Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

441

З іншого боку, холізм концептуально обґрунтовує можливість мисленевого ося-

гнення тотальності об’єкта, події суспільства та їх практичної трансформації. Про-

ти таких тлумачень К. Поппер заперечує:

1) грубою методологічною помилкою буде твердження про те, що відомі нам

теорії, які описують невеликі фрагменти реальності, дають у сумі уявлення про ці-

ле. Більше того, теорій безмежно багато і вони всі принципово зафальсифіковані;

2) з точки зору практики, холізм досить часто вироджується в утопізм або тота-

літаризм.

Виходячи з вищенаведеного, слід детальніше викласти розгляд методологічних

установок К. Поппера, які містяться в інших працях, зокрема, в праці «Відкрите су-

спільство і його вороги».

У теорії пізнання К. Поппера близька позиція Канта, але в основному він дотри-

мується принципів неокантіанства, які отримали широке визнання у природних на-

уках.

Методології, зорієнтованій на пізнання істини (Поппер називає її есенціалістсь-

кою, або есенціалізмом, від латинського essentia — сутність), він протиставляє «ме-

тодологічний номіналізм» (лат. nomina — назви, імена), який прагне не до пізнання

того, чим річ є насправді, не до визначення її справжньої природи, а до описання

того, як річ поводиться за різних обставин, і, зокрема, до виявлення того, чи існу-

ють у цій поведінці які-небудь закономірності. Методологічний номіналізм, конс-

татує Поппер, досить широко розповсюджений у сфері природничих наук, а про-

блеми суспільних наук дотепер вирішуються есенціалістськими методами, і в

цьому полягає одна з головних причин їхньої відсталості.

Завданням суспільних наук «не є пророцтво про майбутній розвиток історії». Іс-

тина, за Поппером, непізнавана, ми можемо наблизитися до неї, але ніколи її не

осягнемо, оскільки не існує остаточних, абсолютних джерел знання. Ми не можемо

довести істинність наших теорій. За винятком математики, наші аргументи ніколи

не є категорично переконливими. При вирішенні тих чи інших проблем нам відкри-

тий лише один шлях — метод спроб і помилок. Але якщо істину встановити і дове-

сти неможливо, хибність теорій і тверджень може бути виявлена. Ми йдемо до іс-

тини, відкидаючи концепції, хибність яких доведена. Звідси, особлива роль у

процесі пізнання приділяється критиці. За Поппером, критика — це «життєдайна

кров усякого раціонального мислення». Піддаючи найсуворішій критиці різні тео-

рії, ми в експериментальному порядку приймаємо ті теорії, які найкраще витримали

цей іспит. Надійнішого підтвердження теорій не існує — з такими методологічни-

ми установками Поппер підходить до проблеми соціально-історичного розвитку.

Його історична концепція ґрунтується на запереченні низки достатньо розповсю-

джених уявлень. Насамперед, він відкидає думку про закономірність, спрямова-

ність історичного процесу, «історія змісту не має». Він підкреслює, що необхідно

визнати одним із принципів будь-якого неупередженого підходу до сфери політики

те, що в людських справах можливо все і, зокрема, те, що не можна а-рrіоrі відки-

дати жодний мислимий варіант розвитку на тій основі, що він може порушити тен-

денцію людського прогресу, або якусь іншу закономірність, котра нібито властива

«природі людини».

Із запереченням закономірностей розвитку пов’язане в Поппера і нігілістичне

ставлення до ідеї, що історія є своєрідною ареною діяльності великих колективів

людей — мас, народів, соціальних груп. Поппер змінює суспільні зв’язки діяльніс-

Ф. М. Кирилюк

442

тю індивідів, пропонуючи достатньо рідкісний у XX ст. зразок «атомістичного»

підходу до соціальних явищ. За Поппером, «навряд чи існує хоча б часточка істини

в усій цій балаканині про маси і еліти просто тому, що цих «мас» насправді не іс-

нує». Вони складаються з непоправних індивідуалістів, котрі, як стверджує Тойнбі,

поодинці ведуть боротьбу проти всіх інших згідно з принципом «людина людині

вовк». Наступний постулат історичної концепції Поппера — негативізм відносно

будь-яких спроб «поліпшити життя сучасників». З цього бажання виникають «най-

більші наші неприємності», котрі є побічним продуктом «можливо, найбільшої з

усіх моральних і духовних революцій», соціального руху, який розпочався три сто-

ліття тому. «Ця революція детермінувала могутні руйнівні сили, але ці сили все ще

можна приборкати». Пророкування насильницької революції Поппер вважає «най-

більш пагубним елементом марксизму». Але і у випадку засудження революцій

Поппер не надто послідовний. Так, він мимохідь зазначає, що «боротьба за відкрите

суспільство розпочалася заново лише разом із виникненням ідей 1789 p.», тобто

вона була б неможлива без суспільного руху, метою якого було покращення долі

сучасників і який підготував Велику Французьку революцію. Думка про те, що в іс-

торії все можливо, екстраполюється Поппером не лише на реальні події, а й на іс-

торичну науку, тобто опис та інтерпретацію історії. Він закликає відмовитися від

«марної ідеї наукової об’єктивності» і зважитися на «репрезентацію історичних

проблем зі своєї точки зору».

