Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

521

льне і супутникове телебачення), та, з іншого боку, — розширення ступеня доступ-

ності інформації для широких верств населення, а також наявність технічних засо-

бів, що дозволяють її одержувати.

Створення глобальної інформаційно-комунікативної мережі, яка є «становим

хребтом сучасної цивілізації» (Е. Сміт) і породила феномен І. с. вимагає постійних

зусиль, спрямованих на подолання своєрідного «інформаційного синдрому»,

пов’язаного з такими явищами, як диференціація суспільства, що тягне за собою не-

обхідність розвитку діалогу між управлінським апаратом і підлеглими; небезпека

виникнення інфократії (влади власників інформації); суперечність між універсаль-

ними завданнями демократії і потребами розвитку традиційного суспільства; труд-

нощі подолання дем. засобами монополії на інформацію, забезпечення контролю

суспільства за діяльністю засобів масової інформації і формування відповідального

законодавства.

І. с. за сучасних умов є одним з вирішальних чинників демократизації громад, життя

на внутрішньополітичному рівні розвитку держави, а також створення наднац. структур

на зовнішньополіт. рівні, що разом узяте значною мірою сприяє звуженню можливостей

збереження або формування владними засобами «закритого суспільства». (Друкується

за: О. П. Дубас.Політологічний енциклопедичний словник.)

Маргіналізація (від лат. marginalis — межа, узбіччя) — неповний, незавершений перехід люди-

ни в нове соціальне середовище, в якому вона втрачає попередні соціальні зв’язки й

не може повною мірою пристосуватися до нових умов життя. Відповідно маргіна-

лами вважаються соціальні верстви, які внаслідок різних змін у суспільстві, нестабі-

льності соціально-політ. відносин або нещасливих обставин в особистому житті ви-

ходять за межі тієї чи іншої соціальної спільноти й опиняються або на периферії

сусп. зв’язків, або ж на межі тієї чи тієї сталої соціальної групи. У сучас. світі маргі-

нальний статус став «нормою» існування значної кількості людей. Це пов’язано не

тільки з погіршенням соціально-екон. умов існування трудових верств населення, а

й з негативними наслідками швидкої урбанізації, масової міграції населення, інтен-

сивною взаємодією між носіями різнорідних етнокультурних і реліг. традицій, роз-

миванням вікових культурних бар’єрів. Статус маргіналії, як правило, асоціюється

із занепадом, депресією, відчаєм. Роздвоєння свідомості, втрата соціальних і політ.

орієнтирів, легкий перехід до агресії або апатії робить маргінала зручним об’єктом

для політ. маніпулювання.

Процес М. політично небезпечний, оскільки він сприяє створенню антигромад.

об’єднань із сумнівною системою цінностей. До того ж останнім часом у політиці

спостерігається поширення спроб маргінальних верств нав’язувати свою волю

суспільству, деструктивно впливати на владні структури, дестабілізувати соціально-

політ. ситуацію. (Друкується за: В. В. Мадіссон. Політологічний енциклопедичний

словник.)

Меритократія (від лат. meritus — гідний і грец. πρτοζ — влада; букв. — влада найбільш обдарова-

них) — одна з елітар-них концепцій у зах. політ. науці, в основу якої покладено принцип

індивід. заслуги у здійсненні політ. влади і соціального управління. Прибічники цієї

концепції виходять з того, що в умовах НТР, на відміну від «принципу приписування»,

на основі якого в минулому до влади приходили внаслідок шляхетного походження або

наявності капіталу, а також замість традиц. демократії — правління за допомогою орга-

нізованої більшості, — міг прийти М., тобто правління осіб, які мають особливі здібнос-

ті і чесноти, високі інтелектуальні якості та кваліфікацію, що відповідають потребам

НТР. Ідея М., на думку її прихильників, органічно виходить з класичного принципу лі-

бералізму — «рівності можливостей». Засновником концепції М. є англ. соціолог Міт-

чел Янг, який у формі технократ, утопії виклав її ідеї в книзі «Піднесення меритократії:

1870—2033» (1958). На думку М. Янга, капіталізм поступово трансформується в суспі-

Ф. М. Кирилюк

522

льство, в якому утвердиться принцип висування на керівні посади найбільш обдарова-

них і здіоних людей з усіх верств суспільства. М., як підкреслював М. Янг, з одного бо-

ку, буде вносити інтелектуальні засади в суспільство, а з іншого — сприяти розкриттю

природних обдарувань людей.

Ідеї М. Янга знайшли свій подальший розвиток в амер. і західноєвроп. соціол. та

політол. думці (Д. Белл, Дж. ГелбреЙт, З. Бжезінський, Р. Арон та ін.), особливо в

теорії постіндустр. суспільства, висунутій амер. соціологом, спеціалістом у галузі

історії політ. думки і соціального прогнозування Д. Беллом. Він підійшов до аналізу

суспільства крізь призму технології і знання. Згідно з теорією постіндустр. суспільс-

тва, весь сусп. розвиток поділяється на три етапи: доіндустріальне, індустріальне,

пос гіндус гріальне суспільство. Останнє становить нову соціальну систему, вільну

від соціальних антагонізмів і класової боротьби. У цій системі панування капіталіст.

