Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівнялього правознавства. Європейські традиції
Подождите немного. Документ загружается.
бути об'єктивною, тобто справедливою для всіх: «Цінність речей визначається не симпатією і
особистим інтересом окремих осіб, а їхнім значенням для суспільства». (Д. 9. 2. 33).
Третьою умовою договірної відповідальності називають вину, посилаючись при цьому на
положення Інституцій Гая: «... не підлягає покаранню той, хто заподіяв шкоду випадково, без вини
чи умислу» (3. 211).
Однак, наведене висловлювання Гая стосується вбивства, тобто публічного делікту. Крім того,
наведена цитата є лише частиною сентенції, а повний її текст вказує на можливість застосування
відповідальності, якщо є спеціальний закон, і незалежно від вини. Ще більшою мірою це
стосується відповідальності у контрактовому праві, де її підставою могла бути також custodia
(порушення обов'язку дотримуватись найвищої дбайливості, яка виходить за межі звичайних вимог
до виконання зобов'язань).
Слід зазначити, що римська юриспруденція не виробила загального поняття вини, залишивши
таку можливість коментаторам і надаючи перевагу, як звичайно, оперуванню конкретними
категоріями. Тому може йтися лише про принциповий підхід до розуміння вини у римському праві.
Досить поширена теза, що римська юриспруденція класичного періоду ототожнювала вину та
протиправну поведінку. Вона ґрунтується на висловлюванні Павла: «... якщо особа дотримувалась
усього, що треба,... то вина відсутня» (Д. 9. 2. ЗО. 3). Однак, тут, як і у попередньому випадку,
маємо справу з цитуванням поза контекстом. Аналіз повного тексту цього та інших фрагментів Ди-
гест дозволяє стверджувати, що римська юриспруденція, не користуючись узагальненим поняттям
вини, у той же час трактувала винність як суб'єктивне ставлення особи до своїх протиправних
дій.
Варто також звернути увагу на те, що у римському праві склалась досить складна класифікація
форм (видів) вини.
Найбільш тяжкою з них вважався dolus (умисел) — навмисне вчинення протиправних дій. Був
більш характерним для деліктів. В контрактовому праві мав значення як вада волі при укладенні
угод (Д. 4. 3).
Більш характерною для порушень у галузі контрактового права була culpa (що власне, і означає
— «вина»), котра трактувалася як недбалість, що потягла негативні наслідки, і розглядалась як
протилежність передбачливості (diligentia), яку мав виявляти учасник контракту, щоб забезпечити
виконання своїх прав та обов'язків.
У свою чергу, розрізняли два ступеня такої вини: culpa lata (тяжка вина, груба необережність),
коли порушник не виявляв елементарної дбайливості, і culpa levis (легка вина, проста
необережність), коли боржник не виявляв турботи, якої можна очікувати від «доброго хазяїна».
Culpa lata враховувалася лише в контрактах «доброї совісті», де вона мала значення dolus. З
цього приводу Цельз розмірковував так: «Висловлювання Нерви, що надто груба вина є умислом,
не подобалось Прокулу, а мені здається правдивим. Бо якщо хтось не є дбайливим такою мірою,
якою того вимагає природа людей, то він визнається таким, що діє на шкоду іншому...» (Д. 16. 3.
32). Що стосується culpa levis, то тут картина була більш складною, оскільки існувало два критерії
оцінки ставлення порушника контракту до своїх дій: абстрактний та конкретний.
Загальним правилом було врахування абстрактного критерію — міри дбайливості, властивої
такому собі абстрактному доброму paterfamilias. «Абстрактна вина «мала значення як умова
відповідальності у контрактах, де зобов'язання являли інтерес для боржника. Наприклад, при
безоплатному користуванні чужим майном (Д. 13. 6. 18).
«Конкретна вина» означала, що враховується ставлення порушника до його власних справ.
Наприклад, у договорах про сумісну діяльність вину боржника вбачали тоді, коли він ставився до
виконання обов'язків за контрактом гірше, ніж до власних справ. За однаково безтурботне
ставлення до своїх та чужих справ, зазвичай, відповідальність не наставала, якщо тільки безтур-
ботність не переходила у тяжку вину (Д. 16. 3. 32).
Крім того, у римському приватному праві існувало ще кілька особливих різновидів вини.
Це, зокрема, culpa levissima — найлегша вина або «вина у недосвідченості». Вона враховувалась
лише тоді, коли наявність певних навичок була умовою контракту (Д. 19.2. 9. 5).
Існували також culpa in eligendo (недбалість при виборі особи) та culpa in inspiciendo (недбалість
при догляді) — Д. 13. 6. 5. 6. Ці різновиди вини являють інтерес у зв'язку з тим, що їхня поява
свідчить про визнання римською юриспруденцією можливості відповідальності за дії третіх осіб.
Наприклад, на таких засадах відповідав хазяїн майстерні в контрактах найму роботи (Д. 19.
2. 13. 5).
