Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівнялього правознавства. Європейські традиції

Подождите немного. Документ загружается.

Вказаний висновок, на нашу думку, жодною мірою не знижує цінність Дигест як юридичного та

історичного пам'ятника, а лише додатково характеризує особливості візантійського

(східноєвропейського) типу правотворчості, про який ще буде розглянуто у наступних розділах.

Робота над Інституціями почалась протягом останнього року компіляції Дигест. Безпосередньо

цим займалися Трибоніан, Теофіл та Доротей. В основу Інституцій Юстиніана було покладено

Інституції Гая, який свого часу вважався другорядним дослідником, зате мав хист викладати

матеріал напрочуд ясно й зрозуміло. Порівняння оригінального тексту та переробки Комісії

показує, що зміни й доповнення торкнулись, головним чином, тих положень, де були застарілі

терміни або посилання на законодавчі акти, які втратили чинність. При висвітленні окремих

питань використано Інституції Флорентіна, Марціана та Ульпіана.

Система Інституцій Юстиніана виглядала таким чином: вступ і чотири книги: І книга — особи,

II — речі, у тому числі спадкування за заповітом, III — спадкування за законом, загальні

положення зобов'язань та контракти, IV — делікти та норми процесуального права, а також деякі

положення публічного права. Книги поділено на титули, титули на фрагменти.

За стилем викладу визначено авторство компіляцій: І та II книги належать перу бейрутського

професора Доротея, III та IV — Теофілу. Останньому також належить парафраз Інституцій.

Інституції були створені навіть трохи раніше Дигест — 21 листопада 533 року, — але набули

чинності одночасно з останніми.

5.4. Проблемні питання систематизації Юстиніана

При характеристиці перебігу систематизації Юстиніана та отриманих в кінцевому підсумку

результатів привертає увагу низка алогізмів у діях Юстиніана та створеної ним Комісії як при

обранні концепції «кодифікації», так і при її реалізації.

Крім уже зазначених моментів, до них також відносять: надзвичайно короткий термін

систематизації, особливо — створення Дигест; обмеження у Дигестах часових меж матеріалу, що

підлягав компіляції — практично лише І—III ст.; паралелізм структури й (значною мірою) тексту

Кодексу, Дигест, Інституцій; припинення систематизаційних робіт («кодифікації») після видання

другої редакції Кодексу; загалом недоцільність створення такого складного, фундаментального,

багатопланового акта як Дигести з точки зору забезпечення потреб судової чи адміністративної

практики Візантії. Зупинимось на цих питаннях дещо докладніше. Створення декількох значних

актів протягом дуже короткого відтинка часу (уся кодифікація — від видання конституції «Наес

quae necessaria» про початок робіт по створенню Кодексу до видання другої редакції його зайняла

лише шість з половиною років — з 13 лютого 528 р. до 29 грудня 534 p.). Це при тому, що вказане

шестиліття було насичене різноманітними важливими політичними, військовими, соціальними

подіями, котрі не сприяли проведенню наукових розвідок, систематизаційних робіт і т. п. Вкажемо

лише на деякі з цих подій: травень 529 року — повстання у Палестині, 528 рік — перси

удираються до Вірменії, весна 531 року великі сили персів перейшли через Євфрат і вступили до

провінції Євфратизії, у 530 році переворот на троні Гейзеріха відкриває широкі можливості для

завойовницької політики та відновлення влади імператора у колишній Західній Римській імперії, у

січні 532 року починається повстання «Ніка» (одним із наслідків якого, до речі, було те, що

Юстиніан був змушений звільнити Трибоніана з посади квестора, на яку повернув його лише у 535

році. Навряд чи небезпека додавала останньому особливої наснаги), яке, хоча й було придушене,

але створило потім додаткові турботи для Юстиніана, пов'язані з відбудовою зруйнованого

повсталими міста і т. д., і.т. п. І от на тлі цих численних проблем, кожна з яких є невідкладною,

важливою, а деякі, навіть, загрожують життю імперії та й самого Юстиніана, йде робота, що

потребує уваги, зосередженості, аналізу, опрацювання сотень і тисяч джерел. Причому

виконується вона у надзвичайно стислі строки. Чим міг бути викликаний такий поспіх?

Як не дивно, але це питання практично не досліджувалося. Звичайно проблема розглядалась під

дещо іншим кутом зору: як це Комісія зуміла у такий стислий термін створити Дигести. Іноді

просто захоплюються працездатністю, здібностями та сумлінністю членів Комісії, іноді, навпаки,

— її сумлінність піддають сумніву, припускаючи, що вона використала у тій чи іншій формі певні

матеріали попередників («Протодигести» або ж просто узагальнюючі твори юристів-класиків).

Найчастіше ж, чинники такого швидкого виконання складної роботи вбачають у вдалій,

раціональній організації процесу систематизації (поділ на три підкомісії, котрі паралельно

обробляли три «маси», з наступною редакцією головним редактором чи редакторами.

