Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

341

благоприятствовало, — благодаря своего рода круговому процессу все это способствовало не-

которому ослаблению этих глубинных угроз: не считая нескольких рецидивов, эра великих

опустошений — голода и чумы — закончилась незадолго до Французской революции; смерть

перестает уже прямо и неотступно преследовать жизнь. Но в то же время этому ослаблению

содействовало и развитие знаний о жизни вообще, и усовершенствование сельскохозяйствен-

ных техник, равно как и наблюдения и меры, направленные на жизнь и выживание людей, —

относительное овладение жизнью отодвигало некоторые из неотвратимых угроз смерти. В об-

ретенном таким образом пространстве действия, организуя и расширяя его, разного рода тех-

нологии власти и знания принимают во внимание процессы жизни и принимаются их контро-

лировать и изменять. Западный человек мало-помалу узнает, что значит быть видом живого в

мире живого, иметь тело, условия существования, статистическую продолжительность жизни,

индивидуальное и коллективное здоровье, силы, которые можно изменять, и пространство,

где они могут быть распределены оптимальным образом. Несомненно, впервые за всю исто-

рию биологическое здесь отражается в политическом; «жить» — этот факт не выступает уже

больше недоступным подпольем, лишь изредка обнаруживающим себя в случайности смерти

и в ее неизбежности; факт этот частично переходит в поле контроля со стороны знания и

вмешательства власти.

Эта последняя теперь уже имеет дело не только с субъектами права, крайний способ об-

ращения с которыми — смерть, но с живыми существами, и тот способ обращения, который

власть теперь по отношению к ним сможет отправлять, должен располагаться отныне на

уровне самой же жизни; именно это бремя опеки над жизнью, а не угроза смерти тела позво-

ляет власти добраться до жизни. Если можно называть «биоисторией» те давления, благодаря

которым движения жизни и процессы истории интерферируют друг с другом, тогда следовало

бы говорить о «биополитике», чтобы обозначить то, что вводит жизнь и ее механизмы в сферу

явных расчетов и превращает власть-знание в фактор преобразования человеческой жизни; и

вовсе нельзя сказать, чтобы жизнь была целикам интегрирована в техники, которые над ней

властвуют и ею управляют, — она беспрерывно от них ускользает. За пределами западного

мира голод существует, причем в масштабах гораздо больших, чем когда бы то ни было; и

биологические опасности, которым подвергается вид, тут, возможно, еще большие, во всяком

случае — более серьезные, чем до рождения микробиологии.

Но то, что можно было бы назвать «порогом биологической современности» общества,

располагается в том месте, где вид входит в качестве ставки в свои собственные политические

стратегии. На протяжении тысячелетий человек оставался тем, чем он был для Аристотеля:

живущим животным, способным, кроме того, к политическому существованию; современный

же человек — это животное, в политике которого его жизнь как живущего существа ставится

под вопрос.

Эта трансформация имела значительные последствия. Излишне настаивать тут на разры-

ве, который произошел тогда в распорядке научного дискурса, и том способе, которым двоя-

кая проблематика жизни человека пронизала и перераспределила порядок классической эпи-

стемы. Если вопрос о человеке и был поставлен — в его специфике как живущего и в его

специфике по отношению к другим живущим, — то причину этого следовало бы искать в но-

вом способе отношения истории и жизни: в том двойственном положении жизни, которое ста-

вит ее одновременно и вне истории — в качестве ее биологической окрестности — и внутри

человеческой историчности, пронизанной ее техниками знания и власти. Также излишне на-

стаивать и на разрастании политических технологий, которые, исходя из этого, будут делать

вклады в тело, в здоровье, в способы питания и расселения, в условия жизни, в пространство

существования в целом.

Другим следствием этого развития биовласти является возросшее значение, которое получило

действие нормы в ущерб юридической системе закона. Закон не может не быть вооружен — его

оружием по преимуществу является смерть; тем, кто его преступает, закон отвечает — по крайней

мере, в качестве своего последнего прибежища — этой абсолютной угрозой. Закон всегда опирает-

ся на меч. Но такая власть, задачей которой является взять на себя бремя заботы о жизни, будет ну-

ждаться в постоянных регулирующих и корректирующих механизмах. Речь теперь идет уже не о

том, чтобы привести в действие смерть в поле суверенности, а о том, чтобы распределить живое в

области ценности и полезности. Такой власти приходится скорее квалифицировать, измерять, оце-

нивать, иерархизировать, нежели демонстрировать себя во всем своем смертоносном блеске; ей не

подобает прочерчивать границу, отделяющую врагов суверена от послушных подданных, — она

Ф. М. Кирилюк342

производит распределения относительно нормы. Я не хочу сказать этим, что закон стирается или

что институты правосудия обнаруживают тенденцию к исчезновению, — я хочу сказать, что закон

все в большей степени функционирует как норма и что институт суда все больше интегрируется в

некоторый континуум аппаратов (медицинских, управленческих и т. д.), функции которых по пре-

имуществу регулятивные.