Цій меті і підпорядковується тлумачення історії. Поппер пропонує «інтерпрету-

вати історію політичної влади в контексті нашої боротьби за відкрите суспільство,

за владу розуму, справедливість, свободу, рівність і запобігання міжнародних зло-

чинів».

Поппер не зумів повністю уникнути визнання певних закономірностей у новіт-

ній історії. Наприклад, він пише, що «під впливом «епідемічного» зростання техно-

логічних нововведень відбулася справжня революція. « Таким чином, вона, очеви-

дно, не залежала від волі людей. Раціональною є його точка зору і щодо іншої

закономірності: на зміну капіталізму епохи вільної конкуренції приходить новий

історичний етап — «політичного інтервенціонізму» (йдеться про втручання держа-

ви в економічне життя), що з’явився в трьох різновидах: російський варіант, фаши-

стська форма тоталітаризму і «демократичний інтервенціонізм» Англії, США та

«молодих демократій», лідером яких є Швеція.

Свою концепцію історії, де все залежить від нас, все вирішують окремі люди,

над ними не тяжіють жодні закономірності, Поппер протиставляє історицизму. Під

історицизмом розуміється такий підхід до соціальних наук, при якому визнається,

що їхньою головною метою є історичне передбачення, причому реалізується ця ме-

та шляхом розкриття «ритмів» або «зразків», «законів» або «тенденцій», що лежать

в основі історичної еволюції. Поппер іронізує над історицизмом, називаючи його

«філософією оракулів — злобливим інтелектуальним захворюванням нашого часу».

Він зобов’язується ніколи не видавати себе за пророка.

Історицизм перекладає відповідальність людей за свої вчинки на історію. Він

веде до фанатизму і нетерпимості, до утвердження єдиної віри, перетворюється на

«новий опіум народу». Історицизм є передумовою тоталітаризму.

Історицизм неоднорідний, оскільки до нього відносяться всі теоретичні напря-

ми, які визнають історичні закономірності. Дещо перебільшуючи позицію своїх

ідейних супротивників, Поппер називає це фаталізмом, визнанням неможливості

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

443

змінити що-небудь у неминучому процесі розвитку. Для одних історицистів ево-

люція людства є прогресом (Гегель, Маркс), для інших — зворотній рух від ідеалу,

який колись існував (Платон). Саме ці три фігури і розглядає Попперів як найбіль-

ших представників історицизму й ідеології тоталітаризму. Щодо Платона і Гегеля,

зв’язок їхніх політичних поглядів із широким розумінням тоталітаризму доводить-

ся достатньо ґрунтовно, насамперед, посиланнями на безперечний пріоритет дер-

жави над особистістю, обмеження прав людини і т. п.

Теорія відкритого і закритого суспільства. Аналіз методологічних засад істо-

рицизму сприяв обґрунтуванню К. Поппером теорії відкритого і закритого сус-

пільств і теоретичного обґрунтування тоталітарної ідеології. Він розглядає істори-

цизм як реакційну філософію і як захист закритого суспільства. Закритим він

називає суспільство, яке організоване за тоталітарним принципом на основі автори-

тарно установлених і незмінних норм. На противагу йому, «відкрите суспільство,

засноване на могутньому критичному потенціалі людського розуму, в якому не

просто терплять, а всіляко стимулюють за допомогою демократичних інституцій

інакомислення, інтелектуальну свободу індивідів і соціальних груп, спрямованих

на вирішення соціальних проблем і неперервне реформування суспільства».

Модель закритого суспільства Поппер будує на основі племені. Він так і гово-

рить: «Племінне або закрите суспільство». Для нього характерне підпорядкування

магічним силам, магічне, або ірраціональне, некритичне ставлення до звичаїв соці-

ального життя. Розпорядження (закони та звичаї) і заборони (табу) повністю визна-

чають усе життя суспільства й людини. Це суспільство можна було б уподібнити

клітці, якби не одна обставина: люди не усвідомлюють своєї несвободи, своєї

пов’язаності веліннями й заборонами, оскільки вони позбавлені здібності до крити-

чної оцінки і самостійного прийняття рішень. У цьому і немає потреби, за них усе

вирішено традицією, її диктат видається природним, єдино можливим та абсолютно

не обмеженим ззовні.