Але, по-перше, ці пояснення стосуються лише Дигест, а по-друге, вони не торкаються чинників

поспіху у роботі (для чого, наприклад, треба було ускладнювати й без того надзвичайно важке

завдання упорядників Дигест і відволікати чи не найкращі сили на складання Інституцій.

Як на нашу думку, можливо лише дві версії, що пояснили б поквапливість Комісії: 1 — Комісія

працювала надзвичайно швидко з власної ініціативи; 2 — темп роботи Комісії було задано

Юстиніаном.

Припущення про те, що прискорення темпів «кодифікації» було ініціативою Комісії, видається

менш вірогідним. По-перше, не вона визначала загальні строки робіт, тим більше, що і склад її

змінювався у залежності від того над чим вона працювала. По-друге, обсяг роботи був досить

великим для того, щоб не намагатись без крайньої потреби скоротити відведений на нього час. Тим

більше, що Юстиніан у конституції Tanta «вимагав», щоб нічого не було залишено за межами

цього (Дигест)...» Отже, для Комісії у випадку прискорення темпів роботи зростав ризик

неналежного виконання прямого розпорядження Юстиніана про повноту зібрань. По-третє,

Трибоніан, який очолював Комісію по укладанню Дигест, скоріше був зацікавлений у подовженні

строків, а не скороченні їх, оскільки у січні 532 року під час повстання «Ніка» був звільнений з

посади квестора і повернувся на неї не раніше 535 року, тобто «був безробітним». У таких умовах

для нього навряд чи мало сенс прискорювати ліквідацію ще одного каналу спілкування з

Юстиніаном та двором.

Більш вірогідним здається, що високі темпи систематизації були встановлені Юстиніаном. У

всякому разі таку можливість він мав. Але тоді чому початковий строк у 10 років, відведений для

роботи Комісії (про нього згадується у § 12 конституції Tanta) було скорочено більш, ніж утроє?

Очевидно, для цього мали б бути якісь вагомі міркування.

На нашу думку, пояснення тут досить парадоксальне: прискоренню темпів систематизації

сприяла якраз та обставина, що вона була лише однією з численних проблем. Політична та

соціальна нестабільність спонукали Юстиніана до більш швидкого виконання заходів,

розрахованих спочатку на триваліший строк: він так намагався виграти час, що готовий був

пожертвувати якістю.

Прийнявши цю версію за можливу, не можемо не поставити інше питання: а чому ж Юстиніан

так поспішав із систематизацією римського права? Якщо згадати моменти, котрі називають у

якості чинників систематизації — необхідність захистити інтереси панівного класу, потреба

вдосконалити законодавство та навести порядок у судочинстві, намагання врятувати залишки

рабовласницького ладу, прагнення відновити колишню єдину Римську імперію, — то жодним з

них не можна пояснити поквапливість робіт. Адже для вирішення жодного з цих завдань

систематизація права не годиться як засіб, що може дати достатньо швидкий результат. Тому

поквапливість систематизаційних робіт практично не піддається поясненню, якщо виходити з того,

що метою їх було створення Зібрання чинного законодавства.

Однак вона стає більш зрозумілою, якщо припустити, що соціальні катаклізми, хиткість імперії

(особливо у перші роки правління Юстиніана (17 січня 532 року Юстиніан збирався рятуватись

втечею морем від повсталих, але його відмовила Теодора), спонукали не лише до силових рішень,

але й бажання зафіксувати ще існуючі здобутки (або їхні залишки) Давньоримської цивілізації.

Йшлося не лише про вирішення невідкладних повсякденних проблем, але й про створення бази для

подальших, дійсно грандіозних кодифікаційних робіт. Отже систематизаційними (компіляторськи-

ми) здобутками 528-534 років будівництво «храму римського права» було не завершено (зробивши

таку заяву, Юстиніан покривив душею, видаючи бажане за дійсне), а лише розпочато.

Звісно, неможливо абсолютно впевнено стверджувати, що така кодифікація обов'язково була б

проведена, хоча деякі особливості систематизації та законотворчості Юстиніана після 534 року

дають підстави для таких припущень. У всякому разі, слід констатувати, що після надзвичайно

активної систематизації законодавства та юридичних джерел протягом 6 років, інтерес Юстиніана

до таких робіт майже зник. Чи тому причиною були майже безперервні війни, чи може боротьба за

єдність християнського віросповідання забирала усі сили імператора, чи ще щось, але кодифікацій

більше не було.

Щоправда, можливе й інше припущення: кодифікацій більше не проводилось, бо Юстиніан

вважав, що мети досягнуто.

Але проти цього говорить те, що і Дигести, і Кодекс виявились далекими від досконалості. їх

вадами, зокрема, були обмеженість джерел Дигест у часі та за колом авторів, «паралельність» не

лише структури, але й змісту цих актів, незавершеність роботи над Кодексом (видання після його

другої редакції 168 конституцій, котрі фактично були продовженням Кодексу, але існували, наче б

то, окремо) і т. д.

Перейдемо до визначення сутності, правової природи проведених робіт.

Оскільки у літературі широко вживаним є поняття «кодифікація Юстиніана», необхідно,

насамперед, визначити, чи є коректним такий вираз.

