Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівнялього правознавства. Європейські традиції

Подождите немного. Документ загружается.

безпосередньо (через церковні суди, значення яких обумовлювалось тим, що поступово на

території теперішніх Франції, Німеччини та Італії була встановлена обов'язкова юрисдикція церкви

у справах про шлюб та духовні тестаменти).

Процес «освоєння» Римського права йшов досить активно. Разом з тим, в кінцевому підсумку

він був приречений на невдачу через неготовність варварів до сприймання здобутків

давньоримської цивілізації, відсутність відповідного світоглядного (філософського та морально-

етичного) підґрунтя.

Загалом нема нічого дивного, що, попри досить активну законотворчість, держави, які виникли

на уламках Стародавнього Риму, не створили юридичних пам'ятників, гідних римських зразків.

Оскільки була відсутня філософія правотворчості, етична обґрунтованість норм, притаманна

Римському праву, то й створювані нормативні акти, головним чином, були «приземленими»,

розрахованими на урегулювання нагальних потреб сьогодення без урахування перспектив

подальшого розвитку.

Щоб оцінити характер та значення законотворчості варварів і ступінь впливу на нього

Римського права, варто коротко оглянути створені у Ранньому Середньовіччі кодифіковані акти.

Як вже зазначалось вище, характерною рисою варварських законодавств того часу була

«персоналізація права» (адресування норм певній групі громадян, що визначалася за етнічними,

національними тощо ознаками). Тому у варварських королівствах населення не підлягало дії

єдиного закону, котрий поширювався б на усіх жителів його території, але кожну людину судили

за правовими звичаями тієї етнічної групи, до якої вона належала: франка — за франкським

(салічним) звичаєм, бургунда — за бургундським і т. п. Римлянам, що опинились на окупованих

варварами територіях, теж було надано право судитись за власним правом.

Оскільки застосування кількох, фактично рівнобіжних систем законодавства створювало

небажаний різнобій (наприклад, за насильство над дівчиною римлянина карали на горло, а

бургунда — штрафом; у той же час вільна жінка, згідно з Римським правом, могла жити з рабом,

не втрачаючи соціального стану, а Салічний закон опускав її до становища рабині, нагальною

проблемою стала його систематизація.

Аналізуючи характер законотворчості у варварських королівствах того часу, можна виокремити

два підходи. Перший з них, більш ортодоксальний, полягав у спробах окремого вдосконалення

кожної з гілок «рівнобіжного» законодавства, зберігаючи його поділ за персональною ознакою —

одне для своїх, інше — для римлян.

Так, у 506 році король вестготів Аларих II затвердив збірку законів, призначенням якої була

регламентація становища колишніх римських громадян, що опинились під владою вестготів. Ця

збірка називалась Lex Romana Visigothorum або ж Breviarium Alaricianum. До Бревіарію Алариху

були включені фрагменти з Інституцій Гая, Кодексу Теодосія, сентенцій Павла, деяких

конституцій імператорів Майоріана, Севера.

Таким же був підхід до нормотворчості у тодішній Бургундії, де приблизно у той же час, що і

Бревіарій (може трохи раніше),було створено збірки Lex Romana Burgonum (Papianus). Вихідний

матеріал був приблизно той самий, але у бургундській збірці він був вільніше інтерпретований.

Разом з тим, на обидві збірки відчутний вплив справило пізнє римське вульгарне право.

Після занепаду бургундського королівства у 534 році Papianus був витіснений Бревіарієм і,

можливо, компіляцією Юстиніана.

Доля Бревіарія виявилась більш щасливою. Спочатку він діяв на території теперішніх Іспанії,

Франції, Італії, Німеччини. У VII ст. він втратив чинність в Іспанії в зв'язку з прийняттям кодексу

Вестготського права (схожим за типом, але більш «варваризованим»). Зате його почали

застосовувати серед римської частини населення Франкської та Лангобардської держави, де не

було спеціальних кодексів для римлян.

Таким чином, у південній частині теперішньої Франції (на півночі діяло франкське звичаєве

право) саме Бревіарієм було закладено ті підвалини «писаного права», які у процесі роботи над

«Кодексом Наполеона» через багато століть відіграли помітну роль у створенні останнього.

До цього слід додати, що на території теперішньої Італії після відвоювання її Юстиніаном

Великим набули чинності Кодекс, Дигести, Інституції Юстиніана, котрі залишались джерелом

права для римлян і після того, як Візантія знову втратила ці землі.

Інший підхід до вдосконалення законодавства у варварських королівствах полягав у намаганні

створити акти, котрі, на противагу «принципу персоналізації», стосувалися б усіх підданих

держави.

Так, на початку VI ст. у державі остготів королем Теодорихом було видано збірку, складену,

головним чином, на матеріалах римських джерел — імператорських конституцій та сентенцій

Павла. Це був, так званий, «Едикт Теодориха». Вирізнялась ця збірка тим, що її норми

стосувались усіх «націй», римських та баварських, які знаходились під владою одного володаря.

