Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівнялього правознавства. Європейські традиції

Подождите немного. Документ загружается.

XVI ст. Особливостями її було те, що відбувалось начебто «подвійне накладання» римських

правових ідей — через давньоруське право, яке зазнало часткового впливу візантійського

(опосередкованого — римського) права, через німецьке та польське право, де римське право було

рециповане за Західноєвропейським типом.

Загалом, Середньовічне право в Україні специфічною ознакою має змагання Східної та Західної

традиції з переважанням першої на підґрунті звичаєвого права Київської Русі та домінуванням

другої у період створення Статутів Великого князівства Литовського.

Надалі, після фактичного поділу України на Правобережну і Лівобережні частини останнім

визначається і ареал поширення однієї та другої правової традиції, хоча спорадично мають місце

спроби повернутись до Західної традиції і на Лівобережжі.

13. Візантійська традиція права в Україні

Після приєднання України до Московської держави згідно з Березневими статтями на територію

Гетьманщини дія московського законодавства не поширювалась — тут продовжували діяти

«колишні права», тобто, звичаєве право, польсько-литовське законодавство та Магдебурзьке право.

Але таке становище не могло зберігатися довго і тому було заплановано складення збірки «Права,

за якими судиться малоросійський народ» з метою регулювання відносин у Лівобережній Україні

таким чином, щоб це відповідало імперській доктрині права.

Москва, природно, була зацікавлена у складенні нової збірки українського права з метою

наближення його до російського, зближення і уніфікації законодавства. Указом від 28 серпня 1728

р. було створено кодифікаційну комісію на чолі з генеральним суддею І. Борозною (після його

смерті комісію очолив генеральний обозний Я. Лизогуб) у складі 12, а пізніше — 18 душ. Після 15-

ти років роботи комісія у 1743 році подала законопроект, який складався з ЗО розділів, поділених

на 532 артикули та 1607 пунктів. Однак він не влаштував царський уряд своєю відмінністю від

тогочасного російського законодавства, а тому закон так і не був прийнятим, хоча фактично

застосовувався до формування єдиної імперської системи законодавства у середині XIX ст.

Судячи з усього, при складенні проекту «Прав...» було використано римські та німецькі

джерела, статути Великого князівства Литовського, польське законодавство, звичаєве право

України і судова практика. На зміст «Прав...» помітний вплив справили римське та візантійське

право.

Вплив візантійських правових ідей був особливо помітним у галузі шлюбно-сімейного та

спадкового права, яким надавався пріоритет, що знайшло відображення, зокрема, у визначенні

порядку норм: шлюбні стосунки, опіка, заповіти, спадкування за законом, договори, земельні

справи.

Вплив римського приватного права відчувався у регулюванні відносин стосовно речей. У

відповідних розділах розмежовувались володіння, право власності та сервітути. Різним був

правовий режим рухомості та нерухомості, чітко визначались первісні та похідні способи набуття

права власності. Захищалось право власності за допомогою позову про витребування речей, який

фактично був тотожнім віндикаційному позову. Передбачався також посесійний захист.

Подібність до римсько-правових рішень помітна була і у положеннях зобов'язального права: у

самому трактуванні зобов'язань, їхній системі, підставах виникнення тощо. Зокрема, передбачалась

можливість виникнення зобов'язань на підставі угод (договорів) та внаслідок правопорушень. При

цьому, як і в ранньому римському праві, не було чіткої межі поміж деліктами публічними та

приватними, внаслідок чого порушення кримінального судочинства, головним чином, залежало від

бажання потерпілого або його родичів. Значну увагу було приділено контрактовому праву.

Зокрема, досить детально регламентувалось укладення договорів, забезпечення та

відповідальність. Передбачені були такі договори, як купівля-продаж, міна, позика, найом речей та

роботи, схов, запорука та ін.

Як зазначалось, «Права, за якими судиться малоросійський народ», хоча і не набрали чинності,

але фактично застосовувались аж до того часу, доки в зв'язку з введенням в дію Зводу законів

Російської імперії не було формально заборонено застосування місцевого законодавства.

Втім, незалежно від цієї заборони та створення імперського Зводу законів, відчувалась потреба

у оновленні законодавства, яке б відповідало потребам часу і до того ж враховувало місцеві

особливості. Тому ще у процесі створення проекту Зводу з'явилась збірка «Зібрання малоро-

сійських прав». Законопроектні роботи проводилась на Україні по регіонах. На Правобережній

Україні роботи очолював А. Повстанський, на Лівобережній — Ф. Давидович. Загальне

керівництво здійснював П. Завадовський.

