Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівнялього правознавства. Європейські традиції

Подождите немного. Документ загружается.

Іноді заборону коментарів пояснюють тим, що Юсти-ніан розглядав Дигести як законодавчий

збірник, тобто офіційний акт.

Таке пояснення здається хибним, оскільки коментування офіційних, в тому числі й

законодавчих, актів — то річ досить поширена, яка мала місце як у Стародавньому Римі, так і у

Візантії. Інша річ, чи має такий коментар значення, чи є обов'язковим для суду (як це мало місце

щодо коментарів римських юристів, наділених «jus respondendi»).

Очевидно, чинником заборони коментування був все ж таки намір зберегти не лише зміст, але й

єдине тлумачення джерел. На користь такого пояснення свідчить, зокрема, той факт, що

обмеження права тлумачення стосувалось, насамперед, Дигест і діяло саме щодо Дигест. Коли

йшлося про Кодекси або Інституції, цього обмеження дотримувалися менш суворо. Так, відомими

є тлумачення Інституції — Parafrasis Institutionem Theophili — автором яких є один з учасників

Комісії, професор права з Константинополя Теофіл, коментарі до Кодексу професора права

Талалея. І те, й інше побачило світ ще за Юстиніана, що говорить про не дуже суворий контроль за

дотриманням заборони на коментування. Разом з тим, коментарі до Дигест, які було б створено за

часів Юстиніана, невідомі. «Index», що був підготований професором права Степаном, повністю

відповідав вимогам конституції «Tanta», оскільки містив невеликі витяги з Дигест, а не коментарі

до них.

Достовірний же парафраз коментарів до Дигест «Anonimus» відноситься до VII ст. Той факт, що

його було створено невідомим юристом під псевдонімом «Енантіофан» свідчить про те, що автор

не жадав популярності і, як уявляється, саме тому, що відлуння заборони на коментування Дигест

все ще було відчутним у колі юристів.

Таким чином, попри реформу юридичної освіти, котра передбачала поглиблене вивчення

насамперед, Дигест, текст яких учні студіювали під проводом професора три з половиною роки,

юридична думка вже за часів Юстиніана скніла, а за його наступників — практично зійшла

нанівець, що врешті призвело до втрати теоретичних та аналітичних надбань у сфері римського

права і стагнації у галузі права взагалі.

Єдиною подією у правовому житті імперії у VII ст. було проголошення Вселенським

Трульським собором (засідання відбувалися з 1 вересня 691 р. до 31 серпня 692 р.) офіційного

корпусу джерел канонічного права. Втім і тут помітна та сама тенденція стагнації, оскільки Собор

заборонив будь-яким чином розширювати склад Корпусу (В. Ципін).

Лише у VIII-IX ст. помітним стає деяке пожвавлення законотворчості і юридичних досліджень

на основі компіляції Юстиніана.

Тут слід зазначити, що власна законотворчість наступників Юстиніана не вирізнялася

особливою активністю. Відомі лише сім новел Юстина II, одинадцять новел Тиберія, три новели

Маврикія, чотири новели Іраклія та один едикт Юстиніана II.

7.3. Еклога

Нарешті, у 740 р. (за іншими даними — у 726 р.) за імператорів Лева III (якого нерідко іменують

«Ісавром», хоча у літературі зустрічається і вказівка на його сірійське походження (К. Успенський)

та Костянтина V з'являється «Ekloga ton nomon» або «Ekloga Leonis», котру звичайно називають

просто «Еклога».

Складеною вона була з витягів зі Зводу Юстиніана і більш пізніх конституцій з метою

спрощення розв'язання спорів візантійськими судами.

За усіма своїми «параметрами» Еклога є відходом від правничих поглядів юристів Юстиніана та

їхніх безпосередніх послідовників. З усього видно, що вона задумана її творцями як скорочена

збірка законів з Кодексу, Інституцій, Дигест та Новел Юстиніана.

І у заголовку, і у преамбулі наголошено на реформаторському характері збірки. При цьому

особливо підкреслено, що реформа насамперед стосується усього процесуального права:

запроваджено виплату жалування зі скарбниці усьому судовому персоналу; передбачено

безоплатність суду для осіб, що приймають участь у спорі; виголошено принцип рівності усіх

перед судом, незалежно від рівня матеріального достатку учасників.

Еклога складалась з 18 невеликих титулів, що охоплювали питання шлюбно-сімейного права,

дарування, спадкового права, опіки та піклування, становища рабів, купівлі-продажу, позики,

емфітевзису, найму, свідчень, майнових стосунків стратіотів та інших посадових осіб, покарання за

злочини, військового права.

Вже у розташуванні матеріалу вбачається відмова від деяких засад римського права, що

відображається, зокрема, у відмові від класифікації за формальним принципом (право персональне,

речеве, позови), та заміні його іншим, більш конкретним і спрощеним принципом, згідно якому

«факти розташовані так, як вони представлені у життєдіяльності людини, починаючи із заручин і

укладення шлюбу, де можна знайти елементи усіх згаданих прав — персонального, речевого,

позовного».

У змісті Еклоги помітним є прагнення уніфікувати право, відійти від формалізму і в той же час

запровадити нові релігійні обряди, надати «публічності» багатьом приватним деліктам.

