Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

361

Но все эти новые классы и национальности стояли на пути Сталина, когда он начал гото-

вить страну для тоталитарного управления. Чтобы сфабриковать атомизированную и бес-

структурную массу, сперва он должен был уничтожить остатки власти Советов, которые, как

главные органы народного представительства, еще играли определенную роль и предохраняли

от абсолютного правления партийной иерархии. Поэтому он подорвал народные Советы, уси-

ливая в них большевистские ячейки, из которых исключительно стали назначаться высшие

функционеры в центральные комитеты и органы. К 1930 г. последние следы прежних общест-

венных институтов исчезли и были заменены жестко централизованной партийной бюрокра-

тией, чьи русификаторские наклонности не слишком отличались от устремлений царского ре-

жима, за исключением того, что новые бюрократы больше не боялись всеобщей грамотности.

Затем большевистское правительство приступило к ликвидации классов, начав, по идео-

логическим и пропагандистским соображениям, с классов, владеющих какой-то собственно-

стью, — нового среднего класса в городах и крестьян в деревнях. Из-за сочетания факторов

численности и собственности крестьяне вплоть до того момента потенциально были самым

мощным классом в Союзе, поэтому их ликвидация была более глубокой и жестокой, чем лю-

бой другой группы населения, и осуществлялась с помощью искусственного голода и депор-

тации под предлогом экспроприации кулаков и коллективизации. Ликвидация среднего и кре-

стьянского классов совершилась в начале 30-х годов. Те, кто не попал в миллионы мертвых

или миллионы сосланных работников-рабов, поняли, «кто здесь хозяин» поняли, что их жизнь

и жизнь их родных зависит не от их сограждан, но исключительно от прихотей правительства,

которые они встречали в полном одиночестве, без всякой помощи откуда-либо, от любой

группы, к какой им выпало принадлежать. Точный момент, когда коллективизация создала

новое крестьянство, скрепленное общими интересами, которое благодаря своей численности и

ключевому положению в хозяйстве страны опять стало представлять потенциальную опас-

ность тоталитарному правлению, не поддается определению ни по статистике, ни по докумен-

тальным источникам. Но для тех, кто умеет читать тоталитарные «источники и материалы»,

этот момент наступит за два года до смерти Сталина, когда он предложил распустить колхозы

и преобразовать их в более крупные производственные единицы. Он не дожил до осуществле-

ния этого плана. На этот раз жертвы были бы еще большими и хаотические последствия для

всего хозяйства еще более катастрофическими, чем при первой ликвидации крестьянского

класса, но нет оснований сомневаться, что он смог бы преуспеть опять. Не найдется класса,

который нельзя было бы стереть с лица земли, если убить достаточное число, некую критиче-

скую массу его членов.

Следующий класс, который надо было ликвидировать как самостоятельную группу, со-

ставляли рабочие. В качестве класса они были гораздо слабее и обещали куда меньшее сопро-

тивление, чем крестьянство, потому что стихийная экспроприация ими фабрикантов и заво-

дчиков во время революции в отличие от крестьянской экспроприации помещиков сразу была

сведена на нет правительством, которое конфисковало фабрики в собственность государства

под предлогом, что в любом случае государство принадлежит пролетариату. Стахановская

система, одобренная в начале 30-х годов, разрушила остатки солидарности и классового соз-

нания среди рабочих, во-первых, разжиганием жестокого соревнования и, во-вторых, времен-

ным образованием стахановской аристократии, социальная дистанция которой от обыкновен-

ного рабочего естественно воспринималась более остро, чем расстояние между рабочими и

управляющими. Этот процесс завершился введением в 1938 г. трудовых книжек, которые

официально превратили весь российский рабочий класс в одну гигантскую рабочую силу для

принудительного труда.

Вершиной этих мероприятий стала ликвидация той бюрократии, которая помогала прово-

дить предыдущие ликвидации. У Сталина ушло два года (с 1936 по 1938 г.), чтобы избавиться

от всей прежней административной и военной аристократии советского общества. Почти все

учреждения, фабрики и заводы, экономические и культурные единицы, правительственные,

партийные и военные отделы и управления перешли в новые руки, когда «была сметена почти

половина административного аппарата, партийного и непартийного», и ликвидированы почти

50 % всех членов партии и «по меньшей мере еще восемь миллионов». Это, конечно, весьма

спорный источник. Но поскольку о Советской России мы не имеем почти ничего, кроме спор-

ных источников, то приходится полагаться на весь доступный массив новых рассказов, извес-

тий, сообщений и оценок разного рода. Все, что можно сделать, — это использовать любую

информацию, по меньшей мере производящую впечатление высоковероятной. Некоторые ис-

Ф. М. Кирилюк362

торики, видимо, полагают, что противоположный метод, а именно использовать исключи-

тельно любой доступный материал, поставляемый русским правительством, более надежен,

но это не тот случай. Как раз в официальном материале обычно нет ничего, кроме пропаган-

ды. Введение внутренних паспортов, в которых надо было регистрировать и заверять («про-

писывать») все переезды из города в город, довершило уничижение партийной бюрократии

как класса. По своему правовому положению бюрократия наряду с партийными функционе-

рами оказалась теперь на одном уровне с рабочими: отныне она тоже стала частью необъятно-

го массива российской принудительной рабочей силы, а ее статус привилегированного класса

в советском обществе — делом прошлого. И поскольку эта генеральная чистка увенчалась ли-

квидацией высших руководителей полиции (тех самых, кто в первую очередь и организовы-

вал эту чистку), то даже кадры ГПУ, проводники террора, не могли впредь заблуждаться на-

счет самих себя, будто как группа они вообще что-то представляют, не говоря уж о

самостоятельной власти.

