Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівнялього правознавства. Європейські традиції

Подождите немного. Документ загружается.

Враховуючи розходження у найменуванні цієї категорії селян у різних країнах, будемо

використовувати узагальнюючу назву «кріпаки», що загалом відповідає їхньому 'статусу, який

характеризувався низкою специфічних рис. (При цьому врахуємо, що та категорія селян, яку

називали «кріпаками» в Російській імперії, фактично перебувала у становищі рабів).

Зокрема, на відміну від рабів кріпаки не належали хазяїну і їх не можна було продати чи

купити; вони могли укладати законні шлюби, самі забезпечували себе їжею й одягом; як правило,

кріпаки мали визначені права на будинок, землю і майно.

У той же час на відміну від вільних селян кріпаки були прикріплені до землі, тобто не могли

залишити її без дозволу поміщика і відходили разом із землею при її передачі. Вони повинні

відпрацьовувати панщину у домені поміщика і сплачувати поміщику різні податі натурою і

грошима за свою землю. Вони були суворо обмежені у правах користування і розпорядження зем-

лею, а після їхньої смерті земля залишалася поміщикові.

Отже, у деяких аспектах кріпаки були схожі на інший клас населення, що залишився ще від

старої Римської імперії, — колонів, які не були рабами, але відробляли панщину власнику землі.

На початок XI ст. селяни усіх категорій: вільні, раби, колони та інші — поступово втягувалися у

маєтки феодалів у якості кріпаків. (За деякими джерелами на початок II тисячоліття кріпаки

(серви), наприклад, у Франції складали більшість населення). Земля, що була у їхньому «триманні»

відокремлюється від панського маєтку (домену). Однак кріпаки відбувають трудові та інші

повинності у маєтку пана, а поміщик здійснює економічні, фіскальні, поліцейські, судові права

щодо кріпаків.

Однією з важливих рис манору, як автономного господарського утворення, було привілейоване

становище поміщика і пригноблене — кріпаків. Разом з тим існувала економічна і політична

взаємозалежність усіх членів манору, включаючи поміщика, кріпаків, лицарів, інших селян, що

жили на території маєтку та ін., котра сприяла подоланню напруженості, зумовленої правовою не-

захищеністю селян. Поміщик, як правило, жив у маєтку і цілком залежав від економічної

ефективності останнього. Він відповідав за підтримання у ньому порядку, захист його від нападів

ззовні тощо.

Поступово у правових відносинах між поміщиком і селянином розвився також елемент

взаємності, хоча він був менш виражений, ніж у феодальному праві, адже у відносинах «поміщик-

селянин» не було присяги і поняття договору між поміщиком і селянином про встановлення

довічних відносин. Проте селяни здійснювали колективний тиск на поміщиків з метою домогтися

більш сприятливих умов праці. Отримані поступки мали силу пожалувань, даних на взаємній

основі і на умовах вірності. Крім того, маноральне право здійснювалося загальними зборами

членів манору, включаючи кріпаків, що брали участь у судовому розгляді спорів під головуванням

панського управителя.

На відміну від феодального права, як узагальнюючої категорії, його різновид помісне

(маноральне) право було продуктом боротьби класів, оскільки, в основному, регулювало

відносини між багатими і бідними, правителями і керованими. Втім, це не означає, що маноральне

право було просто нав'язане селянам: покращення політичної, економічної та демографічної

ситуації у ХІ-ХП ст. дало селянам можливість наполягати на полегшенні їхнього залежного

становища. Цьому сприяла і політика Церкви, яка давала сервам можливість зрівнятися в правах з

вільними людьми шляхом висвячення у духовний сан або запису у Хрестовий похід. До того ж,

Церква, найбільший у Європі землевласник (володіла не менше, ніж чвертю земель Західної

Європи), часто зманювала селян з феодальних маєтків пропозицією більш сприятливих умов життя

і праці, перспективою звільнення від серважу.

У цьому процесі химерно з'єдналися економічні й ідеологічні фактори. Раніше провідники

християнства приймали рабство як реальність життя, проповідуючи при цьому, що з рабами варто

поводитися гуманно і що звільнення раба — вчинок благочестивий і похвальний. Але у результаті

Папської революції церква вперше дала юридичне формулювання своїх поглядів на рабство. Вона

зайняла таку позицію: саме по собі рабство не є незаконним, але християнину грішно тримати

іншого християнина в рабстві.

Внаслідок дії усіх цих чинників становище кріпаків на кінець XIII ст. значно покращилося, було

визначено їхні основні юридичні права.

Зокрема, різні види служб і повинностей, які покладалися на кріпака, стали регулюватися

значно точніше. Наприклад, панщина була обмежена максимальною кількістю днів на тиждень або

замінена грошовими платежами. Вимогу щодо одержання кріпаком дозволу поміщика на

одруження, було замінено на сплату мита при одруженні поза доменом сеньйора і компенсацію

при одруженні у його межах.

Важливим було те, що було сформульовано саме поняття кріпацтва (серважу). Кріпаки

визначалися як «селяни, прикріплені до землі». Це означало, що вони могли залишити землю

тільки за певних умов. Але і вигнати їх можна було теж тільки за певних умов.