Для всіх було встановлено єдину королівську юрисдикцію. Таке рішення дуже нагадувало

універсалізм, «відкритість» Римського приватного права. Тому, здається, виправданою

характеристика Теодориха Великого як останнього правдивого продовжувача римської традиції на

Заході, (Ле Гофф) що разом з тим не суперечить і визначенню його як одного з володарів (однієї з

харизматичних особистостей), чиї зусилля сприяли започаткуванню Західної традиції права.

Загалом ці два підходи відображали тенденції регулювання за персональним та за

територіальним принципами.

Оглядаючись на історію Риму приблизно тисячолітньої давнини, можна помітити спорідненість

проблем, що стояли перед Римом періоду Республіки та перед варварськими державами: в обох

випадках треба було вибирати між закритістю чи відкритістю права. Але якщо У Римі було

зроблено вибір на користь «відкритої» системи права, то щодо варварського законодавства такої

ясності не було.

З одного боку, розмаїття права було не настільки вже разючим, позаяк у варварських

державах відбувався загальний процес уніфікації законодавства, у якому Римське право внаслідок

переваг над правом варварським відігравало визначальну роль. Вплив церкви, особливо після

навернення у католицизм королів-аріан, та уніфікаторські потуги Каролінгів наприкінці VIII — на

початку IX ст. ще більше сприяли відмові від принципу «персоналізації права» на користь засад

«територіальності». Наприклад, під час правління короля вестготів Рецесвінта (649-672 р.)

духовенство змусило його видати збірку законів, дія якої поширювалася як на вестготів, так і на

римлян. Але, з іншого боку, партикуляризм Раннього Середньовіччя продовжував підживляти

характерну тенденцію до відокремленості права, котра мала корінням розрізненість населення та

господарств, відсутність економічних зв'язків тощо.

На цьому тлі ускладнення торговельних зносин, внаслідок того, що просте натуральне

господарство починає знову перетворюватись на товарне, розвиток ділових, а поряд з ними —

міжнародних політичних та культурних стосунків веде до розширення сфери застосування

Римського приватного права. Разом з тим, зростає і потреба у використанні більш досконалих

джерел: Інституцій та компіляції Алариха уже не достатньо, — настає час вивчення та засвоєння

Дигест Юстиніана.

Слід зазначити, що ознайомлення із загальними засадами Римського права відбувалось вже у

загальноосвітніх школах при вивченні курсу риторики. Але, крім елементарного вивчення

Римського права, існувало також вивчення його на професійному рівні — у юридичних школах

Рима, Равени, Павії, Верони, Нонантола, Орлеана.

Разом з тим, збільшується кількість праць, присвячених Римському праву. З'являються глоси

(коментарі) до текстів юридичних пам'ятників. (Найбільш знана з них Туринська глоса до

Інституцій Юстиніана, створена у проміжку з VI по X ст. Але існували глоси не лише до

Інституцій, а також і до Кодексу, Новел, Бревіарію, збірок лангобардського права). У Х-ХІ ст.

з'являються самостійні юридичні твори, з яких найбільший інтерес являють Exeptiones legum

Romanorum — систематичний виклад Римського права, хоча й дещо модифікованого, і Brachylogus

juris civilis — підручник Римського права, написаний на основі законодавства Юстиніана та

Бревіарію.

Усе це свідчить як про поширення застосування Римського права, так і про активізацію його

викладання та вивчення.

Поряд з цим і у той же час відбувались дуже характерні процеси у юриспруденції, зумовлені

тим, що реальне життя створювало суміші правових систем. Внаслідок цього для правників усі

системи були однаково чинними. Наприклад, у державі франків одночасно діяло три системи:

романізоване лангобардське право, Римське право, франкське (Салічне) право. Такий паралелізм

тягнув за собою доповнення однієї системи права положеннями іншої, коли цього вимагали

потреби практики. Так, в юриспруденції Павійської школи рано виробились переконання, що для

доповнення лангобардського права слід звертатись до права Римського, оскільки останнє є

загальним правом. З іншого боку, романісти Равени приймали до уваги право лангобардів. А у тих

випадках, коли правові системи суперечили одна одній, вважалося, що можна вибирати між ними,

спираючись на принцип справедливості.

Внаслідок цього категорія справедливості поступово набувала значення верховного

критерію всякого права.

На цьому ґрунтувалися також подальші принципові висновки. Наприклад, про те, що й

усередині будь-якої окремої правової системи кожна норма підлягає оцінці з точки зору тієї самої

справедливості (aequitas), що несправедлива норма при застосуванні може бути проігнорована й

замінена правилом, яке диктується справедливістю. Поняття «aequitas» при цьому ототожню-

валося з поняттям «jus naturale», і таким чином юриспруденція того часу за своїм загальним і

головним спрямуванням була ніби попередницею природно-правової школи більш пізньої епохи,

виступаючи у якості фундаторів засад Західної традиції права.

Можна зробити загальний висновок, що протягом V-XI ст. у Західній Європі мало місце

запозичення ідей, засад і норм Римського права, відбувалося втілення їх у правосвідомість та

юридичну практику.

Чи можна оцінювати це явище як рецепцію Римського права?

