Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

381

ДОВІДКА

Девід Аптер народився в 1924 р. Його перу належать такі праці: «Політична наука:

нові спрямування», «Компаративна політика» (1996).

Методологія компаративістської політології. Для Аптера існуюча порівняль-

на політологія не була чимось новим. Він бачив, що порівняльні дослідження, по-

чинаючи з найперших своїх досвідів, поєднували ідеї політичної філософії і полі-

тичної теорії з емпіричними подіями і явищами.

Первісні акценти робилися на проблемах влади з метою визначити, яке значення

мають розходження в устрої влади — влади не в загальному плані, а організованої

в політичні системи на національному і субнаціональному рівнях. Пояснення зна-

чення розходжень у використанні і розподілі влади в різних політичних системах

— загальна задача, що лежить в основі різноманітних підходів до порівняльної по-

літології.

Сучасні концепції розвитку компаративної (порівняльної) науки не обмежують-

ся феноменологічним описом чи порівнянням окремих напрямків історичного про-

цесу становлення науки. Здебільшого вони йдуть багато далі простого з’ясування

співвідношень прогресу і регресу, а також інших напрямків розвитку. У центрі ува-

ги ставляться питання про внутрішні і зовнішні фактори, що детермінують спрямо-

ваність історичного розвитку. Серед цих концепцій належне місце займають дослі-

дження Аптера, які викладені в його праці «Comparative Politics, Old and New // The

Handbook of Political science», 1996.

Підхід Д. Аптера до аналізу спрямованості розвитку сфери теорії і методології

компаративної науки визначається такими особливостями.

По-перше, поступальний характер розвитку компаративістики теоретик розкри-

ває не з позиції визначення тенденції руху в напрямі прогресу чи регресу, а в кон-

тексті виявлення циклічності самого процесу.

По-друге, значний акцент Аптером зроблений не стільки на суб’єктивних, скіль-

ки на об’єктивних факторах розвитку компаративної науки, і, насамперед, на впли-

ві конкретно-історичних умов розвитку.

По-третє, всебічність аналізу забезпечується за рахунок виявлення філософсь-

ких, теоретичних та історичних коренів провідних компаративних теоретичних

підходів, а також їхнього взаємозв’язку з теоретико-методологічними підходами

інших соціальних наук.

По-четверте, у фокусі уваги Аптера не стільки сфера теорії й методології ком-

паративної науки, скільки сфера проблематики компаративного аналізу.

По-п’яте, глибина аналізу забезпечується за допомогою розкриття наступності в

рамках кожного циклу розвитку, пов’язаної з переносом деяких провідних теорети-

чних і методологічних відкриттів попередніх періодів у нову якість.

По-шосте, в узагальненнях Аптера персоніфікація є невід’ємною частиною ана-

лізу і супроводжує типологію шкіл, установлених теоретиком у рамках досліджу-

ваних ним компаративних підходів.

Основні напрями розвитку компаративної науки Аптер характеризує, спираю-

чись на всебічний аналіз трьох провідних компаративних підходів, до яких він від-

носить інституціоналізм, девелопменталізм і неоінституціоналізм.

Інституціональний підхід відрізняє концентрація уваги на дослідженні механіз-

мів функціонування політичних систем через вивчення структури і характеру фун-

Ф. М. Кирилюк382

кціонування систем державного керування різних країн. Дуже характерно, що Ап-

тер визначає інституціоналізм як фундамент компаративної політичної науки. Даю-

чи таке визначення інституціоналізму, Аптер підкреслює, що його відмітною рисою

є акцент на компаративному дослідженні правових баз і конституцій різних країн,

механізмів реалізації державної влади, суверенітету, юрисдикції, правових і зако-

нодавчих інструментів у всім різноманітті їхніх форм.

Аптер вказує, що сферу проблематики інституціоналізму визначають дві ключо-

ві теми: розмаїтість форм розподілу влади (інститути влади) і механізми дії демок-

ратії (інститути демократії). Таким чином, інституціональний компаративний ана-

ліз містить, з одного боку, дослідження проблем розподілу влади на всіх рівнях

взаємин: нація — держава, центральні — місцеві органи влади, адміністрація —

бюрократичний апарат і т. д. З іншого боку, в рамках інституціонального підходу

детально досліджуються механізми й інструменти демократії. Коло досліджуваних

проблем складають такі ключові питання, як держава й органи державного керу-

вання, конституції і їхні виправлення, права та їхні гарантії, унітарні та федеральні

системи, централізація й децентралізація, регіоналізм і легалізм, питання представ-

ництва в органах державної влади й керування, механізми та процедури обговорен-

ня законопроектів, включаючи процедури голосування і їхнього прийняття, роль

відповідних комітетів, роль суспільної думки й преси та ін.