Як зазначалося вище, римському приватному праву була відома і відповідальність незалежно
від вини. Підставою для такої відповідальності була custodia або ж custodiam praestare — обов'язок
виявляти найвищу міру дбайливості. Невиконання його тягло підвищену відповідальність,
причому вже без врахування вини. Наприклад, незалежно від наявності вини відповідав за
пошкодження речей хазяїн судна (Д. 14. 1. 1. 2; 19. 2. 13. 1).
9.7. Позадоговірні зобов'язання
Римському приватному праву були відомі й позадоговірні зобов'язання, до яких належали:
зобов'язання з деліктів, квазі-контрактів, квазіделіктів.
Деліктні зобов'язання, котрі, головним чином, регулював закон Аквілія (III ст. до н. є.).
Характерними рисами деліктів римського приватного права є:
1). Встановлення покарання у вигляді негативних майнових наслідків для порушника.
2). Покарання, як правило, лише за наявності реальної шкоди (матеріальної чи моральної),
заподіяної потерпілому.
3). Поступова відмова від системи штрафів за шкоду і перехід до оціночних критеріїв.
4). Врахування у більшості випадків вини порушника, але з допущенням у деяких випадках
застосування санкцій незалежно від вини.
До квазіконтрактів належать ведення чужих справ без доручення (Д. 3. 5) та безпідставне
збагачення (Д. 12;13. 1-3).
До квазіделіктів — позови про вилите та викинуте, поставлене та підвішене, про нездійснення
правосуддя та ін.
9.8. Захист цивільних прав
Найбільш давньою і певною мірою традиційною формою захисту цивільних прав був
самозахист, з його теж достатньо традиційними формами: необхідною обороною та крайньою
необхідністю.
В період «класичного римського права» усе більшої популярності набуває оперативний
преторський захист, насамперед, за допомогою інтердиктів.
Класифікація інтердиктів можлива за різними критеріями, але з точки зору практичної
значимості, можливо, найбільш популярними були: інтердикт про утримання (надавався посесору
при спробах відібрати у нього річ); інтердикт про повернення (надавався, коли річ уже була
відібрана у того, хто нею володів); інтердикт про встановлення посідання вперше (надавався у разі
необхідності надати комусь статус посесора).
Але переважав позовний захист.
В останні роки Республіки відбувається реформа цивільного судочинства, результатом чого
була заміна складного, архаїчного легісакційного процесу більш гнучким, спрощеним
формулярним процесом. Певний час ці два види процесу співіснували паралельно, але leges Juliae
остаточно скасували легісакційну процедуру, зберігши її як виняток для справ про спадкування,
що розглядались колегією центумвірів, а також для деяких справ добровільної юрисдикції.
Формулярний процес складався з двох частин: in jure та in juditio.
На першій стадії магістрат вислуховував претензії позивача та заперечення відповідача, що
викладались без будь-яких обрядів, але за активної участі магістрату. У випадку відмови
відповідача вдовольнити вимоги позивача подальший хід подій залежав від магістрату. Якщо,
вислухавши сторони, він переконався у безпідставності претензій, то міг просто відмовити у
позові. Якщо ж магістрат вважав позов обґрунтованим, то видавав позивачу «формулу» (документ),
котра містила вказівку на те, хто буде присяжним суддею, а також інструкції цьому судді щодо
вирішення справи. При цьому магістрат (претор) вже керувався не нормами цивільного права, як
мав робити у легісакційному процесі, а насамперед виходив з положень преторського едикту.
Таким чином заповнювались прогалини цивільного права і відбувалося його коригування
відповідно до вимог приватного обігу.
Формула містила головні та другорядні елементи.
До головних належали: інтенція, кондемнація, демонстрація та ад'юдикація.
1. Інтенція містила претензії позивача, тобто те питання, яке він ставив на розгляд суду.
2. Кондемнація — це пропозиція претору судді задовольнити позов, якщо інтенція буде
доведена, або відмовити у ньому, якщо вона буде спростована (Гай. І. 4. 43).
3. Демонстрація містила вказівки на річ або відносини, стосовно яких точиться суперечка (Гай.
І. 4. 40).
4. Ад'юдикація — рекомендації претора судді щодо поділу речі, встановлення меж ділянки
тощо (Гай. І. 4.42).
Хоча всі вказані елементи формули належали до головних, однак не обов'язково усі одночасно
були в кожній формулі. Абсолютно обов'язковим елементом була інтенція, без якої решта частин
формули не мала значення (Гай. І. 4. 44).
До другорядних елементів належали ексцепція та прескрипція.
1. Ексцепція (виняток) містила вказівки на заперечення відповідача, котрі слід було взяти до
уваги.
2. Прескрипція (надпис) — частина формули, котра слідувала після призначення судді і
звичайно містила застереження, що позивач вимагає не все, що йому належить, а лише частину.
Таким чином зберігалось право на повторне подання позову щодо того самого предмета.
У добу домінату з'яляється екстраординарний процес (когниційне провадження), котрий
витісняє процес формулярний. Його характерними рисами є спрощеність та посилення
адміністративних засад. Відсутній поділ на дві стадії. Справу вирішує імператор або призначений
ним чиновник. Розгляд позову перестає бути публічним. З'являється можливість апеляційного
оскарження — у вищу адміністративну інстанцію.