Отже, залежність кріпаків одержала юридичне визначення, а це значило, що кріпацтво

потрапило у сферу правових відносин, і перестало бути простим результатом звичаю, волі та

уміння укладати угоди. З одного боку, поміщик одержав право на багато що з того, що колись

могло бути оскаржене. З іншого боку, обов'язки кріпака, юридично класифіковані у категоріях

конкретних трудових повинностей, натуральних рент і данин за звичаєм, придбали фіксований

характер, і поміщик не міг їх змінити. Більш того, кріпак одержав можливість емансипації (викупу

із залежності). Це був юридичний процес, що звичайно відбувався у формі символічної церемонії

— одержання письмової грамоти на умовах негайної сплати деякої суми грошей або ж прийняття

кріпаком зобов'язання (що переходило на його спадкоємців) вносити визначену плату чи

виконувати певні обов'язки.

Звідси не слідує, що кріпак перестав бути знедоленим. Але він став особистістю, членом

помісного (манорального) співтовариства, частиною «усіх». У маєтку він співіснував з вільними

селянами, з іншими вільними людьми, що тримали землю на умовах почесних служб, з лицарями і

поміщиком. Усі вони були членами громади, розділеної за ознакою суспільного становища, але

єдиної у якості співтовариства громадян манору. Ця єдність була фундаментом манорального

права, пов'язаного із самим способом виробництва, системою відкритого польового землеробства.

Правовий захист кріпаків був обмеженим, оскільки вони не мали права звертатися в інший суд,

крім суду поміщика. Однак у них були інші засоби тиску на свого поміщика. Вони могли

звернутися до маноральної курії, подати пану колективні вимоги, включаючи вимогу дати вільну.

Нарешті, як останній засіб можна було використати втечу в інший маєток.

Значимою подією у цій сфері була широка емансипація кріпаків у XIII-XV ст., яку розглядають

як кульмінацію початого наприкінці ХІ-ХП ст. посиленого нормативно-правового впорядкування

відносин «поміщик-селянин». Тут маноральне право вступало в змагання з феодальним, оскільки

по ньому феодал міг звільнити кріпака тільки за згодою свого сеньйора; без такої згоди

відпущений поміщиком кріпак просто переходив до його сеньйора, а феодал, що дав вільну, не міг

зажадати його назад. Таким чином, кріпаку, щоб одержати волю, треба було відкупитися і від

свого поміщика, і від усіх володарів, що перебували над ним на феодальних сходах. Однак у

кінцевому підсумку економічні і правові умови сприяли емансипації. В Італії ініціатива виходила

від міських громад, що керувалися прагненням почасти збільшити число вільних платників

податків, а почасти залучити працівників із сільської місцевості. Вже в 1256-1257 pp. Болонья дала

вільну усім кріпакам у межах своєї юрисдикції. У Франції ініціатива виходила від самої корони,

якою керували, з одного боку, зацікавленість у платі за вільну, а з іншого боку — бажання

втихомирити селянські хвилювання і запобігти селянським бунтам, що мали епідемічний характер.

До 1450 р. кріпацтво (серваж) було скасоване майже у всіх західних регіонах Європи, але

зберігалося у центральній і східній її частині. Цьому сприяла та обставина, що у ХП-ХІИ ст.

почався революційний рух, який мав основою твердження, що воля — природний стан усіх людей.

Так, виголошуючи звільнення кріпаків Болоньї у 1256-1257 pp., міські власті заявили, що серваж

— наслідок гріхопадіння і що природний стан людини — воля. Подібним чином і французькі

королі Людовик X та Пилип Довгий, у 1315 і 1318 pp. звільняючи кріпаків на землях корони,

виголошували: «Оскільки за законом природи всяка людина повинна народжуватися вільною, але

через деякі звичаї давнини, що збереглися в нашому королівстві... і, може бути, через зловживання

предків, деякі люди з нашого простого народу потрапили у тенета неволі і різні стани, що нас дуже

засмутило, тим більше що королівство наше іменується Королівством франків («франк» означало

— «вільна людина») ми наказали... щоб ці несвободи були приведені до волі, і тим, хто по

народженню чи по давності або недавно внаслідок шлюбу чи місця проживання впав у невільний

стан, то хай буде надана воля на добрих і зручних умовах».

Навіть якщо припустити, що французькі королі лицемірили, вони проте зверталися до

поширених ідеалів і цінностей, що ґрунтувалися на світоглядних засадах, про які йшлося вище.

Таким чином, усвідомлення несправедливості кріпацтва у правовому сенсі, усвідомлення його

фундаментальноі протиправності у поєднанні з вірою у можливість виправити цю

несправедливість за допомогою права, послужило ідеологічним підґрунтям юридичного вста-

новлення формальної рівності кріпаків та інших членів маноральної громади.

12.3. Речеві права

а) «розділена власність» і сейзина

Одним з найважливіших об'єднуючих елементів феодального права було поняття, для

позначення якого використовувався латинський термін «dominium». У Римському приватному

праві так позначалася власність. У пізньому Середньовіччі ним одночасно позначали і во-

лодарювання над чимось або кимсь (включаючи юрисдикцію), і власність.

