Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

401

Розрізняють два класичні типи Д.: І) надзвичайний і повноважний Д., який мав

найвищу владу, необмежені законод., виконував судові повноваження., командував

військом. На час його правління діяльність інших посадових осіб або скасовувалася.

або ж різко обмежувалася; 2) Д., наділений найвищою владою цільового характеру,

передусім для вирішення короткострокових завдань — виконання релігійного обря-

ду, проведення урочистостей, скликання парт. зборів тощо. Із зникненням Д. класич.

зразка цим терміном найчастіше визначають правителя, в руках якого зосереджена

влада, не обмежена правом, іншими інститутами. яким ігнорує правові й моральні

норми, а в своїх діях спирається на силу із застосуванням насильства і репресій (20

ст. — це А. Гітлер, її. Муссоліні. И. Сталін та деякі ін.)

У процесі укр. державотворення 1417—1920 рр. були випадки надання керівни-

кам окремих укр. держ. утворень повноважень Д. Так, ознаки військового диктатора

мала влада гетьмана П. П. Скоропадського в Українській державі 1918 р. У травні

1919 р. Пегрушевича було оголошено Д. Західної області Української Народної Рес-

публіки. (Друкується за: Є. О. Харитонов. В. П. Горбатенко. Політичний енциклопе-

дичний словник.)

Диктатура (від лат. dictature) — нічим не обмежена влада особи, класу чи інших соціальних

груп у д-ві, регіоні, що спирається на силу, а також відповідний політ. режим; тим-

часовий авторитарний режим (у класичному давньоримському розумінні), який вво-

диться на строк дії надзвичайних обставин для прийняття рішучих заходів, спрямо-

ваних на виведення країни з кризового стану. Отже, в сучас. період (на відміну від

античності) поняття «диктатура» найчастіше ототожнюється і недемократичними

(або антидем. формами політ. режиму. У марксизмі це поняття, зокрема, застосову-

ють для характеристики соціальної сутності держ. влади як механізму панування

певних соціальних класів (напр. «диктатура рабовласників», «диктатура феодалів»,

«диктатура буржуазії», «диктатура пролетаріату»). Якщо ж виходити із класичного

розуміння Д., вона є політ. режимом, котрий характеризується тим, що тимчасово в

діяльності органів політ. влади переважають методи командування, відвертого дик-

тату; з процесу прийняття та реалізації політ. рішень повністю або в основному ви-

ключається застосування методів пошуку компромісу, взаємного погодження (в ході

обговорення) різних позицій; органи політ. влади мають дискредитаційні повнова-

ження, тобто право, виходячи з власного розуміння політ. доцільності, діяти на свій

розсуд, у т. ч. з порушенням норм закону; викон. органи наділені широкими зако-

нод. повноваженнями; обмежена або повністю відсутня сфера застосування принци-

пу гласності у діяльності органів політ. влади; обмежені громадян., політ., особисті

права і свободи, а також юрид. гарантії їх забезпечення. Однак, як засвідчує політ.

практика, Д., раз виникнувши у вигляді насильства (навіть невимушеного заходу),

починає жити самостійно, розвившися за власними законами, породжувати нові

хвилі насильства. Як наслідок, суспільство стає на хибний шлях всеосяжного наси-

льства, що супроводжується новими поясненнями новоявлених диктаторів, терором,

громадян., війнами, етн. конфліктами, а іноді — геноцидом.

У чистому вигляді Д. в сучас. світі трапляється рідко. Зх. демократія наприкінці

20 ст. майже остаточно витиснула її з політ. ідеології її політ. практики. Що ж до су-

часної України, то менталітет її народу не є поживним ґрунтом для Д. Політ. життя

в Україні поступово набуває ознак цивілізованого політ. плюралізму, інституюється

в напрямі до громадян. суспільства що об’єктивно перешкоджає Д. як панування

однієї особи чи групи осіб, як насильницького засобу здійснення влади. (Друкується

за: В. М Якушик. О. М, Черниш. Політичний енциклопедичний словник.)

Комунікація політична (від лат. сопітипісаііо — повідомлення, передача, бесіда, розмова) — процес

передачі, обміну політ. інформацією, який структурує політ. діяльність і надає їй нового

значення, формує громад. думку і політ. соціалізацію громадян з урахуванням їхніх по-

Ф. М. Кирилюк402

треб та інтересів. Вважають, що вивчення К. п. започатковано за часів Платопа. Однак у

сучас. її розумінні першим звернення до проблеми К. п. є дослідження пропаганди в пе-

ріод Першої світової війни. Фундаментальні ж роботи в ній галузі, так само як і термін

«комунікація політична», з’явилися в кінні 40-х — на поч. 50-х рр. Як самостійний на-

прямок дослідження К. п. зумовлена демократизацію політ. процесів у світі, розвитком

кібернет. теорії, виникненням і зростанням ролі нових комунікац. систем і технологій.

Засновниками загальної теорії К. п. були представники двох амер. наукових

шкіл: прихильники кібернетичного напряму в аналізі соціальних систем (К. Дейч та

ін.) і представники структурно-функціонального підходу до вивчення політики (Г.