Одночасно зі змінами у судовій процедурі завершується формування системи позовів,
провадяться їхні класифікації за різними підставами.
Зокрема, існуютьтакі види позовів як:
1. Actio in rem (позов «до речі«) та actio in personam (позов до певної особи). З часом йшлося про
речеві та зобов'язальні позови, призначені забезпечувати відповідно абсолютний (від будь-якої
особи) чи відносний (проти певного порушника) захист.
2. Actio stricti juris (позов «суворого права») та actio bonae fidei (позов «доброї совісті», рішення
за яким виносять з врахуванням вимог справедливості, положень преторського права).
3. Actio directa — прямий позов, що містить головну вимогу у даних відносинах, та actio
contraria — «зворотний позов», призначений для захисту прав, похідних від головних.
4. Actio utilis — позов за аналогією. Дозволяв претору поширити захист на нові відносини,
використовуючи старі норми, що регулювали схожі ситуації.
5. Кондикції — особливі зобов'язальні позови, у яких не згадуються підстави їх виникнення.
6. Actio fictia — позови з фікцією. Претор пропонував судді припустити існування якоїсь
обставини і з врахуванням цього вирішити справу.
7. Позови з переміщенням суб'єктів в інтенції та кондемнації. Використовувались, наприклад,
для запровадження судового представництва — в інтенції вказувалось ім'я того, кого
представляли, а в кондемнації — ім'я представника.
8. Позови штрафні та реіперсекуторні. За першими можна було стягнути штраф. За другими
можна було вимагати поновлення порушеного становища, передачі прав тощо.
9. Actio popularis — позов, котрий міг бути поданим кожним римським громадянином в
«інтересах римського народу» Такий позов можна було, зокрема, подати щодо «поставленого чи
підвішеного», «вилитого чи викинутого». Штрафи за такими позовами стягувались на користь
держави.
Характерні риси римського приватного права:
1. Визначення римською юриспруденцією справедливості права як одного із засадних
принципів життя суспільства, без чого останнє є неможливим взагалі.
2. Створення правових норм на підґрунті життєвих казусів, з використанням принципу: від
окремих випадків, що повторюються, — до загальних приписів. Забезпечення поєднанням цих
моментів високого ступеня гарантій реалізації правомірних інтересів.
3. Суверенітет особи. Визнання формальної рівності громадян Риму перед законом.
Закріплення принципу: «Per liberam personam nihil nobis adquiri potest»(Над вільною особою жоден
з нас не має влади) і разом з тим заохочення альтруїстичних дій на користь інших осіб.
4. Визнання правосуб'єктності не лише за фізичними особами, але й за громадами,
об'єднаннями людей — корпораціями, що стали прототипом інституту юридичної особи.
5. Боротьба суперечливих тенденцій: принципове невизнання рабів суб'єктами права і у той же
час залучення їх до торгового обігу у випадках, коли це доцільно з практичної точки зору.
6. Формування інституту права власності. Визнання за приватними власниками «вищої влади
над речами», обмеженої разом з тим, правами на чужі речі, «публічним інтересом» тощо.
7. Свобода договорів, котру спочатку трактують як можливість укладати чи не укладати
контракти, передбачені цивільним правом, а потім — як можливість укладати практично будь-які
угоди, що не суперечать закону та «добрій совісті».
8. Поєднання формальностей та вільного розсуду сторін угоди при її укладенні. Змагання
контрактів (позовів) «суворого права» і «доброї совісті», що завершується на користь останніх.
Визнання переваг волі над волевиявленням (сенсу угоди над її зовнішньою формою).
9. Створення системи забезпечення договірних зобов'язань, що ґрунтувалась на поєднанні
превентивних заходів з покаранням боржника та компенсацією за його рахунок інтересу
кредитора, порушеного невиконанням чи неналежним виконанням контракту.
Підрозділ 2
ПРАВО У СИСТЕМІ
СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ
(ВІЗАНТІЙСЬКОЇ) ЦИВІЛІЗАЦІЇ
1. Візантійська цивілізація
Візантія у контексті сучасних досліджень проблем загальноєвропейського розвитку права
нерідко або не згадується, або фігурує як така, що належить до такої собі «правової провінції».
Візьмемо лише декілька прикладів.
Скажімо, йдеться про образи, асоціації, які викликає старий континент. Згадуються епохи
Відродження і Просвітництва, британські інституції, римське право, грецька філософія та
іудейсько-християнські цінності. Або аналізується варіантність розвитку «досоціалістичних» типів
права. Тут згадуються стародавній Схід (куди Візантія не попадає), Античність (куди вона теж не
попадає), Західна Європа (де їй вже тим більше нічого робити) (О. Косарєв).
