Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

411

«Старий інституціоналізм» характеризував розвиток політичної науки і був все-

охоплюючим і пануючим до кінця поведінкової революції» і появи теорії раціона-

льного вибору. Він і нині продовжує існувати в окремих дослідженнях. «Старий ін-

ституціоналізм» сприяв більш глибокому розумінню і розв’язанню проблем

управління. Притаманне йому тяжіння до вивчення структурних елементів вело до

повернення академічного стилю, особливо це проглядається в історичному інститу-

алізмі. Описовий тип досліджень приводив до висновку, що настав час переходити

на глибше з’ясування проблем реальної, а не затеоретизованої поведінки інститутів

і індивідів. Оскільки політичні інститути, їх структура, система, функції і інші фо-

рмальні аспекти були уже достатньо вивчені і описані в науці, то виникла потреба

більш глибокого і всебічного вивчення політики, з’ясування недоліків минулих

підходів до її аналізу та пошуків нових, невідомих аспектів політичного життя в

нових умовах.

Чим же відрізняється старий інституціоналізм від нового? Новий інституціона-

лізм відрізняється від свого ідейного попередника в декількох відношеннях, які ві-

дображають різні етапи його розвитку в політичній науці після періоду поведінко-

вої революції і збігається в окремих аспектах з постмодернізмом в гуманітарній

сфері суспільного знання.

По-перше, цей напрям характеризується поглибленою увагою до теорії розвитку

і використання методів кількісного аналізу. Якщо прихильникам «старого інститу-

ціоналізму» було достатньо описувати інститути, то представники нової течії ін-

ституціоналізму розглядали їх як «залежні змінні величини» і — що більш важливе

— пояснювали інші пов’язані з інститутами явища як «незалежні змінні величини»,

які визначають політику та адміністративну поведінку.

По-друге, сучасний інституціональний аналіз вивчає скоріш реальну поведінку,

ніж формальні, структурні аспекти інститутів. Наприклад, як впливає в дійсності

форма правління — парламентська чи президентська — на поведінку акторів, чи це

тільки чисто формальні відмінності?

По-третє, сучасний інстуційний аналіз концентрує увагу на наслідках у вигляді

тих чи інших соціальних програм або політичних рішень. При цьому дослідники

все частіше і активніше просувають тематику державної політики в політичну нау-

ку, акцентуючи при цьому на тому, якими вигодами і якими зобов’язаннями уряди

в дійсності представляють своїх громадян.

По-четверте, інститути розглядаються з більш широких компаративістських

позицій, тобто політологи окремої країни виходять за межі своїх вузькодержавних і

вузьконаціональних тлумачень політичних процесів. Це надає можливість дослід-

никам з’ясувати, чи має інституціональна динаміка різних режимів більше схожості

між собою, ніж це може здатися з окремих описувань, які проводять вчені, орієн-

туючись на дослідження однієї країни або навіть регіону.

Представники нового інституціоналізму стверджують, що політичні інститути

уже втратили те велике значення, яке мали в ранніх політичних теоріях. Вони кри-

тикують сучасну політичну науку за те, що вона несе в собі: контекстуальний хара-

ктер, оскільки акцентує увагу на соціальному контексті політичної поведінки, сві-

домо принижуючи значення держави як незалежного феномена, редукціоністський

характер, оскільки пояснює політику як результат індивідуальних дій, і, нарешті,

утилітаризм, оскільки він виходить із того, що індивідуальні дії мотивуються раці-

ональним власним інтересом.

Ф. М. Кирилюк

412

Новий інституціоналізм, навпаки, наполягає на тому, що інститути відіграють більш

автономну роль. З цього приводу Марч і Олсон писали: «Бюрократичне агентство, зако-

нодавчий комітет, апеляційні суди — це арени змагання соціальних сил, але вони також

є сукупністю стандартних операціональних процедур і структурних устроїв, які визна-

чають і захищають інтереси. Вони — політичні актори в своєму власному праві».

Трактування політичних інститутів з позиції теорії раціонального вибору М.

Олсоном зосереджено в його спільній з Дж. Марчем статті «Новий інституціона-

лізм» у 1984 р. Вважається, що термін «новий інституціоналізм» був започаткова-

ний і запущений у науковий обіг саме цими дослідниками.

Один із важливих підходів до вивчення інститутів, на думку М. Олсона: необ-

хідно зосередитись над вивченням того, як визначаються політичні організації з по-

зиції «логіки відповідності», яка спрямовує діяльність їх членів. Виходячи з цієї то-

чки зору, найбільш важливим елементом при визначенні інституту є не формальні

структури, правила і процедури, а набір деяких цінностей, на основі яких члени цих

організацій приймають рішення і будують свою поведінку.