Алмонд, Дж. Коулмен та ін.). Одним із осн. засобів першого є контентаналіз, а дру-

гий розглядає К. п. як одну з гол. функцій політ. систем. У подальшому ці ідеї було

розвинуто і доповнено в працях Ж. Дюрана, Ж.-М. Коттре, Ю. Мак-куела, М. Шар-

ло, Р.-Ж. Шварценберга та ін. Багато уваги приділяється дослідженню форм і

об’єктів К. п., аналізу засобів передачі повідомлень, їх змісту, а також впливу повід-

омлень на їх адресатів. Р.-Ж. Шварценберг визначає К. п. як «процес передачі полі-

тичної інформації, за посередництвом якого інформація циркулює між різними еле-

ментами політичної системи, а також між політичною і соціальною системою».

Безперервний процес обміну інформацією здійснюється як між індивідами, так і між

тими, хто управляє, і тими, ким управляють, з метою досягнення згоди. В англомов-

них довідниках К. п. визначається як передача змісту, значущого для функціонуван-

ня політ. системи. У ширшому контексті К. Дейч висловлював думку, що К. п. могла

б стати осереддям усієї політології. Виокремлюють такі способи К. п.: через засоби

масової інформації та сусп.-полІт. організації, неофіц. контакти, особливі комуніка-

тивні ситуації або дії, напр. голосування та ін., К. п., як і будь-яку іншу комуніка-

цію, можна зображати за такою схемою: комунікатор — повідомлення — певний

канал або засіб передачі — реципієнт (отримувач).

В основу канонічної моделі процесу К. п. покладено ВІДОМУ дослідникам пара-

дигму Г. Лассвелла, згідно з якою комунікація розглядається як структура, відповід-

на до відповіді на питання: хто повідомляє — про що — як, яким каналом — кому

— з якою метою — з яким ефектом? У К. п., як правило, задіяні слово (писане або

проголошене), певний знак, символ, символічні акти, за допомогою яких може пере-

даватися зміст.

У системі політико-комунікаційних процесів можна виділити електоральну ко-

мунікацію, яка, подібно до К. п., пов’язана в сюжетно-тематичному, сюжетно-

тематичному і просторовому аспекті з виборами, плебісцитом, референдумом тощо.

У глобальному плані базовою тут залишається ситуація діалогу тих, хто управляє, з

тими,» ким управляють. Саме акт голосування розглядається насамперед як відпо-

відь тих, ким управляють, на комунікативні дії тих, хто управляє. Одним із сучас.

факторів, які впливають на процес електоральної комунікації, є технологія електо-

рального маркетингу.

Розширення уявлень про К. п., знання її законів може сприяти (і сприяє) ство-

ренню відповідної політ. культури громадян і управлінських еліт, демократизації

сусп. відносин. (Друкується за: Ю. В. Ґрхін. Політичний енциклопедичний словник.)

Порівняльна політологія — галузь політ. науки, в основі якої лежить вияв подібностей або відмін-

ностей політ. інститутів, процесів і явищ з метою їх кількісної і якісної характеристики,

класифікації, впорядковування та практичного використання в іншому соціополіт. сере-

довищі. Істор. апробованість і виправданість порівн. підходу (методу) і в самостійному

варіанті його застосування при дослідженні природи політичного і в комбінації з інши-

ми методами (соціологічним, емпіричним, культурологічним, структурно-

функціональним, нормативно-вартісним, інституційним, антропологічним, психологіч-

ним, історичним і т. п.) дозволяє констатувати перетворення специфічної галузі знань —

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

403

П. п. (згідно з альтернат, поглядами — порівняльної політ. культурології) у продуктив-

ний гносеол. Інструмент виявлення сутності політики.

У гомогенному культурно-цивілізац. просторі застосування методу порівнянь

політ. утворень не викликає принципових труднощів. Підвищенню його наук, мож-

ливостей сприяє, як правило, використання загальновживаної і розвинутої мови

опису політ. культури. Прикладом можуть бути авторитетні франко-амер. компара-

тивістські дослідження А. де Гоквіля, які до середини 20 ст. визначали спрямова-

ність і якісний рівень порівн. аналізів амер. і європ. дослідників. Додатковий простір

для політол. порівнянь д-в (деспотій) Сходу між собою відкривала Марксова конце-

пція «азіатського способу виробництва» і суперечки навколо неї (К. Вітгофель, Ф.

Текеї). Подальший прогрес теорії П. п. визначався усвідомленням політ. культури як

індивідуально-особистісного славлення до явищ політ. життя, стилю поведінки

суб’єкта політ. влади. Критерії порівняння доповнювались напрацюваннями політ.