Не згадується візантійська традиція і при оцінці сучасної правової системи України, котра
характеризується як така, що ближча до романо-германської, але має запозичення елементів
англосаксонської правової системи. Щоправда, при цьому зазначається існування істотних
відмінностей українського права (за джерелами, співвідношенням норм приватного і публічного
права тощо), але генезис цих відмінностей лишається поза дужками. Втім, не аналізується,
звичайно, наявність генетичного зв'язку з візантійським правом і у працях, присвячених історії
українського права, зокрема його ко-дифікаціям, де згадуються у якості чинників впливу
найчастіше лише звичаєве право, польсько-литовське законодавство, магдебурзьке право.
Кількість винятків край незначна.
Такий стан речей, відсутність інтересу до спеціальних досліджень візантійського права (яке на
відміну від римського права, котре вкрай недостатньому обсязі, але все-таки вивчається у вищих
навчальних юридичних закладах України, — практично невідоме студентам -юристам) може
навести на думку про зниження інтересу до цієї цивілізації взагалі.
Але реальний стан речей є іншим: інтерес до Візантії нині не згасає, а набуває нових імпульсів,
навіть в тих країнах, культура яких набагато далі від Боспору ніж наша. Причому сильним
активізуючим чинником тут стала друга світова війна. Відомий бельгійський візантолог Анрі
Грегуар у статті, написаній ще під час війни, пояснював це так: «Тепер, коли географічна та
історична важливість Візантії — Константинополя — Стамбула проявляється усе виразніше, коли
питання про протоки є найважливішим у європейському та світовому конфлікті, коли володіння
(колись візантійські) у Європі та Азії знову стають віссю цивілізованого світу, — нема потреби
агітувати за історію Візантії. Вона в силу обставин знову запроваджена у загальну культуру, навіть
в Америці. І не буде парадоксом сказати, що США тепер не зустрінуть взяття Константинополя з
такою тупою інертністю, як це було у Західній Європі у 1453 p.».
Підвищений інтерес до історії Візантії та її культури зберігається на Заході протягом усіх
повоєнних років. Це можна підтвердити таким красномовним фактом. У березні-липні 1997 року в
Нью-Йорку відбулася виставка під назвою «Glory of Bizantium». Кількість її відвідувачів, 400100,
перевершила всі сподівання: вона за приблизними оцінками у 100 разів перевищувала число
людей, що жили в Константинополі в період найбільшої могутності Візантії, і вчетверо
перевищувала контингент візантійських збройних сил в VI ст., за правління Юстиніана Великого.
То ж цивілізація, яка справила через православну гілку християнства значний вплив на
світогляд, культуру, менталітет українського народу, просто не може бути байдужою і нам,
особливо у часи обрання чи уточнення вектора розвитку суспільства. І звичайно, у цьому контексті
являє інтерес дослідження ступеня та характеру впливу візантійського права на Східноєвропейську
систему права взагалі і на формування українського права, зокрема.
За своїми просторовими характеристиками Візантійська цивілізація (культура) є цивілізацією,
що виражає культурно-історичні, етичні, етнічні, релігійні, еко-номіко-географічні особливості
групи країн та етносів, які входили до Східної Римської імперії безпосередньо або були охоплені
сферою її культурного (політичного та економічного) впливу. Такий собі своєрідний «ареал
візантизму».
Зупинимось коротко на характерних рисах цієї цивілізації, котрі значною мірою були
обумовлені специфічністю світогляду, ставленням до релігії і церкви у їх Східноєвропейському
трактуванні.
Однією з особливостей Східної (православної) церкви фактично від моменту її формування, як
особливої течії, була наявність власної філософії, що ґрунтувалась на писаннях грецьких батьків
Церкви. Це у свою чергу тягло за собою відчутну містичну спрямованість не лише релігії, але й
усього світогляду більшої частини жителів Східної Римської імперії (оскільки пізніше почала
вживатись назва «ромеї» або ж «румеї», що веде початок від самоідентифікації візантійців як
«римлян», то надалі тут будуть вживатись, як рівнозначні, позначення «візантійці» й «ромеї»). У
світогляді останніх головний акцент припадає не на індивідуальне виправдання людей Церквою, як
це було на Заході, а на їхнє обожування, визнання божественного почину у людства в цілому,
котре однак затьмарене гріховними дідами, а надто помислами. Ці суттєві відмінності не завжди
враховують навіть візантологи, ведучи мову про християнство в цілому, як таке (В. Бичков, Ю.
Терещенко).