Саме це прагнення розширення сфери публічності (через державне чи релігійне втручання) є чи

не найбільш характерною рисою цієї збірки. Так, якщо заручини не тягли правових наслідків, то

тепер вони є стадією підготовки до укладення шлюбу і їх розірвання тягне для винної сторони

обов'язок сплати штрафу. Саме в Еклозі вперше детально розроблено шлюбне християнське право;

набагато суворіше, ніж право Юстиніана чи канони Трульського собору регулюють її норми шлюб

(додаткові обмеження на шлюби між родичами, істотно скорочено підстави розлучення). Контроль

з боку держави посилюється щодо спадкування, опіки та піклування.

Але, приділяючи значну увагу (іноді, навіть, надмірну) регулюванню особистих стосунків

громадян, Еклога, разом з тим, майже не торкалась питань аграрного законодавства та й більшості

інститутів речевого права.

Це зумовило необхідність створення Додатку (Апендикса) до Еклоги, що містив близько ста

норм. Головним чином вони стосувались карного права (злочини проти особи, віри тощо), але

поміж них були й приватноправові норми. До складу Додатку, як правило, включали також чотири

досить значних за обсягом і відносно самостійних закони — Землеробський, Військовий,

Морський та Мойсеїв.

Характеристику Землеробському закону вже було дано раніше. Що стосується Морського

закону, то він, очевидно, є приватним записом звичаєвого морського права, визнаного державою,

незважаючи на деякі відмінності від законодавства Юстиніана. Присвячений він, головним чином,

питанням морської торгівлі і пов'язаних з нею товариств. Мойсеїв закон являв собою П'ятикнижжя,

дещо скорочене та відредаговане стилістично. Найбільш цікавим тут було те, що морально-

етичним приписам Старого'Завіту тепер було надано юридичної сили, внаслідок чого з закону

морального він обернувся на «закон» у спеціальному юридичному значенні, тобто фактично на акт

позитивного законодавства.

В цілому ж Еклога, Додаток та чотири згаданих Закони створювали Корпус (Зібрання)

світського права, котрий діяв аж до появи нового законодавства імператорів македонської династії.

Часто Еклогу піддають критиці за те, що вона містить «суміш з Дигест, Інституцій, Кодексу,

компіляцій сільськогосподарського, морського та військового права, а також заповіти Мойсееві,

відредаговані та представлені як юридичні норми», що кардинально відрізняється від римського

права.

З цією критикою можна було б погодитись за умови, що Еклога розглядається так, як Юстиніан,

можливо, розглядав Дигести, тобто — як джерело інформації про римське право. В цьому випадку

дійсно краще користуватися максимально чистим джерелом.

Але, якщо виходити з того, що Еклога була спробою створення на базі компіляції Юстиніана

комплексного законодавчого акта, пристосованого до потреб сьогодення, то докори, очевидно,

мають стосуватися не самої концепції, а вад законодавчої техніки, яких, зазначимо, було чимало.

Поміж них можна назвати недостатню єдність Корпусу (слабкий зв'язок окремих частин,

відсутність ієрархії норм тощо) та неузгодженість окремих норм.

Наприклад, два інститути, закріплені у Землеробському законі — посідання поверхнею та

посідання деревами, здавна відомі грецькому праву, разом з тим не визнавались римським правом

(а отже і правом Юстиніана), оскільки ці дві правові системи ґрунтувалися на абсолютно різних

концепціях правовідносин щодо землі. Згідно з «горизонтальною» концепцією грецького (і взагалі

східного) права, могли існувати два різних права на одну й ту ж саму ділянку землі, незалежних

одне від одного — право власника землі і право власника того, що знаходиться на поверхні землі

(наприклад, будинку або дерева). Римське ж право ґрунтувалось геть на іншому принципі

superficies solo cedit (усе те, що знаходиться на поверхні землі (будівлі, дерева, насадження), нале-

жать не тому, хто їх побудував або посадив, а власнику землі (Д. 43. 17. 3. 7).

Внаслідок неузгодженості цих положень виникла колізія. З одного боку, Землеробський закон

скасував римський принцип superficies solo cedt, а з іншого — одне з головних джерел, де було

сформульовано цей принцип (Інституції 2. 1. ЗО), не втратив чинності. Більше того, його було

включено до складу Апендиксу Еклоги, а пізніше — інтерпольовано до складу Землеробського"

закону (Землероб. Закон, інтерполяція II. 7). Очевидно, що це створювало значні труднощі для

суддів при виборі рішення, на який текст орієнтуватись в тому чи іншому випадку.

Неузгодженість та недосконалість норм Еклоги зумовили неодноразові спроби переробити

останню з метою вдосконалення, частково повертаючись при цьому до принципів «права

Юстиніана».

Першою з таких перероблених збірок вважається Еклогадій, котрий датують 802-811 pp.

(правління імператора Ничипора). Він являє собою систематичну працю, котра більш схожа на

офіційне законодавче Зібрання, ніж на приватну компіляцію, виконану у практичних цілях.

Еклогадій у сукупності з Еклогою слугував основою для створення нової юридичної збірки

Приватної Поширеної Еклоги, що з'явилася у проміжку з 829 по 870 pp. у Південній Італії. Автори

її зробили спробу узгодити Еклогу та Еклогадій. В підсумку виникла нова компіляція, що містила

чимало новел порівняно з Еклогою, у тому числі, у галузі приватного права.