Домінуючий вплив інституціонального підходу Аптер позначає як окремий пе-

ріод у розвитку компаративної науки. Початкові межі цього періоду розмиті і точно

не визначені. Установлюється лише історичний взаємозв’язок інституціоналізма з

політичною філософією, правом і історичною наукою, як основними джерелами ін-

ституціонального підходу в компаративних дослідженнях. Верхня межа впливу ін-

ституціоналізму в історії компаративістики визначений в Аптера часом закінчення

Другої світової війни. Взаємозв’язок з політичною філософією, правом і історич-

ною наукою, по зауваженню Аптера, знайшов свій прояв у формі двох різних під-

ходів у рамках інституціоналізму в цілому: континентальної й англо-саксонської

традицій в інституціональному аналізі.

Континентальна традиція відрізнялася більш тісним зв’язком з Римським пра-

вом і його традицією природного права. Відповідно до континентальної традиції

демократія трактувалася як результат специфічних конфліктів релігійних і держав-

них інститутів влади.

Разом з тим у компаративній політичній науці затвердилася англо-саксонська

традиція інституціонального аналізу, заснована на історичному конституціоналізмі.

У рамках цієї традиції історія демократії і демократичних інститутів влади тракту-

валася як результат еволюції специфічних форм влади в напрямі твердження пар-

ламентаризму і його конституціонального закріплення. Англо-саксонська традиція

інституціонального компаративного аналізу припускала дослідження еволюції де-

мократії, а сама демократія розумілася, як інструмент морального удосконалювання

людини.

Таким чином, Аптер дотримується точки зору, що вже в рамках інституціональ-

ного підходу намітилася тенденція до виникнення нового розуміння інститутів вла-

ди, що увага акцентується на соціально-політичних, а не тільки інституціональних

аспектах суспільного розвитку. Теоретик уточнює, що інституціоналізм ніколи не

був орієнтований на обмеження поля дослідження вивченням лише механізмів

державного керування. До сфери інституціонального аналізу органічною частиною

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

383

входили питання інституціоналізації демократичних принципів, втілення в соціумі

цінностей, норм і принципів демократії.

Оцінюючи конкретно-історичні умови і соціально-економічні фактори розвитку

компаративної науки в першій половині XX ст., Аптер констатує зростаючий вплив

політичної економії на характер інституціональних компаративних досліджень. У

цей період сфера інституціональної проблематики доповнюється такими питання-

ми, як роль уряду у вирішенні проблем безробіття, його взаємодія зі сферою бізне-

су в вирішенні соціальних проблем, взаємодія з політичними рухами протесту, так-

тична лінія уряду у відношенні неінституціональних методів і принципів таких

рухів, роль держави в розробці фіскальних і монетарних інститутів, визначенні від-

повідного політичного курсу і т. п.

Слабкою ланкою інституціоналізму Аптер вважає невідповідність теорії прак-

тиці. Він бачить у цьому одну з причин неминучого відходу від інституціональних

класичних традицій і звертання дослідників до пошуку інших підходів. У своїх не-

гативних оцінках Аптер спирається на аналіз негативного досвіду встановлення

демократичних інститутів і конституціональних основ демократії в ряді країн у пе-

ріоди після Першої і Другої світових воєн, що супроводжувалися розпадом світо-

вих імперій. Історична практика продемонструвала недостатню дієвість інституціо-

нального соціального інжиніринга, що зробило необхідним, підкреслює Аптер,

посилення уваги до психологічних, економічних, соціальних та організаційних фа-

кторів, що знаходилися здебільшого за рамками традиційного інституціонального

компаративного аналізу.

Теорія девелопменталізму. Історична логіка, відзначає Аптер, привела компа-

ративну науку до девелопменталізму (Developmentalism) — нового підходу в ком-

паративному аналізі, що затвердився в період з 50-х по 70-і роки XX ст. «Нова»

компаративна політична наука була орієнтована на вивчення проблем зростання і

розвитку. Девелопменталізм містив у собі сукупність основних теорій соціальних

змін. Як «нова» компаративна наука, політичний і економічний девелопменталізм

робив акцент не стільки на технологіях державного керування, скільки на аналізі

процесів соціальних змін (Social Changes), спираючись при цьому на цілий ряд ін-

ших дисциплін, представлених у сучасній системі соціальних наук.