Щодо поняття «власність» треба зробити деякі застереження. Йшлося тоді не про власність у

тому значенні, яке встановилося з XVII cm. — абсолютне, неподільне, виключне право на предмет

власності, а про право на річ обмежене, розділене різними способами. Хтось міг мати певні права

на землю стосовно свого сеньйора, а той сеньйор міг мати визначені права на ту ж землю стосовно

свого сеньйора, а також інші права стосовно сеньйора цього сеньйора, у ролі якого міг виявитися і

король. Конфлікт прав ґрунтувався у самому розумінні сутності землі, що трактувалася фактично

як нічия «власність», що її «тримають» декілька осіб у ієрархії «тримання», що веде нагору до

короля чи іншого вищого сеньйора.

Поняття розділеної власності, множинності власників прав на ту саму землю не є унікальним

для Заходу. Однак західна система феодальної власності була унікальна завдяки своїй концепції

взаємин різних конкуруючих прав. Наприклад, лицар міг мати dominium над наділом землі тільки

протягом життя з поверненням його після смерті лицаря сеньйору, від якого було отримано таке

«довічне тримання». Або земля могла бути надана у льон лицарю і «спадкоємцям його тіла». У

цьому випадку спадкоємці відразу при народженні здобували свого роду «майбутні права» на

землю.

Сама ідея вимірювати права власника їхньою тривалістю у часі була значною мірою винаходом

Заходу XI— XII ст. Ця ідея надовго пережила феодалізм. Фактично вона жива і зараз в

англійському земельному праві. При цьому слід взяти до уваги, що сутність її полягає не у тому,

щоб створити комплекс технічних прийомів для передачі права власності після смерті власника,

але швидше про включення ненароджених осіб, у відносини володіння, користування,

розпорядження майном, а також контролю за ним. Свідоме залучення майбутніх поколінь у режим

здійснення прав власності було характерним прикладом відчуття часу, яке засвоювала Західна

традиція права у період свого формування.

Поряд з виміром прав власності на землю їхньою тривалістю у часі і можливістю їхнього

перенесення в майбутнє (створенням «майбутніх» прав) довгостроковий вплив на західні правові

інститути, поняття і норми справило поняття сейзини, що поширилося в Європі наприкінці ХІ-ХП

ст. Завдяки йому було знайдене оригінальне рішення, що дозволило створити інститут, у якому

переплелися правові і фактичні елементи. По суті, сейзина була юридичним правом на збереження

фактичної ситуації, а це право виникало з попереднього перебування в цій фактичній ситуації. Це

було право, незалежне ні від власності, ні від договору, поняття, невідоме ні німецькому праву, ні

римському. Ця ідея «права на володіння» — не володіння, але права на нього — донині

тримається у всіх західних правових системах, але особливо сильною є в англійському праві.

Поняття сейзини було почасти результатом розвитку таких понять варварського права «алод»,

«фолкленд» і «одаль», почасти феодального поняття розділеної власності. На формування категорії

сейзини вплинуло також положення канонічного права про необхідність дотримання належної

судової процедури запозичене з Римського права з його принципом заперечення насильства і

самосуду. Людину, що мала сейзину на землю, майно, не могли силою вигнати навіть правдиві

власники. І це обмеження «силового» захисту права власності теж не тільки сформувало певне

правило феодального права, але й стало важливим елементом західної правової свідомості.

б) майнові відносини поміщиків і селян

Серед визначальних прав селян (включаючи кріпаків) щодо речей було право тримати землю

поміщика на визначених умовах і право одержувати від нього захист і заступництво. Усі селяни

мали також засновані на звичаєвому праві правоможності користуватися громадськими землями

села, включаючи пасовища, луки, ліси. Крім того, у більшості областей багато хто з селян мав

фактичні права володіння на вільну селянську землю (алод), що збереглися з давніх часів.

Маєток поділявся на дві частини: домен поміщика, яким керував його управитель і який

обробляли його селяни, і власні наділи селян, котрі вони обробляли у вільний від панщини час.

Крім прав тримання на землю, селяни мали також права щодо ренти, податей, служб і інших

повинностей на користь поміщика. За загальним правилом, ці повинності не можна було

підвищити; вважалося, що вони встановлені звичаєм. Суперечки про їхній зміст та обсяг належало

вирішувати за законом. На противагу відносинам «сеньйор-васал» взаємність прав і обов'язків по-

міщиків і селян (у тому числі кріпаків) досягалася не індивідуальними присягами чи іншим

формам договірної угоди, а вважалося, що вірність селян була відповіддю на готовність поміщика

дотримуватися поступок, раніше дарованих ним чи його попередникам, давати нові поступки на

прохання селян і взагалі поводитися із селянами «по справедливості».

12.4 Судочинство

а) у феоді

Усюди на Заході діяв принцип судочинства, за яким кожен феодал мав право вершити суд над

своїми васалами, а також володільцями похідних майнових прав (незалежно від того, чи були вони

його васалами).