Зокрема, з'явилася норма, присвячена укладенню шлюбу шляхом письмового договору, котра,

можливо, є фрагментом втраченої новели Лева III. Спеціальна стаття регулювала спадкування

сиріт, передбачаючи, що спадок малолітніх дітей-сиріт не переходить до їхньої матері, оскільки

доля, яка припадає на дитину, переходить до братів померлого по батьківській лінії. З'явились

також новели, які регламентували припинення шлюбу у випадку, коли хтось з подружжя йшов у

монастир, а також майнові наслідки цього акту для подружжя, спадкоємців І та монастиря. Низку

статей присвячено різним аспектам позики (позика «під проценти», «морська позика під процент»,

заборона іпотеки у випадках укладення договору позики селянином тощо).

У більшості випадків Приватна Поширена Еклога спирається на законодавство Юстиніана, що

начебто свідчить про повернення до Римської традиції, але вірніше вважати її актом перехідного

типу, що являв собою своєрідний місток між докласичним і класичним Візантійським правом.

Справедливість такого припущення підтверджує характер наступної правотворчості, зокрема,

створення Ісагоги та Прохірона.

7.4. Ісагога (Епанагога) та Прохірон

Наприкінці IX ст. імператором Василем Македонянином було організовано переробку Збірки

Юстиніана з метою її вдосконалення, уніфікації та модернізації. Ці роботи було продовжено та

закінчено вже за часів правління його сина — імператора Лева VI Мудрого на початку X ст. (Лев

VI правив до 911-912 pp., отже, роботи було завершено не пізніше).

Втім є підстави вважати, що ідея законодавчих реформ виникла ще у середині IX ст. і підготовчі

роботи було виконано правниками «кола Тотія», у стінах заснованого Теоктистом і Вардою

«університету», ректором і професором якого був Тотій. Заслуга імператорів македонської династії

полягає лише в тому, що вони зрозуміли необхідність перемін, сприйняли ідею правової реформи

та освятили усе це авторитетом імператорської влади, завдяки чому зажили слави імператорів-за-

конодавців, рівних Юстиніану. Загалом було розроблено грандіозну програму «очищення

стародавніх законів», котра мала метою не лише зняття «нашарувань» права Ісаврійської династії,

але й перегляд норм компіляції Юстиніана з точки зору можливості їхнього застосування у нових

історичних умовах, усуненні протиріч тощо. Фактично йшлося про заміну латинського «права Юс-

тиніана» грецьким Зібранням законів, про створення власного «грецького Юстиніана».

При цьому передбачались програма-максимум та програма-мінімум.

Перша була розрахована на створення універсального Зібрання, своєрідної енциклопедії права.

Врешті ЇЇ реалізація привела до створення Базилік — зібрання законів у 60 книгах, до яких пізніше

було додано декілька томів схолій. (До характеристики Базилік ми повернемось трохи далі).

Програма-мінімум передбачала створення паралельно з реалізацією програми-максимум,

розрахованої на десятиліття, компактної та загальнодоступної збірки законів, яка б містила

матеріали, необхідні практикам — суддям, адвокатам тощо. (Хоча слід зазначити, що ні програма-

максимум, ні програма-мінімум не виключали створення збірок законодавчих актів поза цими

правовими масивами. До таких збірок варто, зокрема, віднести так звану «Книгу Епарха», що являє

собою збірку статутів константинопольських цехів X ст.).

Згідно з цією програмою комісія, очолювана патріархом Тотієм, створила збірку «Ісагога»

(«Вступ»), яку внаслідок непорозуміння частіше називають «Епанагога». її було видано у 885 (чи у

886) році від імені імператорів Василя, Лева та Олександра, що правили на той час.

Матеріал у збірці поділяється на 40 титулів і розташовано за такою схемою: основні права та

правосуддя; вчення про імператора, патріарха та вищих урядовців; про біскупів та інших членів

кліру; про суди, свідків та документи; про заручини та шлюб; про посаг та дарування між

чоловіком та дружиною; про типи юридичних угод; про заповіти; про будівництво і право сусіди;

про злочини та покарання.

Загалом, зміст збірки достатньо традиційно для Візантії охоплює процесуальне, приватне та

кримінальне право, але, разом з тим, містить і розділ, що стосується влади світської та духовної.

Титул II Ісагоги містить норми щодо влади базилевса та патріарха. Саме тут відображені деякі

принципові засади візантійської традиції права.

Зокрема, базилевс визначається як спільне для усіх підданих благо, влада, котра не карає з

особистої антипатії, але й не чинить благодійництва лише на підставі симпатії, зате, як агонотет

(суддя на змаганнях), розподіляє заслужені нагороди. Призначенням імператорської влади є захист

і забезпечення безпеки держави, зусилля по відновленню втрачених ресурсів, мудрість та

справедливість у придбаннях для держави. Мета імператорської влади — творити добро, бо без

цього вона може здатися фальшем.

Цікаво виглядає ієрархія цінностей, про які має турбуватися базилевс. Насамперед, він повинен

захищати все, що записане у Священному писанні, затим — усе встановлене як догмати на семи

святих соборах, нарешті, — встановлені римські закони. Отже, на перше місце виступають

моральні цінності християнства, а вже далі йде позитивне законодавство, хай і забезпечене

авторитетом Римського права.