Післявоєнний період, що характеризувався розгортанням холодної війни, проце-

сами деколонізації в країнах третього світу, зумовив, за Аптером, ефект політизації

компаративної науки, як області наукових досліджень. Однією з важливих політич-

них проблем цього періоду став пошук способів з’єднання процесу деколонізації з

передачею влади демократичним шляхом і каналізації націоналізму в конструктив-

не русло — на створення «нових» націй. Аптер констатує існування двох різних

концепцій рішення цієї проблеми. Відповідно до першого підходу передбачалося,

що інструментами створення держави, що розвивається як позитивна девелопмен-

тальна держава, могли б стати інститути демократії. Ринок і демократія могли б

конституювати збалансований характер рухові держави цим шляхом. З погляду ін-

шого підходу, така фаза розвитку насправді мала неоімперіалістичну, гегемоністсь-

ку природу, що підмінювала політичний контроль економічним.

У чомусь така диференціація в розумінні перспективних шляхів демократизації

країн, що розвиваються, знайшла відображення у виникненні в рамках девелопмен-

талізму двох альтернативних підходів. Один з них — теорія модернізації

(Modernization theories), другий — теорія зумовленості (Dependency theories). У те-

Ф. М. Кирилюк384

орії модернізації втілилися традиції Макса Вебера. До цього напряму Аптер відно-

сить таких дослідників, як Габріель Алмонд, Самюель Хантінгтон, Люсіан Пай,

Майрон Вайнер, Леонард Біндер, Едвард Шілс, Толкотт Парсонс та ін.

Теорія зумовленості, що мала, як вважає Аптер, загальні корені з ідеями К. Мар-

кса, об’єднала теоретиків різного наукового профілю: економістів Поля Бейрона й

Андре Ґундара Франка, істориків Перрі Андерсона і Еріка Хобсбаума, представни-

ків політичної науки Гейвіна Кітчінга, Коліна Лейса, Бенедікта Андерсона та ін.

Для більшості представників першої групи дослідників легітимною формулою

незалежності країн, що розвиваються, була схема: «деколонізація + зростання + де-

мократизація». Представники другої групи кваліфікували її як стратегію гегемонії і

тиску.

Ідентифікувавши дві протилежні тенденції в розвитку девелопменталізму як но-

вого компаративного підходу Аптер визначає суть розходжень їхньої теоретичної і

методологічної бази. Теорія модернізації спиралася на теорію рівноваги й орієнту-

вала дослідників на розробку всіх питань у контексті ліберального капіталізму, як

основи демократії. Прихильники теорії модернізації наголошували на вивченні

процесу створення інститутів демократії в контексті економічного зростання. Опо-

ненти ж дотримувалися теорії конфлікту і свої розробки вели в контексті ідей соці-

алізму як основи демократії. Прихильники теорії зумовленості робили особливий

акцент на протиріччях зростання при капіталізмі.

Обидві теорії стали основою для розробки і реалізації великих програм компа-

ративних досліджень. Компаративна наука стала менш євроцентричною, більш орі-

єнтованою на розгляд проблем будівництва демократії в країнах третього світу. За-

гальним для обох підходів була опора на девелопментальні принципи політичної

економії, особливо при аналізі проблем розвитку індустріальних країн (метрополій)

і країн третього світу (периферії). У цьому Аптер бачить деяку однобічність і того й

іншого підходів. Розходження ж і специфіка кожного підходу укладалися лише в

тому, що розробки в рамках теорії модернізації елімінували, применшували роль

держави, як агента політики, їхні опоненти, навпаки, бачили державу лише в ролі

представника інтересів пануючого класу.

У сфері методології співвідношення двох підходів також було відношенням

протилежностей. Ось тут антагонізм обох теорій виявився в розбіжності двох ком-

паративних методологій: функціоналізму як основи теорії модернізації, і діалекти-

чного аналізу як методологічної основи теорії зумовленості.

У рамках девелопментальної теорії, доходить висновку Аптер, пануюче поло-

ження займала гіпотеза про те, що рано чи пізно, залежно від конкретних умов і об-

ставин розвитку тих чи інших країн, сам процес розвитку призводить до реплікації

країнами, що розвиваються, тих самих соціально-культурних цінностей і інститу-

тів, які властиві індустріальним суспільствам. Успішний розвиток усуває вади тра-

диційного суспільства і створює пре-кондиції (відповідні передумови) демократії.