Відповідь можна дати, лише враховуючи ті протиріччя, що роздирали Раннє Середньовіччя,

його спробу відмовитися від античної культури та віднайти самостійний шлях розвитку.

Рецепція Римського права, як складова частина загального процесу відродження культури

минувшини, у Ранньому Середньовіччі поділяла долю останнього, будучи обмеженою за своїм

характером і масштабом. Обмеженість Каролінгського відродження була визначена тим, що воно

відображало потребам вузької соціальної групи — королівського двору, вищих службовців,

духовенства. Для цього вузького кола культура, окрім розваги, являла собою скоріше предмет

естетичної насолоди і спосіб зміцнення престижу, ніж освіченість та засіб управління. Якщо

вона й допомагала управляти, то завдяки не просвіті народу, а тому враженню, що на нього

справляла. Як і економічне піднесення VIII—IX ст., Каролінгське відродження було невдалою

спробою рушити вперед. Але разом з тим воно стало першим виявом того тривалого й глибинного

Відродження, котре набирало сили протягом X-XIV століть.

Сказане повною мірою стосується також і права. Звернення до цінностей, вироблених у

Римському праві, безперечно, було спробою рецепції у сучасному розумінні цього поняття. Разом з

тим, внаслідок того, що досконале і повне правове регулювання відповідало потребам невеликих

соціальних груп, у той час як правосвідомість широких мас знижувалась, ця спроба тоді не дала

помітних результатів. Оскільки законотворчість варварських королів випереджала теоретичні

розробки, вона не була розрахована на перспективу, а модернізація норм Римського права нерідко

полягала у вульгаризації, адаптації їхніх положень до місцевих умов.

Отже, право Західної Європи знаходиться поки що між «Античністю і Варварством» або ж «між

Римом і варварським обійстям».

Формування власне Західної традиції права ще тільки починається.

5. Eclesia vivit lege Romano

Від пізньої Римської імперії середньовічна Західна Європа успадкувала так зване «нормативне

християнство», яке було наслідком тісної і тривалої спілки церкви з Римською державою, що дала

змогу прояснити, а то й створити і вперше нормативно врегулювати багато традиційних структур і

звичаїв християн.

Найбільш помітним зовнішнім проявом нормативного християнства було його привілейоване

становище у суспільстві. Це становище забезпечувалося законами на користь християнства і

законами, спрямованими проти його зовнішніх суперників та внутрішніх розкольників. Звичай

придушення релігійних розколів становив невід'ємну властивість нормативного християнства, а за-

кони, покликані здійснювати його на практиці, були внесені до світських законів та церковного

канону.

Нормативне християнство завдяки підтримці держави перемагало не лише на теренах дискусій

світоглядного характеру, але й непогано почувалося у світі матеріальних речей. «Воно було

досконало організоване і енергійне. Його численне духівництво, його значні земельні володіння,

величні храмові споруди, пишні церемонії, його символи та мальовані образи, його очевидний

тріумф над суперниками робили нормативне християнство однією з визначальних характеристик

пізнього римського ландшафту» (Д. Лінч).

Важливу роль нормативне християнство зіграло у галузі правотворчості. На його підґрунті

почалося створення впорядкованого церковного закону — канонічного права. Необхідність у

такому впорядкуванні відчувалася досить гостро, оскільки кількість норм у галузі релігійного

життя ставала дедалі більшою. Регіональні та вселенські собори обговорювали питання не тільки

теології, а й повсякденні проблеми залагодження суперечок у сфері майнових прав, захисту

церковного майна від розкрадань, псування тощо. Впливові біскупи видавали так звані декреталії,

у яких давали роз'яснення з тих чи інших питань. Християнські імператори теж видавали закони,

де йшлося про регулювання відносин церковної власності, економічні привілеї церков та ду-

хівництва, придушення єретичних форм християнства та ін. В період пізньої Римської Імперії

почали з'являтися кодифіковані акти, де чимало норм було присвячено становищу Церкви та її

взаєминам з державою. Достатньо хоча б згадати Кодекс Теодосія, прийнятий на Сході, але вже

незабаром поширений Валентиніаном III на Західну імперію. Його остання (шістнадцята) книга

присвячена регулюванню релігійного життя держави. Вже після падіння Західної Римської імперії

приблизно між 497 і 540 роками спробував впорядкувати «внутрішні церковні закони» чернець (і

вірогідно — «легіст», тобто, правознавець) Діонісій Малий, який жив і працював у Римі. (Це був

той самий Діонісій Малий, що обрахував, помилившись на декілька років, дату народження

Христа, чим було покладено початок сучасному літочисленню). Він зібрав у один том канони,

затверджені вселенськими соборами, а також звів у одну книгу декреталії римських біскупів, від

папи Сіріція (384 р.) до папи Анастасія II (498 p.).

Падіння Західного Риму супроводжувалося не лише політичними змінами, а й занепадом

античної культури, переоцінкою багатьох духовних цінностей, стагнацією церковного життя. То ж

не дивно, що поколінням кліриків та вірних, котрим припало жити на той час, ефективна правова

структура церкви в Римській імперії, чітке врегулювання майнових та особистих відносин

здавалися досконалими і вартими усілякого наслідування.