корпорацій замінюється домінуванням науково-дослідних організацій і владою М.

Клас капіталістів зникає, а на його місце приходить нова правляча еліта, що володіг

високим рівнем освіти і знань. У постіндусгр. суспільстві конфлікт вияв-лясться в

боротьбі між знанням і некомпетентністю. Д. Белл писав, що суспільство, яке розви-

вається на основі тех. ефективності та наук. прогресу, з необхідністю набуває харак-

теру М. Він підкреслював, що «суспільство, яке не має своїх кращих лю дей на чолі

його провідних інститутів, є соціологічним і моральним абсурдом». V постіндустр.

суспільстві діє принцип «досягнення», тобто влада досягається завдяки особистим

чеснотам людей, їх високому рівню освіти і кваліфікації. У такому суспільстві, як

пише Д. Белл, «майже немаг вищих постів, доступних для тих, хто не має кваліфіка-

ції». Політик, з точки зору названого вченого, — це спеціаліст своєї справи, що во-

лодіє необхідними навичками управління суспільством, тому саме питання про за-

лучення широких мас населення до безпосередньої участі в здійсненні політики

позбавлене сенсу. Концепція М. виправдовує політ. і екон. привілеї «нової інтелек-

туальної еліти», яка, згідно з цією концепцією, робить найбільший внесок у добро-

бут усього суспільства. Однак, як відзначають автори концепції М., ця форма прав-

ління може також слугувати джерелом нових соціальних нерівностей у суспільстві.

(Друкується за: В. Г. Антоненко. Політологічний енциклопедичний словник.)

Постіндустріальне суспільство — стадія сусп. розвитку, що приходить (згідно із зх. соціолого-

політол. теорією) на зміну державно-монополіст. капіталізму, індустріальному сус-

пільству. З істор. Погляду, теорія П. с. є продовженням поширених у 60-і рр. конце-

пцій «індустріального суспільства» франц. соціолога Р. Дрона та «стадій економіч-

ного зростання» амер. соціолога У. Росту. Найвідоміші представники теорії П. с. у

СЩА З. Бжезінський, Д. Белл, А. Тофлер, у Франції — Ж. Фурастьє, А. Турен.

Вкладаючи дещо різний зміст у свої теорії, названі автори мають багато спільнот у

своїх підходах. У найзагальнішому, концептуальному плані теорія П. с. базується на

твердженні про зміну стадій розвитку суспільства залежно від різних технол. епох.

Всесвітня історія поділяється на три періоди: доіндустріальне (аграрне) суспільство,

індустріальне (промислово-корпоративне) суспільство, постіндустріальне (інтелек-

туально-технологічне) суспільство. Спільним у цих концепціях є твердження про те,

що під впливом технол. детермінізму в суспільстві послідовно панують первинна

сфера діяльності, тобто сільське госп-во; вторинна діяльність (тобто промисловість);

третинна — сфера послуг. В останній панівне місце належить науці та освіті. Ці ста-

дії розвитку мають певні форми соціальної організації: в аграрному суспільстві —

армія та церква; в індустріальному корпорації; у П. с. — університети. Кожна стадія

має також і специф. панівні верстви: в аграрному — феодали та представники церк-

ви; в індустріальному — бізнесмени; в П. с. — науковці, тобто технократична еліта.

До основних чинників, що визначають перехід від індустріального суспільства

до П. с, західні вчені відносять: перевагу сфери послуг над сферою виробництва;

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

523

зміни в соціальній структурі суспільства (класовий поділ поступається місцем про-

фесіоналізму); переміщення центру знань, що справляють вирішальний вплив па

політику; створення нової інтелектуальної технології, запровадження планування і

контролю над технол. змінами. Зокрема, автор концепції П. с. амер. соціолог Д. Белл

стверджує, що в П. с. виникає клас капіталістів, а його м місце посідає нова правля-

ча еліта, яка володіє високим рівнем освіти і знань, що стають визначальними з по-

гляду соціальної стратифікації. Отже, й осн. соціальний конфлікт у П. с. виявляється

не в боротьбі класів, а в боротьбі між знаннями і некомпетентністю.

Наприкінці 60-х рр. концепція П. с. була піддана різкій критиці з боку «нових

лівих», які вбачали в ній лиш ідеалізований варіант капіталіст. суспільства. У 80-ті

рр. серед прихильників теорії П. с. з’являються вчені, які здійснюють спробу обґру-

нтувати необхідність, доцільність і вчасність зміни терміна «постіндустріальне сус-

пільство» на термін «інформаційне суспільство» (Ж. Серван-Шрейдер, С. Маруда з

погляду авторів теорії «інформаційного суспільства» вироблення, розподіл та спо-

живання інформації з гол. сферою екон. діяльності суспільства. (Друкується за: О В.

Зайчук. Політологічний енциклопедичний словник.)

