Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

331

вими та торговельними установами та ТНК, які вважаються головними суб’єктами

пригнічення та примусу в сучасному світі. По-друге, спробувати виробити певне

бачення майбутнього справедливого суспільства, створити гуманітарну теорію сус-

пільства, що ґрунтується на знаннях про сутність політичної природи.

За місяць до смерті Фуко було видано другий і третій томи його «Історії сексуа-

льності». Фуко намагався знайти витоки сучасних понять суб’єктивності і мораль-

ного чинника, вивчаючи етику сексуальності. Однак він значною мірою переглянув

свої ранні праці в двох важливих аспектах: тепер він приділяв значно меншу увагу

впливу влади і локалізував появу суб’єкта сексуальної етики не в раціоналізмі

ХVІІ—ХVІІІ ст., а в колисці західної думки. І в класичній, і в християнській тради-

ції (хоч і в різний спосіб) секс, індивідуальність і моральний чинник стають нероз-

ривно пов’язаними. У двох своїх нових томах мислитель розглядає послідовні пе-

ретворення сексуальності та їх суб’єктів, показуючи, що наша сучасна одержимість

сексом, задалека від того, щоб бути ознакою нашого визволення, свідчить про від-

сутність будь-якого непримусового поняття про те, як ми маємо жити.

Попри те, що Фуко часто змінював свої погляди, крізь усі його праці червоною нит-

кою проходять дві теми. Аналіз Фуко має «генеалогічну» природу: виявлення ірраціо-

нального та потворного під личиною раціонального — у цьому він зазнав глибокого

впливу творчості Ніцше; цей аналіз спрямований проти «істин» та «знань» сучасного

світу і націлений на викриття тиску влади за допомогою тих методів, що їх ці істини

узаконюють, задля того щоб дати змогу тим, хто страждає від них, чинити опір. У

своєму дослідженні Фуко намагається показати нам, що, підкоряючи себе знанням і

методам, за допомогою яких відшукують збочення, божевілля, хвороби та провини в

інших, ми самі перетворюємося на зіпсованих, божевільних, хворих та зловмисних

людей. Цей «генеалогічний» аналіз ґрунтується на переконанні мислителя в тому, що в

історії не існує незмінного людського суб’єкта, як не існує ні достовірної філософської

антропології, ні «істинних» станів та природи людини: «Ніщо в людині, навіть її тіло,

не є достатньо стабільним для того, щоб слугувати основою для самовизначення чи ро-

зуміння інших людей». Отже, в історії немає ні смислу, ні порядку, тож не можна втек-

ти від тиску влади та впливу випадковості. Боротьба завжди необхідна, щоб уникнути

поневолення, проте вона не може гарантувати визволення, оскільки влада є не-

від’ємною ознакою суспільних відносин: ми не можемо діяти, не впливаючи на умови,

за яких діють інші. Однак із цього не випливає, що влада завжди набуватиме якоїсь

особливої форми, як це передбачає її союз із науками про людину.

Методології наукових пошуків Фуко. Запропонована М. Фуко на початку 70-х

років новизна методологічного підходу полягає в тому, що радикально змінюється

пізнавальна установка дослідника. Попередня філософія була заражена бацилою

гносеологізму, який на перше місце висував суверенність розуму, істини певних пі-

знавальних процедур. Мабуть, можна стверджувати, що проблеми пізнання, форм і

методів пізнання істини — це головна інтенція класичної філософії. На відміну від

цієї позиції, М. Фуко ставить на перше місце не пошук істини, а життя згідно з іс-

тиною. Здійснена ним реконструкція античного підходу щодо процесу пізнання за-

свідчує, що в античній філософії пізнання істини не було якимось безособовим,

об’єктивно-нейтральним процесом.

«Генеалогія влади» М. Фуко, яка спочатку, за авторським задумом, визначалася

як додаток до «археології знання», згодом переростає первісні рамки дослідження і

набуває самостійного значення. І тоді «археологія знання» стає одним із методоло-

Ф. М. Кирилюк332

гічних прийомів, який дозволяє побудувати певну стратегію дослідження. Генеало-

гія, яка досліджує відношення між владою, знанням і тілом, уподібнюється діагнос-

тиці і так само, як і археологія, протистоїть традиційному історичному методу. Пе-

рший підхід до створення такої генеалогії знаходимо у праці Фуко «Ніцше,

генеалогія, історія» (1971). Фуко високо ставить внесок Ніцше у філософію саме

під тим кутом зору, під яким той уперше показав відносини влади не через призму

політичних інститутів, не через зіставлення владних структур, а як певну анонімну

силу, що існує без суб’єкта. Тому ні народні маси, ні окремі політичні суб’єкти не

впливають на хід історії. Точніше, суб’єкти існують, але вони з’являються одноча-

сно з владними відносинами, і їхня роль починається і закінчується в межах цих

відносин.