Олсон і Марч розробили загальні положення про інститути і особливу увагу приді-

лили динаміці їх внутрішнього розвитку. Наприклад, вони проводять відмінності між

агрегативними та інтегративними інститутами. Перший тип інститутів характеризуєть-

ся здійсненням внутрішніх домовленостей і обміном між учасниками з рішеннями, які

випливають із самого розвитку політичного процесу. При аналізі діяльності таких ін-

ститутів з позиції раціонального вибору їхня поведінка достатньо прогнозована. Дру-

гий тип інститутів — інтегративне прийняття рішень «передбачає такий порядок, який

заснований на історичному минулому, зобов’язаннях і розумі».

Таким чином цінності, на думку цих авторів, займають центральне місце в ін-

ституційному аналізі і саме тому не можуть застосовуватися при характеристиках

організацій ринкового типу. А звідси випливає, що економічні зв’язки не придатні

для вивчення неринкових організацій.

Одне з основних завдань цих науковців зводилася до того, щоб відстояти версію

нового інституціоналізму в умовах зростаючого в політичній науці значення моде-

лей раціонального вибору. Тому вони доказують, що увага до теорії раціонального

вибору, до мікрорівневогоаналізу і акцент на утилітарному розрахунку поведінки

індивідів знецінюють нормативні і колективістські аспекти управління. Крім того,

Марч і Олсон підкреслювали, що економічна орієнтація цих моделей передбачає

індивідуалістську домінанту при прийнятті рішень, тоді як цей процес набагато

краще пояснюється колективістськими і інституціональними факторами. Це пере-

важання має нормативний характер, але, як вони зазначають, підтверджується та-

кож емпіричним фактором.

Загалом слід зазначити, що «новий інституціоналізм» не представляє собою якусь

нову концепцію чи теорію. Це є один із напрямів, який має декілька гілок, що поглиб-

лює вивчення політичної науки в сучасних умовах. Узагальнюючи різноманітні, інколи

й суперечливі тлумачення «нового інституціоналізму», можна зробити умовну класи-

фікацію його різних гілок. З нашого погляду найбільш вдалим підходом є класифікація

Б. Г. Пітера в книзі «Політична наука: нові напрямки». Зокрема він виділяє такі різно-

види нового інституціоналізму: історичний, соціальний та структурний.

Прихильники історичного інституціоналізму основну увагу зосереджують на

ролі інституціонального вибору, який був здійснений в історичному минулому з ме-

тою окремого елемента розвитку політичної системи або навіть системи в цілому.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

413

Суть їх доказів зводиться до того, що такий первинний вибір (як структурної чи но-

рмативної властивості) буде здійснювати глибокий вплив на всі наступні рішення.

В межах цього напряму розглядаються основні принципи інституціоналізму і підкре-

слюється важливість структурного вибору, здійсненого з самого початку вироблення

курсу даного інституту. Це означає, якщо уже проведено декілька наступних струк-

турних змін, то первинне рішення продовжує впливати на політичний процес.

Однією з передумов виникнення історичного інституціоналізму можна вважати

дискусію, яка розвернулася серед американських теоретиків у 80-ті роки з питання

про «повернення держави» як центральної категорії політології. Цю дискусію не

зовсім прийняли європейські дослідники, оскільки вважають, що держава ніколи не

зникала і залишається головним об’єктом політологічного аналізу. Поряд з апеляці-

єю про важливість самого державного сектору, який протиставляється первинному

соцієнтальному впливу окремих груп інтересів і політичних партій, прихильники

історичного інституціоналізму домагаються створення диференційованої концепції

держави. Іншими словами кажучи, вони розглядають державу, не як єдину сутність,

а як сукупність організацій і інститутів, кожний з яких має власні інтереси. Вихо-

дячи з цього, політичні рішення, які приймаються, пояснюються швидше ідеями і

інтересами інституційних акторів, які діють в диференційованому державному сек-

торі, ніж є звичайна реакція на зовнішній тиск.

Соціальний інституціоналізм допускає застосування інституціонального ана-

лізу при вивченні взаємовідносин між державою і суспільством так же, як інститу-

тів власне державного сектора. Деякі із найбільш важливих видів відносин між

державою і суспільством, зокрема, корпоративізм і система соціальних зв’язків,

мають багато характерних рис, які можна кваліфікувати як структурні чи інститу-

ціональні. Ф. Шміттер доводить, що ця система управляється за допомогою чітко

визначених правил, а Д. Марч і Р. Родс, розглядаючи систему соціальних зв’язків,

вказують на важливу роль цінностей, що розділяють індивідів (нормативний інсти-

туціоналізм), і обміну при визначенні відносин між окремими соціальними групами

(інституціоналізм з позиції раціонального вибору).