На цьому розвиненому містичному підґрунті формуються підвалини «взаємовідносин» між
Богом та людьми. Тут відсутні «юридичні» стосунки між ними, що були характерними для
західного християнства, які пізніше стали лінією ефективного контакту у галузі прав людини для
католицької Церкви і суспільства Заходу, фундаментом побудови новоєвропейської, привабливої
для усього світу, цивілізації, яку папа Павло VI назвав «Цивілізація Любові». Замість того має
місце надання людських якостей Богу та обожування людства, що має з'єднатись в одному
містичному пориванні до божественного (Мень О.). Наслідком цього було те, що вся філософія,
система культурних та духовних цінностей Візантії формується та розвивається під знаком цього
містичного спрямування християнства, доповненого східним вектором його розвитку та особливим
характером взаємовідносин з владою. Як зазначав А. Тойнбі: «Якщо ми спробуємо віднайти
стрижневу вісь православного християнського світу, то виявиться, що так само як відправна лінія
західного суспільства, вона бере початок у центрі еллінського світу, в Егейському морі. Однак
простувала вона в іншому напрямку й на іншу відстань. Тоді як в першому випадку рух йшов на
північний захід — від Егейського моря до Лотарінгії, в другому випадку воно йшло у північно-
східному напрямку, перетинаючи по діагоналі Анатолію (теперішню Турцію), прямуючи між
Константинополем та Неокесарією» (А. Дж. Тойнбі). На його думку, православне християнство
навіть подавало спочатку більше надій, охопивши півмісяцем Східну Європу від Кавказу до Бал-
кан, а потім просунувшись далеко на Північ та Схід, првослав'ю навіть вдалося відродити і втілити
в централізованій державі — Візантії — привид Римської імперії.
Разом з тим, саме в цих успіхах православ'я у V-VII ст. криються коріння майбутнього занепаду
Візантійської цивілізації, оскільки у православному схилянні перед привидом Римської імперії
(яке, треба зазначити, збереглося й на майбутнє, що добре проглядає у концепції «Третього Риму»,
підпорядкування церкви державі було вирішальним актом, — першою ланкою у ланцюгу по-
дальших трагічних подій його історії.
Саме таке схиляння, підпорядкування церкви державі потягло за собою встановлення жорсткого
контролю останньої в усіх сферах. Це означало, зокрема, й припинення тенденцій до розмаїття в
культурній та науковій сферах, фактичну відмову від гнучкості, експериментування та творчості в
мистецтві. У православ'ї в період його розвитку не лише не виявляємо гільдебрандового папства;
нема тут і університетів на самоврядуванні, подібних університетам Болон'ї та Парижу. Не бачимо
ми тут і міст-держав на самоврядуванні як у Центральній та Північній Італії або у Фландрії. До
того ж західний інститут феодалізму, незалежний і конфліктуючий з середньовічною західною
церквою та середньовічними містами-державами, якщо й не був повністю відсутнім на Сході, то у
всякому разі нарівні з церквою безжально придушувався, наслідком чого було його запізніле са-
моствердження силоміць, коли влада імператора послабшала. На відміну від західного суспільства,
з його добре збалансованими інститутами, православне християнство виглядало хворобливо
дисгармонійним, що було платою за вибір неправильного шляху. Тому у православ'ї відродження
елліністичної культури стало швидше кошмаром, ніж стимулом, бо тільки на живому інтелекту-
альному тлі Італії XV ст. це відродження дійсно мало позитивний ефект.
Слід зазначити, що згадані вище проблеми Візантії, очевидно, виникали не тому, що православ'я
було неспроможним як релігійна течія християнства, чи напрямок філософської думки, чи як
система морально-етичних цінностей. Навпаки, відносна обмеженість та одноманітність
православно-християнського життя, започаткована ще на початку існування Східної Римської
імперії, ґрунтувалась не на відсутності життєвих творчих сил у православно-християнській
соціальній системі, а були саме результатом їхнього придушення. Думка, згідно якій відсутність
здорового зростання у православно-християнському суспільстві була зумовлена не його неспро-
можністю, а державними репресіями, знаходить підтвердження у тих рідких спалахах творчого
генія, які освітлювали православно-християнське суспільство, як тільки послаблювався тиск влади.
(Слід зазначити, що радянські візантиністи, ґрунтуючись на положеннях марксизму, критикували
тезу про значення підпорядкування церкви державі у Візантії, як фактора особливого розвитку
останньої, традиційно розглядаючи усі процеси, у тому числі — релігійні проблеми, єресі тощо
через призму класової боротьби.
Таким чином, можна констатувати, що два згадані фактори: формування православ'я (при цьому
варто враховувати і особливості цього процесу, який відбувався в умовах «духовного триалізму»
— Візантія може бути охарактеризована як «... християнська Римська імперія грецької нації») та
існування фактично офіційної доктрини наступництва після Риму із сприйняттям від нього ідеї
обожнювання володаря — з християнським корективом до такого обожнювання — в першу чергу і
зумовлювали усі інші особливості візантійської культури, моральності і права.
Якщо до цього додамо характерну рису розвитку Східної Європи, вдало виражену, як здається,
у такій парадигмі історії: коли в західній частині європейського континенту метафорою часу є
стріла, то у східній частині Європи ймовірною метафорою часу є коло (Р. Яку-бов), то отримаємо
достатньо адекватні уявлення про візантійську цивілізацію.
2. Хронологічні межі візантійської цивілізації
Для того, щоб точніше з'ясувати сутність цієї культури і місце у ній права, необхідно також
встановити хронологічні межі цієї цивілізації.
Звичайно, у найпростішому варіанті вона може бути узгоджена з добою Середньовіччя. Однак
це є не менш умовним ніж трактування Візантії, як такої, що належить феодалізму, або є
«разлагающимся рабовладельчес-ким государством», «последней стадией рабовладельчес-кого
общества» (І. Перетерський).