У судовому процесі сеньйор головував або сам, або в особі свого управителя, але винесення

рішення здійснювалося васалами або посесорами. Усякий, кого звинуватили у невиконанні

зобов'язання, мав право на суд рівних собі. Вислів «кожна людина має право на суд рівних собі»

(«per judicium parium») став знаним в Англії завдяки включенню його у Велику хартію вільностей

1215 р. Однак ця ідея зустрічається і в інших країнах Європи. Так, указ імператора Конрада II,

виданий 1037 p., постановляв, що жоден васал не може бути позбавлений імператорського чи

церковного льону «інакше як за законом і вироком рівних йому».

Феодальні суди були не просто органами вирішення спорів чи дотримання закону у вузькому

сенсі слова. Це були збори, що радили і приймали рішення з усіх питань, які являли загальний

інтерес. Так, у сеньйоральний суд могло надійти прохання установити розмір платежів васалів для

забезпечення військової кампанії, або оголосити правила використання загальних полів і лісів, або

дати згоду на надання феоду новому володільцю чи вигнання іншого за невиконання зобов'язань.

У цивільних справах доказування звичайно провадилося компургацією, чи судовим двобоєм, чи

іспитом (до скасування останнього у 1215 p.). Крім того, для рішення спірних питань часто

призначалося журі. Процедура носила усний і неформальний характер.

Разючою рисою сеньйорального суду була його юрисдикція над претензіями феодала до свого

васала. Сам сеньйор використовував свій суд для того, щоб переслідувати своїх посесорів за

несплату феодальних податей/ зазіхання на границі своїх володінь і інші порушення зобов'язань.

При цьому відповідача судить не сеньйор, а інші васали, тобто особи рівні йому, що забезпечує

певну об'єктивність вирішення спору. Звісно, феодал міг зіпсувати життя тим, хто голосував проти

нього. Однак васал міг подати на рішення суду свого безпосереднього сеньйора апеляцію до суду

пана свого сеньйора.

Це право васала хоча і нечасто використовувалося, проте є виразною ілюстрацією важливості і

феодальної судової системи, і принципу взаємності прав між сеньйорами і васалами. Феодальне

право дало Європі перший світський досвід взаємності правових зобов'язань між особами вищого і

нижчого суспільного становища. Уся феодальна ієрархія розглядалася як цілісна правова

структура: вищі класи, від лицарів до баронів і від графів до герцогів, і навіть королів, вважалися

підвладними загальним правовим нормам. Це було проявом ідеалу законності, і почасти

відображало практику, коли сеньйор одного васала сам був васалом іншого сеньйора. І цей ідеал

законності, і практика сприяли збереженню єдиної класової свідомості, внаслідок чого лицарський

стан у ті часи міг претендувати на фундаментальну правову рівність з тими, хто політично,

економічно і соціально стояв вище на феодальних сходах.

Взаємність феодальних зобов'язань, вирівнювання феодального привілею й ієрархія феодальної

юрисдикції підкріплювалися схильністю феодальної аристократії до сутяжництва. Це вважалося

своєрідним показником доблесті. Сутяжництво як улюблена баронами форма конфлікту,

поступалося тільки міжусобним сваркам і війнам: і двобій на поле бою, і двобій у суді були сутич-

кою один на один. «Бог і моє право» — нехай Бог вирішить суперечку, у двобої і у божому суді.

Сутяжництво вищих класів, як і поняття взаємності прав між сеньйорами і васалами, не тільки

складало структурний елемент у системі феодального права, але і знаменувало важливий внесок

цього права у розвиток правової свідомості Заходу, що відрізняється від правової свідомості

багатьох незахідних культур своєю помітною схильністю до формального захисту прав як способу

вирішення спорів.

б) у маєтку

У межах маєтку законодавча та адміністративна діяльність були у значній мірі злита із судовою

діяльністю і здійснювалася маноральною курією.

Разом з тим, маноральне правосуддя було прерогативою хазяїна манору, так само як

королівське правосуддя було прерогативою короля, а церковне — папи. Правосуддя поміщика

дозволяло йому здійснювати широке коло повноважень і над штатом управителів, що, по суті,

складали його двір, і над селянами, що складали основне населення манору.

З цих причин, управитель манору, що звичайно був заступником сеньйора у всіх справах, як

правило, головував у маноральній курії, яка складалася з усіх членів манору, починаючи із

сеньйора і кінчаючи останнім кріпаком. Суддями були усі і рішення суду вважалося рішення усієї

курії. Між вільними і кріпаками не існувало відмінностей ні стосовно права й обов'язку судити, ні

щодо судової процедури. При цьому як норми, так і процедури, визначалися звичаєм манору.

Різноманітність завдань громадського самоврядування у сфері помісного господарства

породила і розмаїття справ, що зважувалися маноральним правосуддям. Це могли бути суперечки

про межу селянських ділянок, потраву посівів, привласнення чужого врожаю, виконання договору

купівлі-продажу та ін. Крім того, розглядалися справи про накладення штрафів за порушення прав

поміщика, наприклад, порушення границь його землі, крадіжку його врожаю чи невиконання

повинностей і несплату податків.