Ця збірка цікава, насамперед, тим, що відображала ще більшою мірою вплив ідей та рішень

римського приватного права. У останнього було сприйнято не лише ряд структурних елементів,

інститутів та правових рішень, але й принциповий підхід. — насиченість та гнучкість норм. До

речі, останнім «Зібрання... « вигідно відрізнялось від Зводу законів, відносно якого фактичний

керівник законопроектних робіт М.М. Сперанський зазначав: «Сколько обтьем нашого Свода

обширен и полон, столько составньїе его части недостаточньї и скудньї».

«Зібрання малоросійських прав» складалось з трьох частин і структурно фактично слідувало за

інституційною системою (з деякими відмінностями стосовно спадкування): першу частину було

присвячено визначенню правосуб'єктності, шлюбно-сімейним відносинам та опіці. Друга —

охоплювала норми зобов'язального права, третя — речові права разом із спадковими.

У регулюванні питань правоздатності, речевих прав приватної власності, сервітутів, іпотеки,

володіння тощо) відчувався вплив ідей, характерних для буржуазного суспільства. Але ще більше

він був помітним у нормах зобов'язального права, які передбачали систему договорів, покликану

обслуговувати розвинений товарний обіг. Характерною рисою контрактного права була свобода

договорів, які укладались за ініціативою сторін та в результаті їх вільного волевиявлення.

Укладення угоди при наявності вад волі тягло її недійсність. Договір міг бути укладеним особисто

або через прокуратора (повіреного). Загальним правилом було особисте виконання боржником

договору, проте у випадку його смерті до виконання договору наставало універсальне

правонаступниц-тво спадкоємців. Форма контракту могла бути письмовою або усною. Однак для

відчуження або застави маєтку вимагалась більш складна процедура. Договори стосовно

нерухомості, а також особистого найму мали бути нотаріально посвідченими, а також

зареєстрованими в органах місцевого самоврядування або ж у суді. Належне виконання договорів

забезпечувалось завдатком, штрафом (пенею), запорукою, заставою. Якщо ж, незважаючи на вжиті

заходи, зобов'язання боржник не виконував або виконував неналежним чином, то це тягло для

нього додатковий обов'язок компенсувати шкоду кредитору. Загальним правилом було

відшкодування як прямої шкоди, так і втрачених прибутків. Поміж окремих видів договорів, варто

згадати: купівлю-продаж, позику, перепродаж (комісію), зберігання, доручення, майновий найом

тощо. Разом з тим, не всі відносини були урегульовані досить повно. Зокрема, не згадувались

контракти, відомі ще римському приватному праву, — міни, про сумісну діяльність. Не було також

договорів страхування, перевезення та ін.

Згадані вище положення свідчать про досить високу юридичну техніку та правову культуру. У

цьому контексті цікаво звернути увагу на ті правові джерела, звідки були запозичені ті чи інші ідеї

або рішення.

Головні джерела «Зібрання малоросійських прав 1807 р.» були такі: Статут Великого князівства

Литовського (515 посилань), «Свічадо Саксонське» (457 посилань), Хелмінське право (224

посилання), Магдебурзьке право (58 посилань) та «Порядок прав цивільних» (І посилання).

Отже, в основу фактично першого проекту цивільного кодексу України було покладено

литовське право, що являло собою продукт часткової рецепції римського права у його

візантійській та західноєвропейській інтерпретаціях (похідна рецепція через давньоруське,

німецьке та польське право), а також німецьке та польське право, де мала місце рецепція

римського права західноєвропейського типу.

Якщо спробувати оцінити загальну тенденцію проектів розвитку права України у Х-ХІХ ст., то

можна зробити висновок про досить стійкий вплив римського права — часткову похідну рецепцію

у формі запозичення законодавчих рішень.

Рецепція ця була частковою, бо сприймалися не усі, а частина ідей та рішень. Вона — похідна

(опосередкована), бо сприйняття положень римського права відбувається не безпосередньо з

першоджерел, а через інші системи, де ці першоджерела вже інтерпретовано відповідно до

місцевих потреб.

Але, як зазначалося вище, цим проектам не судилося бути реалізованими і у XIX ст. в сфері

позитивного законодавства, що встановлюється на підґрунті законодавства Російської імперії, все

більш помітним стає візантійський вплив.

Варто, мабуть, нагадати, що сказане не стосується територій України, які знаходились під

владою Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, де діяло законодавство відповідної держави, що

відображало Західну традицію права.

Що стосується Малоросії, то можна зробити висновок, що попри намагання створити

концепцію права за римськими (Західноєвропейськими) зразками, у XIX ст. все більше

відчувається переважання Візантійської традиції, зумовлене зміцненням патерналістських настроїв

Росії, частиною якої фактично стала на той час Україна.

Втім, повною мірою такі тенденції проявилися вже у радянський період.

Підрозділ З

ПРАВО У СИСТЕМІ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

1. Особливості Західного сприймання права

Особливість місця права у Західній культурі визначається тим, що тут воно розглядається як

елемент соціально-політичного устрою і, разом з тим, ще більшого значення набуло як складова

частина суспільної свідомості.