Ни одно из этих гигантских жертвоприношений человеческих жизней не оправдывалось

raison d’etat в старом смысле этого термина. Ни один из уничтоженных слоев общества не был

враждебен режиму и, вероятно, не стал бы враждебным в предвидимом будущем. Активная

организованная оппозиция перестала существовать к 1930 г. когда Сталин в речи на XVI съез-

де партии объявил вне закона правый и левый уклоны внутри партии, и даже эти слабенькие

оппозиции вряд ли были способны создать себе базу в любом из существующих классов. Уже

диктаторский террор (отличаемый от тоталитарного террора тем, что он угрожает только на-

стоящим противникам, но не безвредным гражданам, не имеющим определенных политиче-

ских мнений) был достаточно жестким, чтобы задушить всякую политическую жизнь, будь то

открытую или тайную, еще до смерти Ленина. Вмешательство извне, которое могло бы под-

держать одну из недовольных групп населения, больше не представляло опасности, когда в

1930 г. советский режим был признан большинством правительств и заключил торговые и

иные международные соглашения со многими странами. (Что, однако, не убедило сталинское

правительство исключить такую возможность в отношении всего народа; теперь мы знаем,

что Гитлер, если бы он был обыкновенным завоевателем, а не чужим тоталитарным правите-

лем-соперником, возможно, имел повышенный шанс привлечь на свою сторону по меньшей

мере народ Украины.)

Если ликвидация классов не имела политического смысла, она была положительно ги-

бельной для советского хозяйства. Последствия искусственно организованного голода в 1933

г. годами чувствовались по всей стране. Насаждение с 1935 г. стахановского движения с его

произвольным ускорением отдельных результатов и полным пренебрежением к необходимо-

стям согласованной коллективной работы в системе промышленного производства вылилось в

«хаотическую несбалансированность» молодой индустрии. Ликвидация бюрократии, прежде

всего слоя заводских управляющих и инженеров, окончательно лишит промышленные пред-

приятия и того малого опыта и знания технологий, которые успела приобрести новая русская

техническая интеллигенция. Равенство своих подданных перед лицом власти было одной из

главных забот всех деспотий и тираний с древнейших времен, и все же такое уравнивание не-

достаточно для тоталитарного правления, ибо оно оставляет более или менее нетронутыми

определенные неполитические общественные связи между этими подданными, такие как се-

мейные узы и общие культурные интересы. Если тоталитаризм воспринимает свою цель все-

рьез, он должен дойти до такой точки, где захочет «раз и навсегда покончить с нейтрально-

стью даже шахматной игры», т. е. с независимым существованием какой бы то ни было

деятельности, развивающейся по своим законам. Любители «шахмат ради шахмат», кстати

сравниваемые их ликвидаторами с любителями «искусства для искусства», представляют со-

бой еще не абсолютно атомизированные элементы в массовом обществе, совершенно разроз-

ненное единообразие которого есть одно из первостепенных условий для торжества тоталита-

ризма. С точки зрения тоталитарных правителей, общество любителей «шахмат ради самих

шахмат» лишь степенью отличается и является менее опасным, чем класс сельских хозяев-

фермеров ради самостоятельного хозяйствования на земле. Гиммлер очень метко определил

члена СС как новый тип человека, который никогда и ни при каких обстоятельствах не будет

заниматься «делом ради него самого». Массовая атомизация в советском обществе была дос-

тигнута умелым применением периодических чисток, которые неизменно предваряют практи-

ческие групповые ликвидации. Дабы разрушить все социальные и семейные связи, чистки

проводятся таким образом, чтобы угрожать одинаковой судьбой обвиняемому и всем находя-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

363

щимся с ним в самых обычных отношениях — от простых знакомств до ближайших друзей и

родственников. Следствие этого простого и хитроумного приема «вины за связь с врагом» та-

ково, что, как только человека обвиняют, его прежние друзья немедленно превращаются в его

злейших врагов: чтобы спасти свои собственные шкуры, они спешат выскочить с непрошеной

информацией и обличениями, поставляя несуществующие данные против обвиняемого. Оче-

видно, это остается единственным способом доказать собственную благонадежность. О про-

шлом они постараются доказать задним числом, что их знакомство или дружба с обвиняемым

были только предлогом для шпионства за ним и разоблачения его как саботажника, троцкиста,

иностранного шпиона или фашиста. Если заслуги «измеряются числом разоблаченных вами

ближайших товарищей», то ясно, что простейшая предосторожность требует избегать по воз-

можности всех очень тесных и глубоко личных контактов, не для того, чтобы уберечься от

раскрытия своих тайных помыслов, но чтобы обезопасить себя в почти предопределенных бу-

дущих неприятностях от всех лиц, как заинтересованных в вашем осуждении с обычным низ-

ким расчетом, так и неумолимо вынуждаемых губить вас просто потому, что их собственные

жизни в опасности. В конечном счете именно благодаря развитию этого приема до последних

и самых фантастических крайностей большевистские правители преуспели в сотворении ато-

мизированного общества, подобного которому мы никогда не видывали прежде и события и

катастрофы которого в таком чистом виде вряд ли без этого произошли бы.