Демократія, у свою чергу, виконує функцію створення більш оптимальних умов

для подальшого розвитку. Таким чином, чим більшу користь демократична держа-

ва здатна отримувати, врівноважувати і контролювати внаслідок соціально-

економічного зростання, тим більше таке зростання забезпечує створення переду-

мов для подальшого розвитку суспільства в рамках стабільного транзиту до свого

демократичного устрою. Все це актуалізувало проблематику культурно-історичних

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

385

особливостей розвитку, з одного боку, і цінностей, принципів, норм демократії, а

також способів їх інституціоналізації та інтерналізації — з іншого.

Відповідно трансформується сфера проблематики компаративного аналізу. Сутність

того, що відбувається, Аптер визначає як зсув акценту з вивчення інституту держави на

дослідження соціальних структур, і насамперед у контексті того, як ці структури можуть

щонайкраще забезпечити інституціоналізацію демократичних норм і принципів, соціалі-

зацію і мотивацію людей відповідно до цих цінностей, інтерналізацію демократичних

цінностей у суспільстві в цілому.

Девелопменталізм передбачав порівняльний аналіз суспільств із широким діапа-

зоном розходжень. Передбачалося зіставлення як особливостей соціально-

політичних інститутів цих суспільств, так і рівнів їхньої культури. Суть «нового»

компаративного підходу укладалася в ідеї про континуїтет цілісності і нерозривно-

сті процесу соціальних змін. Передбачалося, що трансформації доіндустріальніх

суспільств в індустріальні на Заході та їхні аналоги в країнах третього світу мають

одну природу і складають єдиний за своєю суттю процес. Основу компаративних

дослідницьких проектів складала переважно проблематика, пов’язана з аналізом

соціальних змін, розглянутих з позиції оцінки потенціалу демократичного суспіль-

ного устрою (його підвищення чи зниження). Основна роль держави і державної

політики розглядалася як засіб підтримки політичної рівноваги і стабільності.

Специфіка девелопменталізма складалася в більш розширеному трактуванні ін-

ституту держави. Під державою стали розуміти суспільство як таке. Суть «нового»

компаративного підходу складалася в орієнтації на пріоритет якісних методів і ме-

тоду функціонального аналізу в дослідженні цієї проблеми. Фокус дослідження та-

кож був іншим. Прихильники девелопменталізму схилялися до вивчення питання

про способи інтерналізації норм демократії у відповідне поводження людей, спря-

мування процесу соціалізації в бік утвердження демократичних норм і цінностей.

Немаловажливим виявляється ще один якісно новий момент у зміні сфери теорії

і методології девелопментальної компаративної науки, встановлений Аптером. Но-

ва компаративна політична наука відзначалася своєю відкритістю теоріям і методо-

логіям інших соціальних наук. Проблематика соціальних змін у рамках транзиту

від традиційного суспільства до сучасного зажадала від компаративістів звернутися

до теоретичних викладень цілого пантеону теоретиків і фахівців у галузі соціальної

історії, історичній соціології й антропології: таких дослідників, як Макс Вебер,

Еміль Дюркгейм, Джордж Сіммел, Вілфредо Парето, Джордж Острогорскі, Роберто

Міхелс, Роберт Редфілд, Б. Маліновскі, А. Редкліф-Браун, Е. Є. Еванс-Прітчард,

Клод Леві-Строс та інших аналітиків, що розробляли питання про зв’язок між цін-

нісними орієнтаціями людей і їхньою соціальною практикою.

Соціологію системного аналізу, зокрема погляди Толкотта Парсонса, Д. Аптер

визначає як джерела, що зробили найсильніший вплив на значну групу компарати-

вних розробок, проведених на базі теорії модернізації. Не менш значна частина та-

ких компаративних досліджень, але проведених не в соціологічному, а політичному

контексті, також була заснована на системних порівняльних дослідженнях. До

останніх Аптер відніс розробки Сеймора Мартіна Ліпсета, Філіпа Селзніка, Даніеля

Белла, Артура Корнхаузера, Філіпа Конверса, Ральфа Дарендорфа, Моріса Яновица,

Едварда Шілса, Апана Турейна. Девелопменталізм в особі теорій модернізації ус-

падковував від інституціоналізму його взаємозв’язок з політичною економією та її

концептуальні підходи до розгляду питань, пов’язаних з оцінкою ролі фінансових

Ф. М. Кирилюк386

інститутів, центральних банків, ділових кіл, інститутів за рішенням проблем зайня-

тості в еволюції демократії.