З врахуванням-цього можна говорити про сприймання права на Заході як таке, що має

об'єктивні і суб'єктивні складові.

Об'єктивні складові (назвемо їх «властивості») сприймання Західної традиції права виникли ще

у надрах Античної традиції права. Вони несуть відчутний відбиток рис, типових для античного

права, як такого, і виражаються у оцінках (сприйманні) права як елемента соціально-політичного

устрою, державних та правових інституцій тощо.

Суб'єктивні властивості сприймання права на Заході, зберігаючи античне коріння, набувають

нової якості, характерної для Західної правової традиції, де право є елементом духовного світу.

Загальна картина виглядає таким чином.

Об'єктивні властивості (складові) сприймання права полягають в такому:

1. Існує достатньо чітке розмежування між правовими інститутами та інституціями іншого типу

(релігійними, політичними, звичаями, моральністю). Право пов'язане з ними, але має істотні

відмінності;

2. Для Західної традиції властивим є виникнення особливого прошарку суспільства —

правознавців (юристів), для яких правова діяльність стає фахом;

3. Ці люди спеціально навчаються юридичній справі;

4. Юридична думка впливає на правові інститути: вона аналізує і систематизує право,

виступаючи як своєрідний чинник створення інших правових категорій.

Ці об'єктивні властивості Західної правової традиції є продовженням класичного і

післякласичного римського права. Наслідком цього є існування ще одного характерного для

Західної традиції права аспекту, який стає її п'ятим елементом. Це — постійна і різнобічна

рецепція римського права, що є підґрунтям вдосконалення та розвитку права.

Проте у правовому порядку, що мав місце у варварів (германських народів) до XI ст., ці

властивості ще не набули помітного втілення. Варварське (германське) право було міцно поєднане

з політичним та релігійним життям, зі звичками та моральністю. Зміни у сприйманні та оцінці

права відбуваються під час Папської революції 1075-1122 pp. Вони пов'язані з тим, що Церква (як і

нові світські держави) потребує нової правової системи.

Формується друга група властивостей (складових сприймання) Західної традиції права, яка

охоплює ті її властивості, що сформувалися після Папської революції і які мають прояв через

суб'єктивні якості. Це:

1. Сприймання права як узгодженого цілого, єдиної системи. Завдяки такому підходу ченцю

Граціану вдається у XII ст. укласти Concordantia discordantium, пізніше середньовічними

глосаторами римського права створюється Corpus juris cuvilis (Іноді Corpus помилково приписують

Юстиніану, котрий, однак, не створив цілісний збірник, а систематизував лише окремі види

римських норм: конституції імператорів — у Кодексі, фрагменти з творів римських юристів — у

Дигестах);

2. Віра у безперервну природу права, його здатність зростати від покоління до покоління,

кожне з яких свідомо розвиває правові інститути, що успадковані від попередників. Отже, право

містить начебто вмонтований механізм природних змін;

3. У зв'язку з таким поступальним розвитком права виникає впевненість, що зростання права на

Заході має певну внутрішню логіку. Зміни являють собою не просто пристосування старого до

нового, але складають частку певної загальної моделі трансформацій права. Ці зміни шляхом

переосмислення минулого вдовольняють потреби сьогодення і майбутнього. Право має своє корін-

ня і свою історію (Г. Дж. Берман);

4. У свою чергу, впевненість у історичності права пов'язана з вірою у його верховенство над

політичною владою. Вважається, що закон у деяких відношеннях стоїть вище за політику і сам

накладає зобов'язання на державу. Можновладці можуть створювати закони, але не можуть робити

цього свавільно, і доки закон не буде змінено у встановленому порядку, вони зв'язані ним. Це ви-

глядає зовні також як впевненість у можливості існування громадянського (цивільного)

суспільства та правової держави.

Значна питома вага суб'єктивних аспектів сприймання права на Заході зумовлює постійні

потуги суспільства щодо гармонізації права. Але з іншого боку, — невідповідність між ідеалами та

реальністю, періодично призводить до насильницького знищення правових систем шляхом

революцій, які мають чинником протиріччя не лише соціально-економічного, але й культурного

розвитку.