Тоталитарные движения — это массовые организации атомизированных, изолированных ин-

дивидов. В сравнении со всеми другими партиями и движениями их наиболее выпуклая внешняя

черта есть требование тотальной, неограниченной, безусловной и неизменной преданности от сво-

их индивидуальных членов. Такое требование вожди тоталитарных движений выдвигают даже еще

до захвата ими власти. Оно обыкновенно предшествует тотальной организации страны под их

всамделишным правлением и вытекает из притязания их идеологий на то, что новая организация

охватит в должное время весь род человеческий. Однако там, где тоталитарное правление не было

подготовлено тоталитарным движением (а это, в отличие от нацистской Германии, как раз случай

России), движение должно быть организовано после начала правления, и условия для его роста на-

до было создать искусственно, чтобы сделать тотальную верность и преданность — психологиче-

скую основу для тотального господства — совершенно возможной. Такой преданности можно

ждать лишь от полностью изолированной человеческой особи, которая при отсутствии всяких дру-

гих социальных привязанностей — к семье, друзьям, сослуживцам или даже к просто знакомым —

черпает чувство прочности своего места в мире единственно из своей принадлежности к движе-

нию, из своего членства в партии.

Тотальная преданность возможна только тогда, когда идейная верность пуста, лишена

всякого конкретного содержания, из которого могли бы естественно возникнуть перемены в

умонастроении. Тоталитарные движения, каждое своим путем, сделали все возможное, чтобы

избавиться от партийных программ с точно определенным, конкретным содержанием, про-

грамм, унаследованных от более ранних, еще нетоталитарных стадий развития. Независимо от

радикальных фраз каждая определенная политическая цель, которая не просто предъявляет

или ограничивается заявкой на мировое руководство, каждая политическая программа, кото-

рая ставит задачи более определенные, чем «идеологические вопросы исторической важности

на века», становится помехой тоталитаризму. Величайшим достижением Гитлера в организа-

ции нацистского движения, которое он постепенно выстроил из темного, полупомешанного

состава типично националистической мелкой партии, было то, что он избавил движение от

обузы прежней партийной программы, официально не изменяя и не отменяя ее, но просто от-

казываясь говорить о ней или обсуждать ее положения, очень скоро устаревшие но относи-

тельной скромности своего содержания и фразеологии. Задача Сталина в этом, как и в других

отношениях, выглядела гораздо более трудной. Социалистическая программа большевистской

партии была куда более весомым грузом, чем 25 пунктов любителя-экономиста и помешанно-

го политика. Но Сталин в конце концов, после уничтожения фракций в партии, добился того

же результата благодаря постоянным зигзагам генеральной линии Коммунистической партии

и постоянным перетолкованиям и новоприменениям марксизма, выхолостившим из этого

учения всякое содержание, потому что дальше стало невозможно предвидеть, на какой курс

или действие оно вдохновит вождей. Тот факт, что высшая доктринальная образованность и

наилучшее знание марксизма-ленинизма не давали никаких указаний для политического по-

ведения, что, напротив, можно было следовать «правильной» партийной линии, если только

повторять сказанное Сталиным вчера вечером, естественно приводил к тому же состоянию

Ф. М. Кирилюк364

умов, к тому же сосредоточенному исполнительному повиновению, не нарушаемому ни ма-

лейшей попыткой понять, а что же я делаю. Откровенный до наивности гиммлеровский девиз

для эсэсовцев выразил это так: «Моя честь — это моя верность».

Отсутствие или игнорирование партийной программы само по себе не обязательно является

знаком тоталитаризма. Первым в трактовке программ и платформ как бесполезных клочков бумаги

и стеснительных обещаний, несовместимых со стилем и порывом движения, был Муссолини с его

фашистской философией активизма и вдохновения самим неповторимым историческим моментом.

Простая жажда власти, соединенная с презрением к «болтовне», к ясному словесному выражению

того, что именно намерены они делать с этой властью, характеризует всех вожаков толпы, но не

дотягивает до стандартов тоталитаризма. Истинная цель фашизма (итальянского) сводилась только

к захвату власти и установлению в стране прочного правления фашистской «элиты». Тоталитаризм

же никогда не довольствуется правлением с помощью внешних средств, а именно государства и

машины насилия. Благодаря своей необыкновенной идеологии и роли, назначенной ей в этом аппа-

рате принуждения, тоталитаризм открыл способ господства над людьми и устрашения их изнутри.