Політична економія стала тим вододілом, що визначив розходження в основних

плинах девелопменталізму. З погляду Аптера, саме критичні теорії капіталізму й

імперіалізму, що він визначає як теорії «альтернативної» політичної економії, зу-

мовили теоретичні й практичні розбіжності прихильників теорій модернізації і тео-

рій зумовленості. Останні він відніс їм до радикального крила девелопментальних

компаративних досліджень, що пропонували як альтернативний шлях соціалізм і

політичний устрій на основі однопартійної системи, яка розглядалася як можли-

вість подолання фази буржуазної демократії в розвитку суспільства.

Основний недолік обох плинів «нової» компаративної науки Аптер бачить у ре-

дукционізмі, прагненні звести політику до простого відображення економічних і

соціальних процесів, зменшенні ролі держави як політичного інституту.

Неоінституціональний підхід до політики. Повернення у фокус компаратив-

ного аналізу інститутів політичних систем різних країн у поєднанні із соціально-

економічними проблемами розвитку не тільки країн третього світу, а й країн Євро-

пи, знаменувало нову фазу в розвитку компаративної політичної науки. Аптер ви-

значає цей період як неоінституціоналізм, відповідно до того теоретико-

методологічного підходу, що вплинув на компаративні дослідження періоду 70—

80-х років XX ст. 70-ті роки своєрідним переходом від девелопменталізму до неоінс-

титуціоналізму, що характеризувалися поєднанням дослідницьких пріоритетів тра-

диційного інституціоналізму і девелопменталізму. Неоінституціональні ідеї лежали

в основі праць Роккана, Лінза, Степана, Скокпола, що відносяться до цього періоду.

Елементи неоінституціонального підходу Аптер бачить в окремих працях другої

половини 60-х років, авторами яких були Мор, Ліпсет. До групи аналітиків, що

проводила розробки на основі неоінституціонального підходу в більш пізні пері-

оди, Аптер відносить таких дослідників, як О’Доннел, Шміттер, Уайтхед, Руш-

мейер, Стівенс, Терроу, Ліпсет, Лейпхарт, Олсон, Прзеворскі, Путнам та ін.

Характеристику неоінституціоналізму дав Аптер, як з позиції розгляду змін області

проблематики в рамках неоінституціонального компаративного аналізу, з одного боку,

так і з погляду зміни сфери теорії і методології компаративних досліджень — з іншого.

Характерно, що як основний критерій розвитку сфери компаративної політичної науки

тут обраний аспект наступності, що розуміється як зв’язок нового зі старим, як перене-

сення деяких сторін старого в нову якість, що забезпечують інтегральність і цілісність

процесу розвитку сфери компаративного аналізу.

Єдину стрижневу основу, що забезпечує подібність і спільність традиційного ін-

ституціоналізму, девелопменталізму і нового інституціоналізму склала, на думку

Аптера, проблематика, пов’язана з аналізом плюралістичної демократії. З позиції

неоінституціоналізма ця проблематика включала питання політичного поводження,

аналіз зміни майбутнього політичних партій і значимість цих змін для держави,

проблему визначення співвідношення «еліта — демократизація», питання про дер-

жаву соціального благоденства по типу демократій скандинавських країн та ін.

Центром компаративного аналізу стало зіставлення політичних партій, способів

формування коаліцій, зміни суспільних відношень, зміна ролі еліти і бюрократич-

ного апарату, а також самих політиків в умовах різних політичних режимів.

Аптер встановлює риси подібності і розходження, що існують між девелопмен-

талізмом і неоінституціоналізмом. Розходження складається в особливостях розу-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

387

міння ідеї зростання і розвитку. Девелопменталізм обґрунтовує необхідність зрос-

тання і розвитку, як способів зміцнення демократії. Неоінституціоналізм вивчає

шляхи і способи, використовувані державою для протистояння негативним наслід-

кам зростання, що включають екологічні проблеми, проблеми імміграції, поляриза-

ції соціальних проверстків, зростання екстремізму й тощо.