З врахуванням сказаного можна зробити висновок, що для сприймання права у Західній

традиції в цілому характерними є такі ознаки:

1. Достатньо чітке розмежування між правовими інститутами та інституціями іншого типу —

відносна незалежність права;

2. Передача «розпорядження» правовими інститутами людям, що складають особливий

прошарок суспільства — правознавцям;

3. Професійний характер права потребує фахової юридичної освіти;

4. Юриспруденція впливає на правові інститути, аналізує і систематизує право;

5. Концепція права як узгодженого цілого, єдиної системи, — ідея «концептуальності права»;

6. Впевненість у безперервності розвитку права, внаслідок чого кожне покоління свідомо

розвиває правові інститути, що успадковані від попередників;

7. Наявність внутрішньої логіки зростання права, внаслідок чого зміни у ньому складають

частину певної загальної моделі трансформації права;

8. Віра у верховенство права над політичною владою — ідея правової держави;

10. Невідповідність між ідеалами західної традиції права та її реальністю, що періодично

призводить до революцій та переоцінки цінностей;

11. Рецепція римського права, як підґрунтя вдосконалення та розвитку права.

12. Формування у межах єдиної традиції права декількох видів юрисдикції, а потім —

декількох правових родин (сімей) і численних підсистем права. До цих загальних ознак Західної

традиції права можна додати декілька ознак, специфічних лише для традиції приватного

права.

1. Формулювання ідеї центрального становища приватної особи у системі правового

регулювання, визнання суверенітету приватної особи;

2. Визнання провідного становища приватної власності як підґрунтя економічної, а отже і

політичної незалежності індивіда;

3. Ідея забезпечення принципів свободи договору і непорушності договірних зобов'язань.

2. Рубежі Західної традиції права

Як кожний процес тривалий у часі, буття західної традиції права доцільно поділити на відтінки,

що характеризують основні віхи її розвитку.

Найпростіше було б провести такий поділ, орієнтуючись на усталену періодизацію історії

Європи: Античність, Середньовіччя, Новий час.

Проте така періодизація лише приблизно відображає зміни, які відбувалися в історії Заходу.

Крім того, будучи більш чи менш прийнятною для характеристики перебігу політичної історії, ця

періодизація мало придатна для встановлення визначальних рубежів цивілізаційного розвитку.

Сказане повною мірою стосується права. Наприклад, Велика Французька революція ще не

означала миттєвої і кардинальної зміни усіх правових інститутів. Створення Української Народної

республіки взагалі не супроводжувалося виникненням нової системи права.

Невідповідність ритмів розвитку держави і права особливо є помітною у галузі приватного

права. Якщо зміна політичного режиму незабаром тягне і зміну публічно-правових норм, що тісно

пов'язані з публічною владою і є її продовженням, то їх вплив на приватне право, зазвичай, є менш

помітним і більш віддаленим у часі.

Так, наприклад, формується, починаючи з часів Античності, поліцейське право, котре стало

прототипом права адміністративного. Поняття «поліція» означало колись управління справами

полісу — міста-держави. І лише у останні три-чотири сторіччя воно стає тотожнім визначенню

спеціалізованої служби громадського порядку та внутрішньої безпеки.

Звичайно, можливі кардинальні рішення і у галузі приватного права. Наприклад, можна

скасувати, як це зробила Радянська влада, право приватної власності. Однак невизнання або

запровадження того чи іншого інституту, тим більше в якійсь одній державі, ще не є зміною

правової системи. Це завше є швидше політичним, ніж правовим, рішенням і вимагає багатьох

років праці по знищенню або трансформації правової системи, що існувала в державі. Ще більше

часу має пройти до того, поки ідеї, які ствердилися у праві однієї держави, зможуть спричинити

вплив на групу правових систем (правову родину), право локальної цивілізації тощо. Щоб

врахувати згадані розбіжності у темпах розвитку політичної історії, відтак — публічного і

приватного права, варто вдатися до такого прийому як розрізнення періоду і етапу, позначаючи

першим хронологічні, а другим — якісні зміни тих чи інших соціальних, політичних, правових

інституцій.

У такому випадку, зберігаючи відносно загального політичного розвитку поділ історії Європи

на Античність, Середньовіччя, Новий час, маємо підстави у розвитку права на Заході розрізняти

декілька етапів, пов'язаних із врахуванням переломних моментів у розвитку права взагалі і

приватного права зокрема.

Г. Берман таких «зламів» називає шість, відносячи до них: 1) папську революцію 1075-1122 p.,

2) лютеранську реформу у Німеччині XVI ст., 3) англійську революцію XVII ст., 4) американську

революцію 1776 p., 5) французьку революцію 1789 p., 6) російську революцію 1917 р.

Погоджуючись з висновком щодо необхідності врахування значення революцій для формування

та реформування права, разом з тим слід звернути увагу на те, що істотною вадою

запропонованого переліку революцій є те, що змішуються явища різного порядку, якими є Папська

революція та більш пізні релігійні, буржуазні та інші революції

Папська революція визначає рубіж між Європейськими хронологічними цивілізаціями раннього

та пізнього Середньовіччя. Вона є граничною межею періоду кон-ституціоналізації Західної

традиції права, який почався у 1054 році офіційним визнанням поділу Християнської церкви (це

мало значення для усього розвитку європейських традицій права) і завершився визнанням

незалежності світської та релігійної влади, що стало надалі істотною ознакою саме Західної

традиції права і мало суттєве значення для розвитку спадкового та сімейного права.