Плем’я виступає як зразок, прототип закритого суспільства, але останнє аж ніяк

не зводиться до племені. Поппер пише, що він буде називати магічне, племінне або

колективістське суспільство закритим. У цей розряд відносяться фашизм, комунізм,

будь-які суспільства, для яких характерна духовна й політична тиранія. Християнс-

тво розпочиналося як відкрите суспільство, але інквізиція зробила його закритим,

надала йому тоталітарного, антихристиянського забарвлення. Відзначаючи загальні

властивості всіх закритих суспільств (ірраціоналізм, відсутність свободи вибору і т.

п.), Поппер не приділяє належної уваги розходженням між ними. У племені життя

суспільне не відокремлювалося від життя природи, свободи вибору поведінки і ви-

словлювань не було, але вона репрезентувалася як непотрібна, зайва, протиприрод-

на. При сучасному тоталітарному устрої розходження між природою і суспільством

повністю усвідомлені, як і бажаність вільного вибору індивіда. Неможливість здій-

снити усвідомлену волю є ґрунтом колізій, невідомих племінному суспільству. Мо-

дель закритого суспільства отримала в Поппера абстрактний позаісторичний зміст.

Відкрите суспільство — раціональне й критичне. У ньому панують розум і воля.

Тут розходження між законами природи і суспільства цілком очевидні. Людина ус-

відомлює свою автономність, вона — не є клітинкою єдиного суспільного організ-

му. Звідси проявляються моральні колізії, необхідність приймати самостійні рішен-

ня. Суспільні проблеми слугують предметом вільного обговорення. У системі

управління відкрите суспільство демократичне, в економіці воно вимагає вільного

Ф. М. Кирилюк

444

ринку. Поппер не приховує, що відкрите суспільство — це зображення (варто за-

значити, достатньо ідеалізоване) тих порядків, які конституювалися в передових

країнах Заходу.

Вважаючи відкрите суспільство найкращим із усіх можливих, оскільки саме во-

но створює передумови для прогресу, Поппер не ігнорує властивих йому протиріч.

Багато членів відкритого суспільства «прагнуть піднятися по соціальній драбині і

зайняти місця інших членів». Це може привести «до такого важливого суспільного

явища, як класова боротьба», тоді як в організмі, яким є племінне суспільство, «не

можна знайти нічого подібного на класову боротьбу».

Перехід від закритого до відкритого суспільства Поппер характеризує як «одну з

найглибших революцій, через які пройшло людство». Він супроводжувався про-

блемами і напруженням, пов’язаними з «проблемою тертя між класами, котрі впе-

рше виникли в процесі краху закритого суспільства». Цю найбільшу революцію

почали греки, але вона «все ще знаходиться у своїй початковій стадії, а саме — в

стадії переходу від закритого суспільства до відкритого».

Відкрите суспільство являє собою одночасно й ідеал, і політичну програму По-

ппера. Вона неоригінальна і включає традиційний набір ліберальних принципів,

«те, у що вірить Захід»: заперечення деспотизму і насильства, захист прав і свобод

людини, свобода думки й ідейний плюралізм, система політичної демократії захід-

ного зразка. У соціальному плані Поппер говорить про боротьбу з бідністю (у при-

ватному секторі пропонується організувати громадські роботи щоб зменшити без-

робіття, у періоди спаду ці роботи варто розширювати), допомогу стражденним,

боротьбу з демографічним вибухом (причому маються на увазі заходи для скоро-

чення населення не лише в афро-азіатських і латиноамериканських країнах, а й у

Європі), про утвердження теорії ненасильства.

Держава і влада як соціальне явище. Підхід Поппера до держави і влади як соці-

ального явища значною мірою визначається його критикою марксистської методології.