Взагалі Фуко пропонує розглядати знання через призму генеалогії, а не гносео-

логії. Генеалогія відмовляється від лінійного, наперед визначеного розгортання

якоїсь «сутності». Вона звертає більшу увагу на співвідношення сил, стратегічно і

тактично визначених спрямувань і тенденцій. Генеалогія тут розуміється як певна

історична форма або рамка, в якій можуть конституюватися знання, дискурси, сфе-

ри існування об’єктів тощо. У цьому плані Фуко здається, що не стільки структура

мови визначає розвиток, скільки відношення зіткнення чи змагання. Історія, яка нас

детермінує, має вигляд скоріше війни, ніж соціокультурного чи лінгвістичного се-

редовища. У такому розумінні історія не має наперед визначеного «смислу», хоча й

не може сказати, що вона абсурдна або що вона не має внутрішнього зв’язку. Але

цей зв’язок та його осягнення залежать від боротьби стратегій і тактик. Тобто тут

маємо застосовувати не діалектику як логіку боротьби протилежностей, не семіо-

тичний аналіз, що визначає структуру комунікативного процесу, а послідовне роз-

криття внутрішньої пружини конфліктів. Діалектична логіка тут завжди намагаєть-

ся звести відкриту для випадковостей реальність до стрункого узагальнення типу

гегелівської тріади, а семіологія зводить кострубаті, насильницькі, фатальні наслід-

ки розвитку до спокійних платонівських форм мови або діалогу.

Мішеля Фуко вважають філософом, який ввів у теорію історичних досліджень

«розриви», перервність, лакуни, пропуски, незакінченість тощо. Це здавалося чи-

мось революційним, оскільки до цього домінувала еволюційна, безперервна схема

розвитку будь-якого історичного утворення. Хоча сам Фуко зазначав з цього при-

воду, що йшлося не про нове відкриття, а про певний новий «режим» у дискурсі та

у формах пізнання. Причому це не означало, що основна ідея полягала в тому, щоб

скрізь побачити перервність, розрив, а в тому, щоб поставити питання, яким чином

у деяких послідовностях, у певному порядку раптом з’являється зупинка, перерва,

відступ назад тощо. Важливо було побачити в цих перервах знак чогось. І тому це

не означало простої зміни попереднього змісту (відмови від старих помилок, пере-

гляду старих істин), а зміну певної теоретичної форми пізнання (зміну парадигми,

модифікацію систематичної сукупності теоретичних положень). Отже, насправді

йшлося про входження науки в певний режим дискурсу, в якому має значення не

внутрішній зміст знання, а те, як саме воно функціонує, піддається зовнішнім впли-

вам, а інколи зазнає глобальної трансформації.

Методологія Фуко спрямована проти загальностей універсального типу, коли

намагаються віднайти дух або науку даної епохи. Мислитель принципово стоїть на

тому, що такої цілісності не існує. Більше того, для жодного з описів не має якогось

привілею, оскільки існує ціла мережа різних взаємозв’язків, інтердискурсивних

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

333

просторів. При цьому жодне з дискурсивних утворень не належить лише одній із

систем, вони одночасно входять до різних сфер відношень, не займаючи одного й

того самого місця і не виконуючи однієї й тієї самої функції. «Отже, — писав М.

Фуко, — горизонт, до якого звертається археологія,- це не сама по собі наука, мис-

лення, менталітет або культура; це схрещення інтерпозитивностей, чиї межі і точки

перетину можуть бути миттєво позначені. Археологія — порівняльний аналіз, при-

значений не для того, щоб редукувати розмаїття дискурсів і відображати єдність,

що має їх підсумовувати, а для того, щоб поділити їх розмаїття на окремі фігури.

Наслідок археологічного порівняння є не об’єднання, а розрізнення».

Археологія прагне, насамперед, віднайти специфіку розрізнених дискурсивних

утворень, установити гру аналогій і розрізнень такими, якими вони постають перед

нами на рівні правил їх утворення. Вона також розкриває зв’язки між дискурсив-

ними утвореннями і недискурсивними сферами (установи, політичні події, еконо-

мічні процеси тощо). Навіть розглядаючи єдність фактів висловлювання, археологія

не намагається з’ясувати, чим воно зумовлене, віднайти первинний смисл, а має на

меті визначити, як закони утворення, що з них з’являється ця єдність і котрі харак-

теризують реальність, до якої вона належить, можуть бути пов’язані з недискурси-

вними системами: «вона, таким чином, прагне визначити специфічні форми арти-

куляції».

Поряд із цим постає питання про відношення між генеалогією та історією. Хоча

сама генеалогія здається історичною наукою, Фуко намагається уникнути тлума-

чення історії на кшталт загальної історичної точки зору, яка б в усьому вбачала по-

слідовний розвиток, передбачала б існування вічної істини, безсмертної душі або

самототожної свідомості. Отже, якщо генеалогія й зведеться до історії, то тільки до

тієї, яка не визначає жодного абсолюту. Генеалогія має бути здатною до розпізнан-

ня окремостей, сингулярностей, деталей, розривів і зламів. Нам здається, що певні

чесноти є вродженими, але вони мають свою історію і ця історія не є однозначною.