Що стосується інших згаданих вище революцій — німецької Реформації, англійської і

американської революцій, французької революції 1789 p., і навіть, російської революції 1917 p., то

усі вони мали помітно виражене національне (з таким же успіхом, можна вважати його етнічним)

забарвлення. Вони були національними, але не у тому значенні, що були спрямовані на досягнення

національно усвідомленої мети, а тому, що відображали суперечності національного характеру,

особливості історичного розвитку певного етносу, народу, групи народів, а також специфіку

національного (чи етнічного) підходу до вирішення проблем, які накопичилися у суспільстві.

Тому не можна погодитися з тезою Г. Бермана про те, що втрата єдності і спільності мети

західною цивілізацією, а також «переродження зв'язків раси, релігії, сім'ї, класу, сусідства,

співробітництва у поверхові націоналізми», припадають на XX ст., а відтак тягнуть дезінтеграцію

Західної традиції права.

Національний вплив на єдину Західну традицію права почався набагато раніше — у зв'язку з

формуванням європейського світогляду Нового часу і пов'язаним з цим похідним процесом

трансформацій культури.

Результатом цього був кластер (жмут) революцій, згаданих вище, що зумовив перехід до нового

етапу розвитку Західної традиції права. Для нього характерним є диференціація правових систем,

що дала підстави для групування їх у правові родини. Відтак формуються блоки права нової

якості. Вони відображають національні правові традиції, особливості світоглядного підґрунтя

(пануюча християнська релігія вже поділена не лише на Західну та Східну гілки, але й усередині

західного її напряму нема єдності: католики, протестанти, англіканці тощо), характер сприйняття

античного спадку у галузі права та дію інших чинників.

Особливо треба наголосити на значенні цього етапу розвитку Західної традиції для приватного

права. Після кластеру революцій відбувається «прорив» у цій галузі і примат прав приватної особи

стає визначальним чинником встановлення головного вектора подальшого розвитку права. Можна

сказати, що відбувається закладення підвалин сучасного (і перспективного) бачення приватного

права, як такого.

Із врахуванням сказаного, можна виокремити такі етапи розвитку Західної традиції права:

1) формування західної традиції права, як такої. Період від падіння Західного Риму до папської

революції 1075-1122 р. Це — доба «персонального» права;

2) початок формування у Західній традиції права галузей приватного та публічного права.

Охоплює період від Папської революції до Реформації середини XVI ст. Це — доба «персональної

юрисдикції»;

3) завершення становлення західної традиції права. Період від буржуазних революцій XVI-

XVIII ст. до Першої світової війни. Це — доба правових родин (сімей).

4) формування єдиного «Європейського права».

Починається від середини XX ст., триває зараз.

Для першого з вказаних етапів характерним є перехід від античного права до ідеї формування

права західноєвропейського.

Відбувається формування такої риси Західної традиції права як його відносна незалежність;

разом з тим йде хаотичне запозичення норм римського права та імплементація їх у збірники

варварських законів. При цьому варварське право, яке переважає, міцно поєднане з політичним та

релігійним життям, зі звичками та моральністю. У Церкви до XI ст. також ще нема самостійних,

систематизованих законодавчих актів і розвинутої юриспруденції. Канонічне право невідривно

пов'язане з теологією, і навіть сам вираз jus canonicum вживається не часто.

Головним принципом, є підпорядкування «персональному праву», яке визначається,

насамперед, за ознакою підданства (громадянства).

Управління суспільними справами зосереджувалося в руках правителя, воля якого була

законом, а дії не обмежувалися жодними адміністративними приписами. Публічного права ще не

існувало, як не існувало сформованої системи розподілу влад, а також адміністративно-правового

порядку, в межах якого було б встановлено правовим шляхом суб'єктивні права індивідуумів по

відношенню до державної влади.

На другому етапі починається формування специфічних ознак Західної традиції права, а також

з'являється інтерес до поділу права на публічне та приватне.

Ці зміни відбуваються під час Папської революції 1075-1122 pp., яку також іменують

«Змаганнями за інвеституру» або «Григоріанською реформою». Вона заклала підвалини для

повторного відкриття римських текстів, звільнила духовенство від імператорського, королівського

та баронського володарювання і встановила сильну папську монархію. У Болоньї засновано

перший в Європі університет для навчання юристів, створення правової науки, а також для

сприяння відокремленню церковної та світської юрисдикції, церковних та світських правових

інститутів. Церква, що була першою державою у сучасному значенні, потребувала нової правової

системи для регулювання внутрішніх відносин, а також відносин з новими світськими державами.

Таку ж потребу відчували і світські держави.