Друкуєтья за: Фуко М. Воля к истине. — М., 1996. — С. 238—249. (446 с.)

Основні поняття і категорії

• політична влада;

• політична культура;

• політична система суспільства;

• постструктуралізм;

• соціалізація політична;

• соціальна система;

• структуралізм.

Політична влада — здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на політ. діяльність і

політ. поведінку людей та їхніх об’єднань з допомогою будь-яких засобів — волі, авто-

ритету, права, насильства; центральні, організаційні й регулятивно-контрольні засади

політики. Істор. розвиток П. в. засвідчує поступову модифікацію владних структур. По-

чинаючи з епохи Просвітництва, інтенсивно відбуваються процес демократизації П. в.,

домінування тенденцій трансформації архаїчних форм її здійснення (насильство, підко-

рення) в демократичні (консенсус, самоврядування.) У 17 ст. політико-філос. думка

прийшла до ідеї такої структурної організації П. в., котра повинна була її демократизу-

вати, підпорядкувати законові і зробити більш ефективною. Цій меті слугував проект

поділу єдиної П. в. на кілька гілок влади, які є незалежними, але тісно взаємодіють між

собою. Ш. Монтеск’є вже у 18 ст. створив теорію поділу П. в. у її сучас. вигляді: на за-

конодавчу, виконавчу і судову. Ця ідея була висунута і сформульована на кілька років

раніше укр. політ. мислителем і держ. діячем П. Орликом у конст. проекті «Пакти і кон-

ституції законів та вольностей Війська Запорозького...». Що ж до розуміння сутності П.

з., погляди на неї розвивались неоднозначно. Так, послідовники антропологічного під-

ходу, виходячи з уявлення про політику як регуляцію людських відносин, яка спираєть-

ся на владу і авторитет, поширюють поняття П. в. на всі соціальні утворення: від сім’ї до

д-ви. Прихильники марксизму вважають П. в. втіленням волі економічно панівного

сусп. класу. Більшість напрямків сучас. політології пов’язує феномен П. в. зі взаємодією

сусп. інтересів, з асоціативною діяльністю різноманітних соціальних груп, які у своєму

протиборстві прагнуть до організованого примусу як основи здійснення своєї політики.

До характерних ознак П. в. належать: легальність використання сили; верховенство,

обов’язковість її рішень для будь-якої іншої влади; публічність, тобто всезагальність та

безособовість, що є виразом не приватної, особистої, а всезагальної волі; моноцентрич-

ність та Ієрархічність центрів прийняття рішень; багатоманітність ресурсів та методів

здійснення влади (від насильства, примусу, покарання до заохочення й переконання, від

контролю й управління до суперництва й співробітництва); легітимність влади як випра-

вдання застосування сили та обмеження свободи, коли громадяни визнають правомір-

ність існуючого політ. порядку. П. в. внаслідок інституалізації набуває характеру політ.

панування в суспільстві. Відбувається певне структурування, поділ праці р-на тих, хто

керує, і тих, хто виконує волю перших.

П. в. досягає найвищого інституційного рівня, завершеності й органічної єдності

у держ. владі. Однак П. в. ширша за змістом, ніж держ. влада, оскільки відносно са-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

343

мостійне значення мають владні відносини у політ. об’єднаннях (партії, групи тиску

та ін.) та вольові дії громадян під час виборів, інших масових громадсько-політ. ак-

цій. Сутність П. в. розкривається через її функції, осн. з яких є: формування політ.

системи суспільства, політ. відносин, котрі включають у себе відносини між д-вою і

суспільством, соціальними групами, класами, асоціаціями, політ. інститутами, апа-

ратами й організаціями держ. управління, партіями, громадянами І т. ін.; управління

справами суспільства і д-ви на різних рівнях; керівництво органами влади і політ. та

не-політ. процесами; контроль політ. та інших відносин і створення зрештою певно-

го, характерного для того чи іншого суспільства типу правління, політ. режиму і

держ. устрою (монархічного, республіканського), відкритого або закритого, замкну-

того, відгородженого від д-ви (автократичного) суспільства, притаманної даній д-ві

політ. системи, відповідних їй політ. відносин та Інших політ. характеристик. Зага-

льні орг, регулятивні і контрольні функції II. в. конкретизуються в політиці у безлічі

видів політ. діяльності: управлінні, прийнятті рішень, виборі цілей, визначенні за-

вдань виконавцям, їх доборі та розстановці, орієнтуванні в політ. та неполіт. ситуа-

ціях, створенні власної структурної організації та багато ін. Відносини влади, як І

політ. відносини, характеризуються своєю універсальністю (присутністю у всіх ін-

ших видах сусп. відносин), а також включеністю, інклюзивністю, здатністю прони-

кати в усі сфери життя й діяльності. На сучас. етапі сусп. розвитку структура інсти-

туційної П. в. включає три функціональні взаємодіючі рівні: 1) макро-політичну

систему вищих інстанцій, яка поширюється на осн. внутр. процеси суспільства і зо-