Ці чинники, доповнені деякими ностальгічними реф-лексіями, і зумовили формування гарного

за звучанням (хоча й дещо автаркічного за змістом) принципу Eclesia vivit lege Romano, який став

основою збереження основ Римського права і однією із засад формування канонічного права

Західної Церкви.

Доля канонічного права у добу Раннього Середньовіччя була нелегкою, а шляхи — достатньо

звивистими.

Більш чи менш визначеним воно виглядає у часи Каролінгів. Церковний канон у ті часи був

складним набором правил, що встановлювали для кожного, з трьох тогочасних «орденів» — білого

духівництва, чорното духівництва та мирян — їхні релігійні права та обов'язки. Неузгодженість

багатьох норм пояснювалася тим, що Церква на той час не була централізована, рішення

приймалися на регіональному рівні і залежали від місцевих умов.

Під час Каролінгського відродження відбувається піднесення канонічного права. Карл Великий

у 774 р. приймає для франкської церкви канонічний збірник «Dionisio-Hadriana», укладений

Діонісієм Малим і модернізований папою Андріаном І.у VIII ст. Подальший розвиток канонічного

права тієї доби пов'язаний зі спробами біскупів забезпечити свою незалежність від архієпископів, а

свою власність та право на вільні вибори — від зазіхань світської влади. При цьому вони посила-

ються на традиції щодо розгляду ними власних справ у своєму колі та підлягання кліру юрисдикції

папи. Усі ці ідеї увійшли до найвпливовішого у імперії Каролінгів сфальшованого збірника

канонічного права — «Декреталій Ісидора» (складені близько 850 p., приписуються Ісидору

Купцеві), на який посилалися в усіх випадках, коли йшлося про питання церковного управління та

стосунків між світськими і церковними властями.

Доба Каролінгів з її посиленою увагою до наведення належного ладу у Церкві перетворила

укладення збірників канонічного права на вивчення церковного канону. Це зайняття обернулося на

творчу діяльність, що мала велике значення для майбутнього. Свій внесок зробив і Карл Великий,

який у 789 р. на соборі, куди були зібрані єпископи, абати та світські аристократи, оголосив низку

розпоряджень, названу «Admonitio generalis» («Загальне напучення»), що доповнювала канони

«Dionisio-Hadriana» і стосувалася, насамперед, статусу білого духівництва, встановлювала вимоги

до їхніх знань, освіченості та моральності, передбачала спеціальну (єпископську та соборну)

юрисдикцію щодо духівництва.

Новели у галузі канонічного права з'явилися під час Каролінгського відродження і стосовно

чорного духівництва, тобто ченців. Причому зміни стосувалися не лише статусу окремих

представників чорного духівництва, про що йшлося у «Напученні», але й становища монастирської

громади в цілому та взаємин усередині неї. Якщо до часів короля Пипіна кожен монастир сам

обирав собі статут, то тепер усі мали жити за «Статутом» святого Бенедикта. Не останню роль тут

відіграла та обставина, що у Франкській державі на ті часи панувала атмосферу захвату усім

римським, а Бенедиктів «Статут» був римським за походженням і про нього дуже схвально

відгукувався папа Григорій І (Дж. Лінч).

Що стосується «канонічно-правового» становища мирян, то тут вирішальним було створення

невеликих чітко означених релігійних громад (парафій). Парафії являли собою не добровільну, а

примусову організацію, віддзеркалюючи той факт, що суспільство вважало себе існуючим на

підґрунті християнського світогляду. Перебування у релігійній громаді накладало не лише мо-

ральні, але й матеріальні обов'язки: парафіяни мали сплачувати десятину, а також додаткові кошти

на релігійні потреби.

Втім, як вже згадувалося, Каролінгське відродження тривало недовго. Після розпаду імперії

Каролінгів наприкінці IX ст. починається занепад канонічного права, який триває сторіччя.

Зберігаються тільки де-не-де його рукописні збірники та ідея, що клір та вірні мають жити за

канонічним правом.

Лише наприкінці X ст. ченці та вчені-схоласти заново відкривають збірки канонічного права,

починають вивчати та тлумачити їх. Принагідно з'ясовується, що за канонічним правом біскупи та

абати мають обиратися, а не призначатися світськими правителями; що вони не підлягають

світській юрисдикції, але за правопорушення та аморальні вчинки несуть сувору відповідальність

згідно з нормами канонічного права.

Обставини 1000 року з його катаклізмами, очікуванням кінця світу, економічними,

екологічними та соціальними негараздами не сприяють запровадженню норм права, що

відображають ідеал церковного канону. Проте нове відкриття канонічного права, обробка та

тлумачення його норм готують суспільство, в усякому разі його морально, духовно та

інтелектуально генеруючу частину, до змін у сприйнятті буття та вічності, переоцінки цінностей,

трансформації взаємин між церковною та світською владою. Виникають передумови Папської

революції, котра знаменує собою початок нового етапу у розвитку Західної традиції права.

6. Стан приватного цивільного права

6.1. Загальні положення

Передусім, варто нагадати, що поділу права на приватне і публічне у добу Раннього

Середньовіччя практично не існувало. Римські здобутки у цій галузі забуті. Матеріали

систематизації Юстиніана ще не віднайдені.