соціалізації та освіти, політ. філософії та екон. теорії, політ. психології та етики, по-

літ. географії та геополітики, демографії та політ. екології», політ. кібернетики і на-

віть політ. астрології. Гетерогенне соціальне середовище (розвиток якого лише вра-

ховує європ. цінності і традиції, проте не абсолютизує їх) стимулює пошук

відповідних критеріїв та алгоритмів порівняння, дозволяє істотно доповнити перелік

можливих сценаріїв політ. еволюції людства, перейти від доктрини політ. плюраліз-

му (яка є фундаментом більшості політ. ідеологій ліберально-дем. спрямування) до

теорії плюралізму цивілізаційного.

Порівняльне вивчення й засвоєння політ. культур у контексті становлення циві-

лізаційної гетерогенності розуміється як поступове поширення досконало розробле-

них та апробованих науково-теор. досягнень Заходу на «традиційні» суспільства

Сходу. Це стосується як запозичення готових політ. форм, так і використання до-

сить жорстких зх. політ. технологій у сх. політ. середовищі, що зовсім не означає

європеїзації країн даного регіону. Теор. обґрунтуванням такого процесу залишають-

ся відомі праці Г. Алмонда і С. Верби, їх послідовників — М. Каазе (1983), П. Ша-

рана (1984), які обновили методологію визначення критеріїв політ. порівнянь. Мож-

ливим варіантом розвитку П. п. може стати зустрічний рух: від зафіксованих

культурно-цивілізац. відмінностей (західно-християнської, арабо-ісламської, індо-

буддійської, китайсько-конфуціанської і русько-православної цивілізацій) до виді-

лення інваріантів політ. структур, поведінки і менталітету, які не обов’язково збіга-

ються із спрощеними до універсального значення «загальнолюдськими» цінностями

в політиці (К. Сітарам, Р. Когделл). Після вичленування інваріантів об’єктом аналізу

П. п. стануть елементи національно-політ. специфіки, які можуть виявитися плідним

вихідним матеріалом для практично-політичної і теоретико-політол. творчості. При

цьому важливо не замикатись у межах поширеної і збідненої диференціації суспіль-

но-політ. організмів на «традиційні» і «сучасні», оскільки традиційне може виявити-

ся цілком сучасним, а сучасне може бути описане традицією політ. інновацій. Проте

в будь-якому випадку західно-східний політол. компаративізм здатний каталізувати

процес взаємозбагачення і синтезу різних політ. культур, удосконалення мови політ.

спілкування, практичного розв’язання актуальних і потенційних політ. конфліктів.

(Друкується за: А. М. Ушков, Г. Ф. Постригань. Політичний енциклопедичний сло-

вник.)

Расизм (франц. race, від італ. razza — природа) — сукупність антинаукових концепцій, основу яких

становлять положення про фізичну і псих, нерівноцінність людських рас, про вирішаль-

ний вплив расових ознак на історію суспільства, про одвічний поділ людей на «вищі» й

«нижчі» раси, з яких перші нібито покликані до панування, а другі приречені бути

об’єктом експлуатації; політика, що ґрунтується на расист, теоріях. Перші расистські те-

орії з’явились у серед. ХІХ ст. Їх осн. зміст полягає в таких постулатах: не що інше як

Ф. М. Кирилюк404

раси (основні з них — європеоїдна, монголоїдна і негроїдна), що становлять однорідні

групи людей, об’єднаних спільними спадковими та біол. особливостями, є осн.

суб’єктами історії; поведінка й характер людини в суспільстві визначаються спадкоєм-

ними факторами; генетичні та біол. особливості визначають рівень творчих здібностей

представників різних рас; змішування рас недопустиме, оскільки воно призведе до па-

діння цивілізації. Найповнішого розвитку расистські погляди набули в працях Ж. Гобіно

і X. Чемберлена. За своєю теор. сутністю Р. близький до соціального дарвінізму, мальту-

зіанства, євгеніки та інших теорій, які обґрунтовують колоніалізм і расову експлуатацію.

У XVI—XVIII ст. Р. слугував збагаченню колонізаторів, у т. ч. за рахунок знищення ін-

діанців Америки, африканців, мільйонів представників народів Пд. Азії, Австралії та

Океанії. У роки гітлер. диктатури в Німеччині Р. став офіц. ідеологією, використовував-

ся для виправдання агресивних воєн, масового знищення людей. Під час окупації фана-

тичний расист Еріх Кох, якого звали «коричневим царем України», неодноразово заяв-

ляв про свою дику ненависть до українців, закликав до їх знищення та до цілковитого

заселення їхніх земель німцями. Перед відступом з України німці хвалилися тим, що за-

катували 5264 тис. чол. мирного населення, депортували до Німеччини на каторжні ро-

боти 2,4 млн молоді. Сучас. біол. наука довела, що расові відмінності належать до дру-

горядних ознак і не можуть слугувати основою ієрархізації людей. До тогож Р.

спростовується не тільки теоретично, а й практично економічними, соціальними й куль-

турними досягненнями багатьох азіат., латиноамер. та афр. країн, що стали на шлях са-

мостійного розвитку.