Ми вважаємо, що наші інстинкти мають втримати нас у лоні постійної життєдіяль-

ності, однак існують випадки, коли інстинкти призводять до самознищення. «Спра-

вжня історія», — писав Фуко, — відрізняється від історії істориків тим, що вона не

спирається на жодну постійність: ніщо в людині — навіть у її тілі — не є недостат-

ньо непохитним для того, щоб зрозуміти інших людей і впізнати в них самих себе».

Більше того, своє завдання Фуко вбачав у тому, щоб руйнувати все, що має систе-

матичну, цілісну, послідовну форму. Потрібно розбити все те, де людині ввижаєть-

ся щось знайоме, впізнане. Справжня історія примножує деталі, ускладнює залеж-

ності, драматизує події. Звідси Фуко робить досить таки радикальний висновок:

«Знання, внаслідок цього, створено не для розуміння, його створено для відриву».

Справжня історія примушує подію знову відкритися в тому, що є в ній унікаль-

ного й гострого. Під подією тут слід розуміти певне рішення, рису, появу або бит-

ву, де одне панування змінюється на інше, змінює форму, посилює або слабне. Си-

ли, які діють в історії, не підпорядковуються ні, насамперед, встановленому

визначенню, ні якомусь еволюційному механізму. Це арена боротьби з усіма її мо-

жливими злетами, поразками й відступами. Такі смисли виявляють себе завжди в

унікальній випадковості події. Тут слід розуміти випадковість не просто як якийсь

виклик, а як ризик, що виявляє себе в процесі протистояння різних могутніх сил.

Звідси випливає, що світ, у якому ми живемо, не має якоїсь визначеної необхіднос-

Ф. М. Кирилюк334

ті, навпаки — це світ, де одночасно відбуваються міріади взаємосплетених подій, і

він не має спеціальних дороговказів і дорожніх знаків.

Однак така історія не боїться бути перспективним знанням. Хоча вона зрікається

теологічної спрямованості традиційної історії, все ж вона свідома своєї перспективи, не

вважаючи її єдино правильною. Вона складається з негідних вчинків, безсоромної ці-

кавості, шкідливих звичок і т. ін. Тому історик має подолати свої уподобання, свою по-

зірну зверхність, свою претензію бути «об’єктивним». Йдеться про те, щоб перетвори-

ти історію на протилежність пам’яті. Історія, яка намагається відтворити континуум, у

якому згодом з’явиться наше теперішнє, тим самим втрачає можливість для появи чо-

гось нового. Історія, яка ґрунтується на прагненні відновити «об’єктивну» істину, зре-

штою має дійти висновку, що в самому пізнанні відсутнє право на істину, що сам ін-

стинкт пізнавання спричиняється поганими намірами. І, насамкінець, усі ці та інші

методологічні засади, на яких Фуко будує свою концепцію археології знання взагалі та

історичного зокрема, можна чітко проілюструвати на його епістемічних структурах за-

лізної думки.

«Моя проблема, — писав він, — полягає в тому, щоб замінити абстрактну, зага-

льну і монотонну форму «змін» на аналіз диференціальних типів трансформації.

Для цього необхідно: 1) взяти в дужки старі контитуальні форми, які були приду-

мані для виразу примітивного факту змін (традицій, впливів, звичок мислення, ін-

телектуальних конструкцій), щоб дати можливість проявитися впертій живій силі

різноманітностей; 2) взяти в дужки всі психологічні пояснення змін (кризи свідо-

мості, нову форму інтелекту), щоб визначити з великою достеменністю ті традиції,

які не спровокували, а конституювали цю зміну. Замінити тому ставлення (загаль-

ної форми, абстрактного елемента, першої причини та універсальної дії, мішанини

рівного і нового), можна аналізом традицій у їх специфічності».

Фуко в історії західної думки виділяє три епістемічні структури:

1. Перша збереглася до Відродження. Для неї характерно, що слова мають таку

саму реальність, як і те, що вони означають: речі подібні знакам книги про приро-

ду. Наприклад, монети мали різну цінність, як і товари, які з ними зіставлялися.

2. В кінці ХVI і на початку ХVII ст. проходить трансформація, і новий дискурс

руйнує зв’язок між речами. Знаки, які чуттєво сприйнятливі, якщо вони не оманли-

ві ідоли, сприяли невеликій взаємодопомозі, оскільки пізнавальний суб’єкт не

втрачав зв’язку з реальністю. Однак Лінней для своєї класифікації вже не викорис-

товує суміжних стародавніх форм (типу «Птах, який веде охоту вночі», або «Тва-

рина, яка живе у воді»), він оперує тотожністю і відмінністю виключно в аналітич-

них цілях. Аналогічно, і внутрішня цінність металу в монеті вже мало кого

цікавить: стає важливою форма або зображення монарха на зворотному боці.

3. З кінця ХVII ст. з’явився новий аспект. Не репрезентація виданого, а інший,

скритний вимір реальності хвилює вченого. Біологічна функція стає принципом

класифікації живих істот в порівняльній аналогії. Не гроші, а суспільно-корисна

праця визначають ціну товару.