У зв'язку з цим доцільно ще раз звернути увагу на те, що результатом проведених робіт було

створення не єдиного акта або збірки, а існування трьох збірок, матеріал для яких підбирався та

оброблявся на неоднакових засадах. Крім того, й призначення їх було різним, так само як і

значимість для сучасників та майбутнього. Тому варто оцінити кожну із складових частин «Зводу»

окремо.

Що стосується Кодексу Юстиніана, то тут цілком можна говорити про кодифікацію. І не лише

тому, що зібрання імператорських конституцій отримало найменування «Кодекс», а внаслідок

того, що у даному випадку наявні усі ознаки кодифікації. Остання є видом систематизації і має такі

ознаки: вона завершується створенням єдиних нормативних актів або зведенням численних норм,

що знаходяться у різних актах, у єдиний нормативний акт — новий не лише за формою, але не-

рідко і за змістом. При цьому чинне законодавство, як правило, переглядають з точки зору

регулювання ним відповідних відносин, його переоцінки з позицій нового етапу розвитку

суспільства. Іноді підкреслюють також, що результатом кодифікації є саме новий акт, що замінює

деяке, можливо велику кількість розрізнених актів, котрі мають бути скасовані.

Але якщо до Кодексу Юстиніана вказані критерії можуть бути застосовані, то про Дигести

цього, на нашу думку, сказати не можна. Насамперед, тому, що не було перегляду чинного

законодавства та його переоцінки. Незначні загалом інтерполяції не означали руйнування старої та

створення нової системи норм. Крім того, створення Дигест не означало скасування розрізнених

нормативних актів, хоча б тому, що багато фрагментів належали правникам, не згаданих у законі

«Про цитування», і отже не були нормами права. Вони стали такими лише після включення їх у

Дигести. Не вирізняються Дигести і надто стрункою системою: як зазначалось, схема едикту (який

раніше дійсно був кодифікованим актом) була порушена початковою та заключними книгами.

Сказане дає підстави розцінювати створення Дигест не як кодифікацію і навіть не як інкорпорацію

(саме тому, що до них увійшли фрагменти, які раніше не були нормами права, а вважати їх

компіляцією, тобто неори-гінальною, несамостійною науково-прикладною працею, побудованою

на використанні чужих творів, за якою визнано силу закону.

З таких же міркувань не можна визнати кодифікаційним актом Інституції Юстиніана, які теж

являють собою компіляцію, проведену на певній базовій основі (Інституції Гая).

Якщо з врахуванням цих висновків оцінити усю роботу, проведену за вказівкою Юстиніана, то

її можна оцінити, як сукупність кодифікації (Кодекс) та спроби рецепції римського права

(насамперед, приватного), яка проходила у формі компіляції з римських джерел (Дигести та

Інституції).

6. Основні інститути приватного права Візантії доби Юстиніана

Кодекс і Дигести Юстиніана були комплексними актами, що охоплювали норми як приватного,

так і публічного права.

Натомість Інституції Юстиніана були присвячені лише праву приватному, продовжуючи у

цьому сенсі римську традицію вивчення права як публічного і приватного. Тому, характеризуючи

приватноправові інститути, доцільно взяти за основу саме їх, звіряючись за необхідності з

Дигестами та Кодексом, а при характеристиці інститутів публічного права використовувати інші

нормативні акти.

Загалом, Інституції Юстиніана побудовані за «інституційною системою» яка, однак, тут подана

не у «дистильованому вигляді», а скоригована відповідно до потреб практики.

Архітектоніка приватного права «за Юстиніаном» має такий вигляд:

1). Вступ до приватного права (титули І-ІІ кн. 1 Інституцій);

2). Особи (решта титулів кн. 1);

3). Речеве право і право спадкове (кн. 2, а також-титули І-ХП кн. 3);

4). Зобов'язання (решта титулів кн. З, а також титули І-ІХ кн. 4);

5). Захист цивільних прав (решта титулів кн. 4).

Порівняно з Інституціями Гая тут збільшується питома вага загальних положень; більш чіткою

стала система окремих книг; проведено межу між спадкуванням, як способом придбання речей, і

зобов'язаннями; зобов'язання досить послідовно поділяються на договірні та позадоговірні;

скорочено положення про окремі позови на користь загальних положень судочинства.

Отже зупинимось на окремих інститутах відповідно до викладеної вище схеми Інституцій

Юстиніана — у першу чергу, на визначальних тенденціях та головних новелах у галузі приватного

права.

6.1. Загальні положення

Скласти уявлення про трактування юриспруденцією часів Юстиніана поняття та сутності права

можна завдяки титулам І («Про право і справедливість») та II («Про право природне народів». В

оригіналі йдеться про jus «gentium». Цей термін звичайно перекладають як «загальнонародне

право». Але здається більш точним вираз «право народів», який дає змогу уникнути двозначності:

право усіх народів — право усього народу, і цивільне»).

Причому, якщо Інституції Гая відразу починаються зі з'ясування співвідношення права

цивільного та природного і характеристики відповідних джерел, то Інституції Юстиніана у

першому титулі містять фактично виклад концепції, доктрини візантійського права.