З поразкою фашизму, розпадом колоніальних імперій Р. став явищем, яке засу-

джується міжнар. співтовариством. Загальна декларація прав людини (1948) та ряд

інших документів ООН визначають Р. як явище, що порушує фундаментальні права

людини, проголошують неприпустимим створення будь-яких привілеїв на основі

расових ознак, етн. походження, зобов’язують д-ви — членів ООН сприяти ліквіда-

ції Р. в усіх його проявах. Однак, незважаючи на зазначені документи й засудження

Р. на всіх рівнях, у світі досі існують серйозні проблеми у сфері міжнац., міжетніч-

них відносин, зокрема в ставленні до робітників-міграитів із країн Африки, Азії, Сх.

Європи. Відтак остаточне подолання Р. в усіх його проявах — одне з невідкладних

завдань світового співтовариства. (Друкується за: І. С. Дзюбко. Політичний енцик-

лопедичний словник.)

Революція (від лат. revolutio — поворот, переворот) — корінні, глибокі якісні зміни в розвитку

певних явищ природи, суспільства, засобів виробництва, різних галузей знань. Р.

виникають і здійснюються як результат накопичення суперечностей у процесі ево-

люц. розвитку, що розв’язуються переворотом, стрибком, різкими змінами. Р. розрі-

зняються насамперед за типом соціальної або іншої матерії, яка змінюється в ре-

зультаті Р., а також за її рушійними силами, цілями і завданнями. Р. — у свідомості,

культурі, мистецтві, світогляді, сусп. житті людей є найбільшзначними. Соціальні і

політ. Р., що виникають як наслідок зростання суперечностей в сусп. житті на пев-

ному етапі його розвитку, — це найгостріші форми боротьби між новим, що наро-

джується, і віджилими, старими формами сусп. відносин. Історія засвідчує, що бі-

льшість Р. здійснюються як політ. і соціальні водночас. Соціально-політ. революції

розрізняються за своїм розмахом, характером, рушійними силами, цілями і завдан-

нями. Можна виокремити такі типи соціальних і політ. революцій: антиімперіаліс-

тичні (нац.-визв., антиколоніальні), буржуазні, буржуазно-демократичні, народні,

народно-демократичні, соціалістичні. У 19 ст. К. Маркс і Ф. Енгельс висунули ідею

перманентної (безперервної) Р. засновану на тому, що пролетаріат після перемоги

бурж. або бурж.-дем. Р. здійснить під керівництвом комуніст. партії перехід до соці-

алізму, поступово усуваючи від влади одну фракцію буржуазії за іншою, поки вся

повнота політ. і екон. влади не перейде до його рук. Особливе місце в ряду соціаль-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

405

них революцій посідають політ. Р., в результаті яких змінюється тип влади без змін

соціально-економічних основ суспільства, при цьому здійснюється усунення від

влади однієї фракції правлячого класу іншою, прогресивнішою його фракцією. По-

літична Р. це сусп. рух і переворот, мета яких — повалення старого режиму шляхом

насильницького завоювання політ. влади і здійснення докорінних змін політ. життя

суспільства. Гол. питанням такої революції є питання про політ. Держ. владу, про те,

яким соціальним спільнотам вона належить і кому з них вона належатиме. Усі політ.

Р. у процесі їх підготовки та здійснення ставлять за мету утвердження дем. влади,

влади народу. Проте, як свідчить історія, політ. Р нерідко відкривають шлях неде-

мократичному режимові. Взагалі малоймовірно, щоб насильницька Р породила до-

сконалішу демократію. Однак встановлення тоталітарних, авторитарних, теократич-

них режимів не означає, що Р не несуть у собі соціально-екон. прогресу. Ллє при

цьому перехід до істинно дем. владування відбувається саме за мирних умов, тобто

шляхом реформ. (Друкується за: Білоус В. С. Політичний енциклопедичний слов-

ник.)

Свобода — онтологічна умова людського існування, першооснова соціального і політ. буття

особи. Сутність людини коріниться саме в С., без якої взагалі неможливе існування

суспільства і людини. Як іманентна сутність людини вона є її високою духовною

метою і необхідною умовою здоров’я нації. С. — універсальний фактор соціального,

політ., екон., духовного прогресу суспільства. Водночас вона завжди індивід, і кон-

кретна, залежить від суб»єкта. С. мас значення не тільки з правового погляду, а й як

принцип самовизначення особи.

В історії сусп.-політ. думки уявлення про С. постійно змінювалися. Ще в ант.

культурі вона розглядалася як проблема діяльнісного самовідчуття індивіда, його

людської екзистенції. Перикл, говорячи про С., мав на увазі свободу особистої дії,

яка в умовах даної цивілізації була надзвичайно обмеженою. Для Платона С. — це

радше діяльність «чистої думки». Умови, в яких розвивалася Римська імперія, зна-

ходять відображення у свободі спільної дії. Для Спінози С. — це свобода від рабсь-

кої іалежності людини, від зовн. обставин, які сковують безпосередність самого

життя. Для Гегеля С. — це прагнення бути і бути насправді лише самим собою. Для

П. Гольбаха мірилом С. є благо суспільства в цілому. Для Маркса С. — мета істор.