За Марксом, вважає Поппер, політика виявляється на останньому місці, вона залежить

від системи економічних класових відносин, характер яких диктується розвитком тех-

ніки. Поппер приходить до протилежного погляду на речі. Для нього «політична влада

має фундаментальний характер»: «Політична влада ... може контролювати владу еко-

номічну. Це призводить до величезного розширення сфери економічної діяльності. Ми

можемо, наприклад, розробити раціональну політичну програму для захисту економіч-

но слабких людей чи держав. Ми можемо створити закони, які обмежують експлуата-

цію...». Поппер зауважує, що «причин, які унеможливлювали б таку діяльність, не іс-

нує». Екстраполюючи точку зору Поппера про фундаментальний характер політичної

влади на марксистську ідеологію, можна припустити, що держава видається йому ба-

зисом відносно економіки. Вона визначає шляхи економічного розвитку, і немає фак-

торів, здатних перешкодити їй обрати і впровадити ту чи іншу лінію. Така установка

органічно вплітається в канву історико-філософських уявлень Поппера, що зводяться

до заперечення історичних закономірностей, до волюнтаризму (в історії можливо все,

історія залежить від нас).

За Поппером, «держава — це неминуче зло»; вона необхідна для захисту прав

кожної людини, але в той же час вона являє собою постійну загрозу або зло, хоча й

необхідне. Для виконання своїх функцій держава повинна мати більшу силу, ніж

будь-який окремий громадянин чи суспільна корпорація. Розширення влади держа-

ви понад необхідний рівень небезпечне.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

445

Спроби створити ідеальне суспільство призводять до наділення держави найши-

ршими повноваженнями, що справляє негативний вплив для індивідуальної свобо-

ди. Це викликає нерівність у відношенні до влади й соціального стану, якого рево-

люціонери прагнуть уникнути. Отримання економічної влади державою може

зробити опір їй марним.

Виходячи з небезпеки розширення державних повноважень, Поппер оголошує

основним питанням політичної теорії не «кому належить влада», а «скільки влади

варто надати уряду» або, іншими словами, «як побудувати політичні установи та-

ким чином, щоб навіть некомпетентні й нечесні правителі не змогли заподіяти за-

надто великої шкоди». Йдеться про «стримування і противаги, за допомогою яких

політична влада, її сваволя і зловживання нею можуть контролюватися і долатися».

При цьому Поппер репрезентує ці два питання («кому належить влада» і «скільки

влади варто дати уряду») як взаємовиключні.

Цілі держави, стверджує Поппер, повинні бути обмеженими й негативними, їх

можна узагальнити одним словом: «захист». Держава покликана забезпечити певні

загальні умови, щоб люди могли переслідувати свої цілі й облаштовувати своє жит-

тя за власним бажанням. Ці умови полягають у захисті життя, свободи та власності

від зазіхань з боку приватних осіб та органів держави, у подоланні матеріальних

нестатків і страждань та в підтримці певного рівня загального благополуччя.

Як бачимо, функції держави, за Поппером, все ж виходять за рамки захисних

і негативних. Але позитивні цілі Поппер зводить до мінімуму. Він підкреслює,

що держава не повинна прагнути зробити людей щасливими чи створити уста-

лений суспільний лад. Подібні спонукання небезпечні. У людей не може бути

єдності в цих питаннях. Звідси, здійснення проектів радикальних перетворень

зумовить зазіхання на свободу особи. Утилітаристській формулі «найбільше

щастя найбільшій кількості людей» Поппер протиставляє свою, більш скромну:

«найменші страждання (з тих, яких уникнути неможливо) для всіх». Що таке

страждання, завжди зрозуміло, міркує Поппер, і в цьому питанні люди можуть

дійти спільної згоди.

Такими філолофсько-методологічними розуміннями визначається відношення

Поппера до соціально-економічної ролі держави.

Він переконаний, що вільний ринок є одним з найважливіших ознак відкритого

суспільства, оскільки лише він здатний задовольнити потреби споживача, а саме це

є єдиною раціональною метою всякої економічної системи. Але вільний ринок во-

лодіє і низкою істотних недоліків. Він веде до монополій, які обмежують волю, а

також до бідності і до зловживань економічною владою. Демократичний уряд зо-

бов’язаний втручатися в економічне життя, щоб запобігати негативним наслідкам

вільного ринку й оберігати громадян від економічного примусу.

«Ми повинні, наголошує Поппер, сконструювати соціальний інститут захисту,

який ґрунтується на могутності держави, економіки слабких від економіки сильних.

Держава повинна піклуватися про те, щоб нікому не доводилося вступати в неспра-

ведливі відносини зі страху голодної смерті чи економічного краху. Це, зрозуміло,

означає, що принцип державного невтручання в економіку... повинен бути відкину-

тий. Якщо ми хочемо захистити волю, то повинні вимагати, щоб політика необме-

женої економічної волі була замінена плановим втручанням держави в економіку...

Саме це й відбулося в дійсності. Економічна система, описана і піддана критиці

Марксом, припинила своє існування».