Зокрема, сформульовано засадні положення щодо розуміння науки права, як вміння розрізняти

справедливе та несправедливе. А оскільки це неможливо без визначення того, що є справедливість,

то на чільному місці вміщено відому сентенцію Ульпіана (Д. 1.1. 10. рг): «Justitia est constans et

perpetua voluntas jus suum cuigue tribuens» — «Справедливість» (варто нагадати, що «Justitia» може

бути перекладено і як «справедливість», і як «правосуддя», що й має місце у різних варіантах

перекладу цього вислову) полягає у постійному і незмінному намірі надавати кожному своє». (І. 1.

І. рг). Відповідно принципом права визнається вимога жити чесно і не кривдити ближнього.

Крім того, у праві Юстиніана вводяться у якості його засадних положень сентенції Ульпіана

щодо поділу вчення про право на дві частини: публічне і приватне, визначення приватного права, а

також про розділення приватного права на три складові частини: природне право, право народів,

цивільне право. (І. 1. І. 4; Д. 1. 1. 1. 2).

Звичайно, ці сентенції не створені самими візантійськими правниками, а лише запозичені з

творів римських юристів класичної доби (хоча наявність інтерполяцій свідчать про спроби

пристосувати висловлювання трьохсотрічної давнини до «ромейського» бачення цих категорій.

Але вперше у «праві Юстиніана» вони приведені у логічну, струнку систему і визначені у якості

принципових засад приватного права.

6.2. Правове становище осіб

Щодо визначення правового становища осіб визначальним залишається поділ на вільних та

рабів.

Тут варто звернути увагу на контроверзу у визначенні джерел свободи та рабства. В основу його

покладено вислів Флорентіна, згідно якому свобода є природна можливість кожного робити те, що

йому заманеться, якщо це не заборонено силою або правом, а рабство — це установлення права

народів, внаслідок якого особа підпорядкована чужій владі всупереч природі. (Д. 1. 5. 4. рґ.-і). При

цьому слова «всупереч природі», скоріш за все, є інтерполяцією. Тобто, додатково акцентується

увага на тому, що рабство є не природним станом, а інститутом, встановленим правовими нормами

за розсудом можновладців. Можна припустити, що така конструкція не в останню чергу

зобов'язана своїм існуванням християнським канонам.

Крім вільних та рабів, як і раніше виокремлюється категорія лібертинів, становище яких тепер

помітно поліпшується. Зокрема, Юстиніан скасовує закон Фуфія Канінія, вносить істотні зміни в

закон Елія Сенція та деякі інші з метою полегшення відпущення на волю рабів. До того ж,

додалося чимало способів надання рабам свободи разом з правами римського громадянства,

практично рівного для всіх (І. 1. III. 3; 1. VII).

Значного поширення набуває колонат. При цьому термін colonus поступово змінює своє

значення. Якщо у класичному римському праві колони — це орендарі землі, то тепер до них

відносять людей не позбавлених цивільної правоздатності, але прикріплених до землі, на якій вони

живуть і яку обробляють. Специфіка їхнього становища в тому, що з одного боку вони прикріплені

до землі, але з іншого і землевласник не може продати землю без колонів або колонів без землі.

Особливо змінюється правове становище залежного сільського населення, поміж якого є:

колони; клірики, які посаджені на землю у якості колонів; адскрипції (приписні); сільські раби.

У зв'язку з тим, що у період вторгнення варварів багато хто з колишніх колонів та рабів

одружувався з вільними жінками, після візантійської реконкісти постало питання про статус дітей,

народжених у таких шлюбах. Йому присвячено декілька новел Юстиніана.

Так, 22 новела 533 року передбачала, що діти, народжені у шлюбі прескрипція з вільною

жінкою, є вільними. Цим скасовувалось давнє положення, згідно якому нащадки успадковували

статус батька.

Але оскільки наступне масове залишення дітьми пре-скрипціїв маєтків колишніх хазяїв потягло

занепад останніх, Юстиніан новелою 54 у 537 році скасував це правило. А у 539 році спеціально

для Ілліріки видано указ про те, що сини прескрипціїв та вільних жінок мають залишатися на землі

колишніх хазяїв у якості колонів, котрий втім так і не було поширено на решту провінцій (3.

Удальцова).

Торкаючись питання про сімейний статус фізичних осіб, варто звернути увагу на підхід до

визначення поняття шлюбу. У Дигестах використано формулювання Модестіна: «Шлюб — це

спілка чоловіка та жінки, єдність усього життя, поєднання божественного та людського права». (Д.

23. 2. 1). Цікавою тут є явна архаїчність визначення, котре більше підходить для шлюбу cum many,

який існував у Римі періоду республіки та на початку принципату, ніж для шлюбу sine many, який

на момент створення Східної Римської імперії витіснив застарілі форми шлюбу. Скоріше за все

такий підхід пояснюється тим, що комісія Трибоніана при відборі матеріалу для Дигест керувалась

вже не критеріями римського права, а ідеологією Візантії, для якої було характерним сакралізувати

шлюб, як це мало місце у ранньому Римі. Поряд з цим зростає значення заручин, котрі теж мають

як світську, так і релігійну форму.

