Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівнялього правознавства. Європейські традиції

Подождите немного. Документ загружается.

Цілком логічним є віднесення права до елементів соціально-політичного устрою Візантії, однак

виникає потреба уточнення, викликана генетичним зв'язком візантійського (греко-римського)

права з правом римським.

Як зазначалося вище, специфікою структури локальної давньоримської цивілізації,

наступником якої багато в чому була цивілізація візантійська, було те, що право не лише належало

до елементів соціально-політичного устрою, але й складало елемент суспільної свідомості.

Виникає питання: якщо Візантія була політичною і культурною наступницею Риму, успадкувавши

багато її зовнішніх та внутрішніх форм, то чи успадкувала вона й структуру, ієрархію цінностей

давньоримської цивілізації? Іншими словами: чи мало право у Візантії таке ж саме значення, як це

було у Римі?

На перший погляд, відповідь має бути ствердною. Досить пригадати грандіозні роботи з

систематизації римського права, організовані Візантійським імператором Юстиніаном і на початку

VI ст., результатом яких було створення, як з погордою говорив сам Юстиніан, «храму римського

права».

Однак, на нашу думку, такий висновок не відповідав би дійсному стану речей. З одного боку

Юстиніан І дійсно демонстрував (у всякому разі ззовні) зразки шанобливого ставлення до надбань

римського права. Зокрема, це знайшло відображення у його конституції від 15 грудня 530 р. «Про

складення Дигест» та Конституції від 16 грудня 533 р. «Про затвердження Дигест». Але з іншого

боку, позиція з цього питання імператора, незважаючи на його велетенську владу, не відображала

ментальність суспільства. Як зазначали сучасники, оцінюючи результати систематизації

Юстиніана, створені законодавчі акти виявились мало придатними для практики, занадто

«кваліфікованими» для правників того часу. Тут цікаво зазначити, що навіть візантійський історик

Агафій дуже доброзичливо налаштований до Юстиніана як до «єдиного римського імператора»

поміж усіх, хто володарював у Східній Римській імперії, описуючи законодавство і судові спори,

навіть не згадує про роботи з «кодифікації римського права».

Крім того, й самі систематизаційні роботи та правотворчі зусилля Юстиніана свідчили про

надання переваги так званому «позитивному» праву за рахунок осмислення його сутності.

Зокрема, свідомо чи не свідомо сам Юстиніан спрямовував до цього юриспруденцію імперії,

заборонивши конституцією «Про затвердження Дигест» 16 грудня 533 року коментувати

положення Дигест та аналізувати вміщені там точки зору стародавніх правників.

Нарешті, про певну невідповідність філософії чи у всякому разі теоретичного рівня римського

права візантійській правовій культурі свідчила та обставина, що вже за сто років після створення

Кодексу, Дигест та Інституцій Юстиніана з'являється потреба у спрощених, більш придатних для

потреб візантійської практики збірок. Внаслідок цього за імператора Лева III створюють так звану

«Еклогу», яка являє собою суміш витягів з Дигест, Інституцій, Кодексу, а також компіляцій

сільськогосподарського, морського та військового законодавства, до яких додано заповіді Мойсея,

відредаговані та подані як юридичні норми. Внаслідок такої переробки Еклога докорінно

відрізняється від римського права.

Отже, можна зробити висновок, що роль права у Візантії була помітно вужчою, більш

«приземленою», ніж колись у Стародавньому Римі. Тепер воно вже не відіграє функції елементу

суспільної свідомості. Не цікавить візантійців (румеїв), що жили у V-VI ст. і філософська основа

права. Для них більш важливим є соціально-політичний аспект — право відіграє роль політичного

та соціального регулятора у державі, котра централізує законотворчість, зосереджує її у руках

центральної влади. Про прагматичний підхід до права свідчить також намагання візантійських

володарів використовувати його (зокрема, кодифіковані акти) як чинник зміцнення імперії,

поширення та посилення свого впливу на суміжних та залежних територіях. Підтвердженням тому

може бути як грандіозний проект Юстиніана І, так і менш значні, локальні кодифікації. Наприклад,

створенням «Законів хим'яритів», котрі являли собою законодавчу збірку, складену у VI ст.