Ф. М. Кирилюк

446

Отже, консерватор і ліберал другої половини XX ст. Карл Поппер виступає за

державний інтервенціонізм: «Не можна допускати, щоб економічна влада доміну-

вала над політичною владою. Якщо ж так відбувається, то з економічною владою

варто боротися і ставити її під контроль політичної влади». У зв’язку з цим він за-

уважує: «Наша критика держави благоденства (бюрократизація, нераціональна ви-

трата значних коштів) повинна мати на меті пошук кращих шляхів здійснення тих

же ідей».

Поппер не забуває і про небезпеку державного інтервенціонізму: «розширюючи

владу уряду, підсилюючи бюрократію, він загрожує свободі, а якщо свобода буде

втрачена, разом з нею будуть втрачені всі позитивні здобутки». Виступаючи за

планове державне регулювання, Поппер виступає проти планової економіки, і не

лише тому, що вона неефективна. «Якби навіть виявилося, що планована, централі-

зована державна економіка краща вільного ринку, — заявив Поппер, — я виступив

би проти неї з тієї простої причини, що вона може збільшити владу держави до рів-

ня тиранії. Ми боремося з комунізмом не через його неефективність, а через відсу-

тність свободи й гуманності».

Поппер вважає, що державне регулювання не загрожуватиме свободі, якщо воно

буде інституціональним і непрямим, а не особистим і безпосереднім. Іншими сло-

вами, Поппер заперечує пряме управління господарськими об’єктами з боку держа-

ви. Замість цього держава повинна законодавчо визначати розповсюджувані на все

правила й обмеження економічної діяльності.

Не приділяючи особливої уваги формальностям і тонкощам конституційного

права, Поппер виокремлює два типи або дві форми уряду (або державного ладу): ті

держави, в яких піддані можуть позбутися своїх правителів без кровопролиття, і ті,

де піддані можуть позбутися своїх урядів лише за допомогою кровопролиття. Пер-

ший тип називається демократією, другий — тиранією або диктатурою. Поппера

цікавить не правова форма, а політична суть, причому з однієї точки зору: чи може

народ змінювати уряд мирним шляхом за власним бажанням.

Демократія — серцевина відкритого суспільства. Сутність демократії К. Поппер

визначає не тільки через демократичність держави. Він скоріш намагається розкрити її

через аналіз організації життєдіяльності суспільства в цілому. Зокрема, демократич-

ність суспільного життя найбільш проявляється в забезпеченні свободи слова і крити-

ки, свободи вибору, наявності мирної й ефективної діючої опозиції, поваги прав і сво-

бод меншості (гарантії цих прав від сваволі з боку більшості). Оберігаючи права особи

й меншості, демократія відкидає концепцію і практику необмеженого та неконтрольо-

ваного суверенітету, до якого схиляються ті, хто вважає питання «кому належить вла-

да» головним у політиці та у політичній теорії. Тільки демократичні інститути дозво-

ляють проводити реформи без застосування насильства.

Поппер не ідеалізує демократію. Він констатує, що і в умовах демократії пра-

вить зовсім не народ, що більшість часто приймає помилкові рішення, що від демо-

кратії як такої не варто очікувати якихось матеріальних благ для громадян, що вона

лише створює рамки, в яких громадяни можуть діяти більш-менш організовано та

усвідомлено.

Поппер називає демократію «найменшим злом із усіх форм правління». Але ця

стриманість оцінок і певний цілком реалістичний скепсис не заважають йому бути

переконаним прихильником демократії. Він оголошує злочином не лише спроби

повалення демократії, але й «антиегалітаристську позицію в політичному житті».

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

447

Він заперечує політичний елітизм в усіх його варіантах, від платонівського прав-

ління філософів (хто буде оцінювати якості правителів) до антимарксистських фа-

шистських еліт, які не поступаються в жорстокості комуністичній диктатурі. Для

нього еліта і кліка на практиці нероздільні, а антидемократичний уряд — це небез-

печна банда злочинців.

Заперечення демократії більшістю народів або громадською думкою в тих краї-

нах, які надавали перевагу тиранам, свідчить не про негації й нежиттєздатність цьо-

го політичного режиму, стверджує Поппер, а про те, що демократичні традиції ви-

явилися недостатньо сильними.

Можливість мирних трансформацій видається Попперу однією з найважливіших

ознак демократії. Тому «принцип ненасильства» — складова частина його програми.