розвитку. Загалом за всю історію розвитку суспільно-політ. вчень не було більш

дискусійної теми, аніж сутнісне розуміння С. Для всієї зх. філософи С. є нервом, що

виявляє різноманітну палітру причетності до найзлободенніших питань сучасності.

Найактуальнішою в доробку зх. філософів і політологів є аксіологічна характерис-

тика С, тобто розуміння ЇЇ як реальної і самодостатньої» цінності. Розуміння С. як

соціального архетшіу зорієнтоване на осягнення її не тільки як процесу усвідомлен-

ня необхідності, адаптації до неї, але І як активнош діяльнісно-го процесу подолан-

ня необхідності. Тільки в умовах внутр. С. можливо реалізувати проблемність буття

людини та її дійсну сутність. Умовою внутр. С, на думку М. Бердяєва, с її зв’язок з

універсальним ладом світової гармонії. У доробку В. Вер-надськога понятгя людсь-

кої С. пов’язується зі свободою думки і віри, які становлять субстанціональний

зміст ноосфери. Згідно з Струве вона є умовою, метою і засобом культури. Н. Бообіо

запровадив дві інтерпретації С. Перша означає право людини не бути зобов’язаною

здійснювати певну дію. Це передбачає резервова-ний за індивідом простір, який не

може бути зайнятий ні іншими суб’єктами, ні л-вою («заперечення свободи»). Друга

інтерпретація означає обов’язок людей підкорятися тільки законам, у розробці яких

вони самі беруть участь («позитивна свобода»).

Філософія пріоритету людської С., її самостійності набула значного розвитку в лібе-

ральній соціально-філос. думці. Забезпеченню С. з погляду політ. розвитку повинна слу-

гувати система противаг різних гілок влади. Базовими цінностями ліберальної філософії

Ф. М. Кирилюк406

є повага до внутр. цінності людини як такої, невід’ємність С. від моральної відповідаль-

ності й людської солідарності, форм своєї актуалізації. Завдяки С. здійснюється відро-

дження й поновлення людського існування і культури як таких, тому С. становить бут-

тєву основу вселюдського (всезагаль-ного), г необхідною умовою буття людини,

формою її самовизначення і самопізнання. (Друкується за: В. Г. Воронкова.Політичний

енциклопедичний словник.)

Свобода особи одна з істотних ознак людського буття, що становить необхідну умову існування

суспільства. виявляє вищу духовну суть людини і цінність її життя, форму її життє-

діяльності. Забезпечення С. о., тобто стану, адекватного природі людини, її буттєво-

екзистенційного смислу — покликання держ. влади в будь-якому суспільстві. З ін-

шого боку, С. о. є засобом самокорекції особою власного розвитку.

Концептуальне осмислення С. о. сягає своїм корінням часів Відродження і Просвіт-

ництва, які підняли на щит індивіда, розвиток його духовного світу, ціннісну систему

закономірностей руху культурної свідомості. Уявлення про С. о. неодноразово змінюва-

лися, наповнювалися субстанціональним змістом і давно стали предметом спец, аналізу

філос. і політол, досліджень зарубіжних і вітчизн. вчених. Так, визначаючи самоцінність

людини, Дж, Локк твердив, що згідно Із законами природи всі люди рівні й незалежні,

ніхто не може позбавити іншого життя, здоров’я, свободи і майна. Саме Дж. Локком бу-

ли розвинуті «природні права людини»; життя, свобода і незалежність. На думку Дж.

Ст. Мілля, цінність д-ви визначається цінністю її громадян. У доробку Д. Дьюї специфі-

ка С. о. розглядається через соціальну значущість людською «Я», незалежності особи,

репрезентується у формулі: «спільний досвід є найвище благо самореалізації людини».

Для Ф. Хайєка С. о. є основоположною і найвищою цінністю, а закони та інститути

культивують індивідуальність, творчу сутність особи. Запорукою С. о. в такому кон-

тексті є визнання й дотримання законів, зміст яких відповідає природному стану індиві-

да. В Росії та в Україні поняття «свобода особи» розвивали П. Струве, Б. Чи-черін, М.

Туган-Варановський, І. Франко та ін.

У політичній думці 20 ст. розробка проблематики С. о. не втрачає свою актуальності,

а, навпаки, виявляє різноманітну палітру причетності до найзлободенніших питань су-

часності, зокрема до кризових явищ. Згідно з таким підходом д-ва повинна створювати

соціокультурні відносини, які б відкривали простір для реалізації здібностей людини,

долати відчужені форми діяльності, сприяти формуванню духовного процесу життя лю-

дини взагалі. У такому розумінні С. о. — це внутрішня свобода, за якої людина виявляє

занепокоєність власною долею як фундаментальним виміром людського буття. С. о. як

особливого роду цінність з її буттєво-екзисіенціальним смислом пов’язана з якісним змі-

стом особистості, вона розкриває волю індивіда до самореалізації, духовного виявлення

світу, самодіяльності особи, яка прагне злитися, ототожнитися із творчими основами

буття. Головне в С. о. — визнання за людиною її унікальності, неповторності, самоцін-