Загалом же, регулювання шлюбно-сімейних відносин зазнає відчутних трансформацій під

впливом візантійського світогляду.

6.3. Новели речевого права (земельного законодавства)

Найбільш помітно тенденції розвитку речевого права знайшли відображення у спробах

Юстиніана впорядкувати земельні відносини у колишніх римських провінціях, захоплених

варварами, а пізніше знову завойованих ромеями. Це пов'язано з тим, що вандали, алани, готи та

ін. звичайно конфісковували землі та й інші маєтності скарбниці, церкви, великих землевласників,

внаслідок чого реконкіста вимагала врегулювання майнових стосунків практично «з нуля». Тому

імператору було простіше видати власні укази, ніж відшукувати аналоги у стародавньому

законодавстві.

Отже, після відвоювання у вандалів та аланів Північної Африки Юстиніан видає у 534 р. закон

про адміністративний устрій відвойованої провінції, у тому ж таки році — так звану «Прагматичну

санкцію» (Новела 22), а у 535 р. — дві новели (36 і 37), присвячені питанням повернення земель,

захоплених вандалами у великих землевласників і у церкви.

Закон 534 р. визначав засади цивільного управління та військової адміністрації, оскільки одне із

завдань, поставлених перед адміністрацією, — відновлення аграрних відносин, які існували до

правління вандалів, — мало принципове значення для забезпечення виконання новел у цій галузі.

Відповідно до цього Закону «Прагматична санкція» 534 року встановлювала загальне правило,

згідно якому уся земля, втрачена під час панування вандалів власниками, мала бути відібрана у

незаконних володільців і повернута колишнім власникам — державі, церкві, приватним особам.

Тридцять шоста новела 535 року деталізувала порядок повернення землі приватним особам.

Наприклад, уточнювалося, що право на реституцію мають як римляни, так і афри (африканці), як

самі землевласники, так і їхні нащадки. Оскільки претендентів на повернення землі було більше,

ніж звільнених ділянок, Новела передбачала певні вимоги щодо доказів прав на землю та порядку

розглядів спорів. Так, передбачалося, що справи про повернення землі мають обов'язково

розглядатися у самій африканській провінції і лише у суді префекта Преторія Африки або в судах

президів провінцій та островів, а для доказування прав володіння законними вважалися тільки

документи, складені у самій Африці.

Разом з тим, новела 36 відображає прагнення не лише захистити інтереси колишніх власників,

але й не налаштовувати проти держави місцевий нобілітет, котрий також претендував на певні

маєтності. Це призводило до певного обмеження прав колишніх, «стародавніх» власників.

Ще більше таке обмеження помітне при вирішенні колізійних питань права на звільнені землі

окремих громадян та церкви.

Згідно Тридцять сьомій новелі 535 року «De Africana Ecclesia» за ортодоксальними церквами

усього африканського діоцезу «навіки» закріплялося право власності на землю (за умови сплати

відповідних земельних податків). При цьому у змаганнях за землю світських власників та церкви

пріоритет виразно надавався останній. Зокрема, цією новелою церкві поверталася не лише її земля,

але також інше майно, як от: будівлі, предмети культу, обладнання тощо, — за умови

встановлення, що це майно утримується афрами, аріанами, паганами або іншими особами, а раніше

воно належало церкві.

Характерним є також те, що коли для повернення землі світським власникам вимагалося

дотримання низки умов, то церква могла реалізувати це право фактично без обмежень — давність

утрати нею маєтностей і давність посідання цим майном іншими особами значення не мали.

Таким чином, досить чітко вимальовується тенденція до переважання публічних інтересів (а

інтереси церкви у той час були саме такими) над приватними. Крім того, усе ширше

запроваджується диференціація захисту права власності в залежності від того, хто є її суб'єктом.

Цікавим є порівняння законодавчої політики Юсти-ніана з цього питання у Північній Африці і в

Італії. Прагматична санкція передбачає повернення землі колишнім власникам та посесорам як у

першому, так і у другому випадку. Однак в Італії на першому плані були інтереси представників

колишнього нобілітету, позбавлених землі. Тут менш помітне прагнення захистити інтереси

церкви та скарбниці. Радянські візантиністи були схильні пояснювати це більш значним впливом

римської та італійської рабовласницької шляхти, реалізацією нею класових інтересів. Але, на наш

погляд, тут вже дається взнаки започаткування Східної традиції права, згідно якій на перше місце

висуваються інтереси держави та публічних інституцій, навіть якщо вони виступають учасниками

приватних відносин.

6.4. Спадкування

За Юстиніана спадкове право зазнало суттєвих змін. 115 новелою 542 року було

систематизовано норми спадкування за заповітом. Пізніше — новелою 118 у 543 році і новелою

127 у 548 році було реформовано спадкування при відсутності заповіту (спадкування за законом).

Зокрема, визначалось, що спадкоємцями за законом є лише кровні (когнатські) родичі.