Більш правильним здається не прив'язувати Візантію до котроїсь із згаданих категорій, а
визнати особливий характер цієї хронологічної цивілізації. Візантія стала особливим політичним
та культурним світом, де традиції античності перетнулись з не менш впливовим спадком
стародавніх східних та елліністичних монархій і де внаслідок їхньої взаємодії виникла оригінальна
державна і правова традиція. Ця традиція, в свою чергу, справила вплив на становлення та
розвиток державності у південнослов'янських та причорноморських народів. Охопивши у добу
свого розквіту під єдиною владою середземноморські та близькосхідні народи, Візантія стала
історичним посередником у контакті нових західних суспільств феодальної доби з державами і
традиціями Азії. Разом з тим вона виявилась і ареною прямої історичної конфронтації Заходу та
Сходу, яка багато що визначила у наступній світовій (всесвітній) історії і до того ж прискорила
занепад самої імперії (О. Омельченко).
Насамперед, визначимося щодо початку відліку існування цієї цивілізації. Здавалося б такою
датою може бути 476 рік — рік падіння Західної римської імперії, єдиним і законним спадкоємцем
котрої вважала себе Візантія, що було цілком природним після того як Одоакр знищив сам
«інститут Західної Римської імперії, а знаки імператорського сану відіслав до Константинополя».
Однак більш точним здається віднесення початку формування самостійної візантійської культури
до більш ранніх часів. Адже, коли у 395 році відбувся поділ Римської імперії на Західну і Східну,
шляхи їхнього історичного розвитку розділились і вже тоді почали формуватись істотні
відмінності між ними. Слід підкреслити, що з цього часу Східна Римська імперія стала вже не
тільки самостійною державою. Все більше зростала невідповідність політичного, економічного і
культурного розвитку Заходу і Сходу. У Східній Римській імперії відбувався процес формування
самобутніх культури та релігії, разом з тим феодалізація господарства відбувалася повільніше,
зберігаючи риси старих суспільних структур. Все це відбувалося на тлі сильної центральної влади
у Константинополі.
Особливості цієї цивілізації стають все виразнішими, і коли в 476 році Західна Римська імперія
припинила своє існування, Візантія була вже самобутньою культурою, де «... на підвалинах ісламу
у постійних стиканнях з Європою, так і з Індією формувався теперішній передньоазійський Схід»
(К. Ясперс). Отже, маємо справу з особливою локальною цивілізацією, формування якої почалось
ще наприкінці IV ст. І хоча Візантія ще тривалий час зберігала найменування «Східна Римська
імперія», однак можна сказати, що не поділ Римської імперії на Східну і Західну був чинником
відокремлення культур, а навпаки — формування особливої Східноєвропейської культури
зумовило поділ єдиної Римської імперії на дві частини, котрим судилося стати підґрунтям
самостійних цивілізацій, які визначили характер і сутність життя Європи майже на два тисячоліття.
Як вважає С. Хантін-гтон, цивілізаційні протиріччя між західним християнством, православ'ям та
ісламом і надалі справлятимуть зростаючий вплив на суспільний розвиток.
Отже, час виникнення Візантійської цивілізації ми можемо пов'язувати з поділом Римської
імперії та створенням Візантійської імперії, яка, власне, й дала найменування цій цивілізації.
Звичайно тут має місце певна міра умовності, оскільки точне датування історичних процесів
взагалі є умовним, а іноді, як стверджують деякі математики (Г. Носовський, О. Фоменко), просто
помилковим. Тому ще раз необхідно підкреслити, що парость нової культури на Сході Римської
імперії виникла значно раніше, можливо ще в ті часи, коли еллінська культура, перетворюючись в
елліністичну створювала підґрунтя для появи й поширення християнства.
Певні проблеми існують і відносно визначення «верхньої» межі існування візантійської
цивілізації.
Як відомо, Візантійська імперія припинила своє існування у XV ст., після взяття Мехметом II
Константинополя, яке відбулося 29 травня 1453 р. Однак пов'язувати з цією датою припинення
візантійської цивілізації здається некоректним, оскільки припинення держави (імперії) не означає
припинення цивілізації. У той час як імперію обтяжують відцентрові сили, цивілізація
характеризується об'єднувальними мотивами, котрі і обумовлюють її існування, доки ці мотиви
зберігають чинність.
Звичайно, можуть бути такі ситуації в історії, коли занепад або падіння країни, особливо
величезних імперій, призводить й до загибелі певної локальної цивілізації. Зокрема, падіння Риму
(Західної Римської імперії) означало і занепад Давньоримської античної цивілізації. Однак при
цьому слід зазначити, що криза вказаної цивілізації почалась раніше і позбавлення влади мало-
літнього Ромула Августула було лише крапкою, кінцевим пунктом історії Західного Риму.
Оскільки Рим впав під ударами представників іншої культури, неспроможних чи неб,ажаючих
сприйняти Римську цивілізацію, реальних наступників у нього не виявилось. Візантія, яка
претендувала на цю роль, була іншою цивілізацією, зі своїми устремліннями, своїм історичним та
культурним шляхом.