ності. Саме тому в самореалізації особистості та в її самодіяльності — ключ до

розв’язання всіх проблем людства. С. о. як сукупність внутр. станів індивіда пов’язана із

самоосмисленням свого соціального стану, усвідомленням сенсу свого життя, особистої

відповідальності за свою долю і долю всієї цивілізації, визнанням абсолютної суверен-

ності «Я», особистих поглядів, нахилів. Останнє означає, що кожна людина повинна ре-

алізувати свої творчі здібності, знайти духовно-теор. підґрунтя, на основі якого може

відбутися очищення чуттєвості від сурогатів цивілізації і «репресивної культури»; роз-

криття світоглядних смислів нової духовності та світосприймання. Вияв духовної діяль-

ності людини пов’язаний з визволенням індивіда від різного роду перепон і умовностей,

які уковують його повсякденну діяльність, від оков зовн. пригнічення, усіх форм екон.,

політ. і духовного рабства.

С. о. в сучасних умовах є мірилом того, яке місце людина посідає в світі, уні-

версальним виміром людського спосооу буття, засобом реалізації внутрішнього сві-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

407

ту людини з її спеііиф. підходами до понять добра, честі, совісті, справедливості,

милосердя, гідності, творчості. (Друкується за: Воронкова В. Г. Політичний енцик-

лопедичний словник.)

Свободи політичні — різновид соціальних свобод, що означає здатність І можливість особи і

суспільства діяти відповідно до своїх інтересів і цілей. С. п. передбачають визнання

за кожною людиною права користуватися свободами, які становлять продукт куль-

турно-істор. екзистенції (сусп. моралі, політики, права), умову самоствердження ін-

дивіда в політ. житті, ступінь відображення духовного стану цивілізації, сумарний

вираз загальної атмосфери сучас. політ. ситуації. До таких свобод належать: свобода

совісті, слова, думки, переконань, проголошення думок; свобода мирних зборів,

асоціацій; свобода отримання Інформації, участі в рухах, мітингах, демонстраціях;

свобода вільних виборів наявних інститутів влади. С. п. справляють істотний вплив

на все буття людини, відбивають поведінку індивіда, самоосмислення ним політ.

досвіду і власного стану. Найповніше С. п. сформульовані у Загальній декларації

прав людини. Концептуальною основою С. п. г чакріплена в цьому документі фор-

мула: «Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах». Із усіх

політичних мотивів проблема С. п. — першочергова умова для існування цивілізо-

ваного суспільства. С. п. є передумовою «прояснення» політ. характеру дійсності. В

умовах становлення стабільної правової д-ви і громадян, відкритого суспільства во-

ни повинні забезпечити демократизацію суспільства, суспільно-політ. життя. Однак

властиві д-ві порядки і організація тією чи іншою мірою обмежують особисту сво-

боду. Абсолютних С. п., як і будь-яких інших соціальних свобод, не може бути. С. п.

починаються з того часу, коли набувшої чинності прийняті в д-ві закони, коли лю-

дина самошзнаг шляхи індивід, вибору як суб’єкт політ. дії. Мається на увазі само-

визначення особи стосовно д-ви і влади, її законів, що зумовлюють раціоналізм по-

літ. життя, забезпечують громад. правопорядок. Таким чином, С. п. з погляду

політології спрямовані: на визначення субординації людини, її свободи в д-ві; на ха-

рактеристику людини як суб’єкта політ. життя, з’ясування того, як відбувається по-

літ. соціалізація індивіда, які існують резерви для становлення нового типу політ.

свідомості; на визначення політ. поведінки особи, способів і напрямів її дії в системі

владних відносин у сфері політ. життя.

У дем. суспільстві влада в жодному разі не повинна посягати на свободу слова,

совісті, право укладати договори, підтримувати життєдіяльність дем. інститутів у

напрямі до відкритого суспільства. С. п. необхідні для пошуку форм і засобів сти-

мулювання політ. активності народу, здійснення глибинних державотворчих проце-

сів, сприяння духовному оновленню суспільства. Широке залучення громадян до

політ. процесу, децентралізація і контроль над прийняттям найважливіших рішень

поліпшують перспективу досягнення дійсної свободи. Проблема взаємин особи і д-

ви розв’язується в дем. суспільстві на основі положення про право як реалізацію

природного прагнення людини захистити С. п. як основу людського самовизначення

онтологічних процесів буття.

Проголошені зх. демократіями С. п. залишаються ще формальними для переважної

частини народу через відсутність достатньої соціальної І політ. рівності. Основна мета

прогресивних політ. режимів — перетворення С. п. із формальних на реальні. Відтак

важливим політ. важелем демократизації укр. суспільства є забезпечення С. п. як осн. ін-

ституту громадян, суспільства, атрибуту дем. устрою, що дає змогу людині бути актив-

ним співучасником політ. процесу. (Друкується за: В. Г. Воронкова. Політичний енцик-

лопедичний словник.)