Маноральна курія не тільки вирішувала спори і накладала штрафи за провини, але і регулювала

життя у маєтку, встановлюючи відповідні правила ведення господарства тощо. Спочатку ці

правила були неписаними. Однак пізніше з'являються «розпорядження» і «ордонанси», що

регулюють користування загальними полями і пасовищем, збір зернових і інших посівів (вклю-

чаючи підбір колосків жебраками), підтримка у порядку огорож і воріт, сплутування коней і

худоби, сезонний перехід від одного типу використання землі до іншого та інші питання

общинного господарства. Вони періодично переглядаються маноральною курією. Характерно, що

такі правила починаються фразою: «Вирішено за згодою усіх володільців», чи «Вирішено усіма

володільцями, вільними і кріпаками», чи «Вирішено сеньйором і володільцями». Нерідко у них

наголошувалося на захисті права власності поміщика, але частіше акцент був на організації життя

маєтку, захисті, прав усіх володільців (і кріпаків, і вільних) від неправомірних дій.

13. Канонічне право

13.1. Формування нового права

Як зазначалося у попередньому розділі, західна Церква завжди жила за римським правом,

«підправленим» християнським містичним корективом та пристосованим до потреб часу. Проте у

цій галузі на другому етапі розвитку Західного права відбуваються якісні зміни, пов'язані з

Папською революцією. У зв'язку із зростанням значення Церкви і поширенням теорії «двох мечів»

починається формування самостійної і такої, що визначає ідеологічне підґрунтя та методологію

правотворчості взагалі, галузі права — канонічного права.

Духовною складовою канонічного права є догмати християнської релігії у західному

трактуванні. Юридичним підґрунтям — норми Римського права.

Тут слід згадати про проблему визначення співвідношення канонічного і Римського права.

Дехто вважає, що має йтися про походження канонічного права не від класичного Римського права

чи греко-римського права Юстиніана, а про розвиток канонічного права на основі відродженого і

зміненого «романістського» права християнського світу XI і XII ст. При цьому зазначається, що

каноністика використовувала римське, біблійне і німецьке право рівною мірою як джерела

канонічного права, що дозволяє вести мову у певному сенсі про «романо-канонічну» правову

систему. Норми, поняття та інститути римського права, діяли тільки тоді, коли їх чітко вводили в

чинне право через законодавство чи за допомогою юридичного тлумачення. Суттєві відмінності

між римським і канонічним правом вбачають, насамперед, у тому, що римське право, за рідкісними

винятками, сприймалося як досконалий феномен, що підлягає перетлумаченню, але не зміні.

Навпроти, канонічне право постійно перероблялося, мало ознаки органічного розвитку, свідомого

росту протягом поколінь і століть. Від цього воно було дещо неупорядкованим, що робило його

інтелектуально менш привабливим, ніж римське право, однак набагато більш цікавим з моральної

та з політичної точок зору (Г. Берман).

Така позиція багато в чому є характерною для вульгаризованого сприйняття Римського права і

занадто прагматичного підходу до чинників та характеру використання його надбань прийдешніми

поколіннями. У свою чергу, в чому таке сприйняття і такий підхід ґрунтуються на спрощеному

трактуванні феномену рецепції Римського права.

У попередніх розділах вже йшлося про сутність і чинники рецепції Римського права, що

позбавляє необхідності повертатися до розгляду цього питання. Тут лише варто нагадати, що

рецепція Римського права є повторюваним явищем, котре має місце на кожному новому витку

спіралі цивілізаційного розвитку. Причому йдеться про глибинні процеси відродження надбань ан-

тичної культури. Саме цим займалися творці канонічного права, коли зверталися до Римського

права. І саме тому зворотних запозичень з середньовічного канонічного права до права Римського

бути просто не могло, оскільки Римське право і право канонічне існують на той час у різних

часових і цивілізаційних вимірах. Римське право належить античності. Канонічне право — елемент

середньовічної Західноєвропейської цивілізації. Римське право вже досягло піку свого розвитку,

відійшло як елемент античної цивілізації і надалі існує як фантом, як елемент загальної культури

людства. Канонічне право виникло лише у Середньовіччі і розвивається разом з цією

хронологічною цивілізацією. Римське право реци-пується у різних формах різними гілками

середньовічного права, в той час як канонічне право, відігравши роль реципієнта, надалі

продовжує виступати, насамперед, як моральний і політичний провідник трансформацій Західної

традиції права.

Іншими словами, канонічне право значною мірою виявилось тим інструментом, за допомогою

якого на матеріалі права Римського формується нове право Середньовічної Європи.

13.2. Систематизація

Однією з характерних рис розвитку канонічного права у цей період є активна нормотворчість

пап, догматична обробка та узагальнення релігійних канонів, систематизація законів церкви.

При цьому систематизація норм канонічного права відбувається у двох напрямках. Зокрема,

йде «зовнішня» систематизація — обробляються і впорядковуються законодавчі акти різного

рівня, норми права об'єднуються у збірки тощо. Так у 1050 р. з'являється збірник канонів та інших

текстів — «Зібрання 74 титулів», опублікування якого мало метою правове обґрунтування верхо-

венства папи над Церквою і незалежності Церкви від світської влади, шляхом звернення до

декреталій перших пап і римських соборів. Потім були інші збірки — Ансельма Лукського,

кардинала Деусдедита та інших реформаторів. У 1090-х pp. у творах Івона Шартрського вперше

було зроблено спробу дати узгоджений виклад усього права церкви («Pannormia»). Такий розвиток

подій тісно пов'язаний із проголошенням Григорієм VII права папи «створювати нові закони

відповідно до потреб часу». Нові закони, які видавав сам Григорій і його наступники, вважалися не

просто доповненнями до вже існуючих канонів, а новими установленнями.