Прогнозування політичне (від грец. πρόγνωσις — передбачення) — а) процес розроблення нау-

ково обгрунтованого судження про можливий розвиток політ. подій, шляхи і строки

його здійснення; б) передбачення, здійснене на основі аналізу та зіставлення реаль-

них фактів, оцінки діючих у політиці сил. тенденцій їх взаємодії. Виділяють такі ти-

пи П. п.: наукові, нормат., інтервальні; короткочлені середньої тривалості, довго-

тривалі, мета П. п. — уникнути небажаного розвитку політ. подій; призвичаїтися до

неминучого; прискорити вірогідний розвиток конкретного явища в бажаному на-

прямі. Осн. принципи П. п.: системність, узгодженість, безперервність, версифіка-

ційність, альтернативність, рентабельність. П. п. здійснюється з метою: визначення

основних тенденцій у розвитку міжнар. відносин, передбачення розвитку політ.

конфліктів, підсумків виборчих кампаній, визначення популярності політ. партій,

громад. організацій, об’єднань, окремих лідерів, держ. та громад, діячів, можливих

наслідків певного політ. рішення тощо. Основні етапи здійснення П. п.: прогноз та

орієнтація; збір та обробка даних за базовою моделлю; побудова пошукової моделі;

оцінка достовірності і точності прогнозу; розробка рекомендацій. П. п. здійснюється

такими методами: статистика, екстраполяція, істор. аналогія, верифікація (перевірка

достовірних даних), іконічне (образне) моделювання, експертні оцінки, генерація

ідей, побудова сценаріїв, інтерв’ю. Основні функції П. п.: нормативна (коли в ході

прогнозу дотримуються певних показників, норм, намагаються реалізувати прогно-

стичну модель); орієнтувальна (виражається у визначенні суб’єктом управління

найреальніших і найоптимальніших напрямів діяльності та у вибірковому підході до

інформації); попереджувальна (йдеться про інформування органу управління стосо-

вно можливих і реальних відхилень об’єкта від прогностичної моделі). Інструмента-

рій П.п. складається з різноманітних видів анкетування, якісних та кількісних мето-

дів оцінки різноманітних даних опитування громад. думки, спец. систем

передбачення розвитку подій тощо. Складання прогнозів політичних є системою та-

ких поетапних дій: структурний аналіз відповідної політ. системи, окремих її ком-

понентів; визначення особливостей і характеру зв’язків і залежностей між ними; ви-

яв і визначення головних (домінуючих) тенденцій, напрямів розвитку діючих у

системі політ. процесів; екстраполяція окремих процесів щодо їх розвитку в майбу-

тньому; синтез і взаємодії розвитку окремих процесів; підготовка комплексного

прогнозу розвитку політ. системи суспільства, окремих її складових тощо. (Дру-

кується за: М. Ф. Головатий. Політологічний енциклопедичний словник.)

Прогностика — теорія розробки прогнозів, методологія і методика дослідження динаміки та пе-

рспектив розвитку різноманітних процесів і явищ. Поняття «прогностика» відрізня-

Ф. М. Кирилюк

524

ють від прогнозування «практики розробки прогнозів. Метою П. є розробка наук.

апарату мислення наук. обґрунтованості та ефективності прогнозів — ймовірних

суджень про перспективи майбутнього стану того чи іншого явища, або альтернати-

вні шляхи і строки їх досягнення. У П. виділяються два підходи в дослідженні май-

бутнього — пошуковий і нормативний. Пошуковий прогноз — це виявлення мож-

ливих станів явища в майбутньому і визначення через певну шкалу можливостей

рівня їх ймовірності. Нормативний прогноз — визначення шляхів і строків досяг-

нення можливих станів явища, що приймаються як мета. Методологія сучасної П.

виходить із базових уявлень про істор. процес як співіснування множинності істор.

часів, де мають місце як різкі прискорення процесів, зони надшвидких зрушень, так

і повільні істор. ритми, глибинна інерція інших процесів. Майбутнє реально вклю-

чає як те, що трапиться, зміниться, так і те, що залишиться незмінним або зміниться

мало. Тому особливе значення для прогност. мислення має аналіз взаємодії різних

ритмів, зіткнень нового і старого.

У рамках П. розроблені специф. дослідницькі процедури, методи прогнозування.

Використовуються загалом 150 різних техніко-метод. засобів, основні з яких є мето-

ди морфологічного аналізу («дерево і мережа цілей»), екстраполяція тенденцій, про-

ведення ігор, сценарний аналіз, моделювання і експертні оцінки. Найкращий ефект

дає поєднання річних методів. Структура сучасної прогност. діяльності включає ряд

послідовних процедур. Це насамперед: ретроспективний аналіз істор. інерцій і рит-

мів; дослідження тенденцій і побудова трендів; виявлення реально функціонуючих у

сусп. свідомості проектів майбутнього, які належать різним соціальним суб’єктам;

моделювання сценарного простору, опрацювання якомога більшої кількості можли-

вих сценаріїв розвитку подій; створення оптимізованого інтегрального проекту, щоб

знайти вихід на оптимальну або хоча б найменш небезпечну траєкторію розвитку;

моніторинг майбутнього через неперервний пошук і відстеження елементів майбут-

нього, Його боротьби зі старим; врахування реально існуючої «зони непередбачува-

ного» як відмова від претензій на тотальну прогнозованість майбутнього. (Дру-

кується за: Б. І. Кіпень. Політологічний енциклопедичний словник.)