внішньополіт. діяльність д-ви, її органи — уряд, його центр, заклади; 2) П. в. серед-

нього або проміжного рівня (мезорівень), створену апаратом П. в. середньої ланки,

бюрократією різних рангів, аж до муніципальних органів. Цей рівень безпосередньо

пов’язує інституційну П. в. з неінституційною, неформальною. П. в. з неполітичною;

3) мікрорівень П. в., який охоплює безпосереднє політ. спілкування людей, малих

груп, самоврядування. На цьому рівні формується й виявляється політ. культура,

складаються переконання, думки і т. ін. Мікрорівень не є нижчим рівнем, він тільки

функціонально відрізняється від інших рівнів, складаючи разом з ними загальну по-

літ. тканину суспільства. (Друкується за: В. С. Білоус, Г. Ф Постригань. Політологі-

чний енциклопедичний словник).

Політична культура — частина загальної культури, яка формується і виявляється в процесі по-

літ. життя; історично і соціально зумовлений продукт політ. життєдіяльності людей,

їх політ. творчості, який відбиває процес опанування суспільством, націями, класа-

ми, іншими соціальними спільнотами та індивідами політ. відносин, а також розви-

ток їх власної сутності і діяльнісних здатностей як суб’єктів політ. життя. Сам тер-

мін «політична культура» вперше вжив нім. філософ ХVII ст. Й. Гердер. Наприкінці

ХІХ ст. це поняття трапляється в працях професорів Московського університету В.

Гер’є, Казанського університету В. Івановського. американского науковця Е. Джей-

мса та ін. На думку Г. Алмонда, важливою ланкою в історії становлення поняття

«Політична культура» стала марксист, систематизація чинників соціального і політ.

розвитку суспільства. Як особлива концепція П. к. завдячує теорії «суб’єктивно мо-

тивованої соціальної дії» М. Вебера і його вченню про роль цінностей як каталізато-

рів соціальних змін. Концептуальна розробка проблем П. к. вперше розпочалася у

50-х — на поч. 60-х рр. 20 ст. у працях амер. вчених Г. Алмонда, С. Верби, Д. Пау-

елла та ін. П. к. включає в себе культуру політ. мислення та поведінки індивідів і

соціальних спільнот, культуру організації та функціонування політ. інститутів і

всього політ. життя в суспільстві. За структурою П. к. складається з політ. знань, по-

літ. ідеології та психології, політ. досвіду і традицій, політ. інститутів, норм, зразків

і засобів політ. діяльності. У П. к. особи, поряд із політ. знаннями, ідеол. позиціями і

зразками політ. діяльності, велике значення мають емоційно-психологічні компоне-

Ф. М. Кирилюк344

нти — політ. переконання, почуття, настрій, оцінки, переживання і т. ін. Системоут-

ворюючими у П. к. є політ. ідеологія, політ. знання і переконання. П. к. виконує такі

функції: забезпечення реалізації Інтересів відповідних соціальних спільнот людей і

політ. стабільності суспільства (гол. функція); опанування політ. відносин; нормати-

вно-регулюючу; політ. соціалізації; комунікативну; прогностичну тощо. Характер і

стан П. к. справляють істотний вплив на формування і функціонування політ. сис-

теми та інститутів, на особливості політ. режиму, взаємовідносини між громадянами

і владою, на політ. поведінку людей та їх громадсько-політ. організацій. Характерні

риси і особливості П. к. зумовлюються конкретно-історичними, економічними, со-

ціально-класовими, національно-етнічними, регіональними, професійними та інши-

ми чинниками. Як підсистема загальної культури П. к. взаємодіє з її підсистемами

— культурами економічною, моральною, правовою, естетичною, екологічною і т. ін.

П. к. містить у собі елементи особистого, класового, національного і загальнолюд-

ського.

У політ. науці використовується метод типологізації П. к. за різними ознаками.

Так. за суб’єктом розрізняються П. к. суспільства, соціальні спільноти і особи, виді-

ляються також окремі класові П. к., П. к. еліти. За ознакою ступеня консенсусу між

членами суспільства щодо основних політ. цінностей і правил політ. «гри» розрізня-

ється «фрагментарна» й «інтегрована» П. к.; за орієнтацією на режим політ. життя —

«тоталітарна», «авторитарна» і «демократична»; за орієнтацією на засоби політ. дій —

«реформістська», «революційна», «контрреволюційна», «консервативна» П. к. тощо.

Розвиток П. к. маг свій історичний вимір: кожна доба в історії людства, притаманні їй

характер економічних відносин, специфіка соціальної структури суспільства І його

політ. організації позначаються на особливостях П. к. Незважаючи на складність виді-

лення історичних типів П. к., у світовій наук, думці закладені основи її класифікації за

цією ознакою. Насамперед відзначаються цивілізаційний і формаційний підходи до

класифікації історичних типів П. к. Згідно з марксист, традицією використовується

формаційний підхід, який доповнюється класовими, етнічними та деякими іншими

характеристиками П. к., що функціонують у межах одного тину формаційної П. к.