Але Поппер не абсолютизує незастосування сили в політиці. Громадяни, говорить він,

«мають не просто право, це їхній обов’язок — боротися з антидемократичним урядом,

причому, за необхідності, шляхом насильства». Застосування насильства виправдане

тільки при тиранії, яка самим фактом свого існування унеможливлює ненасильницькі

реформи. При цьому, його єдиною метою мусить стати створення передумов для пода-

льшого проведення ненасильницьких реформ. Визнавши, що «останнім часом у світі

стало більше жорстокості», він говорить про необхідність «терміново вживати рішучих

заходів, оскільки терпимість до жорстокості... являє собою загрозу цивілізації». Поппер

пропонує, достатньо радикальну формулу: «В ім’я терпимості ми вимагаємо права не

виявляти терпимості до нетерпимості».

У цілому сутність демократії у відкритому суспільстві, за Поппером, можна

окреслити такими положеннями.

1. Демократію не можна характеризувати як правління більшості, навіть якщо

брати до уваги інститут всезагальних виборів. Він гуманістично зауважує, що в

реальності більшість тих, хто не вище зростом шести футів, запросто можуть ви-

рішити, що всі податки краще покласти на тих небагатьох, котрі народилися вище

шести футів. Уникнути подібної карикатури може суспільство, в якому діяльність

влади реально обмежена правом народу усувати її без кровопролиття. Отже, «як-

що властьімущі не визнають інституцій, що гарантують меншості можливість

проводити в життя мирні оздоровчі реформи, такий режим однозначно кваліфіку-

ється як тиранія.

2. А звідси випливає, що існує дві форми правління — демократія і тиранія.

3. Демократична конституція не допускає тільки одного типу змін у системі за-

конів — зміни, які піддають небезпеці саму демократію.

4. Демократія, яка в цілому підтримує меншість, не поширюється на тих, хто

порушує закон, і особливо на тих, хто підштовхує, збурює інших до насильницько-

го повалення демократії.

5. Політична лінія на зміцнення, оберігаючи демократію інститутів, не може

упускати з виду базову передумову про наявність скритих (утаємниних) антидемо-

кратичних тенденцій як серед керуючих, так і у владних структурах.

6. Занепад демократії означає зникнення всіх прав. Навіть за умови збереження

економічного зростання соціальні повинності стають імперативом, а свавілля влас-

тей — безмежним.

7. Демократія дає безцінну можливість відстоювати будь-яку розумну реформу,

якщо її реалізація не вимагає насильства. Стресовий ефект насильницьких перемін

для цивілізації майже завжди породжує антидемократичні тенденції.

Ф. М. Кирилюк

448

8. У відкритому суспільстві вільне і законне обговорення, а також наслідки пуб-

лічних дискусій впливають на політику. В такому суспільстві є інститути, які спри-

яють свободі тих, хто не шукає вигоди.

І насамкінець, необхідно повністю процитувати К. Поппера із «Відкритого суспі-

льства», де він у скороченому вигляді викладав сутність демократії в суспільстві, про

яке він мріє. «Я вважаю — пише він, що відкрите суспільство і реальність разом ста-

новлять ідеал. В одному суспільстві демократія стала більш зрілою, розвинутою, від-

критою, ніж в іншому. Це залежить від багатьох факторів: історичного минулого,

традицій, політичних інститутів, методів виховання, нарешті, від людей, які напов-

нюють життєвим змістом соціальні форми. Можливо, я зміг би провести досить чітку

лінію водорозділу між демократією і диктатурою. Жива демократія, в рамках якої іс-

нують інститути, за допомогою яких можна здійснити повну зміну уряду, не викори-

стовуючи насильства, тобто не застосовуючи фізичних репресій. Демократія, коли

вона існує, тим самим вказує шляхи в реально відкрите суспільство. Цей процес по-

ступовий. Я вірю в розум, і вважаю, що ми всі повинні докласти багато зусиль з тим,

щоб підготувати себе до поведінки такого роду. Не думаю, що це просто, що всі такі

розумні, розумні люди завжди рідкість. Не кажу ні про силу, ні про владу розуму.

Думаю, що ми всі тільки перед вибором, розум, або насильство, що це, врешті-решт,

злочинно — застосовувати грубу силу, коли цього можна уникнути. Одне насильство

неминуче породжує інше, революції знищують самих революціонерів, компромету-

ючи ідеали. Виживають лише циніки, загартовані в мистецтві виживання. Я ствер-

джую, що тільки в умовах демократії і відкритого суспільства є можливість уникнути

багатьох бід. Якщо ми насильницькими методами зруйнуємо соціальний порядок, то

ми будемо відповідальними не тільки за численні жертви, оскільки створимо ситуа-

цію, при якій несправедливість і репресії стануть нормою. Я за індивідуальну свобо-

ду, і як один із небагатьох не терплю (ненавиджу) зухвалої уседозволеності бюрокра-

тів. На жаль, держава — неминуче зло, яке не можливо ліквідувати. Правдиво й те,

що чим більше населення, тим більше потрібна держава. Немає нічого простішого,

ніж знищувати людство, — достатньо розв’язати насильство. Набагато складніше

формувати раціональне суспільство, конфлікти якого вирішуються розумно. Я кажу

більш раціональне, хоча в світі немає завершеного раціонального суспільства. Одно-

значно є більш раціональне ніж існуюче, а тому й потрібно до нього прагнути. Уст-

ремління реалістичне, а не утопія».

