Клиновий Д.В., Пепа Т.В. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України

Подождите немного. Документ загружается.

ня України складає 47,3 млн. чоловік. Україна відноситься до

країн Східної Європи, де спостерігається загалом висока гус'

тота населення. У цілому в країні густота населення складає

83 чол. на 1 км

. Найменша щільність населення характерна

для гірських територій Карпат, Полісся та Степу України. Тут

вона становить менше 60 чол. на 1 км

. Найвищий показник

густоти населення в Україні характерний для областей Сходу,

де він перевищує 130 чол. на 1 км

, а в Донецькій області дося'

гає майже 190 чол./км

. Загальна чисельність населення

країни та кількість населення в регіональному вимірі фор'

мується під впливом сукупності демографічних, соціально'

економічних та екологічних факторів. Серед чинників розвит'

ку та розміщення продуктивних сил виділяється група

соціальних, серед яких важливе місце належить соціально'де'

мографічним. Останні охоплюють кількість населення і його

динаміку, розміщення, структуру (вікову, освітню) тощо.

В нашій країні, як і у світі в цілому відбувається зміщення

чисельності населення у бік зростання питомої ваги міської

його частини та зменшення частки сільського населення. За'

раз (2005 р.) 67,7 % її населення мешкає в міській місцевості і

лише 32,3% — у сільській мережі розселення. Міського насе'

лення в межах України нараховується 32,0 млн., сільського —

15,3 млн. осіб. Зростання питомої ваги міського населення

відбувається й зараз. Показник питомої ваги міських жителів

у межах держави варіює — від 39 % у Закарпатській області до

90 % в Донецькій. У містах проживає близько 90 % всього

міського населення, а 10% — у селищах міського типу. Щодо

сільського населення України, то його питома вага і тепер

постійно зменшується, однак, не такими темпами, як у 70'і 80'

і рр., коли відтік мігрантів із села в город був найбільшим. Під

впливом багатьох факторів, у тому числі таких, як народжу'

ваність, смертність, міграції, екологічна ситуація, ознаки спо'

собу життя, особливості зайнятості, рівень розвитку медично'

го обслуговування, наслідки другої світової війни та інших

військових конфліктів, знаходиться статево'вікова структура

населення. В Україні вона характеризується постійним пере'

321

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

важанням жінок та зниженням частки дітей в у загальній чи'

сельності населення. Найбільш сприятлива статево'вікова

структура населення у західних областях: Волинській, Закар'

патській, Івано'Франківській, Львівській та Рівненській.

Найгіршими є негативні ознаки статево'вікової ситуації у

Подільському та на Черкащині й Кіровоградщині.

Національний склад населення України характеризується

тим, що українці переважають чисельно в усіх регіонах, окрім

АР Крим. В нашій державі усі національності є рівноправни'

ми і формують єдиний народ України. Поряд з українцями на

території України проживає більше ста національностей, се'

ред яких переважають автохтонні народи (які одночасно й ра'

зом з українцями, або навіть і раніше них століттями прожива'

ють на території країни — греки, кримські татари, євреї, ка'

раїми тощо та представники населення з прилеглих до країни

держав (білоруси, молдавани, болгари, угорці, румуни, поляки

тощо). За межами України проживає майже 10 млн. українців

та їх нащадків, з яких більше ніж 7 млн. чоловік — у рес'

публіках колишнього Радянського Союзу. Великі українські

громади проживають у США, Канаді, Німеччині тощо.

Етногенез українського народу тісно пов’язаний із

регіональним розвитком розселення автохтонних етно'

графічних груп. Українці за етнічним складом поділяються на

такі основні етнографічні групи: гуцули, бойки, лемки,

поліщуки та литвини. За регіональними ознаками, гуцули,

бойки та лемки — групи українського етносу Карпатського

регіону, поліщуки та литвини — Українського Полісся.