Так за допомогою несвідомих епістемічних структур Фуко описує дискурсивні

практики, яким відповідають три епохи західного мислення.

Отже, що історизм Фуко дуже специфічний і більш ніж далекий від традиційно-

го, про свідоме неприйняття якого вчений неоднозначно заявляв. Це історизм, що

акцентує не еволюційність поступального прогресу людської думки, не її наступ-

ність і зв’язок зі своїми попередніми етапами розвитку, а стрибкоподібний, кумуля-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

335

тивний характер її змін, коли кількісне наростання нових науково світоглядних

уявлень і понять приводить до настільки радикальної інформації всієї системи по-

глядів, що породжує стіну нерозуміння і відчуження між людьми різних конкретно-

історичних епох, утворити «епістемологічний розрив» у єдиному потоці історично-

го часу. Інакше кажучи, поструктуралістський історизм головним завданням мав

довести своєрідність і унікальність людського знання в кожний окремо взятий істо-

ричний період, та до того ж ще і в замкнутому контексті західноєвропейської циві-

лізації.

Проблеми влади, насильства і «дисциплінарного суспільства». Світогляд

Фуко сформувався головним чином під впливом ідей Ф. Ніцше і З. Фрейда. В своїх

працях він запропонував нове бачення європейської історії з ХVII по XVIII ст. Від-

кидаючи традиційні пояснювальні схеми і терміни, Фуко намагався підійти до про-

блеми влади і насильства з позиції нового методу, який він назвав «археологічним».

У своїй критичній концепції Фуко виходив з передумови, що влада завжди була

для людини, її розсудку чимось загадковим, таємним, що навіювало відчуття при-

сутності чогось демонічного. Головним її об’єктом, тобто предметністю, на яку во-

на поширювала свій вплив, було переважно людське тіло. Різні типи держав та іс-

торичних епох відрізнялися між собою тим, що в одних умовах соціальний

контроль здійснювався через пряму дію на людське тіло, а в інших — через опосе-

редковані акції по відношенню до нього.

При цьому влада залишалася однією й тією самою: вона була засобом, за допомо-

гою якого змушували конкретного суб’єкта робити те, чого той не став би виконувати,

якби на це була його воля.

Фуко пов’язує владу зі знанням усупереч теоріям, які вважають знання нейтра-

льним і об’єктивним (позитивізм) або що емансипує його (марксизм). Можна згада-

ти, що Ніцше також пов’язував владу зі знанням, однак це співвідношення було ви-

значено однобічною залежністю, тобто знання, що функціонує як інструмент влади.

У Фуко влада й знання поєднані взаємозалежними, сплетеними зв’язками. «Влада й

знання імплікують один одного».

Без сумніву, взаємозалежність влади й знання (puovoir-savoir) була стратегічною

точкою опори пізніх праць Фуко. Згідно з Фуко, знання може прирівнюватися до дис-

курсу, що, в свою чергу, тісно пов’язаний із правдою. У зв’язку з цим постає інше важ-

ливе питання: співвідношення свободи та правди. Поняття свободи, за Фуко, важливе

для аналізу покарання, оскільки співвідношення правди та влади є «стрижнем усіх ка-

рних механізмів». Використовуючи поняття правди, Фуко не має на увазі набору правд

і фактів, опираючись на які правда відокремлюється від помилки.

Фуко заперечує, що правда зумовлена ідеологією — скоріше, вона створена із соці-

оекономічного контексту. Вона узгоджує досить суперечливі ідеї — проблему реляти-

вності та універсальність правди. Релятивність трактується як самостійне визначення

правди кожного дискурса, однак усередині дискурсу правда універсальна.

Фуко виділяє два основних рівні аналізу влади: мікрологічний і макрологічний.

За мікрологічним передбачалося дослідження індивідуальних суб’єктів влади, які

приймають рішення, накреслюють цілі і беруть на себе відповідальність за все, з

чим пов’язане їхнє досягнення. Макрологічний рівень — це аналіз безособових си-

стем, які розподіляють владу, упорядковують відносини між суб’єктами і які пере-

творюють за необхідністю індивідів на страждальні об’єкти, що не дають змоги ви-

рватися із «сітки влади».

Ф. М. Кирилюк336

Згідно з Фуко, «сітки влади» починають набувати вигляду наближеного до су-

часного. З XVII—XVIII ст., коли в Європі починають складатися нові механізми і

процедури влади, які мали справу не стільки з правом і покаранням, скільки з дис-

ципліною і контролем. Він підкреслював, що філософи-просвітники XVIII ст. фак-

тично підготовлювали ґрунт для появи більш ефективної, ніж влада монарха, сис-

теми соціального контролю. В цій системі влада мала втратити риси свавілля і

стати такою, яка була б пов’язана з певними правилами. Вона змушена визнати в

індивіді суб’єкта, який наділений визначеними правами і свободами і який корис-

тується покаранням виключно в нормованій дозі. Таким чином, утворювалося нове,

як його називав Фуко, дисциплінарне суспільство, яке вбирало в себе цілий ряд но-

рмативних моделей — модель машинної організованості, модель військових мето-

дів управління і модель в’язничної дисципліни, які зобов’язували суспільство під-

корятися системі директив, наказів.