Інакше складався хід подій після падіння Візантії. Держави, що входили до її складу, а також
держави, що знаходились в ареалі її політичного, економічного, культурного тощо впливу, досить
надійно сприйняли візантійський світогляд на підґрунті православ'я, візантійську культурну
традицію і таке ін. для того, щоб бути носіями цієї локальної цивілізації. Треба зазначити, що на
момент падіння Візантійської імперії вона і сама створила умови для безболісного переходу від
формули: Візантійська імперія = Візантійська цивілізація до поняття: Візантійська
(Східноєвропейська цивілізація) = група країн та етносів, об'єднаних спільною історичною долею,
релігією, елементами культури тощо.
Тому можна впевнено стверджувати, що Візантійська цивілізація існує і зараз, хоча,
враховуючи трансформації в історії, політиці, економіці та культурі країн Європи, краще іменувати
її «Східноєвропейською».
Мабуть, найбільш характерною рисою візантійської культури протягом усього часу її існування
є наявність, взаємовплив і врешті змішування трьох потоків культури — східно-азійського,
еллінського та римського. Це у сукупності з територіальними змінами Візантії призводить до
кардинального повороту у характері духовності: вже у VI ст. Візантійська імперія повертається
спиною до свого минулого, тобто до античного світу.
Саме цим надалі обумовлюються суттєві особливості візантійської культури. Головним
ідеологічним принципом Юстиніана І та його наступників стає максима: «Одна держава — одна
релігія». Церква при цьому ставиться на службу політичній владі і її завданням стає нав'язування у
єдиній державі єдиної догми. Саме у цей час фактично виникає «неволя віри», котра завдала
пізніше такої шкоди Візантії (М. Драгоманов).
Наслідком цього стає занепад, припинення розвитку усіх філософських течій, крім
християнської. Відповідно зникають самостійні філософські школи, а з ними припиняються давні
традиції Античної цивілізації.
Звичайно, було б невиправданим спрощенням розглядати візантійську культуру як явище
незмінне, однакове на усіх етапах розвитку цієї цивілізації. Як і кожна інша локальна цивілізація,
вона у своєму розвитку пройшла період становлення, піднесення, зазнавала спади, наступні
піднесення та інші трансформації, що супроводжувались відповідними змінами в усіх сферах
життя.
Першим з таких періодів є IV—VI (або ж перша половина VII ст.). В цей час відбувається
формування греко-римської культури, котре формально йде під знаком тенденцій до відновлення
колишнього «Римського Світу», але фактично має метою створення на цих теренах світу нового,
греко-римського або ж візантійського. Однак вже після Юстиніана і примарність цих надій стає
очевидною. Більш того, імперія ледь стримує натиск слов'ян, персів, аварців, арабів. Становище
рятує Іраклій, котрий проводить низку реформ адміністративного та військового ладу імперії, яка
тепер ґрунтується на підвалинах розуміння Вітчизни та Релігії, як основ буття. Йому ж таки
вдається зміцнити міжнародне становище Візантії.
Наступний період розвитку візантійської цивілізації, який можна окреслити VIII-IX ст. є
характерним превалюванням елліністичної традиції, релігійною єдністю та політичною
стабільністю. Економіка імперії орієнтована на сільське господарство. Разом з тим торгівля з
іншими країнами не розвивається, оскільки торговельні шляхи знаходяться під контролем арабів.
Світогляд того часу можна охарактеризувати як ортодоксально християнський (православний). В
цьому плані позитивною виявляється втрата частини території, оскільки позбавлення східних
провінцій означає й зменшення небезпеки єретичних вчень. Разом з тим продовжується навернення
до християнства сусідніх народів — слов'ян Великої Моравії, болгар та ін. У 863 р. у
Константинополі відкрито Вищу Магнаврську школу (університет).
Третім періодом розвитку візантійської цивілізації можна вважати Х-ХІ ст. В цей час отримує
розвиток велика земельна власність, з'являється спадкова земельна аристократія. Разом з тим,
набувають розвитку інтелектуальна та духовні сфери, підвищується освіченість, вивчаються та
перекладаються стародавні тексти. Освічена еліта приймає активну участь у просвіті народу,
займається складанням «Історичної енциклопедії», з'являються праці з історії, видаються
життєписи святих. Цей рух інтелектуалів очолює Тотій, котрий пізніше стає патріархом.
У XI ст. характерним для візантійських політичних та правових вчень стає цілісний підхід до
еллінського спадку. Видатним представником цього напрямку є Михайло Пселл, котрий вважав
себе «вірним сином церкви», але разом з тим намагався поєднати віру та розум.
Багатообіцяючим був наступний період, коли після стагнації ХІІ-ХШ ст. починається
Відродження, пов'язане з добою династії Палеологів, яке характеризується зростанням у населення
грецького патріотизму, зверненням до зразків античної старовини тощо. Однак політичний та
економічний занепад Візантії зробив неспроможними ці спроби Відродження та й взагалі призвів
до припинення існування Візантійської імперії.