В этом смысле он уничтожает расстояние между управляющими и управляемыми и достигается

состояния, в котором власть и воля к власти, как мы их понимаем, не играют никакой роли или в

лучшем случае второстепенную роль. По сути тоталитарный вождь есть ни больше ни меньше как

чиновник от масс, которые он ведет; он вовсе не снедаемая жаждой власти личность, во что бы то

ни стало навязывающая свою тираническую и произвольную волю подчиненным. Будучи в сущно-

сти обыкновенным функционером, он может быть заменен в любое время, и он точно так же силь-

но зависит от «воли» масс, которую его персона воплощает, как массы зависят от него. Без него

массам не хватало бы внешнего, наглядного представления и выражения себя, и они оставались бы

бесформенной, рыхлой ордой. Вождь без масс — ничто, фикция. Гитлер полностью сознавал эту

взаимозависимость и выразил ее однажды в речи, обращенной к штурмовым отрядам: «Все, что вы

есть, вы есть со мною. Все, что я есмь, я есмь только с вами». Мы слишком склонны умалять зна-

чение таких заявлений или неправильно понимать их в том смысле, что действие здесь определено

в категориях отдавания и исполнения приказов, как это не в меру часто случалось в политической

традиции и истории Запада. Но эта идея всегда предполагала «командующего», кто мыслит и про-

являет волю и затем навязывает свою мысль и волю бездумной и безвольной группе, будь то убеж-

дением, авторитетной властью или насилием. Гитлер, однако, придерживался мнения, что даже

«мышление... [существует] только посредством отдавания или исполнения приказов», тем самым

даже теоретически снимая различение между мышлением и действием, с одной стороны, и между

правителями и управляемыми — с другой.

Ни национал-социализм, ни большевизм никогда не провозглашали новой формы правления и

не утверждали, будто с захватом власти и контролем над государственной машиной их цели дос-

тигнуты. Их идея господства была чем-то таким, чего ни государство, ни обычный аппарат насилия

никогда не могут добиться, но может только движение, поддерживаемое в непрерывном движении,

и именно поддержание постоянного господства над каждым отдельным индивидуумом во всех до

одной областях жизни. Насильственный захват власти не цель в себе, но лишь средство для цели, и

захват власти в любой данной стране — это только благоприятная переходная стадия, но никогда

не конечная цель движения. Практическая цель движения — втянуть в свою орбиту и организовать

как можно больше людей и не давать им успокоиться. Политической цели, что стала бы конечной

целью движения, просто не существует. […]

(Друкується за: Антология мировой политической мысли. В 5-ти томах. — Т. 2. — М.:

Мысль. — С. 524—545.)

2. КОМУНІКАТИВНА ПОЛІТИКА

Ю. ХАБЕРМАСА

У сучасній політології великий вплив мають комунікативні концепції політики.

Серед авторів, крім Х. Арендт, К. Дойча і Н. Лумана, гідне місце займає концепція

Ю. Хабермаса. Одна з його головних тез проголошує, що політика виражає себе че-

рез систему комунікативних дій, які виступають як ланцюжка опосередкування.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

365

ДОВІДКА

Юрген Хабермас народився 18 червня 1929 р. в Дюсельдорфі (ФРН). Вивчав історію,

психологію та філософію в університетах Геттінгена, Цюріха та Бонна. У 1954 р.

захистив під керівництвом Е. Ротхакера докторську дисертацію про філософію

Шелінга. З 1956 по 1959 — ассистент Теодора Адорно — представника першого

покоління Франкфуртської школи, в Інституті соціальних досліджень у Франкфурті-

на-Майні, а в 1980—1983 рр. — директор цього інституту. З 1964 по 1971 — про-

фесор філософії і соціології Франкфуртського університету. З 1971 р. — директор

Інституту по дослідженню умов життя науково-технічного світу ім. Макса Планка.

Неодноразово був удостоєний почесних нагород і премій у сфері суспільних наук і

філософії.

Його перу належать такі праці: «Структурна трансформація публічної сфери»

(1962), «Техніка і наука як ідеологія» (1968), «Пізнання і інтерес» (1968), «Логіка соціа-

льних наук» (1973), «Теорія комунікативної дії» (1982), «Філософський дискурс Модер-

ну» (1985), «Мораль і комунікація» (1986), «Дискурс сучасної філософії», «Фактичність

і значимість» (1992) тощо.

Коло проблем, які досліджуються Хабермасом, надзвичайно широке і охоплює

теорію пізнання, теорію комунікації, проблеми мови і етики, методологію і філосо-

фію права, перспективи сучасних розвинутих суспільств тощо. Для дослідження

філософа характерне критичне переосмислення, синтез ідей і концепцій із багатьох

напрямків сучасної наукової думки, в т. ч. соціологічних теорій М. Вебера і Е. Дю-

ркгейма, неомарксизму Франкфуртської школи соціальної філософії, яка створила

«критичну теорію», психоаналізу З. Фрейда, феноменології і структуралізму тощо.

Наслідком філософського проекту є абстрактна теоретична система, яка називаєть-

ся теорією комунікативної дії.