Структурний інституціоналізм найбільше тяжіє до інституціоналізму старого

зразка, але застосовує більш удосконалену, «наукоподібну» методологію. Центр

уваги представників цього напряку знаходиться між президентськими і парламент-

ськими режимами, між федеральними і унітарними системами політичного устрою.

Ці проблеми викладені у книзі К. Уівера і Б. Рокмана «Значення інститутів».

Таким чином можна стверджувати, що дискусії про інституціоналізм мають об-

межений, а скоріше всього американський характер. В більшості країн світу пове-

дінкова революція стала в історії політичної науки лише епізодом на фоні все зрос-

таючого значення для суспільства його інститутів управління і державності. Для

багатьох аналітиків політичних явищ політика в цілому та її конкретні сфери стали

функцією масової поведінки. Тому відновлення і поглиблення вивчення централь-

ної ролі інститутів в житті суспільств стає вимогою часу.

2. ТЕОРІЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ ДЖОНА РОУЛЗА

Джон Роулз розглядав політичну філософію як дисципліну, критичну за своєю

природою, з універсальною і фундаментальною орієнтацією. Для його попередни-

ків було очевидним, що політична філософія повинна приділяти основну увагу

Ф. М. Кирилюк

414

осмисленню політичного життя; він же сприймав її, насамперед, як нормативістсь-

ку форму практичної філософії.

ДОВІДКА

Джон Роулз народився 21 лютого 1921 р. в Балтиморі (США в родині відомого юри-

ста. Мати була активісткою боротьби за права жінок, які щойно отримали в США

виборче право. Прагнув стати пастором, але зупинився на вивченні філософії. По

закінченню Пристонського університету пішов до війська, де був рядовим піхотин-

цем і воював на тихоокеанських фронтах Другої світової війни.

Усе його наукове життя протікало в стінах університетів: Пристонського, Ма-

сочусетського інституту технології, а з початком 60-х і вже до кінця — Гарвардсь-

кого. Не стало Джона Роулза у 2002 р. Перша і головна книга «Теорія справедливо-

сті» вийшла в 1971 р., потім 20 років копіткої праці, яку високо оцінили К. Попер і Р.

Нозик і яка набула міжнародної репутації і вивела свого автора в число видатних

вчених другої половини ХХ ст. Його перу також належать такі праці: «Кантівський

конструктивізм у моральній теорії», тернеровські лекції «Основні свободи та їх

пріоритетність».

Один із сучасних дослідників політичної філософії підкреслив, що «Теорія

справедливості» — найбільш відома і вагома праця із соціальної та політичної фі-

лософії сучасності. Популярна оцінка стосовно цього стверджує, що названу книгу

на Заході або читали всі, або роблять вигляд, що читали. Після цієї праці «категорія

справедливості» відіграє в соціальній і політичній філософії таку саму роль, як «Іс-

тина у філософії». Теорія Роулза не претендує на розробку певної концепції спра-

ведливості. По суті вона може розглядатися як загальне концептуальне поле для те-

орій справедливості, які змагаються між собою, принаймні, раціонального типу».

Місце Джона Роулза в політичній філософії. Сучасне обговорення основ-

них ідей та принципів теорії справедливості Дж. Роулза відбувається переважно

в річищі європейської соціальної і політичної філософії з огляду на суперечки

лібералізму та комунітаризму. Про це твердить, наприклад, відомий німецький

філософ, дослідник проблеми справедливості та учень А. Хоннета Райнер

Форст: «У центрі суперечок лібералізму та комунітаризму перебуває класична

проблема морального обґрунтування теорії політичної та соціальної справедли-

вості». Якщо з самого початку створення своєї теорії справедливості Дж. Роулз

сперечався переважно з утилітаристами, то нині його основний теоретичний су-

перник прибічники конституціоналізму й комунітаризму, які ставлять під сумнів

універсальність розуму та основних моральних цінностей. Комунітаристи (Ч.

Тейлор, М. Зандель, А. Макінтайр) активно полемізують з Роулзом, критикуючи

його, передусім, за схильність до індивідуалістичної антропології. На думку М.

Занделя, ідея справедливості роз’єднує людей, а ідея блага, проти якої виступав

Роулз, об’єднує їх.