Основні риси влади:

• владу можна визначити як позитивну. Вона діє не за допомогою заборони або

заперечення, а за допомогою технологій контролю, упорядкування, догляду, які є

продуктивними, нових дискурсів;

• влада є дисперсійною. Фуко заперечує локалізацію влади в центрі структури

або інституції: вона поширена в соціальному тілі;

• модель влади Фуко є асиметричною. Фуко заміняє юридичну концепцію влади

на стратегічну модель відносин протипоставлених асиметричних сил. Відносини

влади переплітаються з іншими відносинами, наприклад, родина, відносини, знан-

ня, сексуальність і т.д. Влада перебуває всюди не тому, що вона всеохоплююча, а

тому, що вона виникає з різних джерел;

• постійна поява нових осередків влади означає, що вона не є стабільною. Од-

ним із джерел нестабільності влади є трактування влади в неекономічних термінах:

влада — це не власність бо здатність, яку можна придбати або захопити;

• влада стає раціональною. Влада, що трактується таким чином, стає доцільною,

втрачає свою суб’єктивність. Така влада ґрунтується на розрахунку; при цьому во-

на, з одного боку залишається анонімною, а з іншого — проникає в кожного інди-

віда за допомогою контролю. Завдяки цьому, влада діє постійно та з найменшими

витратами;

• влада не може бути пояснена за допомогою юридичного дискурсу — його за-

міняє «нормалізація», тобто влада пояснюється за допомогою інших дисциплінар-

них дискурсів, таких як соціологія, кримінологія та ін.

Сформовані нові форми влади вже не підлягали описуванням у звичайних нега-

тивних термінах, таких як «обмежує», «забороняє» або «здійснює насильство». Бі-

льше було тверджень про те, що влада здійснює повну реальність. Дисциплінуючи і

нормуючи, здійснюючи «всевидячість», вона передбачає, по-перше, стратегічне

управління масами індивідів (соціальна фізика); по-друге, нагляд за ними (соціаль-

на оптика); по-третє, процедури з ізоляцією або перегрупуванням соціальних еле-

ментів (соціальна механіка); по-четверте, терапію соціальних недугів шляхом пока-

рань (соціальна фізіологія). Найповнішим втіленням цих видів влади виступила

пенітенціарна система.

Основне завдання в’язниці як соціального інституту, зазначав Фуко, не в обме-

женні свободи індивіда, а в трансформації його особистості і поведінки. Елемента-

рною формою дисциплінарного суспільства в’язниця здатна придушувати асоціа-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

337

льні схильності індивідів і моделювати бажані. Будучи дисциплінарним апаратом,

який одночасно являє собою казарму і завод, школу і шпиталь, в’язниця охоплює

всі сторони людського життя, контролює їх і підпорядковує певним стандартам.

Найбільш характерним втілення ідеї в’язниці як дисциплінарного простору Фу-

ко вбачав у проекті «Паноптикум» І. Бентама. В ньому дисциплінарний принцип

«всепіднадзорності» і тактика соціальної оптики набули зримого характеру

в’язничної архітектури особливого роду у вигляді складної споруди, в якій усі ка-

мери освітлені і проглядаються спостерігачами, кожна з них — щось схоже на ма-

ленький театр з актором — заручником на сцені, чия поведінка на виду, але сам він

нікого не бачить. Тут діє уже не принцип темниці, а навпаки, людина піддається

тортурі зверхньою кількістю світла і постійним перебуванням під наглядом. Це

відчуття своєї постійної підконтрольності, нагляду становлять суть покарання. Бі-

льше того, це наочний приклад втілення принципу влади в дисциплінарному суспі-

льстві, в якому владні механізми достатньо могутні і ефективні. Цим самим Фуко

вказує на динаміку соціально-історичної ґенези неправових, тоталітарних режимів,

які стали достатнім втіленням ідеї дисциплінарного суспільства.

Під істиною Фуко розуміє сукупність засобів, що дозволяють кожному прого-

лошувати висловлювання, які будуть розглядатись як істинні. При цьому він відки-

дає можливість існування будь-якої вищої інстанції, яка продукувала б істину. На-

томість, виокремлює сфери, в яких діяльність істини закодована, а процедури, крізь

які люди можуть висловлювати істину, відомі та заздалегідь упорядковані. Серед

таких сфер людської діяльності насамперед можна назвати науку та ЗМІ. Так, у то-

чних науках істина виступає як безумовне дотримання встановлених алгоритмів та

правил. Складніше проблема виглядає у сфері гуманітарних наук.