Зокрема, гуцули — етнографічна група українців, тобто ча'

стина гірського українського населення Карпат. Етимологія

назви “гуцули” в науковій літературі розглядається в

декількох обґрунтованих гіпотезах. Найпопулярніша серед

них пояснює її походження від слова “кочул” — чабан, вівчар,

що вказує на спорідненість з основним видом господарської

діяльності гуцулів — скотарством. Територія Гуцульщини ста'

новить 6,5 тис. км

. Гуцулів проживає приблизно 200 тис. чол.,

З населення гуцульщини частка українців становить в серед'

322

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

ньому 92,1'94,0%. Найбільші населені пункти: Делятин, Пис'

тинь, Косів, Кути, Вижниця, Ворохта, Яблонів, Рахів, Яремча

та ін. Ареал розселення гуцулів згідно з сучасним адміністра'

тивно'територіальним поділом України входить до Верхо'

винського та південних частин Наддвірнянського і Косівсько'

го районів Івано'Франківської області — Галицька Гуцульщи'

на, Путильського та південної частини Вижницького районів

Чернівецької області — Буковинська Гуцульщина, Рахівсько'

го району Закарпатської області — Закарпатська Гуцульщина.

Етнографічні межі Гуцульщини: на півдні вона межує з Ру'

мунією, на півночі та північному сході — з Прикарпаттям, на

заході — з Бойківщиною. Традиційні галузі господарства

гуцулів — тваринництво та лісництво, додаткові — курорти й

домашні художні промисли. Тваринництво є домінуючим на'

прямом виробничої діяльності, його вплив поширено й на інші

сфери культури гуцульського побуту. Завдяки продуктам

вівчарства гуцули виробляють домоткане вовняне сукно для

одягу, а також овече хутро та саморобну шкіру. Молочні про'

дукти — один із основних компонентів щоденного харчування.

Бойки — етнографічна група українців, які заселили

північні та південні схили Карпат від р. Ломниця й Тересьва

на сході — до р. Уж і Сан на заході. Існує декілька гіпотез сто'

совно походження етноніму “бойки”. Одну з них етнологи

пов’язують з лінгвістично'діалектичною особливістю мовлен'

ня бойків. За гіпотезою О. Верхратського, населення

Бойківщини часто вживало в своєму говорі частку “бойе” в

значенні “так”. За другою гіпотезою, етнонім “бойки” походить

від антропоніма “Бойко”.

Історична доля бойків тісно пов’язана із східнослов’янсь'

ким племенем білих хорватів, яке входило до складу Київської

Русі. Бойківщина займає близько 8 тис. км

. На її території

проживає близько 300 тис. чол. (питома вага українців стано'

вила в середньому 73,2%). Найбільші міські поселення

Бойківщини: Турка, Бориня, Волове, Старий Самбір, Самбір,

Борислав, Дрогобич, Долина, Калуш. За сучасним

адмінподілом, ареал розселення бойків охоплює південно'

323

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

західну частину Рожнятівського і майже весь Долинський

райони Івано'Франківської області; Сколівський,

Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького,

Симбірського і більшу частину Старосамбірського районів

Львівської області; північну частину Міжгірського і Велико'

березнянського та Воловецький райони Закарпатської об'

ласті. Усучасних умовах бойки займаються переважно земле'

робством і скотарством, працюють на лісорозробках, нафтових

промислах. Бойки успішно розвивають курортну галузь, що

сприяє збільшенню прибутків від туризму. У місцях рекреа'

тивного відпочинку бойківські майстри демонструють чис'

ленні художні вироби.

Лемки — етнографічна група карпатських українців, вони

здавна селилися на схилах Низьких Бескидів (між р. Уж, Сян

на сході — та Попрад з Дунайцем на заході). Назва “лемки”,

скоріше за все, походить від частого вживання лемками діалек'

тичної частки “лем” (у значенні “лише”, “тільки”), внаслідок чо'

го сусідні народи дали їм таку назву. У X ст. Лемківщина входи'

ла до складу Київської Русі. Після занепаду української держа'

ви на її землях запанували іноземні завойовники. З 1945 р. до

складу УРСР відійшла лише частина Лемківщини. Врегулю'

вання післявоєнних державних кордонів між СРСР та Поль'

щею вплинуло на подальше розселення лемків. Країни'сусіди

провели взаємний обмін населенням. Урядом Польщі з Же'

шувського, Люблінського та Краківського воєводств до Ук'

раїни (Тернопільська, Львівська, Івано'Франківська, Мико'

лаївська й ін. області) було переселено 500 тис. чоловік. У

період 1945'1947 р.р. тодішня польська влада примусово пере'

селила близько 300 тис. лемків у західні та північні воєводства,

де вони були в більшості своїй асимільовані. В нашій країні

лемки компактно проживають у Перечинському та Великобе'

резнянському районах Закарпаття. Характерною рисою

лемківських поселень є їх зосередження у долинах вздовж річок

та доріг. Серед головних галузей господарства лемків бу'

ло землеробство (рілля становила 35% території) та тварин'

ництво. Розвивалися також домашні промисли: ткацтво, гон'

324

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

чарство, різьбярство й ін. Поліщуки та литвини– етно'

графічна група українців, які живуть на Українському Поліссі.