На цьому етапі формується концепція права як єдиної узгодженої системи; з'являється віра у

безперервну природу права; «зростання» права набуває певної внутрішньої логіки: зміни його

являють собою не просто пристосування старого до нового, але складають частку певної загальної

моделі; формується віра у верховенство права над політичною владою; різні юрисдикції і різні

правові системи співіснують і змагаються у одному й тому самому суспільстві. Приватне право

починає формуватися у окрему галузь, зокрема, завдяки ідеям Високого Відродження, розвитку

ремесел і торгівлі, канонічному праву тощо. Йде засвоєння догми та систематизація римського

права, набуває поширення його рецепція у формі прямого застосування норм.

Головним принципом регулювання відносин у приватній сфері є «персональна юрисдикція» —

норми тієї чи іншої сукупності права застосовуються до певної групи суб'єктів: визначальним є не

громадянство, національність, раса, стать і т. д., а приналежність до певного соціального стану.

На третьому етапі під впливом ідей «природного права» відбувається формування засад

Західної традиції приватного права: визначення незалежного стану приватної особи, визнання за

нею комплексу невід'ємних особистих та майнових прав, запровадження принципу свободи

договору та ін. Характерною є всебічна рецепція Римського права як універсального інструменту

забезпечення прав приватної особи.

З іншого боку, завдяки національним буржуазним революціям, спрямованих на подолання

суперечностей внутрішнього державного та соціально-культурного розвитку, відбувається

збагачення Західної традиції права. Зокрема, лютеранська концепція християнської совісті тягне

оновлення системи захисту особистих та майнових прав. Англійське пуританство сприяє розвитку

більш незалежного судочинства, суду присяжних, і зміцнює права людини — не лише в Англії, але

у кінцевому підсумку і в інших країнах Західної Європи. Кодифікація цивільного права у Франції

стимулює нові кодифікації в усій Європі та на інших континентах.

Відбувається диференціація національних правових систем, що дозволяє говорити про

формування «правових родин». Це впливає на розвиток Західної традиції права, яка втрачає

«станову розгалуженість» (персональну юрисдикцію) і стає більш чіткою сукупністю. Але у той же

час вона диференціюється відповідно до релігійно-світоглядних та національних традицій і

розвивається тепер не лише у хронологічних, але й у рівнобіжних географічних координатах.

Четвертий етап характерний створенням Європейських співтовариств, що переводить ідею

«єдиної Європи» у стадію практичної реалізації і, зокрема, зумовлює необхідність формування

єдиного Європейського права, котре має у перспективі поєднати у собі кращі риси Західної та

Східної традицій права.

3. Початок традиції

Вже з III—IV ст. Західна Римська імперія усе помітніше прямувала до свого занепаду,

переживаючи духовно-моральну кризу та втрачаючи колишню велич у політичній, економічній,

соціальній, військовій та ін. галузях.

Поворотним пунктом у цьому процесі виявилось V ст., коли Рим впав і був покраяний на

частини германськими завойовниками, які правили набагато чисельнішим римським населенням.

Від падіння Риму у 476 р. до 554 р. Італією правили германці, спочатку Одоакр, а потім

Теодорих та його наступники, між якими та Юстиніаном І протягом дев'ятнадцяти років (535-554

р.) точилася «битва за Рим». Вона була виснажливою не лише для обох держав, але й для міста

Риму, яке, наприклад, у 549 р. протягом сорока днів стояло зовсім порожнє, бо усі його мешканці

були евакуйовані за розпорядженням остготського короля Тотили.

Італійські землі зубожіли та обезлюдили внаслідок цієї війни (яка закінчилася перемогою

візантійців), а також спалаху бубонної чуми. Проте й володарювання Візантії тривало недовго. У

568 р. германське плем'я лангобардів перейшло через Альпи і знову захопило більшу частину Італії

(крім Риму і прибережних областей). На північ і на захід від Італії становище було не кращим —

той самий безлад, насильство і економічний занепад.

Деякі позитивні зрушення у становищі колишньої Західної Римської імперії сталися лише під

час перебування на римському єпископському (папському) престолі Григорія І, який доклав

значних зусиль до нормалізації стосунків з лангобардами, франками, вестготами, англосаксами та

іншими варварськими племенами.

Проте слід зазначити, що й становище папи римського на той час було подвійним. З одного

боку, єпископ (біскуп) римський вважався наступником святого Петра, який успадкував його

обов'язки, привілеї, а також величезні багатства — маєтки, подаровані імператорами та іншими

особами, що складали «Спадщину святого Петра». З іншого боку, престиж і навіть матеріальні

статки не гарантували реальної влади: західні біскупи були цілком незалежні від папи римського в

межах своїх діоцезів. Він не мав влади над ними і не міг втручатися у їхні буденні справи, через що

біскупи більше зважали на германських королів, у чиїх державах жили і без підтримки котрих

обійтися практично не могли. Це розпорошувало сили католицької Церкви, яка залишалася на той

час єдиним чинником збереження і перенесення римської культури — культури, до якої вона була

щеплена і на диво вдало прижилася, всотавши її соки і передавши їй свої моральні канони.