Подібність девелопменталізму і неоінституціоналізму Аптер бачить у сприйнят-

ті останнім девелопментальної ідеї «транзиту» до демократії як стрижневу пробле-

му дослідження. Проте зв’язок нового і старого в рамках наступності трактує Аптер

у цьому випадку не тільки як перехід окремих моментів старого в нову якість, але,

насамперед, як процес виникнення і нагромадження на цій основі нового. Саме з

цих позицій Аптер показує, що в неоінституціоналізмі затвердилися стратегії до-

слідження цієї проблеми, що трохи відрізняються від девелопментальних. Одна з

них — більш традиційна стратегія, що припускала широке зіставлення на основі

конкретного історичного матеріалу даних про відповідні процеси, що відбувалися в

умовах транзиту до демократії в різних країнах світу, коли основний акцент робив-

ся на вивченні становлення державності в рамках переходу до демократії. Інша

аналітична стратегія встановлювала акцент на зв’язку індустріального капіталізму і

парламентської демократії, але при цьому орієнтувалася на вивчення ролі соціаль-

ного протесту й антидержавної активності в цілому у визначенні долі демократії.

Визначаючи те нове, що привніс у компаративну науку нео-інституціоналізм і

його відмінність від традиційного інституціоналізму, Аптер вказує на його прихи-

льність до застосування методу економічного аналізу при дослідженні фіскальної і

монетариської політики держав, банків, ринкових структур у рамках процесу гло-

балізації. Неоінституціоналізм разом з тим не позбавлений і локальної проблемати-

ки. Неоінституціональні дослідження включають своєю складовою частиною аналіз

змін процедур законотворчості, трансформацій політичного курсу традиційних по-

літичних партій, впливу нових соціальних структур і різних політичних коаліцій на

державну політику різних країн.

Відмінною рисою неоінституціоналізму Аптер вважає також великий, порівняно

з традиційним інституціоналізмом, зв’язок із соціальною і політичною теорією, а не

з політичною філософією, що було властиво останньому. Друга відмітна риса — це

більш тісний зв’язок нового інституціоналізма з політичною економією. Загальним

же для старого і нового інституціонального підходів залишалася концентрація ува-

ги на вивченні держави, як самостійного інституту зі своїми специфічними потре-

бами і тенденціями розвитку, здатного, залежно від своєї природи, визначати суть і

зміст суспільного устрою.

Оцінюючи в цілому процес розвитку компаративної науки в другій половині

XX ст., Аптер дійде висновку про первинність зміни сфери проблематики і ме-

тодології компаративного аналізу. Зміна фокуса компаративного аналізу ставала

основним фактором, що визначав виникнення нових концептуальних підходів. У

свою чергу, викликаний цими змінами перехід до інших методологічних підхо-

дів зумовлював зміни у використанні методів і операціональних стратегій до-

слідження. Характерно, що Аптер акцентує увагу на зміні усього лише стилів

компаративного аналізу і, фактично, не аналізує питання про перетворення в

сфері теорії компаративної політичної науки, не встановлюючи тут скільки-

небудь істотних змін, що підтверджували б появу і збереження якісно нового в

процесі розвитку компаративної теорії.

Ф. М. Кирилюк388

Актуальними для всіх стилів компаративного аналізу, доходить висновку Аптер,

залишалися наступні загальні проблеми: застосування компаративних методів дослі-

дження, визначення відповідних одиниць компаративного аналізу, використання тео-

ретично обґрунтованих принципів і ідей для розробки відповідних гіпотез, пошук

технологій дослідження, що забезпечують достатню базу для обґрунтованих виснов-

ків. Усі новітні напрями в розвитку сучасної компаративної науки, підкреслює Ап-

тер, відрізняє орієнтація на використання різноманіття емпіричних, функціональних,

аналітичних, кількісних, статистичних методів компаративного аналізу на противагу

традиційним дескриптивним методам порівняння, заснованим на компаративних

схемах типу: «країна — країна», «політичний інститут — політичний інститут» і т. п.

При всій специфіці аналітичної стратегії Д. Аптера, його підхід до розуміння

спрямованості розвитку компаративної політичної науки показує, що в рамках сис-

темного підходу сучасними аналітиками досліджується структура процесу розвитку

досліджуваного об’єкта і його субстрат, а також критерії (характеристики), що ви-

значають ступені розвитку системи. Як субстрат виступає сфера теорії, методології

і проблематики компаративних досліджень. Перетворення субстрату розглядаються

як зміна системи. Оцінюються різноманітні зміни: великі чи незначні; стійкі чи

зворотні; універсальні чи частки; зберігаючи здатність до подальшого розвитку чи

такі, що ведуть до «глухих кутів»; підвищувальні чи понижуючі рівень організації

й ін.