З появою «Теорії справедливості» Дж. Pоулза починається ренесанс як практич-

ної філософії загалом, так і політичної філософії зокрема. Він ґрунтується на відо-

мих ідеях класичної філософії, на які Роулз подивився по-новому, з сучасної точки

зору. У передмові до англійського видання своєї праці 1971 р. він окреслює сут-

ність запропонованого ним підходу до проблеми: «Я спробував узагальнити та до-

сягти найабстрактнішого викладу традиційної теорії суспільного договору Локка,

Руссо та Канта. Я сподіваюся, що ця теорія може бути розвинута так, що уникне

тих серйозних та часто фатальних для неї заперечень. Більше того, моя теорія — це

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

415

системний розгляд справедливості та альтернатива традиційно домінуючому утилі-

таризмові, яка до того ж значно переважає його за багатьма параметрами. Наслід-

ком усього цього є теорія, що багато чим нагадує теорію Канта».

Незважаючи на своєрідну «класичність» наведеного висловлювання Роулза,

краще за самого автора про його теорію справедливості висловився Ю. Хабермас в

одній зі своїх останніх праць «Приєднання іншого. Основи політичної теорії»: «Те-

орія справедливості Дж. Роулза — значна подія в новітній історії практичної філо-

софії. Своїм твором Роулз реабілітував моральні проблеми для серйозного науково-

го дослідження, бо вони довго були витіснені на периферію. Кант сформулював

основну проблему моралі як раціональну відповідь: у конфліктних ситуаціях ми

мусимо чинити однаково добре для всіх. Без намагань безумовно застосувати

трансцендентально-філософські припущення Канта, Роулз використав цей підхід як

принцип справедливого співіснування громадян. Виступаючи проти утилітаризму,

з одного боку, та проти аксіологічного скептицизму з іншого, він запропонував ін-

терсуб’єктивне тлумачення кантівського поняття автономії: ми діємо автономно,

якщо підпорядковуємося саме тим законам, які могли б бути застосовані всіма уча-

сниками ситуації на основі публічного застосування їхнього розуму».

На думку дослідників творчості Роулза, коли йдеться про парадигмальний ас-

пект теорії справедливості, то це означає також те, що він позбавляє етику доміну-

вання в ній метаетикета і водночас здійснює дослідження нормативних тем. Інакше

кажучи, на противагу утилітаризмові, в теорії якого справедливість посідає аж ніяк

не головне місце, Роулз надає саме цьому поняттю статусу нормативного фундаме-

нтального поняття, хоча будує при цьому емпіричну теорію справедливості.

«Теорія справедливості» — це теоретична «відповідь» та теоретичний (на-

самперед ліберальний) «рецепт» розв’язання цілої низки конфліктів, що виник-

ли в Америці за 60—70-х років, загострення проблеми громадянських прав, про-

тести проти війни у В’єтнамі, міжрасові суперечки. Саме ці конфлікти та

боротьба за їх розв’язання показали, що ідея рівності можливостей має стати

найвищим, регулятивним принципом суспільного та політичного життя країни.

Вони з новою силою поставили на порядок денний старі запитання: чи можуть

бути та за яких умов справедливими стосунки не лише між окремими людьми, а

й між громадянами та суспільними інститутами? І як можна досягти правильно-

го, справедливого розподілу плодів спільної праці членів суспільства, щоб ніхто

не вважав себе обділеним? Власне, Роулз одним із перших теоретично осмислив

ту загальну інтуїцію, за якою суспільні інститути мусять були справедливими не

лише для обраних, але й для всіх, а справедливість це не просто один із вимірів

суспільного буття, а головна, фундаментальна умова його існування, цивілізо-

ваний спосіб його репродукування.

Важливою особливістю праці Роулза є також те, що вона постає не так наслід-

ком суперечок між ліберальним та тоталітарним світоглядами, як спробою розвит-

ку ліберальної політичної філософії. І, як спроба ґрунтовного поєднання принципів

свободи та рівності, мала стати альтернативою неоліберальним теоріям таких до-

слідників, як Ф. Хайєк, Дж. Б’юкенен та М. Фрідман. Останні вважають, що нас-

лідком свободи, тобто відсутності зовнішніх обмежень у суспільстві, є така система

взаємодій, яка може бути основою суспільного устрою поза будь-яким наперед за-

даним планом. Іншими словами, ринок — це субстанція, яка створює не лише все,

що потрібно людині, а й сам простір свободи. Саме цей простір є водночас просто-

Ф. М. Кирилюк

416

ром для здійснення того максимуму, на який люди здатні, щоб досягти ефективнос-

ті виробництва, а також поліпшення життя загалом.