Що стосується повноважень базилевса у галузі законотворчості та застосування права, то вони

повністю запозичені з Дигест. Але найбільш цікавими тут є корективи, запроваджені титулом «Про

патріарха», спрямовані на обмеження влади імператора (згадаємо, що комісію очолював патріарх

Тотій). В них виразно проглядає прагнення забезпечити від втручання світської влади церкву, що

знаходиться у віданні патріарха, підвищити значення останнього, надавши йому статус на кшталт

папи.

Тому тут не зустрічаємо положень про божественне походження імператорської влади, про

богоподібність імператора та ін. Натомість центр ваги перенесено на обґрунтування значення

Закону, а точніше, — Права.

Так, у передмові до Ісагоги виголошується, що Закон — від Бога. Закон — це правдивий

базилевс. Закон — вище базилевсів, навіть шанованих за їхнє православ'я та справедливість.

Загалом, начебто, можна зробити висновок, що мається на увазі закон, який ґрунтується на

природному праві. Але, разом з тим, в першому титулі Ісагоги зустрічаємо визначенням «закону»

як розпорядження, що має загальне значення, результату роздумів мудрих мужів, загальної угоди

громадян держави.

Здавалося б, маємо справу з деякою нерозбірливістю у дефініціях, як це було, скажімо, з

Цицероном. Однак може бути запропоноване й інше, слушне для візантійської традиції права,

пояснення. Суть його полягає в тому, що закон розглядається як такий, що має одночасно і

божественне, і народне походження, адже народ — це інструмент божий; політична влада

опосередковано йде від Бога, але безпосередньо від громади — так мислить середньовічна

«візантійська» людина і саме в цьому вбачає сенс ідеї перенесення суверенітету.

Звідси цілком логічно слідує відмова укладачів Ісагоги від включення до неї фрагмента

Ульпіана з Дигест «Що бажає імператор, то є закон». Імператор взагалі не розглядається як

джерело права.

Наше знайомство із засадами візантійської традиції права вже є достатнім, щоб оцінити всю

«ненормальність», алогізм такої концепції правотворчості і передбачити її не надто тривке

існування.

Так воно і трапилося. Лев VI був занадто харизма-тичним володарем, щоб миритися з

обмеженням суверенності імператорської влади, але разом з тим він був і достатньо мудрим, щоб

без підстав скасувати виданий і від його імені законодавчий акт. Потрібен був привід. І незабаром

Лев отримав його від самих кліриків. Йшлося про опозицію церкви його намірам укласти четвер-

тий шлюб і висунуті в зв'язку з цим вимоги до Лева видати новелу, котра б забороняла четвертий

шлюб. Вірно оцінивши ситуацію, Лев не став видавати окрему новелу, а у лютому 907 р. доручив

якомусь з довірених юристів підготувати проект нової збірки, яка б містила норму про заборону

четвертого шлюбу. Тим самим було, начебто, задоволено вимоги кліру. Та принагідно була й

переглянута Ісагога в цілому, а на її «руїнах» видано

Прохірон.

Прохірон являв собою компіляцію, позбавлену усіх тих обмежень імператорського

суверенітету, котрими була багата Ісагога.

Передмову до Прохірона Лев VI написав власноручно. Виклавши спочатку положення щодо

значення законності, правосвідомості та правової освіти, він так сформулював завдання Прохірона:

викоренити зі свідомості людей страх перед законами, зробити засвоєння законів більш доступним

за рахунок скорочення непотрібного і концентрації необхідного законодавчого матеріалу. Тут же

він виклав обсяг роботи, виконаної з цією метою: збірка законів зроблена компактною, латинські

терміни перекладено на мову Еллади, поновлено та виправлено порушені норми, заповнено

прогалини у законодавстві, впорядковано розташування норм.

Принагідно піддано критиці Ісагогу із згадкою про те, що вона не виправдала себе і від неї

варто б відмовитись. Треба зазначити, що така позиція Лева ввела в оману візантиністів, які

вбачали у ній «принципову відмову від Ісагоги, що означало її офіційне скасування» і вважали

парадоксом те, що Ісагога (щоправда, об-тяжена схоліями) й надалі мала поширення у Візантії і

слугувала правовим джерелом для більш пізніх компіляцій. Проте критика не тотожна скасуванню.

Оскільки офіційного рішення про таке скасування не було, нічого дивного нема в тому, що Ісагога

зберігала свою чинність і надалі.

Сутність та зміст Прохірона визначалися його призначенням як «ручної книги законів». У своїх

40 титулах містив як світське, так і церковне право, охоплюючи положення: про шлюб та посаг,

про зобов'язання, про спадкування, про приватні та публічні будівлі, про злочини та покарання,

про військову здобич. Загалом повнотою викладу матеріалу Прохірон переважав Еклогу, хоча й

поступався їй у регулюванні деяких питань точністю та логічністю.

Наостанку треба згадати про версію, згідно якій Ісаго-га не передувала Прохірону, а була

видана після нього. Така точка зору набула поширення наприкінці XIX ст. (Цахаріе фон

Лінгенталь, В. Г. Васильєвський, В. Сокольський).