Проте католицька Церква продовжувала виконувати головне завдання, що поставало тоді перед

нею — навернення у свою віру завойовників і таким чином формування єдиних світоглядних засад

майбутньої Західноєвропейської цивілізації.

Хоча латинський Захід залишався найбіднішим із спадкоємців Римського минулого через те, що

бідні землі, проблеми міст, насильство, занепад торгівлі, повернення натурального господарства

зумовлювали зубожіння населення і зниження рівню життя, але на північних варварів він все ще

справляв враження залишками матеріальної культури та пишнотою християнських ритуалів.

У таких суперечливих умовах починалося формування Західної цивілізації. Кінцевий результат

передбачити було важко. Іноді здавалося, що у «мороці Середньовіччя» загубляться залишки

надбань Античності, у тому числі й у галузі права. Тим більше, що попереду ще були століття

занепаду і випробовувань духовних цінностей та громадських інституцій «на виживання».

Все ж таки близько 750 р. складається новий баланс сил. Колишня Римська імперія була

поділена на три окремих утворення: Візантійську імперію, ісламський світ і латинський Захід.

Кожне з них мало власну релігію (Захід — католицизм) і власну священну мову (Захід — латину).

Розмежування відбувалося на тому тлі, що гіапи римські усе більше відходили від своїх візан-

тійських імперських покровителів з релігійних (незгода з іконоборством імператора Лева III) та з

економічних (конфіскація Левом НІ у якості аргументу в дискусії про іконоборство папських

маєтностей на Балканах) причин. Врешті виникає папсько-франкський союз 751 p., зумовлений

тим, що папам ніде було шукати підтримки у боротьбі з лангобардами, крім як у франків, а король

Пипін, що усунув династію Меровінгів, потребував легітимації приходу на престол.

Цей союз істотно вплинув на подальший розвиток Західної Європи. Папський престол увійшов

до зони впливу західного світу, де панували франки. Франкська держава свідомо наблизилася до

Риму і стала римською за своїм церковним каноном, обрядами та правилами монастирського

життя. Каролінги, священопомазані королі франків, відповідально поставилися до ролі захисників

престолу святого Петра. Хоча до ідилії було далеко, але політично латинський Захід у IX ст. вже

стабілізувався, що дозволяє вести мову про виникнення нової цивілізації, яку іноді називають

«Перша Європа».

Світоглядним підґрунтям цієї цивілізації стає західна гілка християнства, а культура (у

вузькому значенні) складається з суміші римського права та християнської релігії, яку

«розбавляють» германські інституції у галузі управлінській, військовій та соціальній.

Економічною основою стає сільське господарство, що є загалом логічним продовженням

процесу перетворення берегової культури у континентальну, що почався ще у Римській

Античності.

Територіально «перша Європа» практично співпадає з імперією Каролінгів. За її межами

перебувають скандинави, нормани, слов'яни та ін. народи, котрі тримаються дещо осторонь,

підтримуючи жваві торгові зв'язки з королівствами, що утворилися на території колишньої

Римської імперії, але вагаючись: дружити з франками чи завоювати їх. Заборони франкських

державців продавати зброю слов'янам та норманам, які стають у IX ст. небезпечними сусідами,

свідчать про існування досить жвавого імпорту зброї у Скандинавію. Отже, торгівля цих країн з

«Новою Європою» є досить активною, але якоїсь територіально-цивілізаційної єдності поки що

нема.

Звісно, не варто перебільшувати досягнення нової цивілізації. Незважаючи на політичні

досягнення, Каролінги не змогли переламати економічну та демографічну ситуацію, внаслідок

чого головною визначальною рисою господарювання залишалася тяжка праця і злидні населення.

На цьому тлі й відбувається спроба Каро-лінгського відродження, яке, насамперед, виражається у

намаганнях пожвавити та покращити освіту, заохоченні з боку Карла Великого своїх придворних

до підвищення інтелектуального рівня, організації просвітницької діяльності. Для викладання у

придворну школу були запрошені відомі фахівці того часу з різних країн: англосакс Алквін,

вестгот Теодульф, італійці Петро Пізанський та Павло Диякон. З початку IX ст. поміж

інтелектуальних провідників зростає кількість франків, але міжнародний характер франкського

духовного та інтелектуального життя зберігається і надалі.

Було б перебільшенням сказати, що потуги Каролінгського інтелектуального підйому були

спрямовані на поновлення та вивчення античних текстів. Головною метою реформаторів якраз

було вирішення інших проблем: насамперед, вивчення, переписування та тлумачення

християнських релігійних текстів. Проте деяка частина учених-схоластів опікувалася також

збереженням творів античних авторів. Нехай частка переписаних праць такого роду складала

незначний відсоток від канонічних текстів та творів Батьків церкви, але для культурної історії

Заходу це мало велике значення: адже деякі твори збереглися лише завдяки такому копіюванню.

Слід зазначити подвійну роль Церкви у цьому процесі, яка загалом зберігаючи вцілілі залишки

античної культури, разом з тим вороже ставилась до поганської ученості, особливо у світському

середовищі. Це тривало щонайменше сторіччя, аж до часів Герберта (Сильвестра) II. І лише з XI ст.

Церква почала приязно ставитись до вченості взагалі.

Звісно, така її позиція відіграла негативну роль щодо спроби Каролінгського відродження, що

було зумовлено двома визначальними на той час моментами у політиці Західної церкви.

По-перше, як провідників Західної церкви, так і клір у масі не могло влаштовувати те, що Карл

Великий заохочував культурне відродження ученості взагалі, не віддаючи переваг тій, що

ґрунтувалась на християнських ідеалах, урівнюючи останню, таким чином, з тією, що мала

підвалинами ідеали античні. По-друге, Каролінгське відродження зазнало невдачі й через те, що

втягнутими у цей процес виявилось надто мало людей. Втім, справедливості ради, слід зазначити,

що коло таке і не могло бути досить широким, оскільки світська освіченість, як згадувалось вище,

Церквою не заохочувалась.

Внаслідок цього Відродження у галузі духовній, загальнокультурній не відбулось і попри

скромне короткочасне відродження окремих регіонів, занепад і наступна стагнація на Заході

тривали ще протягом шести-семи сторіч після розпаду римського врядування, аж поки в

одинадцятому сторіччі розпочалося вже широкомасштабне відродження, значною мірою

ініційоване Папською революцією.

4. «Виживання» римського права

Оскільки право є елементом цивілізації, то можна припустити, що занедбання античних

культурних цінностей має потягти за собою й забуття римського права, у якому були

систематизовані і втілені у досконалі правові сентенції вищі досягнення античної правової думки.

На перший погляд, таке припущення здається справедливим. Достатньо пригадати, що «Золотий

вік» римського права закінчується ще наприкінці Принципату, після чого настає пора

післякласичного права — доба обробок, кодифікацій тощо. Ще більшого удару зазнає Римське

право після падіння Західного Риму, коли занепала сама цивілізація, елементом якої воно було.

Здавалося б, що й Римське право має зникнути під уламками Імперії.

Проте події розгорталися дещо інакше.

Поряд із занепадом, навіть відкиданням багатьох надбань Античності, вже у Ранньому

Середньовіччі у Західній Європі спостерігається тенденція до збереження надбань і навіть

поступове розширення сфери використання Римського права.

Не зупиняючись поки що на визначенні сутності застосування положень Римського права після

загибелі Риму його завойовниками, спробуємо з'ясувати поки що причини цього явища та

оглянемо деякі його конкретні прояви.

Щодо причин можливі декілька пояснень.. По-перше, могло існувати прагнення варварів сприй-

няти усе краще, що залишилось від Римської імперії, особливо у галузі культури та політичної

організації. Як писав з цього приводу С.О. Муромцев: «Вища культура породжує у представників

нижчої культури нездоланне, бажання до її запозичення та самовдосконалення».

По-друге, застосуванню Римського права сприяла нерозвиненість власного законодавства

варварів.

Життя Римському праву могла врятувати й така особливість варварських законодавств, як

принцип персонального підпорядкування праву (принцип індивідуальності), що відображав

властиву германським королям звичку видавати закони окремо для своїх германських підданих і

окремо для інших підданих, що мали римське громадянство.

Найбільш вірогідними здаються такі чинники запозичення варварами Римського права, як

недостатня розвиненість власного законодавства варварів та їхнє прагнення перейняти досягнення

більш високої римської культури. Доречно звернути увагу також на ту обставину, що поступовому

проникненню Римського права (особливо приватного) у життя варварських королівств, що

виникли на місці знищеної Західної Римської імперії, сприяло не лише усвідомлення його переваг

над варварським законодавством, але й те, що церква та клір завжди й всюди жили за римським

правом, що було наслідком принципу Ecciesia vivit ledge Romano.

Завдяки цьому Римське право завше застосовувалось не лише серед римської частини населення

варварських держав, але й серед духовенства, котре тоді було головним носієм римської культури.

У свою чергу духовенство не лише саме жило за Римським правом, а й впроваджувало його у

життя — опосередковано (через жебраків, вдів, сиріт, мандрівних ченців, хрестоносців тощо) і