Конспект лекцій - Історія України.Соціально-політичні аспекти.Частина 1

Подождите немного. Документ загружается.

на демократичних началах, що безпосереднім чином пов’язано з вихованням

у них високої політичної культури, культури демократії.

Історія вчить, що прагнення та дії людей і груп повинні бути

спрямованими на прогрес суспільства як в моральний, так і технологічний.

Глобальне значення тріади: наука – техніка – гуманізм – полягає в тому,

що вона охоплює не тільки інтелект та емоційне світосприйняття людини,

але і всі форми взаємосприйняття з її подібними на рівні класів, націй,

держав, людини в цілому.

Сучасні українські історики, як один з варіантів, пропонують таку

періодизацію історії України:

- Стародавня доба.

- Україна-Русь (ІХ-пер. пол. ХІV ст.)

- Литовсько-польська доба в українській історії (др. пол. ХІV-пер.пол. ХVІІ

ст.)

- Українська козацька держава (др. пол. ХVІІ- ХVІІІ ст.)

- Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій.

- Українське національне відродження (ХІХ ст.)

- Україна в період революції в Росії 1905-1907рр. та Першої світової війни.

- Українська революція, громадянська війна та іноземна інтервенція.(1917-

1920рр.)

- Україна між двома світовими війнами (20-30-ті рр. ХХ ст.)

- Україна в роки Другої світової та Великої Вітчизняної війн (1939-1945рр.)

- Україна в повоєнний період, на шляху до незалежності (1945-1991рр.)

- Україна незалежна (1991-2003рр.)

ІІ. Важливе місце в вивченні історії України посідає історіографія –

наука про розвиток української історичної думки. Вона є потрібною і

водночас придатною для пробудження і розвитку національної

самосвідомості, розуміння спадкоємності історичного процесу, велика її роль

і в гуманізації діяльності людини, громадянина.

Звернення до минулого, осмислення попереднього історичного досвіду –

необхідна умова подальшого розвитку суспільства перехідного етапу.

Сьогодні українське суспільство в черговий раз опинилося перед

необхідністю усвідомлення власної цілісності, нового розуміння свого місця

в історії, завершення тривалого процесу національного будівництва. В

зв’язку з цим зростає інтерес широких верств суспільства до історії,

історичних джерел та літератури.

Інтерес до українського минулого виник в Україні давно, практично на

початку української державності. Вже в часи Володимира Великого,

Ярослава Мудрого літописці досліджували питання про походження

Давньоруської держави. Останнім часом деякі дослідники вважають, що

складання літописів почалося ще раніше, в дохристиянську пору (див.про так

звану “Влес книгу” в журналі “Дніпро”№4 за 1990р., а в журналі “Дніпро”,

№2 за 1988р. – “Літопис Аскольда”).

Найдавніший Київський Літописний Звід (Кодекс), що з’явився в Києві

приблизно 1039р. та славнозвісна праця печерського монаха Нестора

“Повість временних літ, откуда пошла єсть Руська Земля, і кто в ній начал

первіє княжити і ка ка Руська земля стала єсть” (1113-1114рр.) в усіх

редакціях становлять перший цикл старого українського літописання.

Найдавніший Київський Літописний Звід розповідає про заснування

Києва легендарними братами Києм, Щеком і Хоривом, про князів Олега,

Ігоря, Ольгу, Святослава і Володимира, про хрещення Русі, про князювання

Ярослава Мудрого. Закінчується він саме похвальним словом останньому за

його просвітницьку діяльність.

У “Повісті временних літ” узявши за основу праці своїх попередників,

Нестор додав від себе нарис про розселення народів після всесвітнього

потопу, про праслов’янську історію (хоча не виключено, що ці дані він

використав із “Влеск книги”), розселення слов’ян і географію Східної

Європи.

Історична частина Нестеровського твору починається роком 852 і

закінчується роком 1110. “Русь”, на думку Нестора, – варязьке,

(скандинавське) плем’я, яке привів Рюрик на запрошення самих слов’ян.