Поняття «комунікативного розуму». У центрі філософських міркувань Хабе-

рмаса — поняття комунікативного розуму. Першим кроком у розвитку цього по-

няття була книга «Пізнання й інтерес». У цій праці Хабермас шукає модель крити-

чного діалогу, за допомогою якої сподівається заново осмислити домагання

трансцендентальної філософії, пов’язавши останню з інструментарієм соціальних

наук. «Свідомість», що виступала в традиційній європейській онтології як верхов-

ний суддя, позбавляється тепер своїх прерогатив, і його місце займає універсальне

комунікативне співтовариство. При цьому сама комунікація не виступає в якості

вищої й останньої інстанції, оскільки її результати знаходяться в залежності суспі-

льних умов і на них може позначатися вплив відносин панування і підпорядкуван-

ня. Тому критиці слід ще раз проаналізувати суспільство, щоб відрізнити вільну

комунікацію від комунікації, що знаходиться під впливом відносин панування —

підпорядкування. У цьому контексті зразками для Хабермаса виступають Маркс і

Фрейд, що зробили принципово важливий крок на шляху критичного відновлення

поняття розуму. Нове поняття розуму критично (але зв’язано з критикою суспільс-

тва, а не тільки з «критикою розуму», як у Канта) і має загальний характер (будучи

нормою процедур, виконуваних потенційно універсальним комунікативним співто-

вариством, а не актуальною очевидністю загально акта «я мислю», як у Декарта або

Канта). Починаючи з 1971 р. (а саме з виходом невеликої роботи «Попередні мірку-

вання по теорії комунікативної компетенції»), Хабермас прагне пов’язати комуні-

кативне поняття розуму з «лінгвістичним переворотом», зробленим англо-

американською аналітичною філософією. Звертаючись до відповідних досліджень

К.-О. Апеля (і в тісному співробітництві з ним), Хабермас приходить до розробки

Ф. М. Кирилюк366

поняття розуму, що спирається на теорію язикових актів. Ця теорія докладно ви-

кладається в автономній праці «Теорія комунікативної дії».

Своєрідність філософії теорії Хабермаса полягає в тому, що він зв’язав поняття

розуму з емпіричною теорією соціальної еволюції, розробленої Марксом, Вебером і

Парсонсом. Він відкидає філософський апріоризм і зосереджує зусилля на розробці

постметафізичного «філософського проекту». Це означає, що філософське поняття

розуму не є незалежним від емпіричних спостережень і повинно постійно підтвер-

джувати себе в діалозі з конкретними науковими дисциплінами, що відбивають

факт функціональної диференціації суспільства.

Діалог філософії з приватними науками Хабермас ілюструє на прикладі психо-

аналізу («Пізнання й інтерес»), на прикладі теорії соціальної еволюції («До реконс-

трукції історичного матеріалізму»), на прикладі теорії суспільства («Теорія комуні-

кативної дії»), на прикладі теорії права («Фактичність і значимість»). Теорія

пізнання можлива лише як теорія суспільства — думка, що проходить через усю

творчість Хабермаса. На противагу Марксу Хабермас чітко розрізняє філософію іс-

торії і теорії суспільної еволюції (зближаючись в цьому пункті з Ж. Піаже, Т. Пар-

сонсом і Н. Луманом).

Основний мотив критичної теорії своїх учителів, Хоркхаймера й Адорно, Хабе-

рмас із самого початку прагнув доповнити теорією демократії. Осмислюючи струк-

турну трансформацію, пережиту суспільством, Хабермас ще на початку 1960-х ро-

ків висунув поняття, що наприкінці того ж десятиліття зробилося ключовим для

цілого покоління революційної студентської молоді. Це поняття — публічність та

громадськість.

Політико-філософське тлумачення соціальної комунікації. Теорія комуніка-

тивної дії або соціальної комунікації Хабермаса виникла на основі критичного

осмислення марксової теорії еволюції з її революційним «відріканням» від минулої

історії та гегелівської ідеї «кінця філософії», а також копіткого аналізу соціологіч-

них теорій ХІХ — ХХ ст., зокрема, М. Вебера, Е. Дюркгейма, Дж. Т. Міда,Т. Пар-

сонса та ін. Ця абстрактна теоретична система формувалася в багатьох наведених

вище працях і була завершена в двухтомнику «Теорія комунікативної дії».

Основними поняттями хабермасівського філософсько-історичного проекту як

теорії соціальної комунікації, реконструює марксівську теорію соціальної еволюції,

є поняття «системної проблеми самоуправління» та «навчального процесу». Ці по-

няття посідають місце марксівського «розвитку продуктивних сил», але здійснення

цього розвитку розглядається як таке, що відбувається не монораціонально, а через

дискурсивну практику комунікації. Остання містить у собі два типи раціональнос-

тей: стратегічну (або цілераціональну) та комунікативну, що є нормативною осно-

вою життєсвітової єдності. Саме через застосування комунікативної раціональності

й уможливлюється не тільки історично-об’єктивований вплив теорії на практику, а

й їх конструктиво-діалогічна, нормативно визначена єдність.