Французький медієвіст Е. Поньон характеризував ситуацію так: «Що стосується цивільного

права, то на ті часи (тобто, у 1000 р. ця галузь юридичної науки ще була «немовлям»... єдину

основу цивільного права складали місцеві звичаї, які були мало придатними для теоретичного

вивчення. Щоправда Жан де Вандев'єр, абат монастиря Горзе у Лотарингії, зі слів його біографа,

«дослівно знав усі світські закони». Очевидно, тут йдеться про едикти імператора Оттона, оскільки

Лотарингія входила до складу імперії. Що стосується Капетингів, то у них практично не було

кодифікованих законів, які б діяли в усьому королівстві, і цілком зрозуміло, чому, наприклад, у

Реймсі, де було ні до чого вивчати германські закони, практично не існувало матеріалу для

вивчення цивільного права» (Е. Поньон).

З цією характеристикою можна погодитися, зробивши одне зауваження у зв'язку з докором на

адресу Капетингів щодо відсутності у них кодифікованих законів. Заради справедливості слід

зазначити, що це було не їхньою вадою, а скоріше способом існування і сприйняття світу. У тій

політиці, яку вони проводили, провідне місце належало встановленню і підтриманню

королівського суверенітету над їхнім «доменом». Вони мало використовували силу, надаючи

перевагу приватним угодам, що дало їм змогу уникнути ворожнечі і у кінцевому підсумку стати

господарями королівства. Тим самим було створено необхідну територіальну основу для

формування нації (Р. Фатьє). Можна сказати, що Капетинги в чомусь випередили концепцію права

свого часу. Тяжіючи до договірного способу врегулювання відносин, вони заслужили справедливі

докори у відсутності їх власного позитивного кодифікованого права. Але разом з тим, обираючи

пріоритети на перспективу, «з точки зору вічності» вони, очевидно, мали рацію.

Повертаючись до загальних оцінок права Європи тієї доби, слід констатувати, що аж до XII ст.

воно за своїм характером залишалося звичаєвим правом, а його авторитет визначався не

досконалістю ідей і рішень, а давністю звичаїв, їхньою повторюваністю та консерватизмом. Життя

традиційного варварського суспільства підпорядковувалося раз і назавжди встановленим канонам,

а поведінка індивіда має відповідати розгалуженій системі заборон та заохочень. Приватна (якщо

можна так її тут назвати) особа не потерпає перед необхідністю вибору — вона слідує зразкам, що

санкціоновані релігією, правом і моральністю. При цьому у варварському суспільству, скоріш за

все, нема права і моралі як різних підстав і форм соціальної свідомості. Право і мораль співпада-

ють або дуже споріднені, оскільки правові норми спираються не лише на систему покарань, але є

також імперативами у моральному та релігійному сенсі.

Але варто звернути увагу на те, що при досить низькому ступені розвитку уявлень про право,

як самостійну категорію, варвари привносять у розуміння права його трактування як загального

зв'язку між людьми. Правопорядок регулює усі стосунки і забезпечує стабільність суспільства.

Отже право — це благо, яке треба охороняти і берегти. Жити «по праву» — означає співіснувати з

людьми, підтримувати з ними стосунки, що мають основою справедливість та взаємну повагу

особистих прав. Саме це є ідеологічним підґрунтям більшості варварських збірок права, де

йдеться, насамперед, про захист особистих та майнових прав вільних людей, про покарання за

порушення цих прав тощо.

Отже, маємо досить парадоксальну картину: за відсутності послідовного розмежування

публічних і приватних відносин пріоритети усе ж таки надаються визначенню становища

приватної особи.

Це дозволяє вести мову, (хоча з певною мірою умовності), про початки приватного (або ж

цивільного) права. При цьому маємо на увазі, що норми, які регулюють становище приватної

особи, ще не виокремлені у цілісний масив, особливу галузь. Отже, спеціальне об'єднання,

групування, аналіз тощо таких норм може бути зроблене у суто дидактичних цілях.

Оскільки пандектна система приватного права ще не винайдена (це зробили пізніше

середньовічні глосатори), то далі інститути, що стосуються галузі приватних відносин будуть

розглянуті за інституційною системою.

6.2. Становище особи

З'ясовуючи статус приватної особи, слід нагадати, що право цього періоду виглядало як складна

суміш Римського і варварського звичаєвого права, у якій нерідко переважав авторитет римської

спадщини, але у той же час був відчутним вплив положень варварського права. Щодо останнього

варто наголосити на тому, що поняття «право» трактувалося подвійно: і як загальний стан

суспільства у цілому, і одночасно як найважливіша ознака кожного члена суспільства. Люди

характеризуються, передусім, своїм статусом.

Ця варварська максима переходить у молоде феодальне суспільство і стає чинником

встановлення однієї з найбільш характерних новел у цій галузі: відмови від формальної рівності

суб'єктів цивільного права і диференціації їх за соціальним та майновим станом. Можна сказати,

що має місце повернення у добу раннього римського права, де правоздатність залежала від наяв-

ності громадянства, належності до певного стану тощо.