Наступні періоди розвитку Візантійської (Східноєвропейської) цивілізації мають місце вже за
межами існування власне Візантії.
Не зупиняючись на їхній характеристиці, зазначимо лише, що й у них вирішальну роль
відіграють ті риси культури, які сформувались ще у період розквіту Візантійської імперії:
наявність християнства як головної засади світогляду; достатньо тісне єднання держави і релігії
(офіційне або приховане); тенденція до монізму філософських вчень, які є підґрунтям існування
держави; тенденція до державного регламентування більшості сторін особистого та суспільного
життя; тяжіння до просвітництва, але недостатня соціальна база для цього; фрагментарне,
непослідовне звернення до надбань античності; відсутність добре збалансованих політичних та
соціальних інституцій, що у деяких випадках компенсується містичним поривом, але іноді просто
веде до політичної пасивності, апатії широких верств населення та ін. (С. Аверинцев).
3. Етапи розвитку візантійського права
Разом з розвитком Візантійської цивілізації відбувалося й формування та становлення
специфічної системи права. Але оскільки право, будучи елементом цивілізації, разом з тим не
співпадає абсолютно з ритмом розвитку хронологічної цивілізації, то етапи його розвитку теж є
певною мірою асинхронними щодо останніх. З врахуванням цієї обставини спробуємо провести
періодизацію Східної традиції права.
Перший етап — це етап формування власне Візантійського права. Він знаменує собою
перехідний етап від класичного римського права, спільного для колишньої єдиної Римської імперії,
до нового права Візантії. Загалом, право на цьому етапі свого розвитку ще не дуже далеке від
римського. Тому його в романістичній літературі, як правило, називають «римським правом пост-
класичного періоду». Однак така назва здається неточною, оскільки йдеться все ж таки не про
«чисте» римське право, а його нову якість, котра, хай поки що не досить послідовно, але
формується у державі, що відноситься до іншої цивілізації. Такий процес був цілком природним,
оскільки з самого раннього періоду історії Візантії країни, які входили до її складу — Сирія,
Єгипет, Мала Азія, Греція та ін. країни близького Сходу й Балкансь-кого півострова, що мали свої
давні правові традиції місцевого права не могли не впливати на долю класичного римського права,
надаючи йому забарвлення. Охоплює цей етап розвитку права проміжок IV—V ст., хоча можна
датувати його і більш точно: поділ Римської імперії на східну та західну — кодифікація
Юстиніана.
Другий етап — це етап становлення власне візантійського права. Іншими словами — це «право
Юстиніана». Саме в процесі організованої цим імператором систематизації римського права та
наступного його доопрацювання відбувалося переосмислення та корінні зміни в праві, що існувало
раніше. Причому, найбільш помітними були зміни в сімейному та спадковому праві, де з'явилася
низка змін, що знаменували собою право нового типу. Хронологічні межі цього етапу можуть бути
визначені рамками VI ст. В той же час, враховуючи принциповий характер змін у праві, що стався
під час кодифікації Юстиніана та наступних тридцяти років його правління, можна вказати
відтинок часу навіть більш конкретно — це правління імператора Юстиніана, тобто 527-565 pp.
Дещо спрощуючи наведені положення, можна розрізняти тут два етапи розвитку Візантійського
права: 1) Доюстиніанів та 2) Юстиніанів. Можна погодитися з думкою, що це буде справедливо по
відношенню до цього імператора, який «встиг наробити багато шкоди і зробити трохи корисного»
(Б. Рассел), але серед цього корисного була систематизація і кодифікація права, що стала в
майбутньому підґрунтям розвитку не лише візантійського, а й усього Європейського права.
Разом з тим вони можуть бути об'єднані у більш значний період — «Докласичне Візантійське
право», в межах якого і мають місце ці два етапи.
Період докласичного права триває приблизно до середини VII ст., коли визріває потреба у
створенні права, адекватного власній культурі, котра вже ґрунтується не лише на запозичених у
Греції та Риму гуманітарних цінностях, а являє собою синтез трьох згаданих вище течій —
еллінізму, Римської Античності та Східного впливу, що відбувається на основі християнського
світогляду.
Тоді починається класичний період Візантійського права. У цей час відбувається пристосування
римських правових приписів до світогляду, ментальності, економічних та соціальних потреб
Візантії. Це тягне вульгаризацію римського права, але разом з тим значно підвищує його
життєздатність. Створюються власні концепція права, нові нормативні акти, проходять їхні
кодифікації. В результаті формується власне візантійська правова система.
«Активна» частина цього періоду завершується ще наприкінці першого тисячоліття, але загалом
можна вважати, що він триває до падіння Візантійської імперії.
Його змінює період, який умовно можна назвати «післякласичним» або ж «післявізантійським».
Візантійське право продовжує жити поза межами хронологічної середньовічної Візантійської
цивілізації. Воно зберігає головні притаманні йому риси, але все більше пристосовується до потреб
Східноєвропейських країн, що з більшими чи меншими підставами, свідомо чи мимоволі є
наступниками Візантії або ж претендують на цю роль.
4. Особливості візантійського сприймання права