Встановлювалось чотири черги спадкоємців за законом:

Перша черга — всі низхідні родичі небіжчика (онуки, праонуки спадкували за правом

представництва);

Друга черга — висхідні родичі, рідні брати і сестри та діти від братів і сестер, які померли

раніше;

Третя черга — неповнорідні брати і сестри та їхні діти;

Четверта черга — інші кровні родичі. Ступінь родинного зв'язку не обмежувалася, але родичі

ближчого ступеня усували від спадкування більш віддалених.

Всередині черги спадок поділявся між спадкоємцями у рівних частках.

Спеціальне правило стосувалось uxor indodata — «бідної удови», яка лишалася без засобів до

існування. Вона конкурувала зі спадкоємцями тієї черги, що закликалась до спадкування, і при

цьому отримувала частку, рівну з ними, але не більше чверті спадку або 100 фунтів золотом.

Якщо ж спадкоємців не знаходилось взагалі, то спадок визнавався виморочним і переходив до

держави, а іноді — до церкви.

115 новела 542 року передбачала низку гарантій права на спадок родичів. Зокрема,

спадкодавець повинен був призначити низхідних та висхідних родичів спадкоємцями, залишивши

їм майно, у кожному разі, хоча б межах обов'язкової частки. Такі особи могли бути позбавлені

спадщини лише за наявності поважних причин.

6.5. Зобов'язання

Стосовно зобов'язань у праві Юстиніана збережено і головну їхню ідею, і практично всі головні

їхні положення.

Разом з тим і тут відчувається прагнення модернізувати римські погляди та інституції.

Насамперед, привертає увагу відмова від класичного поділу зобов'язань на такі, що виникають з

контракту і такі що виникають з делікту. В Інституціях Юстиніана класифікації зобов'язань

присвячено спеціальний титул — XIII — третьої книги, де зокрема, зазначено, що вони можуть

виникати або з договору, або з начебто договору, або з делікту, або з начебто делікту. Хоча такий

поділ іноді піддають критиці за нечіткість критеріїв, звертаючи увагу на те, що тут швидше

йдеться не про визначення, а про порівняння, але воно, напевно, мало позитивне значення,

оскільки дало змогу систематизувати зобов'язання, зробити їх систему більш стрункою.

Разом з тим, такий поділ є дуже характерним для розвитку права в його візантійській

інтерпретації: коригуються положення класичного римського права, знижується роль контрактного

права з його ідеями ініціативності та вільного розсуду сторін, які робили договір одним з

центральних інститутів римського права, а пізніше вивели на чільне місце у Західній традиції

права.

Натомість у Східній традиції право формується під сильним впливом публічних інституцій, що

знаходить певне віддзеркалення і у розумінні сутності та змісту договору (але у праві Юстиніана

це поки що не дуже помітно), і, головним чином, у розширенні видів і сфери застосування

позадоговірних зобов'язань, регулювання яких виразно тяжіє до публічно-правових методів. Однак

при цьому має місце не просто повернення до публічних деліктів, яких було чимало в римському

республіканському праві. Навпаки, карне право поступово, але впевнено відвойовує собі

самостійне місце у системі права. Але розширяється сфера застосування і підвищується значення

«прикордонних» зобов'язань, таких, що знаходяться на межі приватного і публічного права. І саме

ці зміни знаходять відображення у нових підходах до класифікації зобов'язань.

Що стосується окремих змін у зобов'язальному праві, то тут поміж найбільш істотних можна

назвати такі: класичні літеральні контракти виходять із ужитку, натомість зростає юридичне

значення письмових документів, що посвідчують усні зобов'язання та ін. (так звані cautiones).

Stipulatio значною мірою втрачає свій первісний абстрактний характер. Отримують визнання деякі

нові типи договірних угод (pactum donationis). Крім того, економічні кризи час від часу

стимулюють державу до патерналістських заходів щодо учасників торгового обігу: забороняється

стягнення процентів на проценти, встановлюється нижня межа оцінки речі для продажу

(продавець, який не отримав за річ хоча б половини її дійсної вартості, може вимагати розірвання

угоди), запроваджуються обмеження оцінки втраченого інтересу тощо. Такі спроби мали місце й

раніше — у Стародавньому Римі. Але якщо тоді відбувалося змагання римського індивідуалізму з

волею можновладців, то тепер такі заходи все більше відповідають візантійському світогляду.

Дуже показовими є зміни, що трапились у підходах до оцінки юридичного значення вини. Якщо

у римському праві класичної епохи у досить широкому обсязі застосовувалася відповідальність

незалежно від вини, наприклад, на підставі custodia, то інтерполяції текстів під час систематизації

Юстиніана призвели до того, що створилося хибне враження ніби вина завжди була неодмінною

умовою такої відповідальності. Але й у цьому випадку маємо справу з християнсько-візантійським

корективом до норм римського приватного права.

6.6. Захист цивільних прав

Захист цивільних прав у цей час здійснюється за допомогою відомих з часів римського

класичного права формах: самозахисту, позову, інтердиктів.