При цьому статус людини є спадковим і передається від батька до сина. Але це не означає його

довічність. Скажімо, селянин, що перебрався у місто, набуває статусу міщанина, мирянин може

стати кліриком і т. д. Соціально-правова мобільність у феодальному суспільстві була досить

високою. Характерною була ситуація, коли вільний громадянин віддавав себе під захист великого

землевласника (сеньйора), обіцяючи за це передати йому свої землі і стаючи таким чином васалом

останнього. Далі васал одержував у сеньйора землю в оренду, а залежність зберігалася. Васал міг

виконувати обов'язки військової служби у феодала, отримуючи за це невеликий земельний наділ

(феод). Таким чином він, формально залишаючись вільною людиною, перебував у економічній і

правовій залежності від сеньйора, що нерідко тягло в майбутньому і фактичну втрату особистої

свободи.

Констатуючи тенденцію відмови частини населення від особистої свободи цікаво зазначити те,

що нерідко перехід у стан залежних людей був не стільки результатом тиску з боку сеньйора, який

хотів збільшити число підвладних людей, скільки виразом волі самого підвладного. Це було

пов'язано з тим, що на вільних землеробів покладалося чимало почесних, але обтяжливих публіч-

них обов'язків — мілітарних, по участі у діяльності органів самоврядування тощо. Єдиним

радикальним способом позбавитися таких публічних обов'язків вільної людини в умовах Раннього

Середньовіччя була відмова від цих прав, тобто відмова від незалежності і особистої свободи. Цій

же меті слугував і перехід під юрисдикцію сеньйора разом з визнанням над собою його влади (А.

Гуревич).

З іншого боку, особливості правового становища сеньйора та його васалів полягали в наявності

у них правового імунітету від втручання королівської (тобто державної) адміністрації та

королівської юрисдикції. Це положення ґрунтувалося на франкському звичаєвому праві, а пізніше

було запозичене країнами Західної Європи, крім Швеції, Норвегії і Фінляндії.

Підбиваючи підсумки сказаному щодо правового становища приватної особи, варто ще раз

підкреслити наявність відмінностей від давньоримської традиції права. Якщо Римське право

ґрунтується на засадах поділу людей на вільних та рабів і визнання за вільними формальної

юридичної рівності, то у Західній традиції права відбувається усе більше диференціація населення.

Так, різним є правове становище духівництва і мирян, сеньйорів і васалів, феодалів і селян,

цивільних і військових. Більш того, усередині цих прошарків існує своя диференціація.

Духівництво поділяється на «біле» та «чорне». Деякі могутні сеньйори ні у чому не поступаються

королям; інші — «відвойовують» своє місце під сонцем за допомогою зброї, надаючи мілітарні

послуги більш могутньому сеньйору. Дрібні сеньйори є, по суті, прошарком рантьє зі своїми

становими інтересами і стають усе більш далекими від усього економічного так само, як селяни

перетворюються на усе більше «невійськовий клас» (М. Вебер). Селяни поділяються на вільних

(віланів) та особисто залежних (сервів). На становище селян впливає, чи живуть на землях

феодала, чи Церкви. В останньому випадку, коли управління землею здійснюється монастирською

адміністрацією, становище селянина може бути менш кабальним.

Усе це розмаїття істотно впливає на правове становище особи, хоча час розквіту «станової»

(персональної) юрисдикції ще попереду.

Для регулювання сімейних і пов'язаних з ними стосунків типовою є «публіцизація» норм, що

можна пояснити зростанням ролі християнства у визначенні моральних засад життя суспільства і

прагненням державців та духовенства правовими засобами вдосконалити моральність як

суспільства, так і окремої особи. Характерною у цьому плані є складена на початку XI ст. біскупом

Вормським Бурхардом збірка канонічного права — «Декрет», книга XIX якого детально регламен-

тує поведінку християнина у галузі сімейній і взагалі сексуальній, встановлюючи детальну шкалу

спокути за порушення. Зокрема, чимало норм присвячено шлюбу. Від мирянина вимагається

одружуватися «по закону» (тобто, за церковним обрядом) і зберігати вірність дружині. Подружня

зрада — тяжкий гріхом і тягне накладення обов'язку постувати та спокутувати провину протягом

тривалого часу (до 15 років). «Кваліфікуючою ознакою» подружньої зради є «кровозмішувальний

зв'язок», який визначається як за кровною спорідненістю, так і за відносинами свояцтва. Так,

«кровозмішувальним» є зв'язок з сестрою дружини, невісткою, кумою, хрещеницею тощо.

Вчинення такого гріха тягне довічну спокуту, постування і накладення обітниці безшлюбності.

Втім регулювалися не лише «формальні» шлюбні стосунки, а й практична сторона останніх.

Зокрема, регламентувалося злягання, заохочувалась стриманість і помірність, за недотримання

обмежень передбачалася спокута та грошові штрафи.

В цілому сімейне право було спрямоване на зміцнення шлюбу, який за визначенням був довічним

і міг бути розірваним лише внаслідок подружньої зради, надто, кровозмішування.