Така ринкова модель свободи стає моделлю суспільства в цілому, моделлю, в

якій йдеться про можливість вільного вибору взагалі. Адже Фрідман та Хайєк ро-

зуміють ринок у широкому сенсі, як можливість вибору, як символ життя, відкри-

того для небезпек, але здатного їх подолати. Таке розуміння свободи доповнюється

своєрідним (з домінуючим негативним акцентом) баченням рівності, справедливос-

ті як первинної, початкової рівності усіх перед законом. Toбтo ніякі відмінності

між людьми не треба брати до уваги, бо всі рівні перед законом та перед ринком.

Визначальною є лише здатність людей дотримуватися своїх власних інтересів, об-

стоювати їх. А тлумачення справедливості як рівності перед законом призводить до

заперечення будь-яких пільг, будь-яких соціальних програм, а його наслідок — по-

рушення рівності всіх перед законом і тому є несправедливим.

Характерною рисою викладеного тут неоліберального розуміння справедливості

та свободи є також наполягання на тому, що носієм справжніх інтересів є лише ін-

дивід, а громадські інтереси є сумою індивідуальних інтересів. Як наслідок ми ма-

ємо своєрідну негативну концепцію свободи — ніхто не може посягати на її цін-

ність, ніхто не може заважати їй — не лише держава, а й ті ідеї та цінності, які хоч

якось можуть обмежити свободу. Хочемо ми цього чи ні, але в такому разі до озна-

чених ідей потрапляють і ідеї соціального блага та благополуччя, загальні інтереси,

а також моральні та релігійні цінності.

З огляду на сказане, теорію справедливості Дж. Роулза можна коротко охаракте-

ризувати як спробу поєднання принципів свободи та рівності за допомогою проце-

дури, яку можна було б назвати «максимізацією мінімуму».

Теорія справедливості Роулза не пропонувала ні нових уявлень про людину, ні

нового погляду на людську природу, ні нового підходу до нового аналізу конфлік-

тів і суперечностей сучасної епохи; в ній не було тієї історичної культурологічної

глибини, яка відрізняла праці Арендт, Оукшотта та інших. Його бачення суспільст-

ва в основних рисах знову підтверджувало консенсус, якого було досягнуто в пово-

єнні роки. І що характерно, як підкреслює один із англійських політологів Б. Парех,

що це сталося саме тоді, коли стали серйозно критикувати прихильників лібераліз-

му, марксизму, а також представники релігійних та інших напрямів. Не дивлячись

на все вище згадане, теорія справедливості являє собою надзвичайно важливу у по-

літико-філософському смислі працю. В ній показано, яким чином можна створити

моральну і політичну теорію, яка була б одночасно філософськи грамотною і вір-

ною нашим моральним установкам, а також критично відображала реальне і прак-

тичне життя в теорії. Використовуючи такі вірогідні конструкції як вихідна позиція

і рефлективна рівновага, Роуз досить чітко сформулював принципи надзвичайно

впливової моральної і політичної аргументації, переважно ліберально-

раціоналістичного зиску. Він об’єднує настільки різні дисципліни, як гносеологія,

моральна психологія, політична теорія і економіка, і створює міждисциплінарний

підхід до таких складних понять як справедливість, свобода рівність. Роулз не тіль-

ки встановив зв’язки політичної філософії з іншими соціальними науками (чому

раніше не приділяється ніякої уваги), а й поставив її на центральне місце, і тим са-

мим вернув спеціалістам цієї галузі почуття гідності і відчуття значимості їх діяль-

ності. Крім того, погляди на традиційну мораль і політичні уявлення Ролза були ін-

телектуально доступними і морально прийнятними для багатьох ліберально

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

417

налаштованих представників академічних кіл. Усі ці фактори, разом узяті, і зроби-

ли його книгу однією з найпопулярніших нашого часу.

Концептуальні засади теорії справедливості Дж. Роулза. Роулз розробляючи

теорію справедливості, яка б адекватно відповідала новій стадії розвитку суспільст-

ва, поставив перед собою два основних завдання: по-перше, розробити загальні

принципи справедливості, які були б адекватні сучасній моралі; по-друге, сформу-

лювати теорію, альтернативну найбільш поширеним концепціям утилітаризму.