Тоталітаризм (від пізньолат. totalitas — повнота, цільність і totalis — увесь, мовний, цілий) на-

прям політичної думки, що виправдовує необмежену статизацію (одержавлення)

сусп. життя (термін «тоталітаризм» як засіб обгрунтування полії. практики італ. фа-

Ф. М. Кирилюк408

шизму був запропонований Дж. Джентілс); парадигматичний концепт англо-амер.

політології 50—60-х рр., який застосовується для характеристики ролі і особливос-

тей фашистського, націонал-соціалістичного, комуністичного режимів (X. Арендт,

К. Фрідріх, З. Бжезінський га ін.): форма держ. устрою, що відзначається повним

(тотальним) контролем д-ви над усіма сферами суспільства: суспільнополіт. лад ста-

тизованих ідеократ. індустр. доби.

Об’єктивні передумови виникнення Т.: особливості соціокультурної динаміки пе-

ріоду індустріалізму, що поєднувала промеси швидкого руйнування структур традиц.

суспільства з формуванням підвалин масової сусп. організації; статизація сусп. життя

в міру розвитку державно-монополіст. капіталу, посилення соціальних функцій д-ви;

створення системи масових комунікацій і засобів масової інформації, здатних форму-

вати сусп. свідомість за умоглядними проектами радикального перевлаштування соці-

уму. Суб’єктивні передумови Т. — масові соціальні фрустрації, які виникали внаслі-

док порушення традиц. цінностей, вимушеної самотності, соціальною відчуження.

Важливим чинником генезису деяких форм Т. стали мотиви відродження величі нації

або нац. реваншу (реакція на військову поразку, позбавлення національно-держ. іден-

тичності тощо). Ідейним джерелом Т. виступали соціальні га нац. утопії поч. 20 ст, що

містили раціоналістичне обґрунтування позитивно сформульованих цілей майбутньо-

го сусп. розвитку. Політ. провідники Т. — масові вождистські партії, які виникли у

першій чверті 20 ст. і прагнули до монополізації держ. влади, претендуючи водночас

на творення «нового світу» або «нового порядку» згідно із запропонованими ними со-

ціальними або нац. символами віри. Соціальну базу Т. становили маргінальні та люм-

пенізовані групи і прошарки населення, які були найсприйнятливішими до пропаган-

ди адаптованих тоталітаристських доктрин. Прихід до влади тоталітарно орієнтованих

партій та їх кадрове злиття з держ. апаратом вивели Т. із галузі політ. уявлень у галузь

політ. реалій. Утворення партійно-держ. монополії влади, ліквідація дем. прав і свобод

в ім’я нової соціальної або нац. спільноти, панування офіц. ідеології, усунення будь-

якої опозиції режимові, масовий безособовий терор населення і терористична ротація

кадрів усередині верхівки тоталітаріату, мілітаризація сусп. життя, пропаганда необ-

хідності безперервної боротьби із справжніми або уявними ворогами, агресивна зовн.

політика, насадження культу вождя — політ. ознаки та знищення громадян, суспільст-

ва й автономізація соціуму на користь визначальної та контролюючої ролі партії д-ви

зробили можливим для Т. відіграти інтегративну сусп. роль, тобто здійснити перевла-

штування соціуму у формах, які б генетично відповідали потребам абсолютизації пар-

тійно-держ. монополії влади. На цьому етапі первісна розбіжність доктринальних уяв-

лень тоталітарно орієнтованих політ. сил в окремих країнах набула фактичної

суспільно-політ. виразності, що дало підстави для типологічної характеристики, окре-

мих різновидів Т. До таких різновидів належать: комуніст, тоталітаризм — штучна

форма соціальної інтеграції, заснована на приматі класового підходу, ліквідації прива-

тної власності та соціальної структури природно-істор. суспільства, фактичному зни-

щенні автономії особистості; фашизм, який у первісному варіанті італ. ідеократії тяжів

переважно до відродження нац. духовних засад, забезпечення колективної (корпора-

тивної) ідентичності на культурному та етнічному ґрунті під патронажем сильної

держ. організації; націонал-соціалізм — синтезований тип ідеократії на базі органіч-

ного зіставлення категорій соціалізму і націоналізму; уособлював політ. і сусп. повно-

ту функціональних можливостей тоталітарного держ. устрою.

Політ. досвід ХХ ст. доводить, що Т. є глухим кутом еволюційної спіралі світового

розвитку. Розпад комуніст, системи на межі 80—90-х рр. і політ. крах останніх на європ.

континенті тоталітарних утворень стали історичним і логічним завершенням тоталітар-

ного експерименту над суспільством і людською природою. (Друкується за: В. О. Кита-

єв. Політичний енциклопедичний словник.)

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

409

Питання до дискусії

1. Чому політична свобода є об’єктом політичного аналізу?

2. Що є серцевиною комунікативної дії?

3. Як змінювався предмет компаративної політології?

4. Які спільні і особливі риси мають компаративний і комунікативний методи дослі-

джень в політиці?

Теми рефератів, курсових, кваліфікаційних

та магістерських робіт

1. Політична свобода як об’єкт політичного аналізу.