Діяльність по узагальненню законів досягла кульмінації у 1140 p., коли було створено, так звані

«Декрети Граціана». Маючи досить мобільну структуру, «Декрети Граціана» створювали чудові

можливості для коментування та узагальнень. Потім на цьому підґрунті стали з'являтися не тільки

глоси та узагальнення, але й судові рішення, а також нове законодавство.

В останнє десятиліття XII — на початку XIII ст. були підготовлені п'ять великих

систематизованих компіляцій декреталій, а при папі Григорії IX вийшло повне зібрання

декреталій, що складалося з двох тисяч розділів, де узагальнювався і систематизувався майже

столітній законодавчий досвід. Разом з «Декретом Граціана», «Декреталії» Григорія IX були

чинним зводом канонічного права католицької церкви аж до прийняття у 1918 р. «Кодексу

канонічного права».

Але відбувається не лише «зовнішня систематизація». Визначається (або уточняється) сфера дії

канонічного права. Йде також процес «внутрішньої» систематизації, (змістовного)

впорядкування норм канонічного права: відбувається їхнє об'єднання та диференціація — фор-

муються інститути, розділи, підрозділи тощо.

Нова система канонічного права, створена у проміжку від XII до XIV ст., тобто у добу

класичної каноністики охоплює ті види правових відносин, що підпадають під юрисдикцію

Церкви. Поступово у системі канонічного права формуються сукупності матеріальних та проце-

суальних норм, що регулюють певні види відносин не лише релігійного, але й світського (або

точніше «релігійно-світського») характеру.

Тут треба звернути увагу на розбіжність між визнаною каноністикою системою права та

реаліями правопорядку.

Методологічною засадою визначення структури канонічного права у вказану добу слугує

запропонований павійським каноністом Бернардо Бальбі у його Summa Decretalium (початок XIII

ст.) поділ матеріалу на п'ять книг: Judex (церковна юрисдикція), Judicium (процедури), Clerus

(особи), Connubia (шлюб), Crimen (делікти). У цій класифікації не згадується ні спадкування, ні ре-

чеве, ні договірне право. Проте реалії застосування церковної юрисдикції поширюють її також на

деякі інші відносини. Так, з догмату про вічність душі і визнання юрисдикції Церкви над

духовними заповітами формуються норми спадкового права; з юрисдикції Церкви над бенефіціями

— сукупність норм, щодо власності; внаслідок використання присяг і клятви у якості доказів і

засобів забезпечення зобов'язань формується сукупність норм, що стосуються договорів.

Таким чином, канонічне право охоплює правове становище осіб, регулювання шлюбних, родинних

та спадкових відносин, особливості речевого та договірного права, делікти та судочинство.

13.3. Інститути приватного права у канонічному тлумаченні

13.3.1. Особи

Стосовно приватних фізичних осіб юрисдикція Церкви визначалася таким чином. По-перше,

вона поширювалася на усі судові спори за участю певних осіб: кліриків, студентів, хрестоносців,

«знедолених» (бідняків, вдів, сиріт), євреїв, у справах проти християн, мандрівників (у тому числі,

купців і моряків), — якщо це було необхідно для їхньої безпеки.

По-друге, юрисдикція Церкви поширювалася як на мирян, так і духівництво, у певних

категоріях справ. До них, зокрема, належали так звані «духовні справи», тобто справи, які

виникали у зв'язку із: 1) здійсненням таїнств; 2) заповітами; 3) бенефіціями, включаючи управління

церковною власністю, заняття церковних посад і церковне оподатковування у формі десятин; 4)

клятвами; 5) гріхами, що заслуговують церковних покарань. Саме на цій підставі у XII ст. почали

розвиватися різні галузі матеріального права: сімейне право (з юрисдикції щодо шлюбу), спадкове

право (з юрисдикції щодо заповітів), право власності (з юрисдикції щодо бенефіцію), договірне

право (з юрисдикції щодо клятв) і деліктне право (з юрисдикції щодо гріхів).

По-третє, Церква також поширювала свою юрисдикцію на інші категорії справ, пропонуючи її

усім, хто бажав нею скористатися. Це робилося через спеціальну процедуру (пророгацію), за

допомогою якої сторони у будь-якій цивільній суперечці могли за взаємною домовленістю

передати справу до церковного суду. Крім того, будь-яка особа могла подати позов у церковний

суд чи перевести справу зі світського суду у церковний, навіть проти бажання іншої сторони, на

підставі «несправності світського правосуддя».

Таким чином, Церква пропонувала свою юрисдикцію будь-якій людині і у будь-якій справі, але

тільки за виняткових обставин, тобто коли йшлося про правосуддя у його елементарному значенні.

Однією з особливостей канонічного права було визнання цивільної правосуб'єктності як за

окремими фізичними особами, так і за їхньою сукупністю (юридичними особами, корпораціями).

Поняття «корпорація» було запозичене з римського права. Однак у трактуванні каноністів воно

має низку істотних відмінностей.