За межами науки ми натрапляємо на продукування істини у ЗМІ. Так, на думку

Фуко, коли ведучий на радіо чи телебаченні повідомляє певну інформацію, незале-

жно від рівня її достовірності, вона починає сприйматися в свідомості більшості

людей як істина виключно тому, що це повідомлено саме таким традиційним спо-

собом, конкретною особистістю та у визначений час.

Також показовими є погляди М. Фуко на справедливість. Для ньому справедли-

вість є уявленням, яке в суспільствах різного типу штучно створювалося та запро-

ваджувалось у життя як знаряддя політичної влади або як зброя проти цієї самої

влади. Тобто саме уявлення про справедливість виконує подвійну роль у середині

сучасного суспільства.

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

ФУКО М.

ВОЛЯ К ИСТИНЕ

Раздел V.

Право на смерть и власть над жизнью

В течение длительного времени одной из характерных привилегий суверенной власти

было право на жизнь и на смерть. Формально оно происходило, без сомнения, из прежней

patria potestas, дававшей отцу римской семьи право «распоряжаться» жизнью своих детей

как жизнью рабов; он им ее «дал» — он мог ее у них и отнять. Право на жизнь и на

смерть, как оно формулируется у классических теоретиков, является по отношению к

Ф. М. Кирилюк338

этому праву уже гораздо более мягкой формой. Это право суверена по отношению к сво-

им подданным уже не мыслят больше как абсолютное и безусловное, но как право, кото-

рое осуществляется лишь в тех случаях, когда возникает угроза самому его существова-

нию: своего рода право на ответное действие. Ему угрожают внешние враги, которые

хотят его свергнуть или оспорить его права? Тогда он может на законном основании вес-

ти войну и требовать от своих подданных участвовать в защите государства; не «предпо-

лагая прямо их смерть», он обладает законным правом «подвергать опасности их жизнь»

— в этом смысле он осуществляет по отношению к ним «непрямое» право на жизнь и на

смерть. Но вот если один из них выступит против него и нарушит его законы, тогда он

может осуществить над жизнью своего подданного прямое право: карая, он его убивает.

Так понимаемое право на жизнь и на смерть больше уже не является абсолютной приви-

легией: оно обусловлено защитой суверена и его собственным выживанием. Нужно ли

вместе с Гоббсом мыслить его как передачу государю того права, которым каждый якобы

обладал в естественном состоянии,— права защищать свою жизнь ценой смерти других?

Или же нужно видеть в этом некое особое право, которое появляется вместе с формиро-

ванием того нового юридического существа, каковым является суверен»? Во всяком слу-

чае, право на жизнь и на смерть — как в этой современной форме, относительной и огра-

ниченной, так и в прежней своей абсолютной форме, — является асимметричным правом.

Суверен здесь осуществляет свое право на жизнь, лишь приводя в действие свое право

убивать или воздерживаться от того; свою власть над жизнью он маркирует лишь смер-

тью, которую он в состоянии потребовать. Право, которое формулируется как право «на

жизнь и на смерть», в действительности является правом заставить умереть или сохра-

нить жизнь. В конце концов, не случайно оно символизировалось мечом. И, быть может,

эту юридическую форму следует отнести к тому историческому типу общества, в кото-

ром власть осуществлялась преимущественно в качестве инстанции взимания, механизма

отнимания, права присвоения части богатств и навязанного подданным вымогательства

произведенных продуктов, благ, услуг, труда и крови. Власть здесь была, в первую оче-

редь, правом захвата — над вещами, временем, телами и, в конечном счете — над жиз-

нью; ее кульминацией была привилегия завладеть жизнью для того, чтобы ее уничто-

жить. Так вот, Запад претерпел, начиная с классической эпохи, очень глубокую

трансформацию этих механизмов власти. «Взимание» мало-помалу перестает быть ее

преимущественной формой, но оказывается лишь одним из элементов наряду с другими,

обладающими функциями побуждения, усиления, контроля, надзора, умножения и орга-

низации сил, которые власть себе подчиняет — власть, предназначенная скорее для того,

чтобы силы производить, заставлять их расти и их упорядочивать, нежели для того, что-

бы ставить им заслон, заставлять их покориться или их разрушать. Право на смерть с тех

пор обнаруживает тенденцию перейти — или, по крайней мере, опереться — на требова-

ния власти, которая управляет жизнью, и упорядочивать себя тем, что эти требования

провозглашают. Эта смерть, которая основывалась на праве суверена защищаться или

требовать защиты, предстает теперь только изнанкой права, которым обладает социаль-

ное тело,— права обеспечивать свою жизнь, поддерживать и приумножать ее. Никогда

войны не были столь кровавыми, как теперь, начиная с XIX века, и никогда прежде, при

прочих равных условиях, правящие режимы не производили такие массовые бойни по от-

ношению к своим собственным народам. Но эта чудовищная власть смерти — и именно

это быть может, и дает ей часть ее силы и того цинизма, с каким она столь далеко раз-

двинула свои границы,— выдает себя в качестве дополнения к власти, которая позитив-

ным образом осуществляется над жизнью, которая берется ею управлять, ее усиливать и

умножать, осуществлять педантичный контроль над ней и ее регулирование в целом.