Теорія хвиль демократизації — запропонована амер. політологом С. Хан-тінгтоном («Третя хвиля:

демократизація наприкінці XX століття», 1991), в якій відобразилась упевненість Заходу

в перемозі ліберальної демократії у світі. Головні положення Т. х. д. такі: перехід до де-

мократії є глобальним процесом; між національними переходами демократизаціями є

набагато більше спільного, ніж відмінного. На них значно більше впливають зовнішні

фактори, ніж внутрішні. Це виявляється в наявності синдрому наслідування, а також в

ефекті «снігової грудки»; за принципом два кроки вперед — крок назад. Відповідно до

підрахунків ученого, абсолютна кількість дем. держав зросла від нуля в 1828 р. до 59 у

1990 р.; демократія є самодостатньою цінністю і потреоою націй, а не тільки набором ін-

струментів для досягнення екон. дива; демократія може мати безліч форм реалізації, що

припускає, з одного боку, толерантність стосовно нових форм демократії, з іншого —

стимулює відновлення цінностей європ. лібералізму; демократизація не завершується у

ХХ ст. Третя хвиля демократизації, за Хантінгто-ном, почалася в середині 1970-х рр. і за

цей час кількість дем. держав зросла майже на 30, причому найвагоміша частина цього

приросту належить незахідним країнам; ця хвиля демократизації вже наповнюється ре-

версивними процесами, що може означати «третій відплив» демократизації (тобто кі-

нець третьої хвилі демократизації), що означає, згідно з прогнозом С. Хантінгтона, по-

яву в майбутньому четвертої і п’ятої хвиль демократизації; неминуче встановлення

демократії в різних її формах в усіх куточках світу. Перетворення, пов’язані з демокра-

тизацією, мають хвилеподібний характер і відбуваються у формі припливів та відпливів.

В той же час деякі західні політологи вважають, що таких хвиль існувало що-

найменше чотири (Ф. Шміттер); вже давно почалася четверта хвиля припливу (Ма-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

525

кфол) одночасно з хвилею відпливу (ознакою чого є поява авторитарних демокра-

тій). Інші дослідники підкреслюють умовність, довільність як періодизації демокра-

тизації, так і невизначеність самих понять цігї теорії. (Друкується за: М. В. Шапова-

ленко. Політологічний енциклопедичний словник.)

Технократія (від грец. τεχνη — мистецтво, ремесло, майстерність і πρτοζ — влада) — влада

тех. фахівців (технократів), а також ідейно-теор. обґрунтування цієї влади, тип полі-

тичного режиму, в якому технократи посідають домінуюче становище. Ідея особли-

вого значення в житті суспільства людей тех. знання, фахівців була виразно сфор-

мульована А. Сен-Симоном. Вона знайшла ґрунтовну розробку в контексті теорії

індустріалізації суспільства у зв’язку з проблемою раціоналізації соціуму (М. Ве-

бер). У працях амер. соціолога Т. Бунд Веблсна, зокрема «Інженери і система цін»

(1921), обґрунтовується центр. теза технократ. доктрини — розвиток економіки,

технології має випереджати еволюцію інших соціальних інститутів, технократи (всі

фахівці наук.-тех. процесу) є авангардною сусп. верствою, носіями за-гальносусп.

інтересу. Ця теза визначила головні концепти сучас. теорії індустріального та пост-

індустпіального суспільства, його новітні модифікації (Дж. Гелбрейт, Д. Белл, У.

Ростоу, О. Тоффлчр). Центральне місце в концепції Т. посідає ідея про владу, засно-

вану на знаннях, компетентності, професіоналізмі, про можливість заміни політ. рі-

шень наук.-тех. рішеннями. На думку Дж. Гелбрейта, до влади, до процесу прийнят-

тя політ. рішень має бути залучена вся техноструктура суспільства. Відображаючи

одну з визначальних тенденцій сусп. прогресу — зростаюче значення наук.-тех. і

технол. чинників —технократ, доктрина з часом дедалі більше набирає політ. спря-

мування. Зусиллями А. Берла, А. Фріша, Дж. Гелбрейта положення про технократів

як «клас управляючих», соціальну еліту (Р. Міллс) перетворилося на визначальну

рису характеристики сусп. ладу, життєдіяльність якого визначається «високими

технологіями», складними комп’ютерними системами, інформатикою, телемехані-

кою тощо. На думку представників неотехнократизму, «соціальний інтелект», уосо-

блений у досягненнях НТП, здатний розв’язати всі нагальні сусп. проблеми, здійс-

нити гуманізовану калькулюючу експертизу політ. рішень та їх соціальних

наслідків. Оскільки поч. 80-х рр. знаменував собою активізацію технократ. ідей у

зв’язку з появою нової комп’ютерної техніки, це сприяло виникненню концепцій

інформаційного і техногенного суспільства.