шляхом компіляції з новітнього та архаїчного римського і грецького, — головним чином,

цивільного законодавства, та поширенням її у Ємені Візантія намагалася зміцнити свій вплив у

цьому регіоні. Втрачаючи у Щасливій Аравії свій політичний авторитет, а з ним і економічні

зв'язки, вона застосовувала усі види ідеологічного впливу (у тому числі через право), щоб зберегти

ці важливі опорні пункти своєї торгівлі. Тому, розглядаючи місце права у структурі візантійської

культури V—VI cm., можемо визначити його саме як елемент соціально-політичного устрою.

Разом з тим, у IV—VI ст. у Східній Римській імперії було досить популярним наслідування

античних зразків у галузі права. Але це наслідування часто-густо мало зовнішній характер.

Наприклад, літературні форми юридичних творів цього періоду були частково новими, але більше

наслідували римські. При цьому наслідування мало переважно зовнішній характер. Нерідко це

було лише запозичення назв. Наприклад, Дигести або Інституції Юстиніана, або грецька парафраза

Інституцій Теофіла. Таке наслідування форми, наповнене, як правило, новим змістом, можна

вважати однією з особливостей візантійського права розглядуваного періоду.

Ще однією особливістю цієї правової системи є поява кодексів законів, котрі не були відомі

римському праву часів Античності. Так, наприкінці III ст. (295 р.) з'являється Кодекс Грегоріанус

(Кодекс Грегорія), у якому було зібрано імператорські конституції, починаючи з Адріана і

закінчуючи виданими за життя укладача Кодексу. Цей Кодекс зберігся лише у фрагментах, однак є

достатньо достовірні відомості про його структуру та зміст. Цікаво, що на структурі відобразилась

згадана вище тенденція наслідування римської правової традиції, котра однак має на собі сліди

формування нового підходу. Так, укладач не виробив оригінальної системи розташування

нормативних актів і у 19 книгах, на які поділено Кодекс, частково слідував системі преторського

едикту останньої редакції (книги 1-13), а потім перейшов до викладу джерел з кримінального права

та процесу. Але було зроблено спробу систематизувати матеріал усередині книг. Вони поділялись

на титули з предметними рубриками, хоча матеріал в останніх було розміщено не досить

послідовно і рівномірно.

Попри ці недоліки Кодекс Грегорія разом з Кодексом Гермогенівна, що доповнював його,

користувався авторитетом аж до скачування його на початку VI ст. Кодексом Юстиніана.

Однак і Кодекс Грегорія, і кодекс Гермогеніана були неофіційними збірками. Першим же

офіційним зібранням конституцій був Кодекс Теодосія, котрий було задумано Східно-римським

імператором Теодосієм II як збірку імператорських конституцій, доповнену витягами з творів

класичних юристів. Едиктом імператора від 29 березня 429 р. було сформовано комісію, куди уві-

йшли фахівці-адміністратори та знавці права. Робота велась дуже ретельно і продовжувалась

близько 6 років. Нарешті 15 лютого Кодекс було опубліковано у Східній Римській імперії під

найменуванням «Кодекс Теодосія». А 23 грудня того самого року у Римі відбулося засідання

сенату, на якому він був затверджений і для Західної Римської імперії.

Кодекс містить більш двох з половиною тисяч імператорських конституцій — від Костянтина

до Теодосія, тобто від 311 до 437 року.

Матеріал у Кодексі Теодосія було розподілено на 16 книг, кожна книга поділяється на титули, у

яких конституції розмішено за хронологією. Вперше було виокремлено книгу, яка містила лише

конституції, що стосувались релігійного життя держави (книга 16). Разом з тим досить багато

уваги приділялось становищу приватної особи, праву власності на землю та ін.

5. Докласичне візантійське право (право Юстиніана)

5.1. Передумови та чинники систематизації Юстиніана

Для того, щоб навіть дуже побіжно розглянути передумови та чинники систематизації

Юстиніана, треба торкнутись хоча б головних питань соціально-економічної ситуації, внутрішньої

та зовнішньої політики Візантійської імперії кінця V— початку VI ст.

Вище вже зазначались розбіжності векторів та темпів розвитку Західної і Східної римських

імперій. У той період, що нас цікавить, вони були помітні не лише у сфері духовній, але й (може,

навіть, більшою мірою) у сфері соціально-економічній.