6.3. Відносини щодо речей

Істотних змін під впливом варварського права зазнають відносини щодо речей.

Спочатку прибульці-варвари взагалі мало цікавилися нормами, що регулювали право власності

на землю. Адже самі вони були насамперед скотарями, які об'єдналися у клани. Але з переходом до

землеробства для них стають у нагоді норми Римського права щодо приватної власності.

При цьому відбувається цікавий і важливий для подальшої долі (у кожному разі — на декілька

століть) Західної традиції права процес.

Якщо у Стародавньому Римі визнання права приватної власності було пов'язане з

конституюванням приватного права і з поділом права на приватне та публічне, то у Західній

Європі доби Раннього Середньовіччя відбувається зворотній процес. В міру ствердження фе-

одальних стосунків публічне право «розчиняється» у приватному праві: юрисдикція це власність,

посада це власність, сама королівська влада це власність; одне й те саме слово dominium.

вживається для позначення то власності, то володарювання (Р. Пайпс).

Це пов'язано з тим, що у варварському суспільстві тієї доби земля вважається не стільки

об'єктом посідання скільки передумовою існування людини. Германський алод і римська земельна

власність — різні інститути. Алод це форма володіння, зумовлена приналежністю до громади, тоді

як римська власність на землю є приналежністю громадян, підданих римської держави. Алод не

був товаром, не міг вільно відчужуватися. Але у цьому не було потреби, оскільки суспільство у

Європі доби Раннього Середньовіччя було не товарним, а господарсько-натуральним. Товарний

обмін, звісно, був, але не він визначав структуру суспільства, у якому не було місця ні для вільного

функціонування ринку, ні для перерозподілу власності.

Землі, які належали сеньйору називалися mansus indominicatus.

При цьому термін «mansus» з часом зазнає істотних змін. Спочатку ним позначається шмат

землі, необхідний для прогодування однієї сім'ї. Потім ця визначеність зникає і наприкінці

першого тисячоліття він набуває досить абстрактного значення — «частка», фактичні розміри якої

досі невідомі. «Манс» мав не тільки сеньйор, а й селянин. Останній отримував манс від сеньйора

на певних умовах, поміж яких обов'язковою була вимога обробляти манс сеньйора під

керівництвом інтенданта.

Деякі з селян були нащадками тих, хто мав землю фактично на праві власності, однак, щоб

забезпечити собі спокій від грабіжників, передав ці землі сусіднім сеньйорам, ставши

«держателями» відповідних земельних ділянок. Такий алод, що став для селянина орендованою

землею, міг бути чималих розмірів і забезпечував його держателю відносну незалежність. Але,

незалежно від підстав встановлення мансу селяни мали сплачувати управителю сеньйора певну

грошову суму або натуральний податок, а також виконувати певні роботи.

Земельну ділянку у стійке тривале володіння могли отримати не лише вільні селяни, але й

серви. Проте «манси», які виділялися сервам, були розмірів, мінімально необхідних для

прогодування однієї сім'ї.

6.4. Способи придбання речей

Що стосується регулювання способів придбання ре-чевих прав, то не буде перебільшенням

сказати, що тут панував безлад.

У вульгарному варварсько-римському праві була втрачена колишня стрункість римських

побудов щодо зобов'язань в цілому, система контрактів та ін. Збереглися загальні уявлення про

сутність та зміст договорів, умови їхнього укладення та виконання, але усі вони були перемішані

між собою, а також з іншими способами придбання речей.

Характерним є те, що ранні пам'ятки германського (варварського) права містять більше згадок

про договори та зобов'язання, ніж ті, що з'явилися пізніше. Наприклад, Салічний Закон у розділі

п'ятидесятому регулює договір позики, детально регламентуючи виконання цього договору,

встановлюючи засоби забезпечення його виконання та передбачаючи штрафні санкції на випадок

порушення зобов'язання. Натомість у пам'ятках кінця першого тисячоліття таких норм стає менше,

категорія юридичного договору відходить начебто на другий план.

Слід зазначити, що і саме поняття договору у цей час втрачає свою визначеність як інституту

права, набуваючи нерідко і приватноправових, і публічно-правових якостей. У різних частинах

Західної Європи вимоги до укладення договору різні, але у відносинах між сеньйорами та

сеньйорів з васалами, схоже, переважає вербальна процедура — виголошення певних слів чи

формул, демонстрація жестів при багатолюдних зборах. Втім, її доповнює письмовий документ,

що складається на пергаменті вульгаризованою латиною.

Одним з популярних видів договорів є угода про васалітет або про пов'язані з васалітетом

майнові та інші стосунки. Яскравим прикладом тут може слугувати врегулювання суперечки між

власником замку на ім'я Гуго з Люзіньяна, та Гійомом, графом Пуатьє. Після декількох збройних

сутичок вони з дотриманням згаданої процедури уклали conventum, тобто договір, що ґрунтується

на «довірі». Гарантом договору виступив біскуп Ангулемський, який підтвердив, що «він чув, він

бачив, він поцілував руку графа (тобто, «руку, що вершить правосуддя»)». У той час зробити таку

заяву означало приєднатися до зобов'язання і прийняти на себе обов'язок надати збройну

підтримку тій стороні, чиї права буде порушено. Слід зазначити, що попри деякі елементи

публічності, такий договір вважався приватною угодою, оскільки суперечка і сутички не зазіхають

на громадський порядок.