Амер. політологи Г. Алмонд і С. Верба через порівняльний аналіз різних П. к., врахо-

вуючи специфіку властивих їм політ. орієнтацій, виділили три її «чисті типи»: 1) «пат-

ріархальну політичну культуру», якій властиві такі риси: брак у суспільстві чітко ви-

ражених спеціалізованих політ. ролей і зацікавленості підданих у функціонуванні

політ. системи; орієнтація членів суспільства на вождів племені, шаманів і т. ін.; не-

віддільність політ. орієнтацій від реліг. І соціальних; 2) «підданську політичну культу-

ру», що характеризується сильною орієнтацією на політ — систему і наслідки її функ-

ціонування, усвідомленням особливого авторитету влади, низьким рівнем участі

підданих у політ. житті; 3) «активістську політичну культуру», яка відзначається знач-

ним інтересом громадян до політ. системи і наслідків її функціонування, а також акти-

вною орієнтацією на особисту участь у політ. житті. Поєднання цих «чистих типів» П.

к. дає кілька змішаних типів П. к., що реально функціонують у політ. процесі. Вищим

з них автори цієї типології визнають «громадянську культуру», в якій переважає акти-

вістська П. к. її збереженням елементів патріархальної та підданської П. к. Типи П. к.,

виділені Г. Алмондом І С. Вербою, певною мірою віддзеркалюють особливості різних

історичних епох. Розгорнуту класифікацію істор. типів П. к. розробив також польс.

політолог Є. Вятр. Засадами його типології є зв’язок П. к. із суспільно-політичними

формаціями і притаманними їм політ. системами. Відповідно до цього Є. Вятр виділяє

такі типи П. к.: 1) традиційна П. к., що відповідає, рабовласн. і феод. суспільствам і

має три різновиди: племінну, теократичну і деспотичну П. к. Поряд з основною —

традиц. П. к. — функціонує другорядний тип — П. к. станової демократії з різновида-

ми — патриціанською і дворянською П. к.; 2) буржуазно-демократична П. к., як осно-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

345

вний тип П. к. капіталістичного суспільства з різновидами консервативно-

ліберальною і ліберально-демократичною П. к. Як другорядний тип тут виділяється

автократична П. к. із різновидами — авторитарною і тоталітарною П. к.; 3) П. к. соціа-

ліст, демократії як осн. тип П. к. соціаліст, суспільства, а поряд з нею другорядний тип

— реліктова автократична П. к. Кожен істор. тип П. к. характеризується певним реду-

кціонізмом і має доповнюватися нац., соціально-класовими і регіон, підходами до

аналізу. У незалежній Україні розв’язання завдань державотворення значною мірою

залежить від рівня П. к. різних верств населення, суспільства в цілому. За цих умов

першорядного значення набуває формування політ. свідомості найширших мас, на-

буття ними досвіду й навичок політ. поведінки, політ. соціалізація (насамперед моло-

ді), поступове подолання існуючої фрагментарної П. к., елементів патріархальної та

підданської П. к. і становлення на цій основі громадянської, дем. П. к. (Друкується за:

А. П. Чередниченко. Політологічний енциклопедичний словник).

Політична система суспільства — інтегрована сукупність політичної влади, суб’єктів, відносин,

політичної організації і політичної культури суспільства, яка забезпечує його соціаль-

ну стабільність, соціальний порядок і яка має певну соціально-політ. орієнтацію. Го-

ловним елементом П. с. с. є політ. влада — здатність, право і можливість політ.

суб’єктів приймати рішення, здійснюючи вирішальний вплив на діяльність і майбутнє

окремих людей та їх об’єднань (в т. ч. й інституалізованих). Форми реалізації влади:

панування і координація, керівництво і організація, управління і контроль — від кон-

сенсусу до насильства, від демократії до тоталітаризму, від урахування особистісних і

групових інтересів до психологічного тиску і фізичного терору, від апеляції на адресу

релігійних і світських авторитетів до маніпулювання свідомістю і поведінкою індиві-

дів. До суб’єктів реалізації влади належать: індивіди — рядові громадяни, лідери по-

літ. і суспільних об’єднань, держав і наддержавні інституцій; соціальні спільноти —

класові, етнічні, професійні, демографічні, територіальні, виробничі, представники ті-

ньової економіки, а також політ. еліта в наявних варіантах її функціонування; органі-

зації — політ. партії, об’єднання громадян а також їх формально неполітизовані спі-

льноти і рухи, які періодично змушені займатися політдіяльністю; державно-

адміністративні і державно-етнічні утворення, міждержавні об’єднання, які обґрунто-

вано кваліфікуються як найактивніші і найвпливовіші політ. суб’єкти. Найдинамічні-

шим елементом П. с. с. є притаманні їй політ. відносини суб’єктів політики з приводу

набуття, використання і перерозподілу політ. влади. Зміст політ. відносин визначаєть-