Етнонім “поліщуки” походить від топоніма “Полісся”, котрий

вперше зустрічається у Єпатієвському літописі. У XIII — XIV

ст. мешканці цього регіону ще не сформувалися як етно'

графічна група, хоча й мали деякі відмінності та різні назви:

полісяни, підлісяни тощо. Якості етнографічної групи вони по'

чали проявляти приблизно з XV ст. Саме у цей час і зафіксова'

на історичними джерелами самоназва “поліщуки”. Етнонім

“литвини”походить від назва давньолитовської держави, на те'

ренах якої формувалася дана етнічна група. У XIV — XVI ст.

проходили процеси формування східнослов’янських народів —

українців, росіян та білорусів. Проте поліщукам та литвинам

вдалося залишити порівняно стійкими архаїчні пережитки у

культурі та побуті з нашаруваням мовно'культурних особливо'

стей усіх трьох народів. Традиційно поліщуків та литвинів

розрізняють за місцем проживання відповідно у західному та

східному (Чернігівщина) Поліссі. У теперішній час найбільш

своєрідним для цих етнічних груп є характерне органічне та

відносно гармонійне (на відміну від т.з. українсько'російського

“суржика”) переплетіння російських, українських та білорусь'

ких особливостей в усному мовленні. Традиційними галузями

господарства поліщуків були землеробство й скотарство.

Поліщуки займалися також рибальством, бортництвом,

бджільництвом, обробкою рослинного волокна (льону, коно'

пель) з метою виготовлення тканин для одягу та інших потреб,

виробництвом скла, лісозаготівлею, деревообробними промис'

лами й ремеслами, гончарством тощо. Невиправної шкоди на'

несла традиційному укладу господарювання та побутовій куль'

турі Полісся Друга світова війна та Чорнобильська катастрофа,

примусове відселення населення постраждалих територій в ос'

новному Київщини та Житомирщини, руйнація сільської ме'

режі розселення цих етнічних груп в результаті депопуляції.

Основними показниками, які характеризують демо'

графічну ситуацію, є коефіцієнти народжуваності, смертності,

та міграції. Вони вимірюються, як обчисленні у тисячних до'

325

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

лях ( проміллє, позначених значком ‰ ) кількості відповідних

випадків (народження, смерті, міграції) на 1000 жителів.

Як й інші європейські країни, Україна знаходиться на та'

кому етапі демографічного розвитку, коли народжуваність

зменшується, а смертність зростає і формується звужений тип

відтворення населення. Найгіршою особливістю сучасної де'

мографічної ситуації в Україні є досить високий рівень смерт'

ності населення. При цьому природний приріст населення має

від’ємне значення.

В 1991р. загальна кількість померлих в державі вперше пе'

ревищила кількість народжених. У 90'і роки ця тенденція по'

силилася й почала уповільнюватися лише на межі нового ти'

сячоліття. Однак, зменшення чисельності населення спос'

терігається в усіх без вийнятку областях України. Масштаби

депопуляції (переважання померлих над народженими) про'

тягом останніх років найбільшими були у Донецькій, Дніпро'

петровській, Запорізькій та Луганській областях, найкраща

демографічна ситуація (яка, однак, теж характеризується не'

гативними явищами депопуляції) зберігається у Закар'

патській, Івано'Франківській, Рівненській, Львівській, Во'

линській та Чернівецькій областях, тобто на Західній Україні.

Ці явища обумовлені складним та багатоплановим впливом

різних факторів (політичних, економічних, соціально'психо'

логічних, біологічних та ін.).

В основному депопуляція пояснюється більше, ніж 30'

тивідсотковим скороченням сумарного коефіцієнту народжува'

ності. Це з одного боку, відображає світові тенденції демо'

графічних змін, а з другого, є наслідком глибокої кризи. Також,

у старший вік увійшли багаточисельні вікові групи (т.з. когор'

ти), народжені перед другою світовою війною та після неї.