Ґрунтувалась вона, зокрема, на тій обставині, що більш досконала система взаємовідносин між

імператором і патріархом, передбачена Ісагогою, свідчить і про більш високий рівень правового

регулювання, властивий цьому законодавчому акту. Розглядаючи суть конфлікту «імператор —

патріарх», Сокольський зазначав, що коли Лев Ісавр указом скасовує схиляння перед іконами, то

вважає себе наділеним священництвом. Але Ісагога інакше дивиться на імператора і визначення

ставлення володаря до священництва у ній скоріше відповідає тим поглядам на це питання, що

знайшли відображення в інвективному посланні папи Григорія II до Лева Ісавра, ніж колишнім

візантійським традиціям. На думку В. Сокольського це знаходить підтвердження і в подальших

тенденціях розвитку культури і права Візантії (точніше, — Візантійської цивілізації). Він зазначає,

що Візантія є церковно-державним тілом з двома головами — вселенським патріархом та

вселенським царем. Як вважають греки (а пізніше їхню позицію переймає «Третій Рим»), це

церковно-державне тіло поступово має заповнити собою весь православний світ, а вселенський

патріарх і вселенський цар мають стати в дійсності патріархом і царем усіх православних християн

в усьому всесвіті.

Але в цих міркуваннях є певна неточність, зумовлена тим, що поширення авторитету

православ'я у Візантійській традиції розглядається як перманентний поступальний процес. Однак

змагання між світською та релігійною владою відбувалося у той час з перемінним успіхом, а воля

Лева Мудрого була настільки жорсткою, що згадуваний вище конфлікт щодо дозволу на четвертий

шлюб завершився зреченням Миколи Містика патріаршества. То ж наслідком цих змагань цілком

могло бути прийняття законодавчого акта (Прохірона), як такого, що менше акцентував увагу на

рівноправності влади імператора і патріарха.

7.5. Базиліки

Паралельно відбувалась реалізація програми-макси-мум. її результатом було видання «Базилік»

(від грецької назви «Basilikos nomos» — імператорські закони), котрі являли собою, передусім,

збірку законодавства на основі компіляції Юстиніана. Складові частини Зводу Юстиніана було

перероблено, перекладено грецькою мовою та зведено в один кодекс, поділений на 60 книг. Разом

з тим складові частини Зводу використовувалися не безпосередньо, а за допомогою грецьких

обробок. Наприклад, Інституції були використані у редакції Парафрази Теофіла, Дигести —

подано за допомогою Епітоми Аноніма, Кодекс — за допомогою коментарів Талалея та Анатолія.

Грецькі конституції було використано в оригіналі.

Матеріал у Базиліках розташовано у такій послідовності: положення про святу Трійцю та

православ'я, загальні принципи права, канонічне право, державне, адміністративне та процесуальне

право, приватне право, воєнне право, сервітути, спадкування та поховання, карне право.

В цілому Базиліки слідують системі Кодексу Юстиніана, хоча в деяких випадках ця система

скоригована, зроблена більш стрункою, раціональною. Наприклад, положення про магістрати у

Кодексі містяться в 1 та 2 книгах. У Базиліках їх зібрано разом у 4 книзі; процесуальні норми, які у

Кодексі розкидано у 1 та 7 книгах, тут також згруповано в книгах 7 — 9. Однак, скориставшись

при визначенні структури Базилік, загалом, зразком Кодексу Юстиніана, по відношенню до змісту

їх автори надали перевагу Дигестам (не відкидаючи, при цьому, й інших збірок).

Варто звернути увагу на певні особливості у визначенні співвідношення римської та

візантійської традиції. Вони полягають у тому, що норми приватного та карного права зазвичай тут

трактуються в сенсі відповідних положень Еклоги, в той час як інші частини Базилік ґрунтуються

на римських взірцях у інтерпретації Юстиніана. Пов'язано це, на нашу думку, з тим, що зміни у

правовому становищі особи чи не найбільш точно відображають трансформацію культури, по-

перше, а експерименти у цій галузі здаються можновладцям достатньо легкими, по-друге. У

кожному разі, вкотре зустрічаємось з підтвердженням того, що приватне право є однією з

інституцій, які найбільш адекватно відображають сутність певної цивілізації (культури).

Оскільки головною метою створення Базилік була систематизація та об'єднання законодавчого

матеріалу, розкиданого по окремих частинах Зібрання Юстиніана, в них переважаючим є

систематично-хронологічне розташування норм. У відповідності з таким концептуальним

підходом кожен титул Базилік починається фрагментом із творів римських правників, що був у Ди-

гестах, затим йдуть положення Кодексу, Інституцій і Новел, котрі підтверджують або доповнюють

положення Дигест.

Щодо підходу до визначення змісту Базилік, то виглядає він таким чином. У відповідності з

вказівками Лева VI усе «зайве», тобто те, що повторюється у нових законах і вийшло з

користування, скасоване більш пізніми законами, має бути вилученим і з Базилік.

При цьому не увійшло у Базиліки більше з церковного права, ніж з цивільного, а з джерел —

більше з Кодексу та Новел, ніж з Дигест. Дигести увійшли в Базиліки майже повністю, навіть

багато з того, що було зміненим або скасованим конституціями Юстиніана. Також увійшла у

Базиліки більша частина перших книг Кодексу (тобто, загалом, цивільно-правових), навіть ті

положення, які були скасовані або змінені Юстиніаном.

Крім того, було зроблено спрощено матеріал, котрий здавався в нових умовах непотрібним.

