зі

скіфами не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої

давнини - від племен зрубної культури.

Звичайно, сармати жили на далекій периферії Скіфії. Античний географ

ІІ ст. н.е. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен.

Найбілш значним серед них були алани, роксолани, язиги, аорси, сіраки,

аріаки, масагети та ін. Формування сарматського етносу не було лише

результатом простого розвитку скіфів - змішуючись із численними

місцевими племенами, вони певною мірою змінювали свій антропологічний

тип, набуваючи деяких азійських рис. Поява сарматів в Україні була ніби

поверненням нащадків скіфських скотарів на землю своїх предків, де їм вже

доводилося воювати за територію з місцевими скіфами.

Цікаво, що назва сармати або савромати довго зберігалася у пам’яті

українського народу, який традиційно вважав себе нащадком "славних

роксоланів". У козацьких, літописах зустрічаємо такі вислови: "наші козако-

сарматські предки", "князь сарматській і гетьман усього Запорозького

війська", "провінції козако-руські савроматійські" і т.ін. Можливо, це було

даниною тогочасним поглядам істориків на спільне походження українців і

поляків від "одного савроматійського кореня". Відомі в цей час кілька

історичних творів про Україну під назвами: "Трактат про дві Сарматії"

М.Мєховіти, "Опис Сарматії Європейської" М.Стрийковського, "Карти

Сарматії" М.Кромера. Зокрема, Стрийковський писав: " сарматські народи,

які розмовляли руською мовою" або: "Як згадує Птолемей та ін, назва

Роксолани та роксани була відома кількасот років ще до народження

Христа".

Зміна в культурі відбулася не внаслідок етнічних міграцій, а внаслідок

переходу місцевого люду на вищий ступінь матеріального розвитку.

Антична доба в Україні завершується близько ІV ст. н.е., змінюючись

слов’янською добою. В цей час відбуваються складні процеси, відомі в

історичній науці як доба великого переселення народів, яка призвела до

занепаду матеріальної античної культури в Україні, хоча і не знищила ії

повністю - посуд Галичини й Волині (чорні горщики, глеки, кухлі,

прикрашені зигзагоподібними орнаментами) красномовно засвідчує

збереження античних традицій і розвиток їх у сучасній етнографічній

культурі українців.

Близько середини ІІІ ст. н.е. в межиріччі Бугу й Дністра виникає

черняхівська культура, генетично споріднена із зарубинецькою. Дослідники

стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення

Північного Причорномор’я, Подністров’я і Прикарпаття, яке пов’язують зі

слов’янами-антами.

Зарубинецька культура охоплювала території Півдня Білорусії та

Півночі України. Черняхівці (за назвою с.Черняхів на Київщині) вважаються

спадкоємцями зарубинецької культури та ідентифікуються в історичній

науці з антами.

Анти успадкували культуру племен, що жили на цих землях. До такого

висновку прийшли майже всі дослідники антської культури. Б.Рибаков у

книзі "Анты и Киевская Русь" пише , що в районі Дніпра, поряд з

невеликими городищами, які виникли в V - VІІ ст., видно використання

місцевим населенням старих городищ скіфської і сарматської епохи, що

підтверджується наявністю шарів V -VІІ ст. Зіставляючи дані писемних і

археологічних джерел, ми бачимо, що вони доповнюють одні одних, не

суперечачи в той же час одні одним.

Спільність мови антів зі слов’янськими засвідчують сучасники. Є також

імена, які знаходимо переважно в латинізованому або грецизованому

вигляді: ант. Доброгаст - таксіарх грецького флоту 555 р., ант. Всегорд -

візантійський полководець, ант.Анангаст - начальник фракійських війск 496

р., антські князі Бож і Межамир, анти Келагаст, Хвилибуд та ін.

Як бачимо, така ж давня традиція складних імен, які ми так часто

зустрічаємо в літописах Київської Русі. Лінгвісти стверджують, що анти в

V-VІІ ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі,

яка вже мала деякі ознаки української. Отже, анти успадкувавши часточку

скіфо-сарматської культури, їхніх вірувань, звичаїв і мови, стали тією

ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім - з

українцями.

За даними сучасної археології, утворення праукраїнського етносу

бачиться так: у V-VII ст. носії пеньківської культури  анти та празької 

склавіни вирушили у південному напрямку. Антська хвиля покотилась на

Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними

словянами. Склавіни ж не пішли так далеко. Їх нащадки утворили між

Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, в основі яких

була культура Луки-Райковецької. Ця культура сформувалась на базі

празької (склавіни) із залученням певних елементів пеньківської (анти)

культур. З культурою Луки-Райковецької фахівці повязують племена

древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які і були безпосередніми

пращурами українців.

Таким чином, в етногенезі українців брали участь ті народи, які

протягом тривалого часу проживали на спадкоємних українських землях.

Кінцевим результатом процесів етногенезу прийнято вважати виникнення

народностей. В Європі цей процес закінчився у середні віки, хоча нині

існують нові концепції безперервного розвитку і постійної зміни самого

етносу.

Витоки українського народу та початок його історії тісно пов’язані з

проблемою походження слов’янства. Показово, що прабатьківщина слов’ян

територіально співпадає з ядром українських етнічних територій і займає

північно-західну Україну (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщину).

Підгрунтя слов’ян у східній Європі, їх первісне розселення, питання

про слов’янську прабатьківщину й початок племінної диференціації – всі ці

питання ще й досі не вирішені наукою одностайно. Оскільки українці

належать до слов’ян, то очевидно, що з’явились вони не раніше появи

слов’янства взагалі. Сучасна наука дає змогу говорити про прасловнські

племена з рубежу нашої ери, а про справжніх слов’ян лише з V ст. Отже, є

всі наукові підстави стверджувати, що праукраїнці з’явилися на історичній

арені не раніше появи слов’янства у середені І тис. н. е.

На основі письмових археологічних, лінгвістичних, онтографічних,

антропологічних та інших сфер вже протягом багатьох сторіч дослідники

намагаються відшукати прабатьківщину слов’ян. Результатами цих пошуків

стала поява дунайської, скіфо-сарматської, вісло-дніпровської, вісло-

одерської, дніпро-одерської та інших теорій. І хоч питання про

прабатьківщину слов’ян досі залишається відкритим, все ж напрацьований у

пошуках формули слов’янського етногенезу матеріал дає змогу з певною

вірогідністю встановити не тільки ареал виникнення і формування слов’ян

та напрямки його розселення, а й відтворити портрет середньовічного

слов’янства.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов’ян – ключ до

розуміння вітчизняної історії. Одну із певних спроб вирішити питання