Саме Рюрик, вважає Нестор, і став родоначальником руської княжої династії.

З цією версією не погоджувалися в минулому і не погоджуються нині ряд

істориків, вважаючи, що ця частина літопису в інтересах династії

Рюриковичів була сфальсифікована.Праця Нестора позначена великим

літературним хистом й пройнята глибоким патріотизмом.

Другий цикл – це так званий “Київський літопис”, який охоплює 1113-

1200рр. й оповідає головним чином про події Київського князівства протягом

цілого ХІІ ст.

Третій цикл нашого старого літописання – це так званий “Літопис

Галицько-Волинський”, який охоплює майже ціле ХІІІ ст. (роки 1209-1292), і

оповідає, головним чином, про події Галицько-Волинської держави.

В ХІVст. після розпаду Київської Русі, захоплення її монголо-татарами,

Литвою, Польщею українська історична думка зазнала дошкульного удару.

Українські студії були відроджені лише в ХVІ ст., як наслідок релігійного

конфлікту в Польській Україні між правослвною та католицькою церквами, в

якому обидві сторони звертались до історії, як базису іхніх ідей.

ХVІІ ст., особливо друга його половина, а також початок ХVІІІ ст. були

добою кардинальних змін у політичному та соціальному житті України. В

цей час Україна жила своїм власним духовним життям, мала своє

шкільництво, свою літературу, і її культурних сил вистачало не тільки для

задоволення власних потреб, а й для просвітницької культурної праці в

Московщині.Вихідці з України часто обіймали в імперії посади, що впливали

на стратегічні напрями еволюції в європейському напрямі науки, культури і

навіть системи державного і церковного управління країною.

Під впливом новітніх раціональних теологічних і філософських теорій,

породжених європейським протестантизмом, українська освічена еліта у

другій половині ХVІІ – на поч. ХVІІІ ст. розділилась на два табори: так

званих інтеграціоністів і традиціоналістів.

Інтеграціоністи, такі як М.Броневський, М.Смотрицький, Ф.Прокопович,

С.Яворський, Ф.Яновський, розглядали Київ як духовний центр всієї руської

землі, неприхильно ставилися до католицизму. Вони вважали, що Москва –

це також молодша частина руської землі, яку треба просвітити, європеїзувати

й інтегрувати та об’єднати з духовною спадщиною Києва.

Традиціоналісти такі, як П.Могила, І.Гізель, А.Зернікав, Й.Кроковський,

В.Яновський також, зберігаючи зверхній погляд на Москву, тим не менш

вважали, що обидві частини Русі мають іти своїм шляхом, спираючись на

власні традиції, використовувати теологічні прийоми і методи інших систем

– протестантизму, католицтва для зміцнення українського православ’я,

намагалися зберігти підпорядкування Київської метрополії патріарху

Константинопольському. Обидві течії були раціональні і впливали, хоча по-

різному, на подальший розвиток філософської та історичної думки.

В ХVІІ ст. постає “козацька історіографія” в особі Романа Ракушки

(Самовидця), Самійла Величка та Григорія Грабянки. На противагу

богословським проблемам, барвистим панегірикам, ученим диспутам ці

письменники цікавилися насамперед історією рідної землі й писали так звані

козацькі літописи, у творах цих авторів спостерігається тенденція

користуватися мовою і зачіпати конкретніші проблеми. Зокрема у “Літописі

Самовидця”, ймовірно написаному козацьким старшиною Романом

Ракушкою Романовським, увага зосереджується на подіях 1648-1657рр.

Інший зразок цього літературного жанру створив Г.Граб’янка “Дії запеклої і

од початків поляків кривавої небувалої брані Богдана Хмельницького,

геьтмана Запорозького з поляками”, що мав на меті показати, що “українці є

рівні з іншими”.

Скасування Гетьманщини також знайшло відгук у літературі. У 1762р.