Наприклад, якщо в Дигестах наводилися різні точки зору юристів, то Базиліки містили лише

«найбільш справедливі» без згадки про інші. Було також вилучено тлумачення слів і термінів

законів, едиктів тощо, що зустрічаються в Дигестах. Спрощено було і схему посилань. Якщо в

Дигестах, зазвичай, називалося не лише ім'я юриста, але й назва твору, з якого взято фрагмент, то в

Базиліках збережено лише авторство.

Від нововведень помітно постраждали Інституції, з яких було взято небагато, оскільки

розробники Базилік врахували думку Лева: призначення Інституцій — слугувати, скоріш, школі,

аніж юридичній практиці. До того ж, що і в тих випадках, коли щось запозичувалось, то

використовувався, як правило, не оригінал, а «Парафраз Теофіла» (власне, це було характерним і

для підходу до використання Дигест — використовувався не оригінал, а коментар до нього —

«Anonimus»). Зате Новел, особливо грецьких, ці скорочення майже не торкнулись — хіба що

йшлося про явно застарілі положення.

Своєрідним доповненням до Базилік була збірка 113 новел Лева VI, котрі торкались питань

церковного, шлюбно-сімейного, спадкового, зобов'язального, процесуального та карного права.

Характерною рисою новел, що увійшли до цієї збірки є критичне ставлення до «старого

писаного права», пошуки шляхів пристосування його до нових умов життя. Особливо незвично для

Візантії виглядає визнання пріоритету звичаїв перед писаним правом. Це чітко сформульовано у

передмові Лева VI до збірки, у новелі 18, а також відображено, у вирішенні конкретних питань: з

21 випадку розбіжностей між писаним правом і звичаєм у 16 — перевагу надано останньому.

Загалом, роботи зі складення Базилік являли собою ревізію правових актів, що накопичилися

протягом останніх століть. При цьому, в процесі цієї ревізії мало місце не стільки викривлення

права Юстиніана, скільки спроба його реставрації, але у вигляді, котрий дозволив би його

використання у сучасних умовах.

Після видання Базилік право Юстиніана не було витіснене з юридичного обігу: в суді можна

було посилатися як на Базиліки, так і на Зібрання Юстиніана у грецьких його обробках. Такий

підхід був цілком логічним, оскільки Базиліки, фактично, являли собою сукупність витягів із

Зібрання, що не втратили своєї актуальності. Паралельне існування Базилік і Зібрання тривало про-

тягом майже двох століть і лише у XII ст. Михайло Комнін у новелі про судову реформу наказав

застосовувати лише Базиліки.

Слід зазначити, що Базиліки, як і Еклогу, далеко не завжди оцінюють позитивно у правовій

літературі. Щоправда, зазначається, що у порівнянні з попереднім візантійським законодавством

(тією ж Еклогою) вони були більш «римськими», являючи собою спробу реставрації римського

права. Але тут же слідує критика за їх непристосованість до юридичної практики, за неможливість

точно визначити їх природу, за еклектичність тощо.

В зв'язку з цим варто звернути увагу на некоректність методологічного підґрунтя оцінки

Базилік.

З одного боку, вони, як і попереднє візантійське законодавство, піддаються критиці за те, що

римське право не збережене в його первісному вигляді. З другого — авторів цих законодавчих

актів дорікають у поганому пристосуванні до потреб практики.

Але, якщо врахувати те, що римське право було фактично повністю сформоване вже у II—III

ст., а Базиліки з'явилися на початку X ст., тобто через 700-800 років, ці дорікання у викривленні

римського права здаються не-обґрунтованими. Хіба що лишається припустити, що Василь і Лев

мали на.увазі, як колись і Юстиніан, зберегти положення римського права у їх первісній чистоті.

Однак для такого припущення немає підстав. Навпаки, висловлювання Лева свідчать про намір

створити акт чинного законодавства, відкинувши непотрібне і вдосконаливши корисне, полегшити

виконання завдань, що стоять перед юристами-практиками.

Крім того, має бути врахована й точка зору, згідно якій Базиліки свідомо створювались як

універсальний звід чинного права і як енциклопедія права, тобто мали слугувати досягненню двох

цілей: бути джерелом позитивного законодавства і містити необхідну теоретичну основу для

подальшого розвитку права. Оскільки вирішення двох настільки різних завдань в одному проекті

містить внутрішнє протиріччя, то такий підхід творців Базилік неминуче мав призвести до докорів,

згаданих вище.

Як би там не було, попри всі зауваження, висловлені фахівцями, слід визнати, що Базиліки мали

для свого часу важливе значення як акт чинного законодавства. Але ще більш важливу роль вони

відіграли в історії права та історичній компаративістиці, символізуючи новий етап формування

Східноєвропейської традиції права.

Заради справедливості слід зазначити, що й пізніше спорадично мали місце спроби

законотворчих робіт. Останньою юридичною пам'яткою власне візантійського права вважають

Hexabiblos (Шестикнижжя), що було видано візантійським правознавцем (номофілактом) і суддею

Костянтином Арменопулом близько 1345 року.

Hexabiblos складався з витягів цивільних і кримінальних правових норм із Базилік, зібраних у 6

книг.

Оцінки Гексабіблоса в літературі вельми суперечливі. Досить часто його дорікають у

примітивності. Деякі правознавці вважали його вартим уваги лише тому, що до початку XX ст.