Войны не ведутся больше во имя суверена, которого нужно защищать; — они ведутся те-

перь во имя всех; целые народы стравливают друг с другом, чтобы они друг друга убива-

ли во имя необходимости жить. Бойни стали жизненно необходимыми. Именно в качест-

ве управляющих жизнью и выживанием, телами и родом стольким режимам удалось

развязать столько войн, заставляя убивать столько людей. И благодаря повороту, замы-

кающему круг, чем больше технология войн разворачивает их в сторону полного истреб-

ления, тем больше решение, которое их развязывает или их прекращает, подчиняется го-

лым соображениям выживания. Ядерная ситуация сегодня — это только конечная точка

этого процесса: власть предавать одну часть населения тотальной смерти есть оборотная

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

339

сторона власти гарантировать другой части сохранение ее существования. Принцип: мочь

убивать, чтобы мочь жить, на который опиралась тактика сражений, стал стратегическим

принципом отношений между государствами. Но существование, о котором теперь идет

речь, — это уже не существование суверенного государства, а биологическое существо-

вание населения. Если геноцид и впрямь является мечтой современных режимов власти,

то не потому, что сегодня возвращается прежнее право убивать; но потому, что власть

располагается и осуществляется на уровне жизни, рода, расы и массовых феноменов на-

родонаселения.

На другом уровне я мог бы взять пример смертной казни. В течение долгого времени

она наряду с войной была еще одной формой права меча; она представляла собой ответ

суверена тому, кто бросает вызов его воле, его закону, его особе. Тех, кто умирает на

эшафоте, — в противоположность тем, кто умирает на войне, — становилось все меньше

и меньше. Но одних становилось меньше, а других — больше в силу одних и тех же при-

чин. С тех пор, как власть взяла на себя функцию заведовать жизнью, применение смерт-

ной казни становилось все более и более затруднительным вовсе не в связи с появлением

гуманных чувств, а в силу самих оснований существования власти и логики ее отправле-

ния. Каким образом власть может осуществлять свои высшие полномочия, приговаривая

к смерти, если ее главнейшая роль состоит в том, чтобы обеспечивать, поддерживать, ук-

реплять, умножать жизнь и ее упорядочивать? Для такой власти смертная казнь — это

одновременно предел, позор и противоречие. Отсюда тот факт, что ее удалось сохранить

лишь за счет апелляции к чудовищности преступника, его неисправимости и к задаче ох-

раны общества, а не к чрезвычайности самого преступления.

На законном основании теперь убивают тех, кто представляет для других своего рода

биологическую опасность.

Можно было бы сказать, что прежнее право заставить умереть или сохранить жизнь было

замещено властью заставить жить или отвергнуть смерть. Этим, быть может, и объясняется та

дисквалификация смерти, знаком которой выступает недавний выход из употребления сопро-

вождавших ее ритуалов. Усердие, с которым стараются замолчать смерть, связано не столько

с той неизвестной ранее тревогой, которая якобы делает ее невыносимой для наших обществ,

сколько с тем фактом, что процедуры власти неизменно от нее отворачиваются. Будучи пере-

ходом из одного мира в другой, смерть была сменой владычества земного на другое, несопос-

тавимо более могущественное, пышное зрелище, которым ее обставляли, было из разряда по-

литической церемонии. Именно на жизнь и по всему ее ходу власть устанавливает теперь свои

капканы, смерть же теперь — ее предел, то, что от нее ускользает, смерть становится самой

потаенной точкой существования, самой «частной» точкой. Самоубийство, которое прежде

считалось преступлением, поскольку было способом присвоить себе право на смерть, отправ-

лять которое мог лишь суверен — тот ли, что здесь, на земле, или тот, что там, по ту сторо-

ну,— не нужно удивляться, что именно оно стало в ходе XIX века одной из первых форм по-

ведения, вошедших в поле социологического анализа; именно оно заставило появиться — на

границах и в зазорах осуществляющейся над жизнью власти — индивидуальное и частное

право умереть. Это упорствование в том, чтобы умирать, — такое странное и тем не менее та-

кое регулярное, такое постоянное в своих проявлениях, а, следовательно, столь мало объяс-

нимое индивидуальными особенностями и случайными обстоятельствами, — это упорствова-

ние было одним из первых потрясений того общества, где политическая власть только что

взяла на себя задачу заведовать жизнью. Конкретно говоря, эта власть над жизнью уже с XVII

века развивалась в двух основных формах; формы эти, впрочем, не являются антитетичными,

они представляют собой, скорее, два полюса развития, связанных друг с другом целым пуч-

ком посредующих отношений. Один из этих полюсов — тот, кажется, что сформировался

первым, — был центрирован вокруг тела, понимаемого как машина; его дрессура, увеличение

его способностей, выкачивание его сил, параллельный рост его полезности и его покорности,

его включение в эффективные и экономичные системы контроля — все это обеспечивалось

процедурами власти, которые составляют характерную особенность дисциплин тела,— целая

анатомо-политика человеческого тела. Второй, сформировавшийся несколько позже, к сере-

дине XVIII века, центрирован вокруг тела-рода, вокруг тела, которое пронизано механикой

живого и служит опорой для биологических процессов: размножения, рождаемости и смерт-

ности, уровня здоровья, продолжительности жизни, долголетия — вместе со всеми условиями,

от которых может зависеть варьирование этих процессов; попечение о них осуществляется

Ф. М. Кирилюк340

посредством целой серии вмешательств и регулирующих способов контроля — настоящая

биополитика народонаселения.