У трактуваннях еволюції компаративної науки можна виділити три аспекти сис-

темного розуміння цього процесу.

Перший аспект. При аналізі розвитку системи компаративного наукового знання

враховуються рівні організації чи системи, ступені прогресивного розвитку. Для

визначення структурних рівнів чи ступенів підвищення організації системи, як пра-

вило, використовуються такі критерії висоти організації:

• критерії ускладнення, коли враховуються відносини ступенів складності і пла-

стичності організації;

• критерії прогресу, коли розглядаються відносини старої і нової якості, нижчої

і вищої якості;

• загальний критерій ступеня цілісності системи, коли властивості цілісності

розкриваються через поняття інтеграції.

Другий аспект — системні дослідження сфери компаративної науки містять

аналіз організації субстрату розвитку, тобто того, що розвивається.

Аналіз організації субстрату розвитку означає, насамперед, визначення переду-

мов (можливостей), що маються в сформованої організації системи для її подаль-

шого розвитку. Головним критерієм тут стає здатність системи до нагромадження і

розгортання нових можливостей. При аналізі організації субстрату розвитку визна-

чається не тільки еволюційна перспективність системи, а й обмеження, заборони

розвитку, що дозволяє аналітикам показати, чому розвиток системи йде саме в

цьому (прогрес чи регрес), а не в іншому напрямі, і як можлива зміна шляхів розви-

тку. Ця лінія представлена в аналітичній моделі Аптера, але лише в частині, що

стосується визначення еволюційної перспективності аналізованого об’єкта.

Третій аспект. Системні дослідження розвитку сфери теорії і методології компа-

ративної науки містять у собі вивчення структури самого процесу розвитку системи

— структури процесу. У структурі процесу виокремлюються елементи процесу й

існуючі між ними зв’язки та залежності. Під елементами структури процесу розу-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

389

міються або окремі «русла» процесу, або елементарні зміни, наприклад, елементар-

ні зміни в рамках циклів розвитку в моделі Аптера.

Відмітна риса моделі Аптера — значний акцент на вивченні функціональних

зв’зків між установленими ним елементами процесу, що є по суті виділеними мо-

ментами історичного розвитку системи.

Виділення моментів історичного розвитку системи, підрозділ історичного процесу

розвитку компаративної науки на якісно своєрідні стадії дало Д. Аптеру можливість

досліджувати змінюваність факторів у ході історичного розвитку системи, визначити

особливість їхньої дії на різних стадіях і етапах історичного процесу.

При системному аналізі враховується його багаторівневий характер. Як основні

рівні організації сфери компаративної науки, що розвивається, аналітики визнача-

ють такі: сфера проблематики, сфера методології, сфера теорії. Д. Аптер, зокрема,

розмежовує елементарні зміни і цілісні процеси в межах основних рівнів організа-

ції системи, завдяки чому він не тільки показує об’єктивно існуючу ієрархічність

аналізованої системи, а й розкриває взаємозв’язок основних рівнів організації сис-

теми в єдиному процесі історичного її розвитку.

Саме така логіка приводить Аптера до висновку про те, що цілісні процеси на

рівні методології, пов’язані з виникненням тих чи інших компаративних підходів,

будуються з елементарних актів зсуву фокуса компаративного аналізу, що відбу-

ваються на попередньому рівні (у сфері проблематики) під впливом конкретно-

історичних умов розвитку компаративної науки. Аптер показує інтегральний хара-

ктер цього розвитку: він виступає як історичний зв’язок, система змін.

Таким чином, системний підхід дозволяє дослідникам зафіксувати структур-

ність процесу розвитку сфери компаративної науки, а саме — його багатоступінча-

тість, ієрархічність, різноспрямованість. У розглянутому вище трактуванні присут-

ній свій особливий підхід до вибору критеріїв розвитку системи. Проте якою б не

була дослідницька стратегія, системний підхід сам по собі дозволяє дійти загально-

го розуміння еволюції системи компаративного наукового знання не як просто по-

току змін, а, насамперед, як історичного зв’язку, системи змін.

Історичний розвиток сфери компаративної науки розуміється як складний про-

цес, і в змісті організованої безлічі ступенів, циклів, фаз, сторін, факторів розвитку,

так і в змісті цілісності змін самої макросистеми, що складається з різноманіття цих

мікроструктурних рівнів. Загальним для всіх трактувань є судження про розгортан-

ня в другій половині XX ст. динамічних змін на макроструктурних рівнях: у сфері

проблематики і методології компаративної науки. Істотних змін, пов’язаних з по-

явою якісно нового на рівні теорії, жодний аналітик не фіксує.