Що стосується самозахисту та інтердиктів, то їх засади не зазнали істотних змін. Разом з тим, у

системі та процедурі позовного захисту відбуваються трансформації концептуального характеру.

Це знаходить відображення у тлумаченні деяких понять, появі нових категорій, «осучасненні

застарілого матеріалу», навіть зміні викладу матеріалу у Інституціях з певним зміщенням акцентів.

Так, якщо у класичному римському праві панував формулярний процес, то тепер він навіть не

згадується, оскільки ще конституцією Діоклетіана 294 року було започатковано судову реформу,

якою, зокрема, передбачалося запровадження екстраординарного процесу. Характерними рисами

його були: суміщення судових та адміністративних функцій в руках одного й того самого

магістрату, спрощення судової процедури (скорочення її до однієї стадії), допущення апеляції,

відмова від принципу гласності тощо. Набувають поширення спеціальні юрисдикції у військових,

фінансових, духовних та ін. справах (Є. Салогубова)

Посилення адміністративних засад у цивільному процесі цілком відповідало візантійському

сприйманню права і тому ця тенденція отримала подальший розвиток у «праві Юстиніана».

Зокрема було запроваджено лібелярний процес, котрий можна було розпочати письмовим

зверненням до судді (libellus — лист, об'ява, клопотання). Суддя перевіряв лише дотримання

формальних вимог до клопотання (дотримання підсудності, терміну подачі позову). Він міг відразу

відмовити у позові або приймав справу до свого розгляду. У цьому випадку позивач вже був поз-

бавлений необхідності забезпечувати явку відповідача на суд: це взяла на себе держава,

запровадивши на цей випадок інститут судової поруки (Інституції Юстиніана. 4. XI. 2). Крім того,

стимулом явки сторін на суд було правило, згідно якому допускався заочний розгляд справи і

заочне винесення рішення.

Державним примусом тепер забезпечувалося і виконання рішення. При цьому змінюється сам

характер примусу. Якщо раніше стимулом слугувала можливість настання для відповідача infamia

(«безчестя» — санкції штрафного і дещо особистого характеру), то тепер адміністративні зусилля

судових виконавців були спрямовані на вилучення присудженої речі або на продаж майна. Таким

чином, на перший план виходить захист інтересів позивача шляхом матеріального забезпечення

рішення, виголошеного на його користь.

Як і у класичному римському праві існувала можливість апеляції (за умови внесення певної

апеляційної суми). Але Юстиніан обмежив розгляд таких справ трьома інстанціями. До того ж на

апелятора у випадку програшу ним справи міг бути накладеним значний штраф. Оцінка цих

рішень, як і усієї правотворчої діяльності Юстиніана, часто є негативною. Як зазначав Е. Гіббон,

«... витрати на ведення процесу іноді перевищували ціну позову, і скривджені відмовлялись від

своїх прав через бідність або розважливість. Така високовартісна юстиція може зменшити тяжіння

до сутяжничества, проте її нерівномірний тиск лише посилює вплив людей багатих і тяжке

становище бідняків».

Загалом, римський процес у візантійській інтерпретації доби Юстиніана набував все більше

бюрократичного характеру, суддя обернувся на чиновника, який виголошував сентенції від імені

імператора. Хоча, разом з тим, несправедливим було б не відзначити вдосконалення техніки

судочинства, що відбувалося у цей період, прагнення адміністративними засобами уникнути

легковажного ставлення до суду, намагання забезпечити належне виконання суддями їхніх

обов'язків тощо.

В цілому ж, усе більш виразно вимальовується своєрідне «візантійське» бачення цивільного

процесу, котрий, з одного боку, чіткіше розмежовують з процесом кримінальним, а з іншого,

доповнюють і розвивають за допомогою заходів адміністративного впливу.

7. Доба класичного візантійського права

7.1. Менше античності — більше візантизму

Якими б видатними не були досягнення у галузі пра-вотворчості та компіляції римського права

за Юстиніана, але формування власне візантійської правової системи припадає на більш пізній

період, відлік якого варто почати з другої половини VII ст.

Саме в цей час після стагнації починаються зміни в усіх сферах життя Візантії: завершується

становлення специфічного візантійського світогляду та ментальності; змінюються економічні,

зокрема, аграрні відносини; реформуються адміністративне управління, церковно-адміністративна

структура; на інших засадах комплектується та утримується армія; змінюється етнічний склад

населення держави, котра поступово зі Східної Римської імперії перетворюється у «Візантійську

співдружність націй» (Д. Оболенський).

Візантія з пізньоантичної, якою вона була ще у VI ст., трансформується у середньовічну

феодальну державу, а разом з цим завершується формування самобутньої Візантійської

(Східноєвропейської) цивілізації.

Процес розвивається по висхідній спіралі і сягає найвищої точки у VIII-X ст., коли формується

«класична візантійська культура».

Саме на цей період припадає також пік розвитку візантійського права, як елемента відповідної

цивілізації.

Поміж особливостей культури Візантії цього періоду називають:

1. Іконоборство та змагання з дуалістичними єресями.