Абсолютизація і фетишизація наук.-тех. чинників та їх суб’єктів притаманні

технократичному стилю мислення, наділяють його рисами відвертого утопізму, що є

об’єктом гострої критики численних опонентів Т. (неомарксизм, франкфуртська

школа, «еколопсти», «новий гума нізм»). Вони, зокрема, фіксують факт ви никнення

технобюрократії, звертають увагу на посилення мілітаристського сектора технологі-

чної та виробничої бази суспільства, констатують появу нового («технологічного»,

«інформаційного») відчуження людей. Як зазначає О. Тоффлер («Зсув влади: Знан-

ня, багатство і насильство на порозі XXI століття», 1990), високотехнологічні, нау-

комісткі виробництва не є панацеєю від суспільних бід. Технол. оптимізм, прита-

манний технократизму, має бути виваженим, враховувати весь спектр факторів

сусп. розвитку, всі чинники життєдіяльності людини. Тим більше, що за нинішніх

умов у сферу тех. раціональності все більше проникають неспеціалісти — соціоло-

ги, політики, біологи, екологи, котрі рознінчуюгь міф про незалежність тех. розвит-

ку від загальносоціального поступу. (Друкується за: В. С. Пазенюк. Політологічний

енциклопедичний словник.)

Управління політичне — вплив суб’єкта політики на політичну ситуацію з метою забезпечення

своїх інтересів; основна ланка будь-якої політ. системи, спрямована на здійснення політ.

влади. Для забезпечення У. п., адекватного потребам суспільства, недостатньо мати вла-

ду, надзвичайно важливим є вміння скористатися нею. Це вміння полягає у приведенні

Ф. М. Кирилюк

526

політ. відносин відповідно до об’єктивних закономірностей соціального прогресу, а та-

кож в умінні керуватися ними в процесі управлінської діяльності. Забезпечення науко-

вості У. п. досягається також використанням теоретично обгрунтованих принципів. Як

вихідний виступ, принцип пріоритетності політики стосовно економіки й духовного

життя суспільства. Політика як концентрований вираз усіх зв’язків у суспільстві не ви-

ключає наявності осн. причинно-наслідкової залежності, котра відображає своєрідність

соціального цілого на кожному конкретному етапі сусп. розвитку.

Зазначена залежність виявляється в принципі «основної ланки», який допомагає

суб’єкту політ. управління розрізняти управлінські завдання відповідно до значущос-

ті, послідовності розв’язання, ролі в досягненні мети, способів і часу реалізації. Якщо

ж суб’єкт не здатний відрізнити суттєве від несуттєвого, виділити ланку першочерго-

вого значення, тоді йому доведеться йти найменш економічним шляхом — шукати

правильне управлінське рішення методом проб і помилок. Простежити механізм

впливу основної ланки на всі інші зв’язки і опосередковані впливи можна лише за

умови, якщо суб’єкт спирається у своїй діяльності на принцип зворотного зв’язку. Для

прийняття науково обґрунтованого управлінського рішення йому завжди потрібна ін-

формація про стан суб’єкта політики й про середовище, в якому він функціонує. На

підставі такої інформації суб’єкт і приймає управлінське рішення. Принцип зворотно-

го зв’язку вказує на джерело діяльності суб’єкта, оскільки осн. ідея зворотного зв’язку

полягає в тому, щоб використати відхилення суб’єкта політики від заданого стану зад-

ля формування управлінського впливу. Тим самим він керується принципом поєднан-

ня кінцевої мети розвитку з поточними завданнями. Не протиставляючи і не здійсню-

ючи їх, він вбачає у вирішенні поточних завдань засіб досягнення кінцевих

результатів. Цей принцип передбачає, з одного боку, гнучкість при виборі засобів до-

сягнення кінцевої мети, а з іншого — чіткість кінцевої мети. Дотримання його дає

змогу, з одного боку, запобігати невиправданій погоні за проміжними результатами і

втраті головною — кінцевих результатів, а з іншого упускати ті чи інші необхідні

проміжні ланки, підриваючи цим самим зусилля багатьох людей І, як наслідок, не до-

сягати поставленої мети. У процесі руху до поставленої мети суб’єкт управління керу-

ється принципом наступності. З позицій цього принципу соціальний прогрес — це ряд

послідовних етапів, де кожен наступний спирається на досягнення попереднього, стає

щаблем сходження до вищого, більш досконалого. Він вказує на закономірний зв’язок

між старим і новим, а також відображає характер зв’язку між ними. Становлення но-

вого відбувається не шляхом руйнації, відкидання попереднього, а через його викори-

стання. Щоб У. п. було дійсно науковим, суб’єкт повинен керуватися старим і новим

не кожним окремо, а поєднуючи їх.

Ще однією складовою наук. управління є розумне використання методів управ-

ління. Оскільки вони зумовлюються потребами людей, першим кроком суб’єкта при

визначенні цілей розвитку стає їх пізнання. Отже, вибір напрямів практичної діяль-

ності залежить не від особистих задумів політиків, а від людських потреб. Потреби

виступають у ролі єднальної ланки між законами розвитку суспільства й діяльністю

людей. Без знання такої залежності людина не може бути справжнім політиком.

Головне призначення У. п. в сучасних умовах соціально-політ. розвитку полягає

в необхідності подолання елементів стихійності суспільного розвитку, підвищення

його цілеспрямованості й прискорення процесу вдосконалення суспільного життя.