Як наслідок економічної кризи, різко знизився рівень

міграційної мобільності населення, причому інтенсивність

зовнішніх міграційних контактів зменшилась істотніше, ніж

внутрідержавних. На демографічну ситуацію в країні

найбільш істотно впливає віковий склад населення. За останні

десять років значно зросла частка осіб пенсійного віку.

326

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

Щодо статево'вікової структури населення, то аналіз ста'

тистичних матеріалів свідчить про те, що на Україні спос'

терігається постійне переважання жінок в загальній чисель'

ності її населення. На початок 2005 року жінок в Україні —

25,3 млн. осіб, чоловіків — 21,8 млн. осіб., або ж 53,8% та 46,2%

в статевій структурі населення відповідно. Кожного року абсо'

лютна перевага жінок дещо зростає, хоч відносні показники

свідчать про незначне вирівнювання співвідношень між чи'

сельністю чоловіків і жінок. Перевага чисельності жінок над

чоловіками пояснюється, в першу чергу, нижчою смертністю

жінок — з одного боку, та війнами, міграцією за межі держави

на роботу в інші країни, що найбільше впливає на чисельність

чоловіків, — з другого. Найгіршим є співвідношення у ко'

ефіцієнтах смертності між жінками і чоловіками у працездат'

ному віці. Коефіцієнт смертності жінок у віці 40'50 років скла'

дав в останні роки 4,8'6,6 осіб на тисячу населення цього віку,

то чоловіків відповідно 13,1'19,5 осіб. Коефіцієнт смертності

немовлят — 8,8'9 осіб. Не останню роль при цьому відіграють

антисоціальні явища (алкоголізм, наркоманія тощо), більш

поширені серед чоловіків.

Наявну зараз структуру населення України можна вважа'

ти несприятливою з точки зору тенденцій шлюбності та при'

родного відтворення населення. Разом, в Україні спос'

терігається явище демографічної кризи, причому у сільській

місцевості вона є значно гострішою, ніж у місті — на одну осо'

бу працездатного віку припадає більше однієї особи з непра'

цездатних вікових груп. Найгостріша з цього боку ситуація

склалася у Чернігівській області. Складними залишаються й

проблеми формування й розвитку шлюбно'сімейних відно'

син, збільшується кількість розлучень, зростає чисельність

дітей, що народжуються поза шлюбом. Однак, коефіцієнт на'

роджуваності дітей на одну жінки останнім часом незначним

чином зростає, що свідчить про деяке покращання тенденцій

розвитку демографічної ситуації в державі.

Наслідки демографічної кризи для продуктивних сил на'

шої країни є небезпечними з усіх точок зору. Аналіз статис'

327

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

тичних даних свідчить, що за 1992'2005 рр. продовжувалось

зменшення загальної кількості населення України, яке стано'

вило більше 4 млн. осіб. У 2006 році очікується, що загальна

чисельність населення не перевищить 47300 тис. осіб. Такі

зміни позначились і на коефіцієнтах його територіального зо'

середження. За останній десятирічний період територіальне

зосередження населення зазнало структурних зрушень. Так, у

структурі населення частки Центрального і Карпатського рай'

онів за тенденцією зростають, Придніпровського і Донецького

зменшуються, частки інших районів — залишаються без

суттєвих змін.

Певні надії на покращання демографічної ситуації в дер'

жаві пов’язуються з міграцією. Міграція — це переміщення на'

селення з постійного місця проживання, пов’язане з перети'

ном певних меж (міста, району, області, країни, материка). У

більшості розвинутих країн саме цілеспрямована й керована

зовнішня міграція є фактором стабілізації демографічної ситу'

ації. Переміщення населення може бути зі зміною місця про'

живання або без його зміни. Можливі і сезонні виїзди на зби'

рання врожаю, на лісозаготівлю тощо. За роки незалежності

України різко знизився рівень міграційної мобільності насе'

лення, як наслідок економічної кризи та зниження рівня жит'

тя українських громадян: якщо на рубежі 1980'1990рр. в

міграціях щорічно брали участь 3'3,5 млн. жителів України, то

нині — менше 2 млн. Починаючи з 1994 р., сальдо міграції на'

селення України набуло від’ємних значень, і стало фактором

зменшення загальної чисельності населення країни. Після

цього сальдо міграцій (баланс між прибулими і вибулими) на'

селення України утримується на рівні '80...'145 тис. чол. на

рік, причому структура вибуття та прибуття за напрямами не

зазнає суттєвих змін. Це свідчить про формування відносно

стабільної міграційної поведінки населення України. Від’ємне

сальдо міграцій не є позитивним фактором формування демо'

графічної ситуації. Цілеспрямована гнучка зовнішня

міграційна політика в нашій країні у майбутньому дозволить

збалансувати демографічну ситуацію, сприяти відродженню

328

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà

сільської мережі розселення, припиненню деградації головної

продуктивної сили суспільного виробництва.