Всезагальною канвою теорії комунікації, її «базисом дійсності» стає площина

практичного дискурсу, що місить у собі універсальні домагання дійсності (як необ-

хідні й всезагальні передумови будь-якого комунікативного взаєморозуміння) або

інтенції: претензії на зрозумілість символічних висловлювань, істинність пропо-

зиційного змісту, перформативну правдивість інтенціональних висловлювань та

правильність мовленнєвих актів у розумінні дотримування значущих норм та цін-

ностей. Через такі домагання дійсності вона здатна, на думку Хабермаса, до того,

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

367

щоб «обережно, але наполегливо досліджувати немовчну, хоча й рідко

розв’язувану вимогу розуму, яка має бути визнаною de facto там і тоді, де й коли ро-

зум мусить діяти консенсуально».

Першим кроком, яким водночас визначається дистанціювання і зв’язок теорії

комунікації з марксівською теорією соціальної еволюції, є розгляд навчального

процесу як такої рушійної сили соціальної революції, що не обмежується лише ко-

гнітивним аспектом об’єктивуючої думки (як це поставало у Маркса): техніки ор-

ганізаційних знань, інструментально-стратегічної або цілераціональної діяльності

— тобто того, що було віднесене Марксом до продуктивних сил суспільства. Іншим

боком цього навчального процесу є діапазон моральних уявлень, практичного — у

кантівському значенні — знання, комунікативних дій та консенсуального врегулю-

вання конфліктів, які у вигляді зрілих форм соціальної інтеграції полягають у заса-

дах нових виробничих відносин і відіграють надзвичайно важливу роль у створенні

нових продуктивних сил. Цим всеосяжним структурам нормативної — консенсуа-

льно-комунікативної — раціональності, що має своє вираження і в моральних діях

суб’єкта — у розвитку його здатності до моральних суджень, і в картинах світу та

формах соціальної інтеграції, що втілюють певні моральні уявлення, і у формоут-

вореннях індивідуальної та соціальної ідентичності, саме й приділяється головна

увага в хабермасівській моделі розвитку. У своїй дієвості ці структури комунікати-

вної раціональності виказують себе поряд із структурами цілераціональності у

будь-яких соціальних зрушеннях та інституційних системах.

Через зазначену двоїсту структуру раціональності, що наскрізно пронизує весь

життєвий світ людини, фундаментальне відношення людини та суспільства набуває

вигляду кругового процесу взаємодії або взаємонавчання: між соціальною систе-

мою, як загальною мережею комунікативної діяльності взаєморозуміння, та індиві-

дуальною системою, як здатністю до мовлення дії інтеракції — як структурами сві-

домості, що діють та еволюціонують. У обох випадках, за Хабермасом, ми маємо

справу із структурами мовленнєво поданої інтерсуб’єктивності, як такими гомо-

логічними структурами свідомості, що є конститутивними і для соціальної системи,

і для індивіда, що соціалізується.

У контексті всезагального соціально-еволюційного навчального дискурсу ціле-

раціональна діяльність розглядається Хабермасом у двох аспектах: як емпірично

підтверджувана ефективність технічних засобів і як консистентність вибору між за-

стосовуваними засобами. Відповідно до цього, діяльність та система діяльності

можуть бути раціоналізовані у двох відношеннях: як раціональність засобів, що по-

требує емпіричних знань, котрі технічно застосовуються, і як раціональність рі-

шень, що потребує експлікації та внутрішньої взаємоузгодженості системи ціннос-

тей та максим рішень, а також коректного і послідовного здійснення актів вибору.

Стратегічна (цілераціональна) діяльність має місце під час вибору серед конкурен-

тних стратегій і зорієнтована на власний успіх, а також готовність задля цього при-

йняти будь-які зовнішні мотиви. У соціальній діяльності раціоналізація та вибір за-

собів означає підвищення продуктивних сил, а саме — соціально успішну

імплементацію знань, із допомогою яких можна поліпшити технічне обладнання,

організаторські настанови та кваліфікацію наявної робочої сили, що існує.

Саме тут відчувається конча потреба розглянути інший тип раціональності. Ним

є комунікативна раціональність, що зорієнтована на виконання інтерсуб’єктивно

значущих норм діяльності і стосується взаємних очікувань певної поведінки її ак-

Ф. М. Кирилюк368

торів. Саме в комунікативній діяльності стає передбачуваним мовленнєвий базис

значущості із його універсальними вимогами щодо істинності, правдивості та

правильності. Ці вимоги, які приймають на себе та взаємно визнають учасники ко-

мунікативної діяльності, тільки й уможливлюють консенсус, що його несе в собі

спільна діяльність. За стратегічної раціональності цей консенсус відсутній: у ній

не очікується моральна дійсність інтенцій, що висловлюються, а нормативна відпо-

відність її зовнішніх виявів та вірність тим нормам, що виражені в її засадах, маєть-

ся тут на увазі зовсім в іншому смислі, ніж у комунікативній діяльності, а саме —

лише ситуативно. Стратегічна діяльність лишається індиферентною щодо її моти-

ваційних умов, тоді як консенсуальні передбачення комунікативної діяльності ма-

ють їх враховувати. Звідси випливає, що соціально прийнята стратегічна діяльність

завжди має бути інституалізованою, тобто полягати в інтерсуб’єктивно прийнятих

нормах, які гарантують виконання мотиваційних умов. Хоча й тут аспект цілераці-

ональної діяльності відділений від нормативних рамок комунікативної діяльності.