Загалом каноністика дотримувалася принципової точки зору, згідно якій спільнота не може

існувати окремо і мати особливу волю, відмінну від волі її членів. Така позиція надавала достатньо

нейтральну філософську основу для вирішення таких практично важливих питань як розподіл

повноважень між посадовими особами корпорації та її членами. Розглядаючи корпорацію як су-

купність її частин, і розрізняючи права й обов'язки членів корпорації та її голови (органу), а також

трактуючи відносини між членами корпорації і її головою як певну сукупність прав і обов'язків,

Граціан зробив висновок, що єпископ, хоча і є головою церкви у своїй єпархії, але мусить залучати

її членів (капітул) до вирішення питань розподілу бенефіцію та привілеїв, відчуження церковної

власності, розгляду судових справ тощо. Пізніше папа Олександр III підтвердив це тлумачення,

вказавши, що для вирішення низки питань церковної корпорації потрібна «порада» або ж «згода»

капітулу, під яким маються на увазі духовні особи відповідної корпорації.

З часом каноністика розрізняє три групи корпоративних прав: права корпорації як такої; права

окремих учасників корпорації; права корпорації й окремого її учасника чи посадової особи у

сукупності. Наприклад, якщо треба було призначити повіреного у питанні, що стосується прелата,

то його призначає прелат за згодою капітулу; якщо справа стосується головним чином капітулу, то

його призначає капітул за порадою прелата; а якщо справа стосується і капітулу і прелата рівною

мірою, то повіреного знов-таки призначає прелат за згодою капітулу.

13.3.2. Шлюбно-сімейні відносини

Центральне місце у галузі шлюбно-сімейних відносин займав інститут шлюбу: регламентації

його укладення та припинення приділялася значна увага.

Зокрема, канонічне право розрізняло такі етапи укладення шлюбу: 1) обмін обіцянками

одружитися в майбутньому (договір заручин); 2) обмін обіцянками одружитися зараз (договір

шлюбу); 3) згода на статеві відносини після укладення шлюбу (заключна частина шлюбу).

Правила про вираження згоди на шлюб були детальними і нагадували розділ договірного права.

Згода мала бути дана «з доброї волі». Помилка щодо особи партнера нейтралізувала згоду і робила

шлюб недійсним. Шлюб також вважався недійсним, якщо він був укладений під примусом чи у

результаті обману оскільки при цьому порушувалася вимога добровільності згоди.

Також передбачалася необхідність наявності низки інших умов. Зокрема, існували встановлені

ще римським правом вікові обмеження, хоча й допускалися винятки з урахуванням місцевих

звичаїв за умови, що сторони були здатні зачати дітей і розуміти природу вчинених ними дій. Не

міг бути дійсним шлюб з імпотентом. Вважався також недійсним шлюб між особами

християнської і поганської віри, оскільки водохрещен-ня було обов'язковою умовою участі в будь-

якому таїнстві. Разом з тим, було скасовано або пом'якшено деякі перепони до укладення шлюбу

(щодо спорідненості або свояцтва, перелюбства, викрадення нареченої). Перелюбники могли

спокутувати свій гріх, уклавши шлюб, а викрадач міг оженитися на викраденій, звільнивши її. А от

шлюб священиків, що допускався раніше канонічним правом, був оголошений незаконним.

Якщо сторони одружилися, не знаючи про перешкоди до шлюбу, вважалося, що діти від такого

шлюбу є закононародженими, а сам шлюб вважався законним аж до дня оголошення його

недійсним.

Шлюб не міг бути визнаним недійсним без пред'явлення позову, а коло осіб, що могли подати

такий позов, було досить обмеженим. Це могла бути одна з сторін шлюбу (невинна у порушенні),

близькі родичі, або, якщо близьких родичів не було, «особи, відомою своєю розсудливістю».

Крім визнання шлюбу недійсним, Церква дозволяла роздільне проживання подружжя

(divortium), якщо був доведений позашлюбний зв'язок, зрада чи тяжкі прояви жорстокості. Однак

розлучення, як підстава припинення шлюбу, не визнавалося канонічним правом: таїнство єднання

вважалося довічним. Було лише два винятки з цього загального правила: вступ одного з подружжя

до чернечого ордену (шлюб міг бути розірваним папою); навернення у християнство (якщо другий

з подружжя залишився язичником).

Канонічне право загалом забезпечувало захист дружини у шлюбі, ґрунтуючись на тому

принципі, що перед Богом подружжя у шлюбі рівні, і мають однакові взаємні особисті

зобов'язання (вірності, відданості тощо). Проте чоловік був главою дому і у силу свого становища

міг обирати місце проживання, у розумних межах поправляти свою дружину і вимагати від неї

виконання домашніх обов'язків, сумісних з її соціальним станом.

13.3.3. Спадкування

Класична каноністика при вирішенні питань спадкування ґрунтувалася на положеннях

Римського приватного права, доповнивши їх тезою про святість бажань заповідача, які виражали

його останню волю і були пов'язані з порятунком душі небіжчика-християнина. Тому вираження

останньої волі розглядалося як релігійний акт, а сам заповіт (духівниця) як інструмент його

реалізації. Звичайно цей акт здійснювався в ім'я Отця, Сина і Святого Духа і передбачав разом з

передачею душі Богу і Діві Марії, а тіла — певній церкві, ще й передачу якоїсь частки майна

церкві на спомин душі покійного.