ся значною кількістю об’єктивних і суб’єктивних чинників, структуру становлять їх

«горизонтальні» і «вертикальні» складові, а також політ. принципи, норми І процеду-

ри. Розрізняються політ. відносини співробітництва, компромісу, консенсусу, солідар-

ності, суперництва, ворожнечі й конфлікту. Політична організація суспільства система

інститутів, у межах яких відбувається його політ. життя. Центр, елементом політ. ор-

ганізації є держава. Володіючи владою, матеріальними ресурсами і апаратом примусу,

вона: організує політ., екон.. соціальне і духовне життя країни; встановлює статус Ін-

ститутів П, с. с. і юрид. рамки їх діяльності; забезпечує баланс інтересів класових, етн.

профес, демогр. та Інших соціальних спільнот; захищає інтереси суспільства на між-

нар. арені. Вагомими елементами політ. організації є політ. партії, громад, організації

(професійні, творчі, оборонні. жіночі, молодіжні, ветеранські тощо), засоби масової

інформації (період, видання, радіо, телебачення, преса, кіно, аудіо — і відеопродук-

ція), які, маючи значні можливості впливу на сусп. свідомість, метафорично визнача-

ються як «четверта влада». Помітну, а в деяких країнах вирішальну роль у політ. орга-

нізації відіграють реліг. організації, церква. Загальновизнаним структурним

елементом П. с. с. є політ. культура — сукупний показник рівня, характеру і змісту

поліг, знань, оцінок, навичок та дій громадян. Змістовно її утворюють рівень і зміст

політ. знань, поглядів, оцінок, установок; політ. цінності, традиції, звичаї, почуття, но-

Ф. М. Кирилюк346

рми і стереотипи; політ. ідеологія; поліг, свідомість; політ. інститути; політ. поведінка,

дії, навички участі у суспільно-політ. житті; політ; рівень розвиненості політ. житія,

політ. відносин, політ. інформування громадян. Політ. культуру конкретного суспільс-

тва доповнюють політ. субкультури. детерміновані соціально-етнічними, конфесійни-

ми, регіональними та іншими суб’єктивними відмінностями учасників політ. процесу.

Функції П. с. с.: обґрунтоване визначення мети, завдань, шляхів розвитку суспільства і

розробка конкретних програм його діяльності; нормотворчість — формування юриди-

чних, моральних, та інших норм людського співіснування як у межах однієї країни,

так і в міжнародному плані; організація діяльності суспільства по виконанню цілей,

завдань і програм загального розвитку, соціально-політ. легітимація яких досягнута на

інтегративній основі; визначення і розподіл матеріальних і духовних цінностей відпо-

відно до інтересів і становища соціальних спільнот; гармонізація, узгодження інтере-

сів державних інститутів, соціальних груп і окремих індивідів з метою підтримання

спокою, безпеки і достатніх темпів суспільного поступу; політ. соціалізація членів су-

спільства, становлення і розвиток їхньої політ. свідомості і політ. поведінки; політ.

комунікація складових П. с. с., забезпечення стійкої і продуктивної взаємодії всіх її

елементів, а також системи в цілому і середовища, в якому вона функціонує; духовно-

ідеологічний вплив на політ. свідомість громадян з метою її формування на засадах

адекватності сутності і завданням даної політ. системи або ж маніпулювання особис-

тісною і груповою свідомістю; утвердження і всебічне зміцнення відповідного полії,

режиму (устрою); забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки суспільства У про-

відних сферах його життєдіяльності — економічній, політичній, соціальній, духовній,

а також на міжнародній арені. Типології політ. систем повинні враховувати значну кі-

лькість наук, підходів до сутності та структури П. с. с. Виділяють такі типи політ. сис-

тем: консенсусні — інтегративні — общинні, відкриті — закриті; інструментальні —

ідеологічні; традиційні (патріархальні) — змішані — сучасні; демократичні — автори-

тарні — тоталітарні; формаційні (рабовласницькі — феодальні — капіталістичні —

соціалістичні перехідні. Революція як послідовна зміна станів рівноваги і кризи її під-

систем і структур у довільній комбінації Найглибші кризи пов’язані із змінами карди-

нальних, суспільних параметрів функціонування системи (форми власності, економіч-

них відносини, геостратегічні орієнтири) і можуть супроводжуватися революційними

зрушеннями загальносуспільні і навіть надсуспільні (регіонального, блокового) масш-

табів. (Друкується за: С. С. Андреєв, Ф М. Рудич,В.С. Буцевицький. Політологічний ен-

циклопедичний словник).

Постструктуралізм — сукупність підходів у філософії та соціогуманітарному знанні, які сфор-

мувались у 1970-х роках, що характеризується наявністю спільного проблемного

поля. Перехід від структуралізму до постструктуралізму пов’язаний із подіями вес-

ни та літа 1968 р., коли спостерігається загальна тенденція до зниження престиж)

науки.