За цілераціональної діяльності кожний її суб’єкт вимагає для себе (монологічно)

певних переваг та максим рішень, незалежно від того, чи узгоджуються вони з ін-

шими суб’єктами дій, чи ні.

Комунікативна діяльність не може бути раціоналізованою ні в технічному, ні в

стратегічному аспектах засобів, що вибираються, а лише в морально-практичному

аспекті осудності суб’єкта діяльності та правомірності норм діяльності. Якщо ра-

ціоналізація цілераціональної діяльності залежить від накопичення істинних (ем-

пірично або аналітично істинних) знань, аспект, що підлягає раціоналізації в ко-

мунікативній діяльності, має справу не з припозиціональною (мовно-

аналітичною) істиною, а з достеменністю інтенціональних висловлювань та вірні-

стю (у моральному значенні) наявних норм. Раціональність діяльності, зорієнто-

ваної на порозуміння, обмежується тим, що порушується питання: чи є дійсними

інтенції, що їх висловлює суб’єкт у власних діях (або ж він вводить в оману себе

та інших), коли норми діяльності, котрі він визнає, є зовсім не співзвучними з йо-

го вимогами, що спричинює конфлікт, який не усвідомлено мусить призвести до

знецінення цих норм через побудову внутрішньої сфери комунікації). І далі: чи

мають законні підстави ті домагання значущості, що пов’язані з фактично визна-

ними нормами діяльності (адже може бути так, що наявний нормативний кон-

текст не несе в собі будь-яких інтересів, які б мали бути загальноприйнятними та

здатними до компромісу, а тому може зберігатися у його фактичній значущості

доти, доки його учасники шляхом поступових обмежень комунікації будуть

утримуватися від того, щоб піддати його нормативні домагання значущості дис-

курсивному перевірюванню).

Раціоналізація означає тут усунення тих владних відносин, які лишаються при-

хованими в структурі комунікації і перешкоджають усвідомленому розв’язанню та

консенсуальному врегулюванню конфліктів як в інтрапсихічній, так і в інерперсо-

нальній сфері комунікації. Раціоналізація означає подолання таких систематично

спотворюваних комунікацій, у яких консенсус щодо здійснюваної діяльності й, що

має досягатися через взаємне підвищення вимог значущості, передусім дійсності

інтенціональних висловлювань та вірності грунтівних норм, стверджується лише

про людське око, тобто конфрактично.

У загальному плані розвиток цих структур раціональності, що відбувається як

на боці соціальної, так і на боці індивідуальної систем, здійснюється, за Хаберма-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

369

сом, як процес розв’язання економічно зумовленої системної проблеми: неспромо-

жності системи до подальшого здійснення її репродукційних процесів на засадах

старих нормативних принципів самовизначення та самоідентифікації, а отже, необ-

хідності розв’язання проблеми, що перевищує структурно обмежені можливості

системи щодо її самонавчання та вдосконалення.

Загальна картина динаміки соціальних систем у Хабермаса як рух від родового

(архаїчного) суспільства до державного, організованого (традиційного). Головною

ознакою цього процесу є: а) поступове роз’єднання цільової раціональності, що об-

слуговує соціальну систему, її державно-стратегічні дії, та комунікативної раціона-

льності «життєвого світу» людини (Хабермас розрізняє системну та мовленнєво-

комунікативну форми соціальної інтеграції); б) диференціація та децентрація соціа-

льної системи, які відбуваються паралельно з генералізацією та узагальненням нор-

мативної сфери, її дистанціюванням від традиційних цінностей та норм.

Емпіричним втіленням єдності зазначених структур архаїчне суспільство, де

структури нормативної інтеграції, що опосередковуються мовною комунікацією,

створюють водночас і системні структури. У таких архаїчних суспільствах діяль-

ність, зорієнтована на результат, і комунікативна діяльність порозуміння ще не ві-

докремлені одна від одної. Обмін тут не обмежується економічною мотивацією, а

тому його системні механізми ще слабо відділені від нормативного контексту.

Традиційному суспільству притаманна нова форма соціальної інтеграції, що

відповідає функціональній спеціалізації соціальних груп та диференціації способів

життєдіяльності. Новий рівень системної диференціації потребує й відповідної фо-

рми управління системою, що дістає вираження в державній централізації функцій

управління, в появі нових функціональних зв’язків: політичного (стратегічно-

раціонального) управління суспільством, яке здійснює держава (вона бере на себе

ці функції політичної організації, виступаючи завжди від імені усіх страт суспільс-

тва і підпорядковуючи собі сферу виробничих відносин). Водночас «високі релігії»

та філософія, що виникають саме в традиційних суспільствах і характеризуються їх

універсалістськими вимогами, переймають на себе ідеологічні та нормативно-

інтеграційні функції організації життєвого світу і виступають системним обмежен-

ням щодо політичних та виробничих відносин.