З XII ст. заповідальні формальності були зведені до мінімуму. Вважалися повноправними

заповітами не тільки «останні слова», сказані на смертному одрі сповіднику, але й усні заповіти

теж. Так, у декретальному листі папи Олександра III до єпископа Остії вказувалося: «Ми

постановляємо, що всі заповіти, вчинені вашими парафіянами в присутності свого священика і

трьох чи двох інших придатних осіб, є постійно дійсними». За іншою постановою Олександра III

дійсними вважалися усі розпорядження про передачу майна небіжчика на благочестиві цілі, якщо

вони були засвідчені двома чи трьома особами. Таким чином, канонічне право доповнило

заповітами на благодійні цілі перелік тих видів заповідальних розпоряджень, котрі ще за римським

правом вважалися дійсними і без дотримання необхідних формальностей.

Було посилено захист удови і дітей від позбавлення спадщини заповідачем. Канонічне право

збільшило обов'язкову частку і встановило, що коли залишаються і удова, і діти, то заповіт не

може позбавити її чи їх більш ніж третини власності, що розподіляється заповітом; якщо ж

залишалася тільки вдова, чи тільки діти, то вона чи вони одержували половину спадкового майна.

Оскільки розпорядження майном шляхом складення духівниці (заповіту) було релігійним

актом, належність цих відносин до канонічного права була поза сумнівом. Проте виникало питання

про галузеву приналежність (юрисдикцію) відносин та спорів, які виникали щодо майна небіжчика

при відсутності його заповіту. Воно було вирішено шляхом юридичної конструкції, котра склала б

честь будь-якому давньоримському казуїсту. Каноніст розмірковував таким чином: «Якщо людина

не висловила свою останню волю, вона, цілком ймовірно, померла без покаяння. Але смерть без

покаяння є гріхом. Якщо йдеться про гріх, справа підлягає церковній юрисдикції. Отже, долю не

відказаного нікому майна має вирішувати церковний суд». Таким чином, майно людини, що не

залишила заповіту, опинялося у руках церковного судді, тобто єпископа чи його заступника

(«офіціала»). Єпископ міг довірити найближчим родичам покійного зробити усе, що потрібно для

його душі, однак вони не могли претендувати ні на що, крім своєї «законної частки». За

канонічним правом та частка, котру не можна було відняти в удови і дітей заповітом, і була тією

часткою, що вони успадковували без заповіту. Інші родичі взагалі не мали права на спадщину,

якщо заповідач не згадав їх у своєму розпорядженні. Так Церква привласнила собі юрисдикцію над

спадкуванням без заповіту не тільки для того, щоб захистити удову і сиріт покійного, але і для

блага його душі, щоб ужити залишок його майна на благодійні цілі.

Згодом церковні суди виробили практику призначення управителя для розподілу власності

людини, що померла без заповіту. Його функції були ті ж, що й у виконувача духівниці (заповіту).

Середньовічна канонічна система управління майном небіжчика за допомогою виконувачів

духівниці й управителів збереглася у англосаксонському праві, а у континентальній Європі з XVI

ст. повернулися до більш простої римської практики. Майно передавалося спадкоємцям, а ті

управляли ним під наглядом суду незалежно від того, чи склав покійний перед смертю заповіт.

Влада Церкви у спадкових відносинах підтримувалася не лише її моральним авторитетом, але й

низкою організаційних заходів. Так, роль священиків була центральною у фіксації волі небіжчика

та її виконанні. Вони вислуховували «останні слова», були свідками останньої волі, виконувачами

духівниці й управителями, приймали заповідане майно як довірені особи релігійних організацій чи

на благодійні справи. Важливу роль відігравав і церковний суд, тобто єпископ чи його заступник.

Виконувачі духівниці та управителі спадком мали подавати звіт церковному суду. Цей суд

наглядав і за особами, яким було довірено ужити майно на релігійні чи благодійні цілі. Йому ж

належала юрисдикція над суперечками за заповітом (хоча деякі з них підлягали і світському суду).

Світські власті чинили дужий опір втручанню Церкви у економічні справи, особливо стосовно

домагань церкви на юрисдикцію щодо заповітів земельної власності, ставлячи під сумнів

виправданість і законність врахування волі покійного на дарування, висловлену ним перед смертю.

Трактат Гленвіла (1187 р.) так висловлювався про такі дарування: «Якщо смертельно хвора людина

почала робити те, чого вона не робила будучи здоровою, тобто роздавати свою землю, то

зрозуміло, що нею рухають його муки, а не здоровий глузд».

Проте, якщо власник бажав передати після смерті свою землю Церкві, то за її допомогою

знаходив різноманітні шляхи обійти цю заборону. Одним з таких способів було дарування землі

релігійній корпорації зі збереженням довічного права на користування нею дарувальника. Це

прижиттєве дарування мало ті ж наслідки, що і заповіт. Світська влада відповіла на це правилом

«мертвої руки», що обмежувало передачу землі у спадок та інші види її відчуження. Тоді Церква