Оцінка суспільно-економічного ладу Візантійської імперії у літературі неоднозначна. Деякі

візантиністи (наприклад, О. Е. Ліпшиць) вважають, що рабовласницькі відносини були

переважаючими у Візантії аж до VII ст. На думку інших, — феодалізм почався стверджуватись у

Східній Римській імперії, вже починаючи з IV ст. І хоча рабовласницькі відносини зберігаються,

але вони мають другорядне значення і на оцінку Візантії VI ст., як феодальної держави, не

впливають.

Думаємо, що друга точка зору більш точно відображає реалії тогочасного візантійського

суспільства. Адже відносини, пов'язані з використанням та обробкою землі, котрі були основою

економічного життя того часу, за своїм характером у Візантії істотно відрізнялись від традиційних

відносин рабовласницького суспільства. Зокрема це стосується такого інституту як колонат,

котрий був перехідним до феодальних відносин. Хоча він зародився ще до утворення Східно-

Римської імперії, однак мав у Візантії набагато важливіше значення, ніж його паростки у колишній

єдиній Римській імперії.

Починаючи з IV ст., колон — це залежний орендар, ступінь залежності якого зростає. Раби,

посаджені на землю, юридично залишались рабами, але фактично обертались на кріпаків. У той же

час орендарі, котрі раніше були вільними, поступово опускаються до стану рабів, посаджених на

землю. Йде зустрічний процес, внаслідок якого формується нова соціальна група, новий стан, що

має особливе юридичне становище.

У підсумку: Візантійська імперія стає першою стадією феодального суспільства, де

зберігаються досить сильні пережитки рабства, котрі, однак, швидко втрачали позиції.

Втім, слід зазначити, що згідно з цивілізаційним підходом головним є не встановлення

жорстких рамок суспільно-економічної формації (що, до речі, не завжди є можливим, як у цьому

можна пересвідчитись на прикладі ранньої Візантії). Нас, насамперед, цікавить визначення

характеру розвитку цивілізації у цілому. І тут це поняття охоплює просторові й часові структури,

матеріальне життя, побут, світогляд, мистецтво, науку, право тощо, тобто все те, що, доповнюючи

Ф. Броделя, можна охарактеризувати як «матеріальну і нематеріальну цивілізацію» або ж

сукупність ринкових відносин, їхнього підґрунтя та надбудови над ними. Тому, віддавши данину

традиційній термінології, перейдемо до характеристики економічних, політичних та духовних

процесів у Візантії, що зумовили необхідність звернення до надбань римського права.

Складовими внутрішньої політики імператора Юсти-ніана зокрема, були: проведення

адміністративних реформ; здіснення економічних заходів, спрямованих на збільшення товарообігу

та пожвавлення виробництва; обмеження земельної власності; ліквідація останніх рес-

публіканських інституцій і посилення одноособової влади імператора у авторитарній державі, що

спиралась на величезний, централізований апарат управління. Окремі законодавчі акти імператора

спрямовуються проти великих землевласників, вплив котрих іноді переростає у політичну владу,

що суперечить імператорським уявленням відносно призначення державної влади. Разом з тим,

обмеження щодо великих землевласників супроводжуються заходами по заохоченню розвитку

дрібного землеволодіння (наприклад, шляхом встановлення податкових пільг).

До цього слід додати, що досить активно проводилась політика заохочення до освоєння нових

земель, а також до заселення земель, які раніше були освоєні, але потім кинуті. Ця політика, в свою

чергу, тягла соціальну диференціацію та розклад сільської громади у візантійському селі (М.

Сюзюмов).

Крім того, важливе значення мало поновлення усталеного порядку землеволодіння та

землекористування у римських провінціях (зокрема, у Північно-Африканських), захоплених

варварами, але відвойованих Юстиніа-ном. Таку ж політику Юстиніан проводить і в Італії.

Що ж стосується боротьби Юстиніана за єдність віри та віросповідання, то однозначної оцінки

вона не отримала: дехто вважає, що піклування про справи церковні він взагалі ставив понад усе,

інші — оцінюють його ортодоксальність у цьому питанні вельми критично (Б. Рассел). Втім тут

головним було те, що Юстиніан розглядав релігію як підґрунтя соціальної та етнічної єдності,

опору політичної влади, внаслідок чого видав значну кількість декретів, спрямованих на

регулювання відносин у цій сфері.

Отже, практично всі напрямки внутрішньої політики Візантії у першій половині VI ст. вимагали

чіткої правової регламентації, причому часто на новому якісному рівні. Юстиніан опинився перед

альтернативою: створювати законодавство «піонерського» типу, покла-даючись лише на свої сили,

або шукати аналоги, готові зразки.

Існують різні точки зору щодо мотивів, якими керувався Юстиніан, звертаючись до кращих

зразків римського права.

Зокрема, припускають, що він це робив, намагаючись врятувати рабовласницький спосіб

виробництва шляхом створення сильного й жорсткого законодавства, здатного зміцнити підвалини

рабовласницької імперії, утримувати в покорі рабів, що часто повставали і розхитували її (О.

Підопригора). Є точка зору, згідно якій він провів систематизацію римського права, маючи на меті

створення дисциплінованого й слухняного чиновництва, наведення порядку у судах й надання усій

імперії єдиної та стрункої правової основи (І. Перетерський); пристосування до умов Візантії

положень римського права, як найбільш досконалої системи права, яка ґрунтується на приватній

власності. Підкреслювалось також, що за допомогою кодифікації Юстиніан мріяв відтворити

єдину Римську імперію.

До цього слід додати, що практично всі романісти зазначають існування необхідності обробки

накопиченого законодавчого матеріалу.

Маючи таке розмаїття думок, спробуємо дати відповідь на запитання: що ж дійсно були

чинниками кодифікаційних робіт під час правління Юстиніана, і чому Юстиніан звернувся саме до

римського права як вихідного матеріалу для цих робіт?

Передусім, зазначимо недостатність таких мотивів, як необхідність наведення порядку,

зміцнення дисципліни чиновництва, вдосконалення судової процедури, прагнення врятувати

рабовласницький лад, захищати інтереси панівного класу законодавчими засобами.

Адже досягнення будь-якої із згаданих цілей було можливе й без обробки величезного

нормативного масиву, вивчення творів давніх авторів (багато з яких до того ж були створені в

умовах не автократичної, а демократичної держави). Аби зусилля, яких вимагала кодифікація

римського права, були спрямовані лише на створення нових законопроектів, можливо, кінцевий

результат мав би не гірший вигляд. Особливо, якщо врахувати, що існувала можливість

використати матеріали римського права й анонімно (до речі, частково це було зроблено при

створенні Кодексу Юстиніана).

Що стосується бажання пристосувати до умов Візантії положення римського права з метою

регулювання приватної власності, то й ця теза не видається надто переконливою. По-перше, тому,

що Візантія того часу була суспільством, де приватна власність ще не займала панівного

положення. Як свідчить аналіз норм Землеробського закону, для візантійського села було

характерним наявність громадських форм власності (ст. 81), обмеження права землеволодільців на

відчуження землі (ст.ст. З, 4, 5), збереження окремих пережитків родового ладу (ст.ст. 61, 78).

Тому навряд чи такою вже відчутною була потреба вдосконалення законодавства у цьому напрям-

ку шляхом модернізації норм римського права. По-друге, досягнення і цієї мети було можливе

шляхом оригінального законотворення, що, до речі, й було зроблено при створенні на підґрунті

звичаєвого права у VI-VII ст. згаданого вище Землеробського закону, де враховувались головним

чином, місцеві норми варварських, у першу чергу слов'янських громад.

Певним чином узгодити розбіжності у визначенні чинників кодифікації намагався І.

Перетерський, на думку якого «криза рабовласницької системи господарства мала одним з

наслідків численні і практично важливі зміни у правовій частині надбудови стародавнього Риму.

Однак це ще не означало, що можна було відмовитись від оповитого величчю старовини

колишнього права, що треба було наново створювати усе законодавство. Із збереженням

добротного матеріалу стародавнього Риму треба було внести (або, сказати б, закріпити) ряд

доповнень, скорочень та змін. Та обставина, що застосовувати старе законодавство було

недоцільно, а створювати нове не було можливим, й примусило римських юристів йти проміжним

шляхом — шляхом кодифікації».

Тут навмисне наведено чималу цитату, щоб краще було видно, наскільки близько видатний

романіст підійшов до суті процесу, що відбувся у Візантії VI ст.: з одного боку старе законодавство

застосовувати було недоцільно, з другого — створювати нове було неможливо. Але якщо перша

частина цього формулювання заперечень не викликає (якщо трактувати «старе» як «застаріле»), то

друга — повисає у повітрі: адже відповіді на питання «чому створювати нове законодавство не

було можливості?» — ми так і не отримуємо.