2. Ствердження нових форм військово-адміністративного управління провінціями та

комплектування армії, змагання військового та цивільного нобілітету за трон.

3. Сутички з хрестоносцями та турками-сельджу-ками.

4. Перетворення імперії, котра втратила північно-балканські та африканські провінції, частину

близькосхідних та італійських, — в грецьку, переважно, державу, де греки відігравали провідну

роль. Грецький вектор культурного розвитку не втрачає свого значення і у XI ст. після поновлення

володарювання ромеїв на Балкансько-му півострові і відповідному зростанні питомої ваги

слов'янського елементу, які приймали активну участь у створенні синкретичної культури імперії.

5. У X ст. на всій території Візантії було затверджено єдині форми влади в усіх сферах

управління, характерні для централізованої феодальної монархії. Не лише церква, а й увесь

державний апарат зі ще більш виразними, ніж раніше, спрямованістю та енергією прагнув

стверджувати в уяві підданих ідейно-політичні фантоми, моральні ідеали, правові норми,

прийнятні для правлячого класу.

6. На усіх землях Візантії запанувало ортодоксальне християнство, що відповідало офіційному

«символу віри», прийнятому Другим вселенським (Нікейським) собором у 381 p., і підтвердженим

Четвертим вселенським (Халкидонським) собором у 451 р. Усі інші течії християнства і

богословські єресі організовано переслідувалися церквою і світською владою.

Таким чином, була досягнута конфесійна єдність імперії (котра ще більше посилилася після

відновлення іконошанування та розгрому павлікіан). Одночасно зміцнилася спілка церкви і

держави за вирішальної ролі світської влади у цій спілці.

Враховуючи згадані вище обставини, можна дійти висновку, що попри цілком виразні риси

наступництва, які пов'язують Візантію «класичної доби» з її культурою попереднього періоду та

культурними традиціями Античності, найбільш характерні, стійкі ознаки Візантійської цивілізації,

як цілісної системи духовних, моральних цінностей тощо, склалися саме в цей, визначальний

період її історії. (Слід зазначити, що в пізній історії Візантії існував момент, коли загроза

турецького поневолення на початку XV ст. ледь не привела до суттєвого зближення із Заходом

шляхом укладення 6 липня 1439 р. Флорентійської унії між латинською та грецькою церквами.

Однак позиція деяких православних володарів (якщо великий князь московський Василь III,

володарі Грузії, Молдавії та Валахії підтримали прагнення Івана VIII Палеолога до унії, то деспот

Сербії відмовився прислати на собор своїх представників) та більшості вселенських патріархів,

їхня антиуніатська позиція призвела до того, що унія «не була прийнята візантійським народом». В

кінцевому підсумку змагання латинофільсь-кої та православної партій, кожна з яких виголошувала

себе більш патріотичною, виявились однією з причин падіння Візантії (3. Удальцова). Здається, що

більш деструктивною тут була позиція православної партії, оскільки унія вже існувала, а до взяття

турками Константинополя залишалося три роки. Історичний шанс було втрачено на догоду

«чистоті віри».

Враховуючи сказане, можемо дозволити собі іменувати ту добу «класичним періодом»

Візантійської цивілізації, а право цього періоду — «класичним візантійським правом». Причому на

останньому, як на складовій цивілізації, відобразилося усе розмаїття чинників, згадуваних вище,

їхній, як позитивний, так і негативний вплив.

Однак, перш ніж перейти до розгляду його специфіки, поглянемо, на якому юридичному

підґрунті проростало «класичне візантійське право».

7.2. Кодифікації. Передумови.

Систематизаційні роботи Юстиніана, здавалося б, створили чудові передумови для формування

у Візантії досконалої правової системи, чого, однак, не відбулося.

Чинником цього, як не парадоксально, було намагання Юстиніана зберегти чистоту досконалих

римських джерел (в усякому разі, в тому вигляді, в якому їх було зафіксовано в процесі

систематизації — з інтерполяціями, скороченнями тощо). Адже конституцією «Tanta» було

заборонено написання коментарів до Дигест, порівняння їх зі старими законами або пошук

протиріч між ними. Дозволялось лише робити витяги, зводити декілька титулів разом та робити

переклад грецькою мовою. В усіх непевних випадках судді повинні були звертатися до імператора,

котрий мав виключне право тлумачення законів. Конституція «Tanta» виголошувала: «Схиліться

перед цими законами і дотримуйтесь їх, давши спокій всім попереднім. І хай не наважиться хтось з

вас порівнювати їх з попередніми або шукати протиріч між попередніми і новими; бо все, що

встановлено цими законами, ми визнаємо єдиним, що має бути дотриманим. Ні на суді, ні в

іншому спорі, де закони є необхідними, ніхто не повинен посилатися або вказувати на інші книги,

крім складених і доведених нами до відома народу Інституцій, Дигест і Конституцій» (п. 19). Крім

цього, пунктом 21 цієї ж конституції було встановлено, що ніхто ні зараз, ні у майбутньому не

може додавати до вказаних актів коментарів або тлумачень. Допускалися лише переклади

грецькою і вказівки до тих або інших місць.