2. Сутність компаративного методу дослідження політичних процесів.

3. Політична комунікація як об’єкт наднового дослідження Ю. Хабермаса.

4. Теоретико-методологічні засади тоталітаризму в політичній концепції Х. Арендт.

5. Арендт про людину як об’єкт та суб’єкт політичного процесу.

6. Ю. Хабермас про поняття «комунікативного розуму».

7. Методологія компаративістської політичної науки за Д. Аптером.

8. Інструментарій комунікативної політології за Ю. Хабермасом.

Завдання для самостійної роботи

1. Розробіть структурно-логічну схему обґрунтування політичного ідеалу Х. Арендт.

2. Випишіть і дайте своє обґрунтування методів у порівняльній політології Д. Аптера.

3. Опишіть теоретико-методологічні засади комунікативної політології Ю. Хабермаса.

Питання до заліку

1. Загальна характеристика компаративної політології Д. Аптера.

2. Загальна характеристика комунікативної політології Ю. Хабермаса.

3. Обґрунтування тоталітаризму Х. Арендт.

Питання до іспиту

1. Сутність вчення Д. Аптера про політичну компаративістику.

2. Теоретико-методологічні засади комунікативної політології Ю. Хабермаса.

3. Вчення Х. Арендт про політичну людину як головний суб’єкт політики.

Рекомендована література

1. Арендт Х. Массы и тоталитаризм. Вопросы социологии. — 1992. — Т. 1. — № 2.

2. Арендт Х. Начала тоталитаризма. Антология мировой политической мысли в 5 т. —

М., 1997. — Т. 2.

3. Философский словарь / Под. ред. И. Т. Фролова — М., 1986.

4. Тоталитаризм в Эвропе ХХ века. Из истории идеологий, движений, режимов и их

преодоления. — М., 1996.

5. Apter D. Comparative Politics, Old and New // The Handbook of Political Science. — 1996.

6. Ю. Хабермас. Демократія. Разум. Нравственность: Москов. лекции и интервью. —

М.: Академия, 1995.

ТЕМА 8

ТЕОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ

ВІД ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ ДО РАЦІОНАЛІЗМУ

1. Новий інституціоналізм.

2. Теорія справедливості Дж. Роулза.

4. Теорія політичної модернізації і розвитку С. Хантінгтона.

5. Критичний раціоналізм світового політичного розвитку К. По-

ппера.

ХХ і початок ХХІ ст. характеризуються яскраво вираженими трансформаційними і

модернізаційними процесами суспільного розвитку. Спочатку вони характеризувалися

як послідовний рух до певного стану, серцевиною якого було здійснення економічних

перетворень на зразок західних країн, особливо США, а в якості прообразу «сучасної»

держави визнавалося «вільне» американське суспільство. Передбачалося, що досяг-

нення певного рівня доходу на душу населення викличе такі самі, як на Заході, зміни в

соціальних і політичних системах суспільства. Іншими словами можна сказати, що ос-

новним модернізуючим фактором визнавався капітал, який спроможний транслювати

соціальні технології, цінності, демократичні інститути і тим самим подолати низькі

стандарти споживання, порушення прав людини, деградацію культури тощо.

Пізніше погляд на модернізацію як на лінійний рух і послідовне освоєння

афро-азіатськими, латиноамериканськими і рядом інших країн цінностей і ін-

ститутів західної організації влади, відносин держави і громадянина не витри-

мали випробування самим життям. В реальності інституалізація ліберальних

цінностей, встановлення парламентських систем, розподіл влад і інших стандар-

тів західної цивілізації повернулося не підвищенням ефективності державного

управління, а корупцією і свавіллям бюрократії, катастрофічним розшаруванням

населення і його політичною відчуженістю, наростанням конфліктності і на-

пруження у суспільстві.

Усі ці процеси викликали необхідність теоретичного осмислення основних тен-

денцій політичного розвитку. В політичній науці, особливо в теоретико-

методологічному обґрунтуванні новітніх тенденцій, проходить процес переосмис-

лення усього спектру її інструментального забезпечення. Це торкнулося, насампе-

ред, методології досліджень політичних процесів, особливо базових методів — ін-

ституційного, біхевіористського, а також їхніх філософських засад. Крім теорій Г.

Алмонда, Д. Аптера, С. Хантінгтона, Ю. Хабермаса, Ф. Фукуями та інших

з’являються нові теорії, які поглиблюють наші уявлення і наповнюють новим зміс-

том сутність модернізаційних та трансформаційних процесів. Серед них розгляне-

мо філософію «теорії справедливості» Дж. Роулза та «парадокс Олсона».

1. НОВИЙ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ

Це течія, яка виникла в політичній науці як певною мірою необіхевіористське

осмислення сучасних процесів політичного життя. Досить часте вживання сучасними

дослідниками терміна «новий інституціоналізм» наштовхує на думку про те, що іс-

нує й «старий інституціоналізм». Саме відмінності між цими старим і новим інститу-

ціоналізмами є ключовими для розуміння розвитку сучасної політичної теорії.