(Друкується за: С. С. Андреєв. Політологічний енциклопедичний словник.)

Футурологія (від лат. futurum — майбутнє і грец. λόγος слово, поняття, учення) — царина тео-

ретико-практ. знання, спрямованого на аналіз перспектив істор. життя людини і

людства. Концептуалізуючи свою методологію відповідно до предмета (досліджен-

ня майбутнього), Ф. розробляє й застосовує різноманітні методи і принципи аналізу

соціально-істор., скоп., політ., ідейних, технол., реліг. та ін. тенденцій і вірогідних

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

527

наслідків їх реалізації з метою передбачення і прогнозування подій, перетворень,

катаклізмів; змін, здатних радикально (позитивно чи негативно) вплинути на умови

життя людини і на стабільність (нестабільність) існуючих сусп. форм; моделювання

певного образу майбутнього — як альтернативи теперішньому і основи практ. дія-

льності. Як наук. напрям синтетичного і «наскрізного» характеру Ф. спирається на

весь спектр природничо-наукового й гуманітарного знання. Для Ф. однаково важли-

ві як ідеї сучас. космології, математики, кібернетики, так і лінгвістики, політології,

технології та інших наук. У конструкціях, що торкаються загальносвітового, плане-

тарного розвитку і долі, сенсу, «кінця» історії, Ф. перехрещується з філософією іс-

торії та комплексом світоглядних і життєсенсових проблем.

Термін «футурологія» запропонував у 1943 р. нім. соціолог О. Флехтрейм для назви

«філософії майбутнього» — науки, вільної від будь-яких ідеол. поглядів і соціально-

утопічних доктрин. У 60-ті рр. цей термін поширився у значенні «історії майбутнього» і

«науки про майбутнє». У цей же час у працях «Комісії 2000 року» при Американській

академії мистецтв і наук (під головуванням Д. Белла), в доповідях Римського клубу Ф.

оформляється як спец. науковий напрям. Футурологічним прогнозам 60-х — поч. 70-х

рр. властиве глибоке самоусвідомлення катастрофічності сучас. цивілізації (глобальні

проблеми, руйнівний вплив на людину техногенного суспільства. небезпека ядерної вій-

ни та ін.). Водночас Ф. цього періоду відображала наявність стану фрустрації (краху всіх

надій і віри в майбутнє, страху перед майбутнім, котрий за умов швидкозміни (модифі-

кації) суспільства стає феноменом повсякденна і в умовах панування якого людині все

важче адаптуватись до соціальної реальності (О. Тофлер, «футурошок», 1970). Наприкі-

нці 70-х — у 80-х рр. Ф. зосереджує увагу переважно на екол. проблемах; розробляють-

ся концепції та моделі стабільного розвитку людства, «нового світового порядку».

постіндустріального й інформ. суспільства. У першій пол. 90-х рр. Ф. набула яскраво

вираженої філос.-істор. і соціальної орієнтованості. Останнє викликане тим, що філосо-

фія політики в сучас. світі репрезентує найактуальніші проблеми. У 1990 р. Ф. Фукуяма

висунув ідею «кінця історії» — як майбутнього історії. Затишшя внаслідок переваги лі-

беральної демократії на геополіт. просторі планети. 1994 р. С. Хантінгтон передбачив

«реванш Бога»: після руйнації двополюсного світу на людство чекає загострення супе-

речностей і ймовірне зіткнення між цивілізаціями, які консолідуються довкола традиц.

релігій. Останні прогнози можна розцінювати як різновид «прогнозів-провокацій»,

«прогнозів-розвідників», адресованих насамперед посттоталітарним країнам для стиму-

лювання в них самопізнання й виявлення існуючих установок на майбутнє. (Друкується

за: В. В. Багінський. Політологічний енциклопедичний словник.)

Цивілізація (від лат. civilis — громадянський) — форма спільного життя людей, якій властиве відтво-

рення власної матер. і соціально-політ. структури відносин на основі пріоритету прита-

манних їй духовних норм, цінностей, ідеалів і життєвих цілей. Поняття Ц. включене в тер-

мінологію багатьох наук, оскільки воно наділене широким полісемантичним змістом, що в

різних теор. контекстах визначається як: етап, стадія, цикл, віха, рівень розвитку історії чи

суспільства; якісний перехід від «передісторії» (варварства) до історії; локальна культура

чи локально-іcтор. тип; у зіставленні з культурою — як тотожність, самоусвідомлення

культури, її заперечення, вища, практично втілена культура; соціалізація світових релігій;

якісна різноспрямованість, «роза вітрів» світу (Захід-Схід, Північ-Південь); технологічно

вищий етап виробництва; норма, норматив і етикет поведінки та ін. Інваріантними в історії

поняття «цивілізація» (виникнення категоріального статусу фіксується в період кризи

Римської імперії) є дихотомії «цивілізація—варварство», «цивілізація (з акцентом на само-

збереження соціуму) — культура (з акцентом на розвиток соціуму)». Термінологічно по-

няття «цивілізація» стало використовуватись у ХVIII ст. й мало неоднозначний зміст: для

німецького романтизму Ц. уособлювала представників консервативної аристократії, яка

критикувалася з боку «культури» як втілення свободи й незалежності; для французьких

Ф. М. Кирилюк

528

просвітителів Ц. була ідеалом суспільства, заснованого на засадах розуму і справедливості.