Термін П. увійшов у літературно-теоретичний обіг разом із деконструкцаєю та

постмодернізмом, однак повну концептуальну самостійність здобув лише у 80-х, найбі-

льше поширення отримав у Франції (Ж. Бодрійяр, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, Ю. Крістева,

Ж. Ліотар; а також Р. Барт періоду «політичної семіології» та М. Фуко періоду — «гене-

алогії влади») та США (Єльська школа деконструкції» — Блум, Міллер).

П. виник як своєрідна реакція на теорію структуралізму, тому він спрямований

на критику західноєвропейської метафізики, однією з підстав якої є логоцентризм.

Він декларує ідеї відмінності та множинності, протиставляючи їх ідеям буття як

присутності, смислу, повноти, єдності, на яких ґрунтується логоцентризм. (Друку-

ється за: Історія філософії. Словник / За заг. ред. В. І. Ярошовця.)

Соціалізація політична (від лат socialis — суспільний) — процес засвоєння індивідом упродовж йо-

го життя політ. знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить. С. п. є скла-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

347

довою частиною багатогранного процесу, в ході якого відбуваються відтворення і пода-

льший розвиток політ. структур І відносин, а також розвиток суспільно-політ. якостей

суб’єктів, які підтримують і реалізують ці відносини у своїй життєдіяльності. С. п. охоп-

лює весь процес становлення людини як суб’єкта політ. відносин і політ. діяльності, на-

самперед шляхом оволодіння особою політ. знаннями, цінностями, нормами, орієнтира-

ми, зразками політ. поведінки. С. п. — не просто засвоєння певних політ. відносин,

досвіду знань і т. ін., а й перетворення їх в особисті орієнтири та установки, внаслідок

чого формується політ. свідомість, позиція, зрілість, тобто певний рівень політ. культу-

ри. С. п. можна визначити як показник, що відображає якісну специфіку і рівень політ.

інформованості, компетентності, переконаності, соціально-політ. активності, адаптова-

ності особи до наявних політ. відносин.

У процесі С. п. виділяються дві фази: політ. адаптація та інтеріоризація. Політ.

адаптація проявляється у пристосуванні особи до соціально-політ. умов, полії, норм,

інститутів та певних політ. рольових функцій. Інтеріоризація постає як процес за-

своєння індивідом політ. цінностей і настанов, норм і взірців політ. поведінки, влас-

тивих певним соціальним групам чи суспільству в цілому, перехід вимог політ. сис-

теми в структуру свідомості особи. Політ. інтеріоризація відбувається на основі, в

першу чергу, індивідуально значущих політ. знань, норм і цінностей. С. п. має та-

кож свої стадії, які залежать від вікових змін особи, стану, середовища та ін..

Об’єктом С. п. є не тільки окремий індивід, а й суспільство в цілому, відображаю-

чи при цьому якісний рівень політ. відносин і наявних інститутів влади та управління.

С. п. є фактором збереження та стабілізації політ. системи, умовою її нормального фу-

нкціонування. У західній політичній науці С. п. розглядається ще й як інститут полі-

тичного контролю, за допомогою якого певні політичні та соціальні групи поширю-

ють політичні цінності, зразки політичної поведінки, політичні норми.

Основними інститутами С. п. виступають сім’я, система освіти, держава з її ор-

ганізаціями й інститутами влади та управління, ЗМІ і т. ін. На С. п. впливають сти-

хійні фактори та індивідуально-психологічні якості особи, зміст і структура її цінні-

сних орієнтацій, ефективність дії інститутів С. п. Інтенсивність С. п., як правило,

помітно знижується на післятрудовій стадії. Вона поступово переміщується у сферу

самосвідомості, передачі соціально-полІт. досвіду, обстоювання прийнятих у суспі-

льстві систем цінностей і політ. норм.

Рівень С. п. — величина змінна. Він детермінований значною мірою умовами

соціально-політ. життя. Найважливішими з них є свобода людини і демократія. На

базі цих основоположних принципів політ. суб’єктність індивідів проявляється го-

ловним чином у формі залучення їх до участі у політ. процесах. Каталізатором С. п.

особи найчастіше виступають суспільно-політ. та екон. кризи. У ході їх розвитку

людина політизується радше під тиском обставин, ніж свідомо. Перенасиченість

нинішнього політ. життя деструктивними ідеями і вимогами створює те небезпечне

тло, яке динамізує активність особи зовсім не в дусі свободи і демократії. Подолан-

ня інтуїтивної кризової політизації займає відносно тривалий період і досягається,

як правило, природним шляхом: нормальною нормотворчою діяльністю структур

влади, спадом політ. активності громадян, їх організацій, партій, змушених дотри-

муватися закону, розчаруванням людей у політиці, зростанням явища аполітизму.

(Друкується за: Політологічний енциклопедичний словник).