… Прежнее могущество смерти, в котором символизировалась власть суверена, теперь тща-

тельно скрыто управлением телами и расчетливым заведованием жизнью. Быстрое развитие в

классическую эпоху различных дисциплин: школ, колледжей, казарм, мастерских, появление в по-

ле политических практик и экономических наблюдений проблем рождаемости, долголетия, обще-

ственного здоровья, жилища, миграции; словом — взрыв различных и многочисленных техник

подчинения тел и контроля за населением. Так открывается эра «биовласти». Два направления, в

которых она развивается, еще в XVIII веке предстают отчетливо разделенными. Со стороны дисци-

плины — это такие институты, как армия или школа; это — размышления о тактике, об обучении и

воспитании, о порядке обществ, размышления, которые простираются от собственно военных ана-

лизов Маршалла де Сакса до политических мечтаний Гибера или Сервана. Со стороны же способов

регулирования народонаселения — это демография, оценка отношения между ресурсами и жите-

лями, это — составление статистических таблиц богатств и их обращения, жизней и их возможной

продолжительности: Кенэ, Моо, Зюсмильх. Философией «идеологов» как теорией идеи, знака, ин-

дивидуального генезиса ощущений, но также и как теорией социального сочетания интересов,

«идеологией» как теорией обучения, но также и как теорией общественного договора и упорядо-

ченного формирования социального тела — всем этим и конституировался, несомненно, тот абст-

рактный дискурс, в рамках которого попытались согласовать эти две техники власти, чтобы сде-

лать из этого некую общую теорию. На самом деле сочленение этих техник произойдет не на

уровне спекулятивного дискурса, а в форме конкретных устройств, которые в XIX веке и образуют

великую технологию власти: диспозитив сексуальности будет одним из них, и одним из самых

важных.

Эта биовласть была, без сомнения, необходимым элементом а развитии капитализма,

которое могло быть обеспечено лишь ценою контролируемого включения тел в аппарат

производства и через подгонку феноменов народонаселения к экономическим процессам.

Но развитие это потребовало и большего; понадобился рост и того и другого — понадо-

билось усиление обоих, и одновременно их доступность для использования и их послуш-

ность; понадобились методы власти, пригодные для приумножения сил, способностей,

жизни вообще,— но так, чтобы не затруднить подчинение себе всего этого; если склады-

вание крупных государственных аппаратов в качестве институтов власти способствовало

сохранению производственных отношений, то первые элементы анатомо- и биополитики,

созданные в XVIII веке в качестве техник власти, присутствующих на всех уровнях соци-

ального тела и используемых весьма различными институтами (как семьей, так и армией,

как школой, так и полицией, как индивидуальной медициной, так и управлением люд-

скими общностями),— эти элементы действовали на уровне экономических процессов, их

развертывания, равно как и сил, которые в них задействованы и их поддерживают; они

выступали также и как факторы социальной сегрегации и иерархизации, оказывая дейст-

вие на соответствующие силы тел и общностей, обеспечивая отношения господства и эф-

фекты гегемонии; подгонка накопления людей к накоплению капитала, сочленение роста

человеческих групп с экспансией производительных сил и с дифференциальным распре-

делением прибыли — вес это стало отчасти возможным благодаря отправлению биовла-

сти в ее многообразных формах и приемах. Инвестирование в живое тело, признание вы-

сокой его ценности и распределенное управление его силами были в тот момент

необходимы. Известно, сколько раз ставился вопрос о роли аскетической морали при на-

чальном формировании капитализма; но то, что произошло в XVIII веке в некоторых

странах Запада и что закрепилось развитием капитализма, — это иной феномен и, воз-

можно, гораздо большего масштаба, чем эта новая мораль, которая, казалось, дисквали-

фицирует тело; это было не меньше, чем вступление жизни в историю, — я хочу сказать:

вступление феноменов, свойственных жизни человеческого рода, в порядок знания и вла-

сти—в поле политических техник. Речь идет не о том, что именно в этот момент и про-

изошел первый контакт жизни и истории.

Напротив, давление биологического на историческое в течение тысячелетий было чрез-

вычайно сильным. Эпидемия и голод образовывали две важнейшие драматические формы

этого отношения, которое, таким образом, пребывало размещенным под знаком смерти, эко-

номическое, а главным образом сельскохозяйственное развитие в XVIII веке, увеличение про-

изводительности и ресурсов, еще более быстрое, чем демографический рост, которому оно