Концептуалізація поняття «цивілізація» в соціальній філософії і філософії політики почи-

нається з Т. Гоббса, коли Ц. починає розумітись як процес руху від «природного стану» до

«суспільного стану», в якому громадяни набувають статусу правової особи, а суспільство

формується па основі згоди всіх громадян (договір, консенсус). Найпослідовніше в ХІХ ст.

ідеї Т. Гоббса розвинув Р. Дж. Коллінгвуд, котрий доводив, що Ц. становить процес не-

скінченного наближення до ідеального стану (суспільства громадян, що вільно самовизна-

чаються) і віддалення від іншого ідеального стану, який заперечує вищезазначений (вар-

варства — несоціальної спільноти). Дихотомія «цивілізація — культура» була покладена в

основу концепцій М. Данилевського (ідея слов’янського месіанства як результат зміни

культури історичних типів) і О. Шпенглера (передбачення загибелі західних цивілізації як

закономірного наслідку органічних циклів еволюції будь-якої культури — від сходження

(власне культури) до етапу її падіння (цивілізації). У концепції А. Тойпбі історія постає як

«культурно-історична монадологія», тобто як локальні, ізольовані й самозамкнені цивілі-

зації, вищі цінності для яких створюються світовими релігіями.

Вітчизняна соціально-філос. і соціально-політ. думка тривалий час керувалась

поняттям «суспільно-економічна формація», яке втілилось у поняття «цивілізація» й

зображувало історію як єдиний, монологічний, прогресивний процес. Поняття Ц.

дозволяє розуміти історію як поліфонічний, багатомірний процес, у якому відбува-

ється діалог між різними Ц. і культурами. З погляду ж потреб аналізу внутр. про-

блем розвитку тієї чи іншої спільноти поняття «цивілізація» задає гуманістичний,

ціннісний імператив і дає змогу орієнтуватися на рух до певних моральних (а разом

з ними — політичних, соціальних та ін.) цілей. (Друкується за: В. В. Багінський.

Політологічний енциклопедичний словник.)

Питання до дискусії:

1. Які основні чинники появи технократичних теорії?

2. Сутність концептуальних засад технократично-сцієнтичних концепцій політичного

розвитку.

3. В чому сутність техніцистсько-сцієнтичних концепцій і радикальних концепцій в аме-

риканській політичній думці міжвоєнного періоду (Т. Веблен, У. Ліппман, Ф. Тейлор, Г.

Скотт, Д. Бернхем, Р. Паунд та ін.)?

4. Чим відрізняються американські технократично-сцієнтичні теорії післявоєнного пері-

оду (Д. Белл, СЛіпсет, У. Ростоу та ін.) від своїх попередників?

Теми рефератів, контрольних, кваліфікаційних

та магістерських робіт

1. Теоретико-методологічні засади технократично-сцієнтичних концепцій політичного

розвитку.

2. Про працю Т. Веблена «Теория праздного класса».

3. Науковий менеджмент Ф. Тейлора.

4. Технократична теорія політичного розвитку Г. Скотта.

5. Дж. Бернхем про «цивілізацію менеджерів».

6. Право як соціальна інженерія Р. Паунда.

7. Сутність концепції «деідеологізації політики» С. Ліпсета, Р. Дарендорфа, Р. Нісбета.

8. Теорія «стадій росту» У. Ростоу.

9. Концепції перевтілення індустріального суспільства в «інтегроване».

10. Сутність теорії інформаційного суспільства.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

529

Завдання для самостійноїроботи

1. Розробіть типологію технократично-сцієнтичних концепцій політичного розвитку в

ХІХ—ХХ ст.

2. Обґрунтуйте спільне і особливе в технократично-сцієнтичних концепціях політичного

розвитку ХІХ—ХХ ст.

Питання до заліку

1. Загальна характеристика розвитку технократично-сцієнтичних концепцій політичного

розвитку.

2. Сутність концепції «індустріального» і «постіндустріального» суспільств.

3. Сутність концепції «інформаційного суспільства».

Питання до іспиту

1. Становлення і розвиток технократично-сцієнтичних концепцій політичного розвитку в

ХІХ—ХХ ст.

2. Сутність технократичних теорій Т. Веблена та Дж. Гелбрейта.

3. Теорія «індустріального» та «постіндустріального» суспільств Д. Белла.

4. Постіндустріальна прогностика Е. Тоффлера.

5. Концепції «інформаційного суспільства» Й. Масуди і М. Кастельса.

Рекомендована література

1. Белл Д. Социальные рамки информационного общества // Новая технократическая

волна на Западе. / Сост. и вступ. статья П. С. Гуревича. — М., 1986.

2. Брижко В. М., Гальченко О. М., Цимбалюк B. C., Орехов О. А., Чорнобров A. M.

Інформаційне суспільство: Дефініції: людина, її права, інформація... — К., 2002.