У фокусі системного аналізу проблем розвитку компаративного наукового знан-

ня знаходиться дослідження проблеми виникнення якісно нового в сфері проблема-

тики, теорії і методології науки. Розгляд серії перетворень у системі компаративної

науки включає вивчення не тільки аспектів, пов’язаних з виникненням нового і йо-

го утриманням, а й зі зміною старого, нагромадженням новотворів з відповідною їх

корекцією, що відрізняє й дослідницьку стратегію Аптера.

У науковому аналізі виникнення якісно нового в процесі історичного розвитку

компаративного знання, заснованого на системному підході, особлива увага звертаєть-

ся на осмислення загальних факторів утворення нової якості, до яких відносяться:

• організація субстрату розвитку і внутрішні передумови, сховані в існуючій ор-

ганізації системи (структурний аспект);

Ф. М. Кирилюк390

• наступність організації, як фактор історичного становлення системи компара-

тивного знання;

• принципи функціональної організації системи (функціональний аспект).

Для Д. Аптера аналіз характеристик субстрату розвитку має неабияке значення.

Особливість його підходу полягає в тому, що тут досліджуються, насамперед, зов-

нішні взаємозв’язки субструктур системи (теорії, методології, проблематики), і уже

в другу чергу вивчаються можливості, сховані в існуючій організації, чи, інакше

кажучи, — вплив попередніх станів системи на хід наступного розвитку.

Дослідження організації субстрату розвитку має важливе методологічне значен-

ня для пояснення виникнення якісно нового. Способи впливу структури на процес

становлення якісно нового можуть бути різноманітні. Це може бути перекомбінація

існуючих вихідних елементів у межах субструктур системи. Ще один спосіб — до-

давання нових компонентів до елементів вихідної структури чи до структури в ці-

лому, означає оснащення системи новими субструктурами з новими функціями.

Але, насамперед, виникнення нових властивостей системи пов’язано зі зміною вза-

ємозв’язків елементів структури, характеру взаємодії елементарних субструктур.

Неогенез, тобто процес виникнення нових рівнів у результаті взаємодії елемен-

тарних субструктур — загальна основа системного аналізу розвитку компаративно-

го наукового знання. Підхід, заснований на розумінні нового рівня організації сис-

теми, що виникає внаслідок появи нових взаємозв’язків, у рамках яких

реінтерпретуються елементи структури і взаємозв’язку колишнього рівня, послідо-

вно реалізується в дослідницькій стратегії Аптера.

Другим найважливішим загальним фактором становлення нового, розглянутим

у рамках системного аналізу розвитку компаративного наукового знання, виступає

наступність структурної організації при переході від одного конкретно-історичного

рівня до іншого. Дія цього фактора послідовно досліджується в моделі Аптера.

Відповідно до його моделі, новотвір кожної наступної ступені виникає не за допо-

могою заміни чи абсолютного руйнування властивостей, що домінують на попере-

дній ступені розвитку, а на основі їхнього збереження і перетворення. Поступаль-

ний хід розвитку наукового знання він розуміє як появу в системі нових елементів,

що розвиваються, структур і функцій.

Разом з тим Аптер виходить з того, що входження в нову якість відносин на ко-

жній, вищій ступені організації системи супроводжується більш-менш глибокою

зміною старих елементів, властивостей і відносин, їх підпорядкуванням новим вза-

ємозв’язкам і властивостям. Відповідно до такого підходу передбачається, що пе-

рехід до нової якості чи нового ступеня розвитку відбувається на основі збережен-

ня й істотного перетворення досягнутого на попередній ступені.

Третє. Не менш важливе місце в системному аналізі проблеми становлення но-

вої якості компаративного наукового знання займає вивчення такого фактора, як

зміна принципів функціональної організації системи, що розвивається. Тут мається

на увазі процес становлення і зміни самих функцій системи, що приводить у підсу-

мку не тільки до зміни якості функціонування системи, а й до утворення нових

структур системи.

Аптер приділяє велику увагу вивченню третього фактора утворення нової якості

системи компаративного наукового знання. Він виходить з того, що функціональ-

ність є найбільш істотною стороною організації системи, оскільки функція органі-

зує систему, а становлення функції є головним у збереженні цілого.