Семен Дивович написав довгу полемічну поему під назвою “Розмова

Великоросії з Малоросією”, в якій боронив право України на автономію. У

тому ж напрямку писав свої твори Григорій Полетика. Без сумніву,

найсамобутнішим українським мислителем тієї доби був Григорій

Сковорода. Проте в цей час історія ще не трактувалась як наука.

Особливий інтерес викликає епоха другої половини ХVІІІ – середини

ХІХ ст., ознаменована занепадом старої козацької України та модернізацією

усіх сфер суспільного життя, пов’язаного з преходом від феодального до

капіталістичного розвитку. Зміни історичних епох у житті українського

народу супроводжувались, з одного боку, втратою політичної автономії та

широкомасштабною інтеграцією України до російської імперської системи, а

з другого – народженням нової сучасної української нації, її самосвідомості,

мови, культури, утворенням відповідного їй соціально-економічного, а

згодом, і політичного простору. На початку національного відродження

українців важливе, якщо не головне місце займала історіографія, нова ера

якої почалася наприкінці ХVІІІ ст.

На розвиток історичної думки кінця ХVІІІ ст. впливали ідеї Західного

Просвітництва – націоналізму, політичної свободи, соціальної

справедливості, рівності.

Найбільшої уваги серед істориків-аматорів (всі вони писали російською

мовою) заслуговують В.Рубан (“Короткая летопись малороссийская”,

1777р.), О.Шафонський (“Черниговского наместничества топографическое

описание”, 1786р.), молодий, патріотично настроєний Я.Маркович (“Записки

о Малороссии”, 1798р.).

У 1822р. з’являється перша наукова історія – ретельно документована

чотиритомна “Історія Малоросії” Д.Бантиш-Каменського. Вірний цареві

чиновник доводив, що незважаючи на свою героїчну історію, українці є

відгалуженням російського народу, а возз’єднання з Росією – визначна подія

їхньої історії. Для багатьох українських дворян така інтерпретація була

зручною і переконливою, дозволяючи їм підтверджувати свою українську

(малоросійську) специфічність, водночас наголошуючи на вірності цареві та

відданості могутній Російській державі.

Дуже відмінною від згаданих творів була “Історія Русов”, яка з’явилася,

ймовірно, у першому десятилітті ХІХ ст., а вийшла друком лише у 1846р. Це

була робота невідомого автора, яка сміливо прославляла і романтизувала

козацьку минувщину. І хоч автор не виступав за негайну незалежність

України, він вбачав в українцях окремий від росіян народ і закликав надати

йому певну форму самоврядування. “Історія Русов” також доводила, що

Україна, а не Росія, є прямою спадкоємницею Київської Русі. Автор

стверджує, що правда і справедливість є наріжними каменями кожної

політичної системи, а захист життя, свободи і власності є невід’ємним

правом усіх людей. Цікаве й твердження про те, що жоден уряд не може

грунтуватися на тиранії та багацтві. Відтак, з появою “Історії Русов”

вивчення історії України набуло ідеологічного і політичного значення.

Таким чином, в ХVІІІ ст. в період правління Катерини ІІ суспільно-

політичні та ідеологічні погляди традиціоналстів та інтеграціоністів

отримують нове значення і смисл. Якщо в інтеграціоністів ХVІІ ст. об’єктом

інтеграції була Москва і здійснювати її мала Україна, то у новітніх

інтеграціоністів, на зразок Кочубея, Шафонського, Тодороського, Гамалії,

Туманського та ін. – навпаки. Вони закликають до повного злиття своєї

Батьківщини з Російською імперією аж до культурної чи мовної амсиміляції,

міняють свої сили на службу російській державі, російській нації,

письменству, мистецтву іросійській культурі.

Традиціоналісти ж (Нащанський, Щербацький, Полетика, Кониський,

Миславський, Бантиш-Каменський, Маркевия, Маркович, Репнін-

Волконський та ін.), в період остаточної інкорпорації козацької держави до

складу Російської імперії не лише увібрали в себе певні елементи

інтеграціонізму ХVІІ ст., а й як скажімо, С.Миславський, обстоювали

окремішність української й російської історії, геральдики, літературної

історії та природного права. Маючи на меті реставрацію традицій у формі

відновлення Гетьманату, вони слідом за С.Дивовичем обстоюють ідею якщо

не вищості, то принаймні рівності України і Росії.