3. Вершинин М. С. Политическая коммуникация в информационном обществе. — СПб., 2001.

4. Винарик Л. С., Щедрин А. Н., Васильєва Н. Ф. Вхождение Украины в информационное

общество. — Донецк, 2001.

5. Иноземцев В. Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия,

перспективы: Учеб. пособие. — М., 2000.

6. Информационная эпоха: экономика, общество и культура: Пер. с англ. — М., 2000.

7. Масуда Й. Компютопія // Філософська і соціологічна думка. — 1993. — № 6.

8. Мелюхин И. С. Информационное общество: истоки, проблемы, тенденции развития. —

М., 1999.

9. Пахомов Ю., Крымский С., Павленко Ю. Пути и перепутья современной цивилизации.

— К., 1998.

10. Тоффлер Э. Футурошок. — М., Лань, 1997.

11. Тоффлер О. Раса, власть и культура / Новая технократическая волна на Западе. — М.:

Прогресс, 1986.

12. Тоффлер Э. Метаморфозы власти. — М, — «ACT», 2003.

13. Тоффлер Э. Третя Хвиля: Пер. з англ. — К., 2000.

14. Чернов А. А. Становление глобального информационного общества: проблемы и пер-

спективы. — М., 2003.

15. Шевчук О. Б., Голобуцький О. П. E-Ukraine. Інформаційне суспільство: бути чи не бу-

ти. — К., 2001.

ТЕМА 10

ТЕОРІЇ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ПОЛІТИКИ

1. Концепція світової першості Збігнєва Бжезінського.

2. Геополітична компаративістика Стейна Роккана.

1. КОНЦЕПЦІЯ СВІТОВОЇ ПЕРШОСТІ З. БЖЕЗІНСЬКОГО

Сьогодні очевидно, що США залишається найпотужнішою, найвпливовішою

державою світу. США практично одразу з появою на міжнародній арені поставили

себе в управлінську позицію до інших.

У чому успіх? Які стратегічні імперативи США? На ці питання дає відповідь

Збігнєв Бжезінський. Світова першість не може бути випадковим явищем, збігом

обставин. За такою могутністю завжди повинен стояти потужний інтелект багатьох

людей, що в сумі дає такий значний результат. Бжезінський відомий своєю повагою

до української державності і своїм ворожим ставленням до СРСР. У Росії ж Бжезін-

ського оцінюють не дуже схвально. Його розцінюють як ідеолога американського

експансіонізму. Те, що його одні сприймають як генія, а інші — як ворога може

вказувати лише на його неординарність і блискучий розум.

ДОВІДКА

Американець польського походження Збігнєв Бжезінський народився 28 березня

1928 р. у Варшаві в сім’ї дипломата. У 1938 р. Бжезінський старший був призначений

на нову посаду в польському консульстві в Монреалі. У зв’язку з цим сім’я переїхала

до Канади, де й залишилася після приходу до влади в Польщі комуністів.

Збігнєв Бжезінський вчився в Монреальському університеті Макгіла, який закін-

чив у 1949 р., потім, у 1953 р., отримав ступінь доктора філософії в Гарвардському

університеті і залишився викладати міжнародні відносини в університетському

Центрі російських досліджень. У 1958 р. Бжезінський отримав американське грома-

дянство. У 1962 р. він став професором Колумбійського університету в Нью-Йорку,

де він був вибраний першим директором Інституту з питань комунізму.

Активний демократ, він був радником із зовнішньої політики і національної без-

пеки в передвиборних кампаніях Джона Кеннеді і Х’юберта Хамфрі, а також в адміні-

страції Ліндона Джонсона. На початку війни у В’єтнамі Бжезінський, відомий своєю

непримиренністю по відношенню до СРСР, активно захищав політику бомбарду-

вання В’єтнаму, що проводилося США. Проте в кінці 60-х років він змінив свою пози-

цію і наполягав на мирних угодах з Радянським Союзом. Бжезінський брав участь у

створенні і в 1973 р. очолив Тристоронню комісію — приватну організацію, що

об’єднувала американських, японських і західноєвропейських політичних лідерів,

створену з метою сумісного рішення загальних економічних проблем. Саме в цей

час він познайомився з Джиммі Картером. Згодом Бжезінський як радник з питань

зовнішньої політики приєднався до передвиборної кампанії Картера, що мав намір у

1976 р. стати президентом США.

У роки правління Картера (1977—1980) Бжезінський обіймав посаду радника пре-

зидента з національної безпеки. Його протистояння Радянському Союзу посилюва-

лося, він захищав політику жорстких заходів відносно СРСР, хоча виступав за зме-

ншення напруженості між США і комуністичними країнами. Бжезінський заперечував

як проти боротьби з дисидентами в самому Радянському Союзі, так і проти участі

радянських озброєних сил у військових діях за кордоном, особливо в Африці і Афгані-

стані. Він відігравав провідну роль у вирішенні й інших зовнішньополітичних завдань

адміністрації Картера. Наприклад, Бжезінський наполягав, що Сполученим Штатам

слід поліпшувати взаємостосунки з країнами «третього світу», з тими державами,

що розвиваються і що володіють значними запасами природних ресурсів і великим