воно діяло на території Бессарабії. Однак до цього слід додати, що воно вважалось Кодексом

законів у Греції до 1941 року і отже, якою б поблажливою не була оцінка стану права цієї країни у

XX ст. (наприклад, І. Покровський, Г. Шершеневич та ін.), це свідчить про високу якість Базилік і

компіляції Арменопуло.

8. Юриспруденція та юридична освіта Візантії класичного періоду

Законотворча діяльність у Візантії кінця першого тисячоліття супроводжується активізацією

наукових досліджень, перш за все, у сфері приватного права. При цьому їх предметом є не тільки

положення чинного законодавства, але й римське право, як таке.

У юриспруденції у Візантії того часу існувало три напрямки, з яких два були безпосередньо

пов'язані з впровадженням у життя положень чинного законодавства.

Один з них полягав у бібліографічній, методичній тощо обробці Базилік. Зокрема, це Synopsis

Basilicorum — зібрання витягів з Базилік, розташованих за абеткою, а також Tupucitus —

предметний покажчик для Базилік, розроблений наприкінці XI ст. Михайлом Патцесом.

Другий — полягав у створенні посібників для засвоєння положень чинного законодавства,

написаних на зразок Еклоги. Наприклад, Epanagoge aucta — юридична збірка, підготована у X ст.

Аналогічну мету переслідувало складання скорочених зібрань витягів з законодавчих актів —

епітом.

Третя течія, найбільш конструктивна, полягала у складанні схолій, тобто коментарів у вигляді

приміток на полях юридичних текстів.

Зокрема, Базиліки незабаром після їх видання почали обростати катенами — старими і новими

схоліями. При цьому старі схолії являли собою витяги з творів правознавців часів Юстиніана, а

нові — були результатом опрацювання Базилік правниками XI—XII ст., поміж яких були такі знані

фахівці як Іван Номофілак-Ксифилін, Костянтин Никейський, Гарида, Євстафій, Калокир Секст,

Патцес, Григорій Доксопатр, Агиотеодорит.

Самі по собі схолії не являли б особливого інтересу з точки зору встановлення тенденцій

розвитку права, якби не своєрідний підхід схоластів до тлумачення та коментування Базилік. Він

полягав у тому, що тлумачення норм позитивного права проводилось як на підґрунті сучасних

теорій, так і з врахуванням висловлювань юристів «доюстиніанової» доби, котрі тепер були вже

«юристами стародавніми». Практично схоласти заклали фундамент порівнювального

правознавства відносно класичного римського права, відроджуючи при цьому його ідеї.

Коментування законодавства зберігало частково римську традицію розгляду теоретичних

положень з використанням конкретних казусів. Методика такого опрацювання теоретичних

положень відома, зокрема, завдяки описам Михайла Псела. Характеризуючи творчий метод

Костянтина Лйхуда, Псел згадує, що той «не кидався на закони як лев, не рвав зубами та нігтями,

але до теорії додавав практику, бо чим для риторики є жанри мови і завдані теми, тим для

парадигм є процеси, і так само як кожну риторичну тему можна підняти до якогось жанру

публічної промови, будь-який із заданих правових випадків можна підняти до одного з процесів».

У цьому сенсі цікавими є і описи судової практики члена Вищого суду Константинополя магістра

Євстафія Ромея, зокрема, збірка «Піра» (Досвід), де проаналізовано особливості застосування

Базилік і колізійних норм.

Загалом можна констатувати, що після видання Базилік, які були останнім державним проектом

у галузі правотворчості, правова думка Візантії розвивалась, головним чином, завдяки приватній

ініціативі щодо систематизації, впорядкування законодавства, складання епітом, схолій, глос.

З'являється чимало приватних правових збірок типу Epitome legum (витяги з більш давньої

епітоми, котру скомбінували з Прохіроном), старих та нових схолій до Базилік, витягів з Базилік та

синопсисів до них, переробок Еклоги, Прохірона, Ісагоги, анонімних трактатів «про пекулії», «про

голі договори», «про кредити» та ін. Помітним явищем у галузі юриспруденції стають «Синопсис

законів» та інші твори Михайла Псела, праці Михайла Аталіата з догми та історії права від часів

Римської республіки до Базилік.

Однак, хоча завдяки ерудиції окремих правознавців юриспруденція, начебто, буйно квітла, але

їй не вистачало глибини та оригінальності наукової обробки правового матеріалу.

Результатом цього було те, що тенденції розвитку правової науки були вкрай суперечливими (як

і взагалі тенденції розвитку права в цілому).

Найбільш характерними з них на початку класичного періоду (кінець VII — початок IX ст.)

були: вульгаризація права з метою пристосування його до повсякденних потреб, «публіцизація»)

приватноправових відносин, подальша християнізація права.

Друга частина класичного періоду (ІХ-ХП ст.) характеризується посиленням уваги до перегляду

та класифікації правового матеріалу, відбору того, що можна було адаптувати та включити у

правову систему Візантії. Активний процес створення власної візантійської правової системи,

значний обсяг законотворчих робіт, необхідність обробки та коментування правових актів,

прагнення підвищити значення суду у житті суспільства зумовили виникнення проблеми

забезпечення країни юридичними кадрами.