Підвалиною досліджуваної нами теорії «справедливості як чесності» є теорія

«суспільного договору» Основні принципи останньої (як згоди між громадянами

або ж між громадянами та владою щодо умов вступу їх у соціальні та політичні

відносини) у класичній формі сформулював вже Дж. Локк. Він дійшов розуміння

самої сутності суспільного договору. Останній припускає існування різноманітних

політичних поглядів, проте наполягає на виконанні однієї, але обов’язкової умови

визнання важливості згоди громадян з тими нормами та цінностями, які будуть об-

межувати не лише їхню зовнішню, а й внутрішню свободу.

Обґрунтовуючи договірний характер своєї теорії справедливості, Роулз повертає дого-

вірну теорію до життя. Йому надзвичайно імпонує те, що ідея суспільного договору дозво-

ляє об’єднувати (шляхом згоди, компромісу як процедури вирішення проблеми) різнома-

нітні, часом навіть відмінні інтереси і цінності. Вона також, вважає Роулз, більш адекватна

ніж утилітаризм, котрий прагне лише до зиску, цивілізованої форми суспільства.

Ролз розглядає суспільний договір як домовленість, але досить широку, тобто

таку, що є витоком політичних прав та обов’язків громадян, механізмом справедли-

вого захисту їхніх інтересів та основою принципів справедливості. Описуючи ос-

новну «ідею справедливості», він підкреслює: «Ми мусимо уявити собі, що ті, хто

бере участь у соціальній співпраці, разом, у спільній соціальній дії виберуть прин-

ципи, які визначають їхні основні права та обов’язки, а також розподіл соціальних

благ». Схвалюючи цей суспільний договір, люди повинні раз і назавжди вирішити

між собою, що є справедливим, а що — несправедливим», а ті принципи, що вони

виберуть перші як принципи справедливості, мають бути головними для подальшої

критики та реформування суспільних інститутів.

Роулз не забуває також зазначити, що в його теорії справедливості початкова рі-

вність усіх індивідів відповідає природному стану, а сам суспільний договір — це

не реальний історичний, а гіпотетичний контракт. Тому його життєздатність зале-

жить від головної в даному разі ідеї; вона полягає в тому, що за відповідних гіпоте-

тичних умов можна досягти бажаної домовленості.

Перш ніж описувати конкретно саму гіпотетичну ситуацію суспільного догово-

ру та людей, які беруть участь у цій процедурі, Роулз детально спиняється на попе-

редніх умовах цього процесу. Ось найголовніші з них.

По-перше, співпраця людей є можливою та необхідною.

По-друге, самі учасники договору дотримуються принципу раціонального вибору.

По-третє, при цьому вони прагнуть отримати певні пріоритетні блага, які є ко-

нче погрібними для отримання будь-яких інших індивідуальних благ.

На основі «теорії справедливості» та «політичного лібералізму» пріоритетні

блага також можна поділити на кілька основних груп, основні свободи, насамперед,

свобода совісті та слова, свобода пересування та вибору професії, а також влада з її

можливостями та відповідальністю, доходи та благополуччя і, нарешті, соціальні

основи самоповаги.

Ф. М. Кирилюк

418

По-четверте, хоча сам процес договору обмежується мінімальними моральни-

ми вимогами, вони є і мають бути достатніми для того, щоб принципи, які прийма-

ють учасники договору, мали універсальний (принаймні з точки зору їх застосу-

вання) характер. І останньою умовою Роулза є його оптимістично-раціоналістичне

розуміння природи людини (яке й стане згодом предметом інтенсивної та обґрун-

тованої критики з боку його різноманітних опонентів). Згідно з цим розумінням,

учасники договору мають почуття справедливості і прагнуть домовитися щодо від-

повідних принципів.

Критика утилітаризму. Сутність таких принципів, за Роулзом, зводиться до

такого: по-перше, створити найпотрібніші загальні принципи справедливості, які

могли б бути основою «добре організованого суспільства», побудованого на демок-

ратичних засадах; по-друге, сформулювати ці принципи в руслі критики утилітари-

зму як переважаючої, довготривалої домінанти в американській соціальній філосо-

фії, особливо у філософії моралі.

Як ми вже зазначали, на початку своєї праці Роулз постулює найхарактернішу

рису «справедливості як чесності» — перевагу справедливості, права перед благом:

«Кожна особистість має засновану на справедливості недоторканність, від якої вона

не може відмовитися навіть заради блага всього суспільства. З цієї причини справе-

дливість не допускає того, щоб втрата свободи одними людьми була виправдана бі-

льшими благами інших. Не дозволено, щоб злигодні, до яких змушено суспільну

меншість, були ціною тих переваг, якими користується більшість суспільства». Не

можливо, на думку Роулза, пожертвувати індивідуальними правами навіть заради

добробуту, як на цьому наполягає, наприклад, утилітаризм.