Новим типом системної організації є капіталістичне суспільство, для якого, на

відміну від попереднього типу, характерним є децентралізація і розподіл функцій

управління між різними системами діяльності. Ці функції деполітизуються і пере-

кладаються на недержавні субсистеми економіки, що здійснюють управління всім

суспільством. Разом із деполітизацією вони також позбавляються і від нормативно-

го контексту життєвого світу. У свою чергу, підвищення складності суспільства по-

значається на життєвому світі, де відбуваються процеси диференціації, що іманент-

ні поширенню комунікативної раціоналізації та відтворенню життєвого світу у

вигляді автономних систем науки, права, моралі, мистецтва. Це сприяє тому, що

нормативно-ціннісні орієнтири стають все більш узагальненими та вивільними від

конкретних, традиційно успадковуваних нормативних взірців соціальних дій. Вна-

слідок цього функція соціальної інтеграції все більше здійснюється як консенсус,

що досягається завдяки мовленнєвій комунікації, а не як погодження на засадах ре-

лігійних або етнонаціональних норм та звичаїв. Підкреслюючи позитивний харак-

тер раціоналізації життєвого світу як процесу дедалі поглиблюваного «вимовлян-

ням сакрального» (Дюркгейм) та «розчаклування світу» (М. Вебер), Хабермас

Ф. М. Кирилюк370

розглядає його — так само, як Дюркгейм та Вебер, — як суперечливий процес. З

одного боку, дистанціювання комунікативних дій від їх безпосереднього норматив-

ного контексту традиційних цінностей спричинює підвищення впливовості механі-

змів узгодження щодо здійснення соціально значущої діяльності. З іншого боку,

раціоналізація комунікативної діяльності життєвого світу, дистанційована від наяв-

ного нормативного контексту, збудовує соціальний лад, де домінантою стає орієн-

тація на певний стан інтересів, тобто на цілераціональність. А тому — парадокса-

льним чином — поширення комунікативної раціональності приводить до

ствердження нових форм соціальної (життєсвітової) інтеграції засад системної (ці-

льової) раціональності.

У кінцевому підсумку діяльність, що орієнтується на порозуміння, сягаючи все

більше самостійності щодо нормативних контекстів, трансформується в комуніка-

тивні медіуми, які взагалі позбавляють діяльність процесів ціннісного порозуміння

і замінюють їх генералізованими цінностями, такими як гроші та влада. Ці медіуми

не тільки спрощують мовленнєву комунікацію, а й взагалі заміняють її символіч-

ними генералізаціями. Цим самим вони відривають соціальну діяльність від інтер-

акцій, побудованих на узгодженості щодо цінностей, оскільки координаційна фун-

кція медіумів ґрунтується тут на цілераціональності. У свою чергу, мова теж

відривається від життєвого світу і також стає однією з систем, аналогічною іншим

формам домовленнєвої комунікації. «Раціоналізація життєвого світу, — пише Ха-

бермас, — робить можливим такий різновид системної інтеграції, який суперечить

інтегративному принципу, заснованому на порозумінні, і в певних умовах може

здійснювати зворотний дезінтегративний вплив на «життєвий світ». Наслідком цьо-

го й стає те, що Хабермас називає «роз’єднанням системи і життєвого світу» або,

інакше, суперечливість співіснування двох парадигм суспільства: як цілераціональ-

ної системи та побудованого на комунікативних засадах життєвого світу. Останній

постає тут субсистемою поряд з іншими субсистемами суспільства. А тому й кому-

нікативно структурований життєвий світ, що має бути ядром соціальної еволюції,

набирає вигляду спотвореного консенсусу.

З цього приводу Хабермас піддає критиці марксівські сподівання на досягнення

діалектичної єдності продуктивних сил та виробничих відносин, праці та інтеракції,

наслідком чого мала бути редукція комунікативної діяльності до інструментальної.

Щоб уникнути змішування цих обох процесів раціоналізації, що визначають собою

соціальну еволюцію, треба постійно мати на увазі те, що раціоналізація діяльності

створює водночас не лише продуктивні сили, а й неповторні нормативні структури.

«Я переконаний, — пише Хабермас, — що нормативні структури не просто йдуть

слідом за ниткою розвитку репродуктивного процесу і не просто пристосовують до

взірців розв’язання системних проблем, а що вони скоріше мають власну внутрі-

шню історію».

Діалектно-критична методологія політики. Цю проблему Ю. Хабермас роз-

глядає в одній з перших праць, у якій він розглянув виникнення, розвиток і перспе-

ктиви публічної сфери в сучасному капіталістичному суспільстві. Публічну сферу

розуміє він як соціальну арену (відкритість і спільність), на якій окремі індивіди че-

рез спілкування і обґрунтування суджень (тобто через багатоманітні і різномані-

тні комунікації) формують нормативні орієнтації, які контролюють і надають

раціоналізуючого впливу на застосування державної влади. На думку філософа, в

традиційну концепцію публічної сфери, яка була сформована раннім буржуазним