Крім договору, іншим способом придбання речей залишається спадкування. Ці відносини більш

чи менш детально регулюються варварським законодавством. Зокрема спадкуванню за заповітом

присвячено розділ XLVI Салічного закону, розділ LIX цього ж закону регулює спадкування алоду.

При цьому характерною є тенденція розвитку спадкового права. Якщо на початку Раннього

Середньовіччя питання переходу алоду у спадок вирішуються більш ліберально (Салічний закон),

то Збірник короля Альфреда (IX ст.) досить жорстко регламентує спадкування землі,

передбачаючи низку обмежень і посилаючись на авторитет короля або єпископа.

Визначаючи характерні риси спадкового права, можна зазначити, що у ньому панували доведені

до межі два головних принципи: спадкування лише по чоловічій лінії і поділ спадку між синами у

рівних частках. Щодо останнього принципу, то варто згадати про те, що його дотримувалися

настільки ревно, що це призвело до розпаду імперії Каролінгів. її, як належало, розділили між

трьома синами Людовіка Благочестивого. Але вдалося це лише після громадянської війни між

спадкоємцями.

7. Судочинство

Судочинство у ту добу, втративши здобутки римського процесу, разом з тим ще не набуло

нової системності і навіть необхідної узгодженості.

Можна констатувати формування двох гілок судочинства — світської та канонічної. Проте

чіткого визначення юрисдикції в кожному з цих випадків ще не відбулося. Ще тільки формується

ідея поділу справ на світські та духовні. Причому сфера канонічного судочинства поки що

визначається швидше духовним авторитетом Церкви, ніж нормами права. До того ж у галузі,

здавалося б приватних стосунків (наприклад, шлюбно-сімейних) Церква нерідко використовує

моральні чи публічно-правові засоби впливу, а не приватні (накладення спокути, штрафу тощо).

У сфері світського судочинства вимальовується поділ на королівське та «сеньйоральне»

правосуддя. Але його межа визначається скоріше територіально, ніж ієрархічно. Тобто, кожен

править суд на своїй землі, у своєму господарстві. Так, Статут про вілли, виданий Людови-ком у

795 p., коли він був намісником свого батька в Аквітанії, встановлює, що у кожному маєтку короля

має призначатися управитель, який одночасно є суддею (judex). На нього і покладалося

судочинство як у цивільних, так і у кримінальних справах.

Судова процедура багато в чому залежала від розсуду судді. Більше уваги приділяється не

власне судовому процесу, а питанням виклику сторін до суду, забезпеченню свідчень тощо.

Наприклад, І розділ Салічного закону так і називається «Про виклик до суду», розділ XLVIII —

«Про фальшиві освідчення», XLIX — «Про свідків», розділ LVI встановлює наслідки нез'явлення

до суду, розділ LVII називає права та обов'язки рахінбургів (суддів) і т. д. Схожі норми містяться

і у збірках англосаксонського права. Так, збірка І не передбачає покарання за самочинство,

встановлюючи обов'язковість звернення до королівського суду (ст. 9), Закони Етельстана детально

регламентували процедуру ордалій, присягання тощо (ст.ст. 23, 23.1-23.2), Закони Кнута визначали

судові прерогативи короля, наслідки несправедливого судочинства, ієрархію судового захисту

тощо (ст.ст. 12, 15.1, 17 та ін.).

Попри деякі нюанси у підходах, викликані географічними та територіальними відмінностями

згадані та інші норми германського права об'єднує характерна риса, що властива взагалі

нерозвинутим правопорядкам. Це акцентування уваги саме на тих питаннях судового процесу, які

пов'язані з явкою сторін до суду, забезпеченням доказів, а також вирішенням проблеми кваліфіко-

ваного та сумлінного суддівства. Варто пригадати, що свого часу такі ж проблеми поставали

перед правосуддям архаїчного Риму, внаслідок чого значна частина Законів XII Таблиць теж була

присвячена процедурним питанням (іноді, з погляду сучасності, другорядним).

Існування поряд з королівським «сеньйорального» правосуддя пов'язане з тим, що влада

сеньйора у Ранньому Середньовіччі ґрунтувалася, насамперед, на його силі. Отже, й судочинство

на належних йому землях він чинив на свій розсуд, спираючись на свою силу та «баналі-тетні»

права. Звісно, існувало «королівське право», але то було десь і не тут, а тут був сеньйор, котрий,

нібито, міг вирішувати другорядні справи, але практично вирішував усі.

Втім, марно сподіватися, що сеньйор днями просиджував у великому залі замку чи деінде і

чинив правосуддя. Це право він передавав своїм мерам, котрі вирішували суперечки між селянами,

спираючись на місцеві звичаї, таким чином сприяючи закріпленню і поширенню «звичаєвого

права». Звісно, він не самоусувався від судочинства. Напроти, сеньйор номінально був неодмінним