З часів Дж. С. Мілля утилітаризм як політична філософія постав рівновеликим

прагненням до самої соціальної та політичної організації суспільства, яка забезпе-

чувала б найбільшу користь не для кожного члена суспільства зокрема, а для суспі-

льства в цілому. Отже, йдеться про максимальне загальне благо, а відношення кож-

ного окремого члена суспільства (чи спільноти) до цього загального суспільного

блага, зрештою, не має ніякого значення. Більше того, утилітаристи підкреслюють,

що можливі збитки та злигодні окремих членів суспільства, безперечно, переважать

на користь, те благо, яке отримають інші громадяни.

Основою утилітаристського типу політичної філософії є телеологічна теорія або

ж намагання розглянути розв’язання практичних та теоретичних проблем лише з

точки зору одного — єдиного його виміру — користі як найфундаментальнішої су-

спільної цінності. Наступний висновок, який і стає головним предметом критики з

боку Дж. Роулза, призводить до постулювання переваг блага над правом. Саме в

цьому полягає принципова відмінність утилітаристського (в широкому сенсі — те-

леологічного) й деонтологічного підходів до проблеми справедливості.

Деонтологічний підхід до проблеми справедливості — це, насамперед, теорети-

чне обґрунтування переваг справедливості над іншими моральними та політичними

ідеалами й цінностями, тому деонтологічне тлумачення ідеї справедливості мусить

зробити та й робить наступний крок — починає з’ясовувати не стільки моральний,

етичний сенс справедливості, скільки її підвалини. І в цьому напрямі чітко вима-

льовується основна теза деонтологічного лібералізму справедливо та добре органі-

зоване суспільство, тобто таке, яке люди створюють за своїми власними намірами

та інтересами, уявленнями про благо, існує на основі принципів, котрі не мають

своїм засновком якоїсь певної концепції блага. І пріоритет справедливості в такому

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

419

суспільстві полягає не в тому, що вона визначає собою якусь єдино правильну ме-

ту, а в тому, що сама є цією метою. Таке вирішення дилеми право чи справедли-

вість спирається на кантівське розуміння права як моралі, що регламентує, насам-

перед, діяльність правителя, а також на розуміння справедливості як формальної

абстрактно-загальної рівності вільних та незалежних один від одного людей. Бо

тільки такі люди можуть бути суб’єктами права. До того ж таке розуміння права

ґрунтується на захисті індивідуальних прав так само, як і на необхідності для суспі-

льства правової держави.

Звідси випливає і справедливість як загальна правова основа, що «панує» над

усіма часто протилежними реальними інтересами, регулює, так би мовити, «ви-

мірює» їх єдиною, спільною правовою міркою. Тут треба зробити істотне уточ-

нення щодо соціальної справедливості, яка має (принаймні, у своєму бажаному

варіанті) ґрунтуватися на дотриманні того самого правового принципу рівності

у відповідних сферах суспільного життя. Цього не можна сказати про формаль-

ну рівність (що є синонімом всезрівнюючого та всенівелюючого її різновиду),

що не зважає ні на свободу та рівність, ні, тим більше, на норми загального та

індивідуального права, а лише на владний примус, який насправді є порушен-

ням цих прав.

Вже сказане дає можливість зрозуміти, що Роулз не вирізняє «об’єктивне» право

(норми) та «суб’єктивне» право (тобто права та обов’язки конкретних суб’єктів) і

особливу увагу звертає, насамперед, на останнє, особливо в збірці своїх творів під

назвою «Ідея політичного лібералізму», де право є базовим правом особистості, що

живе не за наданими їй ззовні вказівками, а за принципами суспільного життя ро-

зумних та вільних індивідів.

«Теорія справедливості» Дж. Роулза присвячена не просто вирішенню тієї вічної

практичної та філософської проблеми, якою є проблема справедливості. Це, насам-

перед, ґрунтовне дослідження справедливості суспільного ладу та його інститутів

як проблеми, яка виникає в умовах суперечності останніх з інтересами членів сус-

пільства, а також суперечності інтересів, прав та прагнень членів цього суспільства

між собою. Тобто йдеться все-таки про осягнення того виміру справедливості, який

ми називаємо політичною справедливістю.

Сутнісні характеристики принципів. Ґрунтуючись на основних вихідних за-

садах теорії справедливості, Роулз головну увагу сконцентрував над тим, що він на-

зиває головним предметом справедливості — на основній структурі суспільства.