Перспективи демографічних процесів в Україні перебува'

ють також у безпосередній залежності від збереження пози'

тивних зрушень у виробництві, майбутніх тенденцій еко'

номічного розвитку, успіху проведення соціально'еко'

номічних реформ, ефективності заходів щодо укріплення

національної валюти й економіки у цілому, протидії масовому

безробіттю, можливостей забезпечення соціального захисту

населення тощо, підтримки інституту материнства і дитинства

тощо.

10.2. Ñòðóêòóðà, ìåòîäè îöåíêè òà îñîáëèâîñò³

ïðîñòîðîâîãî ðîçì³ùåííÿ ïðèðîäíî-ðåñóðñíîãî

ïîòåíö³àëó êðà¿íè

Природно1ресурсний потенціал регіону є важливим фак'

тор розміщення й розвитку його продуктивних сил. Він визна'

чається сукупною продуктивністю природних ресурсів у кон'

кретно'географічних природних умовах. Відповідно до

найбільш поширеного трактування під природними ресурса1

ми розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня роз$

витку продуктивних сил можуть бути використані для

задоволення потреб людського суспільства.

Природні умови — це тіла й сили природи, які мають

істотне значення для життя і діяльності суспільства, але

не беруть безпосередньої участі у виробничій і невироб$

ничій діяльності людей. Однак природні умови значним чи'

ном визначають особливості економічної діяльності людини,

опосередковано визначають ступінь їх ефективності.

Таким чином, компоненти природи стають природними

ресурсами тоді, коли людина залучає їх у процес вироб'

ництва як предмет або засіб праці. У випадку опосередковано'

го впливу на економічну діяльність ці компоненти природно'

го оточення оцінюються або як природні умови, або як сис'

темні компоненти природного середовища функціонування

329

Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè

продуктивних сил. Таким компонентом, наприклад, є глибокі

надра землі, які ми поки не можемо використати в якості ре'

сурсу, але знаємо про їх існування. Природно'ресурсний по'

тенціал є багатокомпонентним. Сучасні дослідники виділяють

такі його складові:

• мінеральні;

• земельні;

• водні;

• лісові;

• фауністичні (мисливсько'рибальські);,

• природно'рекреаційні ресурси.

Іноді вчені окремо виділяють в якості компонентів ре'

сурсів просторові ресурси розміщення продуктивних сил,

кліматичні, геотермальні ресурси, енергетичні ресурси при'

ливів та відливів, ресурси атмосферного повітря тощо.

Природні ресурси оцінюються також за ознаками належ'

ності до ресурсної бази розвитку певних видів виробництв:

• промислові природні ресурси;

• сільськогосподарські природні ресурси;

• культурно'ландшафтні ресурси розвитку рекреаційної

галузі та просторового розміщення галузей соціальної

сфери.

• ресурси просторового розміщення галузей інфраструк'

тури (транспортних шляхів, ліній зв’язку тощо).

Природні ресурси оцінюються за ознаками вичерпності, за

якими вони поділяються на дві групи: вичерпні (більшість ре'

сурсів) та невичерпні, (тепло землі й сонця, енергія води та

вітру). Якщо ресурси можуть бути штучно або через природні

механізми відновлені, як–то: лісові насадження, фауністич'

ний світ, грунтовий покрив, водні ресурси тощо, вони вважа'

ються відновлюваними. Усі мінеральні ресурси вважаються

невідновлюваними. Усі природні ресурси оцінюються з різних

точок зору для з’ясування можливостей їх використання у ви'

робничій діяльності людей. Так, існують інженерно'техно'

логічна, економічна та екологічна (еколого'економічна) види

оцінки природних ресурсів. Інженерно'технологічна оцінка

330

Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà