того, як деякі види договорів отримали законодавче визнання, наслідки їхнього невиконання
значною мірою ще зберігають риси примітивної помсти (Закони XII Таблиць. III. 5).
Але оскільки така розплата не завжди влаштовує кредитора, він намагається передбачити
стимули до виконання угоди вже при її укладенні.
Так з'являється звичай заручництва, котрий дехто вважає найдавнішим видом договорів
римського права, своєрідним містком між деліктами та договірними зобов'язаннями.
Іншим достатньо дієвим додатковим засобом забезпечення виконання боржником його обіцянки
була клятва, завдяки чому договір набував захисту з боку релігії і забезпечувався внаслідок цього
сакральними санкціями.
Вже пізніше деякі види угод починають одержувати визнання і в праві світському: державна
влада регулює їхні наслідки і завдяки цьому надає їм юридичного значення, ставлячи їх у ранг
відносин гарантованих.
Таким чином, виникає категорія правових зобов'язань, як наслідку угод в цивільному праві (jus
civile), нормами якого передбачається можливість вимагати їхнього примусового виконання. В
зв'язку з цим зобов'язання, де права кредитора захищалися за допомогою цивільних позовів, стали
називатися цивільними, а зобов'язання, не забезпечені таким захистом, — натуральними. Це
означало, що вони є дійсними, але виконання їх може бути тільки добровільним, бо ґрунтуються
вони на нормах природного права — jus naturale (Д. 1. 1. 1. 3).
Впродовж довгого часу цивільне право обходилося буквально двома-трьома видами договорів
(контрактів), найдавнішим з яких був nexum, відомий ще до Законів XII Таблиць. За змістом пехит
— це договір особистої позики, що полягає в отриманні боржником на строк певної грошової
суми, яку він по закінченні строку зобов'язаний повернути. Його укладення — це процедура,
аналогічна manci patio, згаданій вище.
Така позика була забезпечена суворими санкціями, спрямованими передусім на особу
боржника. (Див.: Таблиця III. 2-5).
Оскільки можливість таких санкцій, а головне — їхня реалізація викликали незадоволення
більшості населення, lex Poetelia 326 року до н. є. вніс в nexum істотні зміни: практично було
скасоване право кредитора продавати боржника у рабство і убивати його. Крім того, для
застосування будь-яких санкцій необхідним було рішення суду.
Після цієї реформи nexum втратив привабливість для кредиторів: якщо раніше складність
форми компенсувалася можливістю суворих санкцій, то тепер результати, що допускаються
законом, можна було отримати і при більш простих контрактах — stipulatio і expensilatio. Stipulatio
— вербальний контракт, що укладається шляхом виголошення певної словесної формули, однак не
супроводжується якимись спеціальними обрядами. В процесі укладення такого договору
майбутній кредитор задає майбутньому боржнику питання: чи зобов'язується останній вчинити
якусь дію, на що слідує позитивна відповідь потенційного боржника.
Предметом цього контракту могла бути не тільки позика грошової суми або інших речей, але
вчинення практично будь-яких дозволених дій, що вигідно відрізняло його від давнього nexum і
значно розширювало сферу застосування. Крім того, перевагою stipulatio було те, що з'явилася
можливість встановлення зобов'язання за участю кількох осіб: з додатковим кредитором
(adstipulatio) і додатковим боржником (adpromissio).
Нарешті, ще однією важливою перевагою стипуляції було те, що завдяки її абстрактному
характеру стало можливим novatio, тобто оновлення зобов'язань. Для цього досить було вчинити
стипуляцію про скоєння тієї ж дії, що була предметом старого зобов'язання, але на нових умовах.
Зокрема, так можна було змінити термін сплати боргу, замінити боржника, кредитора тощо.
Expensilatio є контрактом літеральним (або лібральним), тобто таким, що укладається у
письмовій формі шляхом записів у прибутковій і видатковій книгах, котрі вів кожний «добрий»
батько сімейства.
Спочатку такі записи тільки фіксували видачу і отримання грошей, але з часом ними стали
користуватися для встановлення нових зобов'язань. Для цього запис про видачу (і відповідно про