Під основною структурою суспільства він розуміє всю сукупність найбільш важли-

вих соціальних, політичних, правових і економічних інститутів (народна конститу-

ція, приватна власність, конкурентна риночка економіка, моногамний шлюб). Її фу-

нкцією є розподіл переваг і тягот, які випливають із соціального співробітництва.

Принципи справедливості повинні якраз визначити, як саме повинні розподілятися

такі «пріоритетні блага», як основні права і свободи, влада, авторитет, життєві мо-

жливості, добробут, доходи і т. д.

У Роулза своєрідний і оригінальний метод виведення принципів справедливості.

Він звернувся до процедурного методу забезпечення права. Звідси його увага при-

вернута до розробки «процедури прийняття рішень». За Роулзом, «справедливим

інститутом буде такий, який вибирається відносною більшістю розумних і чесних

індивідів, які свободно беруть участь в обговоренні життєвих проблем в ситуаціях,

які передбачають безпристрасність». Це в цілому відповідає традиціям «суспільно-

Ф. М. Кирилюк

420

го договору» саме за умов, які диктуються останнім, здійснюється демократичний

вибір паралельно з індивідуальним вибором.

Задля забезпечення безпристрасностей виборщиків Роулз вводить поняття «вда-

ле наведення», тобто гіпнотичне укривання від них важливої і різнобічної інформа-

ції про їхній власний соціальний стан, освіту, талант і т.д. Не знаючи багаті вони чи

бідні в реальному житті, люди, за Роулзом, будуть намагатися захистити, переду-

сім, інтереси на двох принципах справедливості:

1) кожна людина має рівне право на якнайбільшу свободу, яка не обмежувала б

таку ж само свободу інших;

2) соціальна та економічна нерівність мають регулюватися так, щоб це забезпе-

чувало: а) найбільшу вигоду найменш привілейованим; в) відкритий для всіх до-

ступ до призначень на посади і в установи за умови справедливої рівності можли-

востей.

Перший принцип відображає знайому ліберальну ідею, однак використання її

Роулзом має три особливості, які заслуговують на увагу. По-перше, свободу він ро-

зуміє в дуже вузькому смислі, відносячи до неї законодавчо визначену свободу пе-

ресування, слова, політичної участі. По-друге, визнаючи, що цінність такої свободи

для кожної людини повинна залежати від матеріальних ресурсів, якими вона воло-

діє, він попри це вимагає, щоб рівним було надання самої свободи, а не її цінність.

По-третє, принцип свободи він вважає безумовно пріоритетним порівняно з іншими

принципами, принаймні в економічно розвинутих суспільствах. Свободою ніколи

не можна жертвувати заради зростання матеріального добробуту, принцип вимагає

від нас урегулювання соціальної нерівності таким чином, щоб люди з найменшими

матеріальними статками (прибуток, багатство, підстави для самоповаги), незважа-

ючи на це, отримували якомога більшу частку. Роулз не заперечував проти ринко-

вої економіки, в якій матеріальна нерівність відіграє роль стимулу, зумовлюючи

збільшення загального обсягу виробництва товарів, придатних для розподілу. На

практиці його принцип означає, що податкова система має застосовуватися для пе-

рерозподілу товарів на користь найбідніших у чимдалі більших масштабах, поки не

сягне тієї межі, за якою знеохочувальні наслідки подальшого підвищення рівня

оподаткування зумовлюватимуть зниження загального рівня виробництва.

Таким чином, можна стверджувати, що теорія справедливості Роулза відрізня-

ється від інших варіантів інтерпретації справедливості, насамперед тим, що вона

містить в собі осмислення такої структури суспільств, яка передбачає поєднання

індивідуальної свободи і справедливого розподілу благ. З методологічної точки зо-

ру ця теорія є прикладом поєднання історично протилежних течій у розвитку полі-

тико-філософської думки.

Сам Роулз, безумовно, вірив, що його модель справедливої держави являє собою

щось начебто «реалістичної утопії», втілення якої багатьом бачилося як мінімум

спірним. Сам він писав так: «Я вірю, що сама можливість такого суспільного уст-

рою в змозі примирити нас із соціальним світом. Ця можливість — не просто логі-

чна, але така, яка має зв’язок з глибинними тенденціями і устремліннями соціаль-

ного світу. Бо доки ми маємо серйозні підстави вірити, що стійкий і достатньо

справедливий політичний порядок можливий, як усередині держави, так і за кордо-

ном, ми можемо чекати розумну надію, що ми, або інші, коли-небудь, де-небудь

його досягнемо».