В цей час були засновані перші університети в Україні – Харківський

(1803р.) і Київський (1834р.), котрі започаткували новий інтелектуальний

період. Остаточно сформувалися у своєму первісному варіанті обидві

концепції української історії – малоросійська (державно-автономістична чи

регіональна) і українська народницька (концепція сільського

недиференційованого народу).

Найяскравішими представниками першої концепції були українські

дворяни – вихідці з старовинних старшинських родів: С.Кочубей,

В.Тарновський, В.Лукашевич, С.Алєксєєв-Харольський, М.Максимович.

Другу започаткували М.Костомаров, Т.Шевченко, інші члени Кирило-

Мефодіївського товариства та їхні послідовники.

Починаючи з 1840-х рр. І до кінця 1920 рр. в українській політичній

історичній думці майже цілковито домінував в народницький напрям. Учені

– представники цого напрямку у своїх працях основну увагу приділяли

аналізові подій, пов’язаних з життям народних мас головним чином,

селянських, і з особливим інтересом та симпатіями змалювали народні бунти,

повстання, революції. Вони свідомо протиставляли народ і еліту і були

переконані, що все, що підмається над народом, є паразитичним, морально

занепалим і навіть не українським, ігнорували проблему елітного шляху

державного будівництва України.

Засновником народницького напряму в українській політичній думці

вважається професор Харківського і Київського університетів М.Костомаров

(1817-1885рр.), талановитий історик і етнограф. Найбільш виразно

народницька ідеологія була викладена в працях професора Київського

університету В.Антоновича (1834-1908рр.) і професора Львівського

університету М.Грушевського (1866-1934рр.).

М.Грушевський – провідний український історик, був автором близько

2000 наукових праць, в яких він досліджував всі сторони української

політики, суспільного життя та культури. Найважливішими були “Звичайна

схема “руської” історії і справа раціонального укладу історії східного

слов’янства (1904р.) та монументальна 10-томна “Історія України-Русі”

(1898-1934рр.), яка завдяки різноманітності порушених найбільш засадничих

питань, багатому матеріалові, важливості поглядів є центральною в

сьогоднішній українській історіографії. Крім наукового, праця

М.Грушевського має ще й велике національне значення. Відродження всіх

слов’янських народностей починалося або змінювалося із появою їхної

наукової історії народною мовою. Такої історії немав український народ до

появи цієї праці.

У контексті народницьких традицій творили і інші вчені, зокрема,

О.Лазаревський, Микола Сумцов, Д.Багалій. вони порівнювали український

народ з Самсоном, який розірве ланцюги рабства і уніфікували всіх українців

лише під свій народницький кшталт.

В українському варіанті традиційний консерватизм, як будь-яка

феодальна й аристократична ідеологія бере свій початок з часів інкорпорації

російською імператрицею Катериною ІІ українського Гетьманату в 1764р. і

ліквідації зплишків української автономії в наступні десятиліття.

Діяльність представників українського дворянства – шляхти оформилася

у відповідну ідеологію, метою котрої була реставрація Української

Гетьманської держави. Найбільш яскравими представниками українського

консерватизму в українській історичній думці Наддніпрянської України були

дворяни-історики – М.Драгоманов (1841-1895рр.), М.Ковалевський (1856-

1916рр.), В.Липинський (1882-1931рр.), Д.Дорошенко (1882-1951рр.),

письменники П.Куліш, Леся Українка та ін.

М.Драгоманов сформулював і розробив політичну програму

українського руху, метою якого було досягнення політичного та соціально-

економічного статусу, подібного до статусу передових європейських країн.