Соціальна система (від лат. socialis — суспільний і грец. ούοτηµα — ціле, що складається з частин)

— сукупність індивідів, яка виникає і функціонує на основі певної єдності умов життє-

діяльності людей як визначального системоутворюючого чинника. Розбіжності і схожі

риси в системоутворюючому чиннику дають змогу виділити різні види й типи С. с. На-

пр., за тер. ознакою розглядають такі С. с, як місто, поселення; стосовно приватної влас-

ності виділяються такі системи, як соціальні класи. Так, деякий час було прийнято роз-

Ф. М. Кирилюк348

глядати тільки три класи: буржуазія, робітники (пролетаріат) і селяни. За тепер, умов та-

кий надто спрощений розподіл вважається неадекватним. Сучасна соціологія вивчає за

класовою належністю такі С. с, як буржуазія, дрібна буржуазія, управлінці (менеджери),

управлінці нижчої ланки (напр., майстри на заводі), службовці, що виконують фізичну

працю, та службовці, що виконують працю нефізичною характеру. У науці можна виді-

лити такі системи (класи), як наук, співробітники та допоміжний персонал. Подібний

розподіл можна проводити за соціальною позицією (посадою) або за функціями в науці.

Так, за першою класифікацією до наук, працівників належать наук, співробітники (мо-

лодші, старші, провідні тощо, завідувачі секторів, відділів, лабораторій і т. ін.), директо-

ри (ін-тів, центрів і т. ін.). До допоміжного персоналу належать інженери, програмісти,

бібліотекарі, секретарі га ін. Однак не зовсім доцільно вважати (як це часто роблять), що

єдність умов життя і діяльності визначають і спільність соціальних інтересів. Насправді

ж усе значно складніше. Переважно у людей, що на лежать до однієї С. с. (навіть такої

невеликої, як сім’я), деякі інтереси збігаються, а Інші можуть бути настільки різними,

що це призводить до антагонізму, ворожнечі, непорозумінь і несприйняття. Отже, єд-

ність умов життєдіяльності тільки створює умови для виникнення С. с. А те, що IX дійс-

но породжує, — це соціальні відносини. (Друкується за: М. С. Бургін. Політологічний

енциклопедичний словник).

Структуралізм — загальна назва комплексу напрямків, що виникли в гуманітарних науках поч.

XX ст. як спроба пошуку та експліцитного опису структури досліджуваних об’єктів.

Структурний метод дослідження сформувався в лінгвістиці. Швейц. вчений Ферди-

нанд де Соссюр у своєму «Курсі загальної лінгвістику» запропонував ідею систем-

ності мови: в лінгвістиці не існує ізольованих термінів, всі БОНИ пов’язані між со-

бою і пріоритет належить системі. Ідеї де Соссюра розвивали лінгвістичні школи —

Празька (Б. Гавранек, С.О. Карцевський, В. Матезіус, Ь. Трнке, М.С. Трубецькой,

Р.О. Якобсон), Копенгагенська (Л. Єльмсєв, В. Брендель, X. Ульдаль), Американсь-

ка (Н. Хомський). У 3040-х відбувається поєднання лінгвістики із семіотикою і пе-

рехід до вивчення означаючих структур та механізмів.

На матеріалі різних сфер пізнання (літературознавства, етнографії, історії, мис-

тецтвознавства, психології, соціології) структурний аналіз дозволяв відтворити та

проінтерпретувати всезагальні форми в безособовому, об’єктивованому плані, від-

кидаючи психологізм, історико-часові установки.

Питання до дискусії

1. У чому сутність понять «метод», «методологія», «політична методологія»?

2. Чи існує єдиний метод у політичній науці? Якщо ні, то чому і які існують методи й

методології?

3. Чим відрізняються поняття «метод», «принцип», «основа»?

4. Чи можна розглядати самостійно системний, функціональний і структурний методи?

5. У чому сутність теорії системного і структурно-функціонального аналізу політики?

6. Чи існує доктринальний комплекс під назвою «структуралізм»?

Теми рефератів, курсових,

кваліфікаційних та магістерських робіт

1. Світ політичного як підсистема суспільства.

2. Співвідношення політичного і соціального в житті суспільства.

3. Т. Парсонс як засновник школи структурного функціоналізму.

4. Соціально-політична теорія Т. Парсонса.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

349

5. Теорія системного функціоналізму Г. Алмонда.

6. Д. Істон про принципи аналізу політичної системи та їх сутність.

7. Філософські засади структуралізму як напрямку у політичній теорії.

8. Інтердисциплінарний характер постструктуралізму та його методологічні засади.

Завдання для самостійної роботи

1. Зробіть (письмово) порівняльну характеристику обґрунтування системного методу

аналізу політики Г. Алмондом та Д. Істоном. Опишіть основні поняття і категорії політич-

ної науки, які набули в них подальшого розвитку.

2. Обґрунтуйте основні параметри соціально-політичної теорії Т. Парсонса.

Питання до заліку

1. Загальна характеристика теорій системного і структурно-функціонального аналізу

політики.

2. Т. Парсонс про єдину соціально-політичну теорію в гуманітарних науках.

3. Г. Алмонд і Д. Істон як засновники системного аналізу політики.