Досить спірним є питання: чи мало місце викладання у той час права в державних вищих

школах? Зокрема, в історичних джерелах поміж предметів, що вивчали тоді в «університетах»,

право не згадується. Державне юридичне училище було засноване вже Костянтином IX

Мономахом у 1043 р. Можна припустити, що до того часу правників випускало відділення

риторики, яка тоді вважалася тісно пов'язаною з правом. Однак навіть, якщо певна частина

державних службовців отримувала державну правову освіту, то все ж таки шлях до юриспруденції

головним чином лежав через приватні школи або через «автодидаскалію», тобто самостійне

засвоєння юридичного матеріалу шляхом переписування юридичних текстів.

Такий стан речей викликав критичні зауваження провідних фахівців того періоду (Михайла

Аталіата, Михайла Псела та ін.), котрі уїдливо висміювали ситуації, коли, наприклад, корчмар за

плату надає свої послуги у галузі права. Але попри протести професіоналів позиції аматорів у

праві зміцнювались. Це знаходило відображення в тому, що поширення набули дрібні приватні

школи права, які часто були організовані за принципом «одна школа — один вчитель». Щоправда,

до самих вчителів висувались достатньо суворі вимоги. Так, згідно з п. 13 Книги Епарха вчитель

права, який бажав відкрити свою школу, спочатку мав бути прийнятим до корпорації голосуванням

на загальних зборах членів корпорації (табуляріїв, примикирія, вчителів права та вчителів із

загальноосвітніх дисциплін), потім зробити відповідний внесок, і лише після того він за наказом

Епарха набував права займатися викладацькою діяльністю. Втім, незважаючи на ці перепони, шкіл,

очевидно, було чимало і між ними точилися гострі змагання за учнів, бо у тій же Книзі Епарха у п.

16 зустрічаємо положення, спрямоване на усунення конкуренції між вчителями шляхом заборони

приймати дітей, що почали навчання в іншій школі.

До підготовки табуляріїв, що складали основну масу юристів-практиків висувалися достатньо

жорсткі умови: насамперед, вони мали пройти курс «енциклопедичної» (тобто, загальної

початкової) освіти), досконало знати 40 титулів Прохірона та 60 книг Базилік. Однак, рівень

юридичної освіти, незважаючи на згадані вище заходи, все ж не відповідав потребам правового

середовища класичного періоду. Дефіцит фахівців особливо гостро відчувається після завершення

законопроектних робіт, накопичення матеріалів практики, зростання потреб у тлумаченні та

коментуванні правових норм.

Отож, Костянтин IX Мономах у 1043 році заснував юридичне училище (школу) та посаду

номофілака.

У спеціальній новелі він констатував величезний обсяг робіт у галузі законотворчості,

виконаний його попередниками, їхні заслуги в скороченні, «очищенні та проясненні» величезної

маси стародавнього законодавства, перекладі його з латини на грецьку мови. Разом з тим,

зазначалося, що імператори-попередники, попри їх величезну турботу про закони, чомусь

зневажили проблему вивчення останніх, не потурбувались про призначення особи, котра відала б

викладанням і передачею знання законів, не надали для цього приміщення та кошти, тобто не

зробили того, що звичайно є необхідним для створення школи. Внаслідок цього молодь, яка бажає

вивчати право, за відсутності компетентного вчителя, якого призначав би імператор, звертається до

першого ліпшого дидаскала, навіть якщо той не має особливого хисту до викладання, довірливо

засвоює почуте від нього, а потім вносить у судові справи і рішення плутанину.

Щоб усунути цей недолік, у будівлі Георгієвського монастиря засновується кафедра, котра буде

називатися юридичним училищем. Вчитель по цій кафедрі іменується номофілак. Посаду він

займає довічно. За своїм станом дорівнюється до сенаторів. На урочистих виходах імператора

номофілак займає місце за «міністром» юстиції, має доступ до імператора так само як і «міністр»

юстиції. Щорічно він отримує жалування (ругу) в чотири літри, шовковий одяг, подарунок на

Великдень та гроші на харчування.

Але натомість номофілак повинен присвятити своє життя з'ясуванню сенсу законів: вночі

шукати його, а вдень — передавати віднайдене молоді (причому лекції читалися безплатно,

щоденно, за винятком недільних та святкових днів). Від номофілака, крім того, вимагалося знання

теорії та практики права, а також двох мов — латини та грецької. Для підвищення та закріплення

професійного рівня йому дозволялося безперешкодно користуватися бібліотекою монастиря.

Всі, хто бажав займатися практичною юриспруденцією, бути адвокатами, клопотальниками

тощо, мали до вступу у відповідну корпорацію (синігоров, табуляріїв) вивчити у номофілака

закони, витримати у нього екзамени і отримати посвідчення. Порушники виключаються з

корпорації, «щоб кожен знав, що минулася недавня недбалість, але старовинна точність законів

панує у громадських справах».

Цією ж новелою Костянтина першим номофілаком, «екзегетом та дидаскалом законів» було

призначено Івана Ксифиліна.

Колоритна постать останнього заслуговує на окрему характеристику.

На той час, про який тут йдеться, Михайло Псел разом з Іваном Ксифиліном визначали

інтелектуальний клімат у Константинополі: перший з них був непере-вершеним авторитетом у

галузі філософії та риторики, другий — вважався найвидатнішим правознавцем. Інтелектуальна

столична молодь наче поділялась на дві частини. Михайло Псел не без прихованих ревнощів пи-

сав: «... ті, хто обрав собі теренами громадську службу, бажаючи злитися з натовпом, висунули у