Твердо дотримуючись федералістських позицій, він не виступав за

відокремлення України від Росії. Драгоманов вважав за необхідне

реорганізувати Російську ісмперію у Вільну конфедерацію автономних

регіонів (створених не обов’язково на етнічних засадах), в якій рішення

приймались б на місцевому рівні. Поряд з національними проблемами

Драгоманов дедалі частіше висловлював радикально-соціалістичні ідеї.

Приблизно з 1907р. історик і політолог нової генерації В.Липинський,

відтворюючи малоросійську концепцію історії України оформлює її в

концепцію гетьмансько-консервативну, державницько-реставраційну.

Загалом політична позиція В.Липинського полягає в необхідності союзу

поляків і українців на спільному грунті побудови Української держави на

зразок Князівства Руського. 5 грудня 1912р. В.Липинський пише трактат

“Меморіал до українського комітету про наше становище супроти

напруженої ситуації в Європі”, в якому висуває концепцію самостійності

української держави. В.Липинський основною умовою для здійснення

української державності вважав єдність – релігйну, національну,

організаційну. Темою нової української версії монографії Липинського

“Україна на переломі” (видана і Відні в 1920р.) стало створення

Б.Хмельницьким провідної української верстви та будівництво за її

допомогою української держави.

Наприкінці Першої світової війни виникає також національно-

державницький напрям в українській історичній і політичній думці,

творцями якої були галицькі вчені та політичні діячі – юрист і соціолог,

академік С.Надніпрянський (1877-1937рр.), історик і географ, професор,

академік С.Рудницький (1877-1937рр.), історик і соціолог О.Бочковський

(1885-1939рр.), соціолог і юрист професор А.Яковлів (1872-1955рр.) та ін.

Цей напрям дістав своє організаційне оформлення головним чином, в

Австірйській Галичині, захищаючи право української нації на

самовизначення у межах своєївласної етнічної території, ці вчені бачили в

ідеях республікансько-демократичної національної державності основу

життя української нації. Вони обгрунтували право Галичини на автономію,

визначення держави в етнічних межах і опору на власні сили.

20-ті роки ХХ ст. можна назвати золотим віком української історичної

науки. В цей час вся українська історіографія – і в Східній Україні, і в

Галичині, і в еміграції – стояла на одних і тих самих ідейних (українських,

державницьких) позиціях, зосереджуючи свою увагу на дослідженні проблем

української національно-державницької незалежності в її історичному

розвитку і в усіх її проявах – політичному, економічному, культурному. Саме

цей державницький дух і національний характер були основними рисами

української історіографії 1920-х років, зокрема і на території Радянської

україни.

Поряд з представниками старшого покоління з’явились молоді

талановиті науковці – О.Оглоблін, М.Петровський, М.Тищенко, П.Клименко,

Л.Окиншевич, Н.Полонська-Василенко. Історичні дослідження проводилися

незалежно від обов’язкової пануючої доктрини – марксизму, та її складової

частини – історичного матеріалізму.

Це привело до того, що з припиненням політики українізації на початку

30-х років Українську Академію Наук розгромили, частину академіків і

наукових співробітників зіслали, історико-філологічний та соціально-

економічний відділи закрили, а наукове видавництво ліквідували. Судовий

процес над членами Союзу Визволення України 1929-1930рр., політична

чистка ВУАН 1930р., депортація М.Грушевського до Москви у 1931р., арешт

багатьох істориків, офіційне засудження наукової діяльності історичних

установ і ряду видатних українських істориків у 1930-1937рр. – все це було

спробою тотального тиску на українську історичну науку сталінським

режимом.

Окрім народницької концепції, котру продовжував розвивати в

українській історичній думці на поч. 1930-х рр. в Радянській Україні.

М.Грушевський та його прихильники та послідовники, в зазначений період

продовжує розвиватись також консервативна концепція. Вона розроблялася в

основному, в еміграції, в дослідженнях Українського Наукового інституту в

Берліні В.Липинським, Д.Дорошенком, Б.Крупницьким та ін. вченими.

Переважна більшість праць з історії України Д.Дорошенка написана, як

уже зазначалося, з позиції державницької школи. Так, зокрема, є двотомний