4. Структуралізм в політичній теорії Леві-Строса.

5. Постструктуралізм М. Фуко.

Питання до іспиту

1. Теоретико-методологічні засади системного і структурно-функціонального аналізу політики.

2. Т. Парсонс про сутність структурно-системного функціоналізму як метод політичної науки.

3. Структурний функціоналізм — серцевина теорії політичних систем Г. Алмонда.

4. Адаптивний концепт системного аналізу в політичній науці Д. Істона.

5. Леві-Строс як засновник структуралізму в гуманітарній науці.

6. Методологічні засади постструктуралізму М. Фуко.

Рекомендована література

1. Алмонд Г., Пауэлл Дж., Стром К., Далтон Р.. Сравнительная политология сегодня.

— М.: Мировой обзор, 2002.

2. Антономова Н. С. Философские проблемы структурного анализа в гуманитарних

науках. — М., 1977.

3. Антономова Н. С. Фуко М. // Современная западная философия: Словарь / Сост.:

Малахов В. П. — М., 1991.

4. Бебік В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. — К.,

2000.

5. Ильин И. П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. — М., 1996.

6. Истон Д. Категория системного анализа политики / Антология мировой политиче-

ской мысли. — В 5-ти т. — Т. 2.

7. Парсонс Т. О структуре социального действия. — 2-е изд. — М.: Академ. Проект,

2002. — 880с.

8. Парсонс Т. Система современных обществ / Пер. с англ. А. Д. Ковалева. — М., 1997.

— 270с.

9. Рональд Х. Чилкот. Теория сравнительной политологии. — М.: Весь мир, 2001.

10. Фуко М. Слова и вещи: Археология гуманитарных наук. — М., 1977.

ТЕМА 7

КОМПАРАТИВНИЙ

І КОМУНІКАТИВНИЙ АНАЛІЗ ПОЛІТИКИ

1. Ханна Арендт: політична свобода — джерело людської гідності.

2. Теорія політичної комунікації Юргена Хабермаса.

3. Проблеми компаративного аналізу Девіда Аптера.

Коло питань, які охоплені в темі, на перший погляд, можуть видатися досить

відмінними. Авторське бачення цієї проблеми бачиться не у формальній невідпові-

дності, а в єдності змістовного навантаження, яке містять ці напрями в розвитку

політичної науки. Традиційно це можна відобразити в певному логічному ланцюж-

ку: політична свобода людини → порівняння → політика.

Отже, проблема «олюднення» політики як форми діяльності найбільш послідов-

но прослідковується в наукових доробках Х. Арендт. Це, зокрема, проявляється в її

аналізі теоретичних і практичних основ автономності політичного життя, без якого

неможлива свобода, переосмислення свободи як комунікативної практики спілку-

вання і вибору через порівняння найбільш прийнятні для людини форми і способи

організації життєдіяльності. В цьому аспекті ключовим поняттям є політична сво-

бода, яка означає здатність і можливість особи й суспільства діяти відповідно до

своїх інтересів і цілей. Загалом, політична свобода передбачає визнання за кожною

людиною права користуватися свободами, які становлять продукт культурно-

історичної екзистенції (суспільної моралі, політики, права), умову самоствер-

дження і самореалізації індивіда в політичному житті, ступінь відображення ду-

ховного смаку цивілізації, сумарний вираз загальної атмосфери сучасної політичної

ситуації. Політична свобода, її рівень — вищий критерій суспільного процесу.

Переосмислення політичної свободи як комунікативної практики є вузловим пи-

танням життєдіяльності будь-якого сучасного суспільства. Як зазначає з цього приводу

Ю. Хабермас, політика виражає себе через систему комунікативних дій, які виступа-

ють як ланцюжок опосередкування, основи соціального і політичного порядку.

Основними ключовими словами, поняттями і категоріями є поняття комунікація,

комунікативна політологія, комунікативна дія та ін. Політична комунікація (від

лат. communicatio — повідомлення, передача) є одним із масових сучасних процесів

виробництва інформації, її передачі засобами преси, радіо, телебачення і спілку-

вання людей як членів «маси» (колективного угруповання, яке спонтанно виникає

за межами сталого суспільного розподілу праці), що здійснюється за допомогою

технічних засобів. Формування і функціонування в сфері публічної влади різних

ідеологій, почуттів, цінностей, символів, доктрин, офіційних норм і опозиційних

оцінок і думок становлять особливий політичний процес. Суть його полягає в тому,

що за рахунок передачі й обміну повідомленнями політичні суб’єкти сигналізують

про своє існування різним контрагентам і встановлюють з ними необхідні контакти

і зв’язки, що дозволяють їм відігравати різні політичні ролі. У свою чергу, цілесп-

рямовані контакти між людьми, що обмінюються даними, знаннями, повідомлен-

нями і споживають їх, з’єднують різні рівні політичної системи, дають можливість

інститутам влади виконувати специфічні функції по управлінню державою і суспі-

льством.