Концепція соціальної інженерії К. Поппера. Термін «соціальна інженерія», як

зазначає сам К. Поппер, увів у науковий обіг не він, а Роско Паунд. Але концепція

соціальної інженерії і взагалі інженерний напрям у розвитку соціальних наук багато

в чому зобов’язаний своїм виникненням саме йому. Сутність цього поняття він на-

магається розкрити так: подібно тому, як основним завданням інженера фізика є

проектування, удосконалення й експлуатація машин, завдання соціального інжене-

ра полягає в проектуванні і реконструкції соціальних інститутів, а також в управ-

лінні ними».

У своїх працях К. Поппер надає великого значення плануванню, проектуванню в

діяльності соціальних інститутів, які дозволяють формувати соціальні технології в

управлінні ними і тим самим досягати необхідних позитивних змін у суспільстві...

Наукові основи соціальної інженерії в сфері політики, як, безсумнівно, і в інших

сферах, «зводяться до збору фактичної інформації, необхідної для побудови суспі-

льних інститутів відповідно до наших цілей чи бажань». Саме на основі таких фак-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

449

тичних даних і повинні ґрунтуватися необхідні плани, проекти, технології проекту-

вання, будівництва, перетворення інститутів та управління ними. К. Поппер висло-

влює думку про те, що соціальний інженер повинен «дивитися на соціальні інсти-

тути крізь призму «функціонального» або «інструментального» підходу. Він буде

передусім вбачати в них засоби для досягнення певних цілей або вважати, що їх

можна пристосувати для служби таким цілям». Це ще раз підтверджує думку про

те, що соціальний інженер зайнятий безпосередньо управлінням цими соціальними

феноменами.

Але всі ці висловлення К. Поппера про соціальну інженерію і соціальних інже-

нерів певною мірою суперечать іншим твердженням автора. Так, за оцінкою По-

ппера, сфера застосування соціальної інженерії в суспільстві досить обмежена. Як

уже згадувалося, основний об’єкт з яким має справу соціальний інженер, — це со-

ціальний інститут. Але тут же ми дізнаємося, що «... спроектованими є лише незна-

чна меншість соціальних інститутів, всі інші просто «виросли», це ненавмисні ре-

зультати людських дій». В іншій роботі позиція вченого ще жорсткіша: «Навіть

більшість тих деяких інститутів, які були створені й успішно сплановані. . ., ніколи

не функціонують відповідно до плану їхнього створення». Можливості проекту-

вання і планування в людині обмежені, насамперед, навколишнім для неї, багато в

чому непередбачуваним соціальним середовищем, яке змушує проектувальника по-

стійно йти на компроміси з цими «зовнішніми» силами, а також накопиченим соці-

альним інженером досвідом, новими знаннями, на основі яких він неминуче пере-

глядає свої колишні позиції. Навіть якщо інженер склав перспективний довго-

строковий план чи проект, він може виконувати його лише на першому етапі, а далі

йому доводиться відкидати свій колишній план і розробляти інший.

Більше того, можливості володарювання, управління в суспільстві також обме-

жені, оскільки на шляху посилення впливу держави, через яке управління значною

мірою реалізується, стоять демократичні інститути, втрата яких пов’язана з колоса-

льними соціальними витратами. І, нарешті, зводити володарювання до планування,

управління відносно всього суспільства в цілому також неприпустимо, оскільки

тим самим будуть ставитися під загрозу індивідуальні свободи громадян. Сферою

діяльності соціального інженера є окремі соціальні інститути. Саме така — обме-

жена, вузько спрямована, дрібномасштабна або, за словами автора, — «поелемент-

на», «покрокова» соціальна інженерія і є оптимальною, науковою.

Під час аналізу праць К. Поппера необхідно звернути увагу й на інші, «ненауко-

ві» види соціальної інженерії, які критикує автор; вони допоможуть нам краще зро-

зуміти як позицію самого вченого, так і зміст його концепції.

З аналізу робіт К. Поппера стає очевидним, що він створив розгорнуту концеп-

цію, полемізуючи зі своїми опонентами, спростовуючи положення «утопічної» й

«тоталітарної» соціальної інженерії. Головний висновок, який робить автор з поло-

жень «утопістів», полягає в тому, що передбачати результати діяльності окремих

соціальних суб’єктів з необхідною точністю, особливо, якщо передбачати їхнє по-

дальше практичне застосування, неможливо, що пояснюється такими причинами.

1. Оскільки в суспільстві діє маса активних учасників історичного процесу, кот-

рі мають свої власні, суперечливі інтереси, то загальний результат їхньої діяльності

не відповідає очікуванням жодного з них. «Реальний результат завжди відрізняєть-

ся від раціональних конструкцій, будучи рівнодіючою сил, котрі суперничають між

собою».

Ф. М. Кирилюк

450

2. Далі, ситуація з прогнозуванням результатів діяльності ускладнюється тим,

що люди є членами соціальних груп. Самі ж ці соціальні групи є своєрідними жи-

вими організмами, де ціле (сама ця соціальна група) більше від простої суми своїх

членів і більше від суми особистих відносин. Усі ці численні зв’язки в соціальному

середовищі роблять будь-який соціальний факт надзвичайно складним феноменом,

який ми не можемо, навіть задля його вивчення, виокремити й ізолювати від маси

інших.

3. Говорячи про труднощі прогнозування в соціальних науках, «утопісти» висува-

ють «аргументи, що ґрунтуються на аналізі впливу пророкувань на передбачені події.

За певних обставин цей вплив поширюється і на спостерігача, який прогнозує».

Таким чином, виходячи з методологічних посилок «утопістів», можна зробити

висновок, що соціальних законів, на кшталт законів фізики, у суспільстві не існує.

Вони «диференціюються залежно від місця і часу», тому прогнозувати що-небудь

на їхній основі — марне заняття. Але в суспільстві з позиції «утопічної» інженерії

все ж діють універсально-істинні закономірності як закони історичного розвитку,

«поєднуючи наступні один за одним періоди». Йдеться про закони загальних тен-

денцій зміни соціальних структур, які необхідно пізнати і розбудовувати свою дія-

льність на основі цього знання. «Розумною є лише та діяльність, яка не суперечить

і навіть сприяє майбутнім змінам».

Вона, безумовно, повинна здійснюватися на підставі відповідних прогнозів, але

ці прогнози можуть бути лише великомасштабними, довгостроковими, оскільки

зміна історичних періодів відбувається не часто.

Таким чином, соціальна наука і, відповідно, соціальна інженерія з позицій «уто-

пістів» «виступає в ролі акушерки, допомагаючи з’явитися новим соціальним пері-

одам. Проте з тим самим успіхом вона може слугувати і консервативним інтересам,

затримуючи соціальні зміни, які насуваються».

Утопічною таку соціальну інженерію К. Поппер вважає тому, що вона ґрунтується,

як уже зазначалося, на довгострокових масштабних прогнозах, а вони в суспільстві

принципово неможливі. Крім того, «утопічна» соціальна інженерія надзвичайно не-

практична, вона не орієнтує соціального інженера на збір повної інформації про поточ-

ні події, в результаті чого той постійно виявляється в «несподіваній» для себе ситуації.

Саме тому «чистий» марксизм, як головний напрям «утопічної» інженерії, виявився ці-

лком непридатною доктриною для її практичної реалізації, тому марксизм і ленінізм,

на думку К. Поппера, далеко не тотожні явища.

Для того щоб оцінити внесок Поппера в розробку теорії досліджуваного питан-

ня, необхідно розглянути й іншу форму «неправильної» соціальної інженерії, котра

також знайшла своє відображення в працях К. Поппера.

Про неї автор пише скупо, не даючи їй навіть своєї назви. Йдеться про соціоін-

женерну практику, яка утвердилася в різних країнах після перемоги фашистських і

комуністичних партій, її досить докладно аналізував Ф. Хайєк у своїх працях. По-

ппер, характеризуючи цей вид соціальної інженерії, посилається на згаданого авто-

ра. У фашистських і комуністичних суспільствах, на їхню думку, можна планувати

все, оскільки в них велика, навіть гіпертрофована роль держави, яка може впливати

на всі сфери життєдіяльності людини. Проблема полягає в тому, що при такій соці-

альній організації можливості творчого розвитку особистості нівелюються. Демок-

ратичні інститути ліквідуються, а людина втрачає свободу, перетворюючись на

«гвинтик» величезного державного механізму.