Як здається, відповідь на нього слід шукати, оцінюючи «надзавдання», яке ставив перед собою

Юстиніан, починаючи кодифікаційні роботи: через єдине право, як один з феноменів суспільного

життя, як елемент культури, прокласти шлях до відновлення Римської імперії.

Імперські потуги Юстиніана самі по собі, звичайно, заслуговують на критику і як такі, і за ті

наслідки, що вони мали, лягаючи непосильним тягарем військових витрат на населення Візантії,

руйнуючи економіку її та суміжних країн.

Разом з тим, як здається, було б невиправданим спрощенням розглядати політику Юстиніана в

цілому лише як намагання возвеличитись, завоювати нові території, відвоювати старі тощо. Ми

далекі від ідеалізації особи Юстиніана. Разом з тим, слід визнати, що він виявився саме тим

правителем, чиї особисті якості та уподобання співпали з об'єктивним процесом відродження (чи

спробою часткового відродження) давньоримської цивілізації (культури). Законодавчі роботи, які

він проводив, його політика у сфері права були підпорядковані цій меті, були частиною загального

процесу, який відбувався у суспільстві.

Саме цим пояснюється, на нашу думку, звернення до багатств римського приватного права,

принциповий підхід до організації кодифікаційних робіт.

На користь такого висновку свідчить перебіг законотворчих робіт у Східній Римській імперії VI

ст. та їхній результат. Тому зупинимося на них детальніше.

5.2. Кодекс Юстиніана

7 лютого 528 року Юстиніан видав едикт, яким оголосив склад комісії, котра мала обробити

матеріали, які увійшли до Кодексу Теодосія, виключити з нього те, що застаріло, а також

доповнити його законодавчими актами більш пізнього періоду.

До складу комісії входило 10 душ. П'ятеро з них свого часу були удостоєні консулату і мали сан

патриціїв: колишній квестор двору Іван, колишній магістр армії і префект Преторія Леонтій,

колишній магістр армії Тока, колишній префект Сходу Базилід та квестор двору Тома. Інші були

рангом нижче: магістр відомства імперських агентів Трибоніан, магістр канцелярії заяв та судових

справ Костянтин, коміт консісторія та професор права з Константинопольської школи Теофіл,

адвокати Діоскор та Презентін.

7 квітня 529 р. Юстиніан затвердив кодекс, який отримав його ім'я. 16 квітня цей кодекс у

першій редакції (яка не збереглась) набрав чинності.

Оскільки практика застосування Кодексу виявила у ньому чимало недоліків, було створено нову

комісію під головуванням Трибоніана, який на той час вже обіймав і посаду questor sacra palatii.

Крім Трибоніана до неї увійшли Доротей, Міна, Костянтин та Іван. Комісія доопрацювала текст

Кодексу, включила до нього багато конституцій Юстиніана, видані за роки, що пройшли після

видання його першої редакції.

Кодекс другого виправленого видання був опублікований 16 (18) листопада 534 року і набрав

чинності 29 грудня того ж року.

Кодекс містить близько 4 600 конституцій, починаючи з Адріана. Найбільша кількість з них

належить Адріану — 1 200, Северам — 880, Юстиніану — 400. Хоча конституцій самого

Юстиніана наче б то небагато (менше 0,1 загальної кількості), але питома вага у загальному обсягу

тексту відчутна. Це пов'язане з тим, що, коли тексти конституцій попередників Юстиніана дано у

вигляді скорочених витягів з оригіналів, то багатослівні конституції самого Юстиніана наведено

повністю, без будь-яких скорочень, у тому вигляді як вони були видані. Може, ця деталь не так би

впадала у вічі, якщо не порівнювати кодекси Юстиніана та Теодосія. У останньому такої

відмінності нема. Припускають, що аматор слова Юстиніан цінував саму форму свого викладу, і

комісія, доопрацьовуючи текст Кодексу, не наважилась застосовувати до словесної форми його

указів своє право змінювати та скорочувати видане.

Але відмінності між вказаними кодексами полягають не лише у різних підходах до подачі

матеріалу, але й у визначенні логіки та структури самих цих законодавчих актів.

Кодекс Теодосія, як зазначалось, складався з 16 книг. Перша з них була присвячена джерелам

права, 2-5 — приватному праву, 6—15 — публічному, 16 — церковному праву. Отже, основна

частка змісту Кодексу припадала на публічне право (10 книг з 16, до яких треба додати ще одну,

присвячену питанням церковного права). Це дозволяє зробити висновок, що у даному випадку ми

маємо справу, насамперед, з кодифікацією не приватного, а публічного права.

Кодекс Юстиніана поділено на 12 книг. Причому, матеріал у них розміщено за іншим

концептуальним підходом. Передусім, впадає у вічі істотне збільшення обсягу матеріалу, який

стосується питань приватного права. Йому відведено книги з 2 по 8 (сім з дванадцяти, тобто

більше половини загальної кількості). (Для порівняння: у Кодексі Теодосія приватному праву

відведено менше 1/3 загального обсягу, у Кодексі Юстиніана — майже 2/3 обсягу). 9 книга

присвячена кримінальному праву, 10-12 — адміністративному.

Новий світоглядний підхід знайшов відображення у перенесенні конституцій з питань

церковного права з останньої книги у першу. Хоча ця книга називалась дещо ширше «Церковне

право та права і обов'язки державних службовців», але її 13 титулів, головним чином, рег-

ламентували відносини, пов'язані з релігією. Досить вказати хоча б назви перших з них: І — «Про

верховну Трійцю та віру католицьку і щоб ніхто не смів публічно змагатись з нею», П — «Про

церкви», ПІ — «Про біскупів та кліриків і їхні привілеї», IV — «Про судову владу біскупів», V —

про єретиків, манихеїв та самаритів» і т. д. До цього слід додати, що до § 8 першого титулу

увійшов виклад віри, зроблений самим Юстиніаном. Таким чином, християнство було закладено у

правову основу державного життя.

Характеризуючи структуру Кодексу, слід додати, що книги поділяються на титули, останні на

конституції, котрі розміщено у хронологічному порядку. Конституція, зазвичай, містить ім'я

імператора, котрий її видав, та вказівку на того, кому вона адресована (Конституції імператорів

могли мати конкретного адресата або бути адресованими до усіх підданих, але після включення до

Кодексу набули загальнообов'язкового характеру).

Зміст, логіка, а також структура і методика обробки та подачі матеріалу свідчать, що Кодекс був

спробою систематизації нормативно-правового матеріалу, головним чином, приватноправового

характеру.

Зараз неможливо встановити точно, чи відразу Кодекс був задуманий таким чином, щоб потім

його приватноправовий ухил врівноважити виданням нових законів, чи то такий ухил був

несвідомим, який потім довелося виправляти виданням актів публічно-правового характеру. У

всякому разі конституція Cordi відображала передбачення можливості видання Юстиніаном додат-

кових законодавчих актів. «Якщо пізніше перемінлива природа речей створить щось нове,

потребуюче затвердженням імператором, то будуть видані нові конституції (Novellae

constitutiones)».

Життя показало потребу у доповненні та тлумаченні нормі другої редакції Кодексу. Тому

протягом наступних років володарювання Юстиніана (до 565 року) було видано близько 170 новел,

головним чином, з питань публічного і церковного права. У галузі приватного права було лише

кілька новел, які стосувались шлюбно-сімейних та спадкових відносин.

Хоча новели іноді розглядають як складову частину систематизації Юстиніана, за життя

останнього вони у збірки не об'єднувались. Це було зроблено пізніше: у приватному порядку

професором права з Константинополя Юліаном; офіційно чи напівофіційно — за імператора

Тіберія II (Collectio Marciana — 168 новел); у середньовіччя — збірка Anthenticum або Liber

anthenticorum, складена, як вважають, в Італії.

Виходячи з того, що Новели не були предметом власне систематизації за Юстиніана, а мали

характер поточної законотворчості, думаємо, що вони не повинні включатись до складу Corpus

juris civilis, як окрема частина. Більш вірною була б їхня оцінка як продовження Кодексу. Цілком

можливо, що вони були частиною матеріалу для підготовки третьої редакції Кодексу.

Зараз важко визначити, чому за життя Юстиніана,. котрий після офіційного завершення

кодифікації правив ще 30 років (до 565 p.), ним не було зроблено спроби видати третю редакцію

Кодексу, куди б мали увійти впорядковані та узгоджені нові конституції. Чи цього не трапилось

через численні проблеми імперії, які йому доводилось вирішувати (і які він іноді сам створював),

чи то відмова від подальших кодифікаційних робіт була наслідком розчарування Юстиніана у

результатах, котрі не справили належного враження і не були як слід оцінені сучасниками. А може,

навпаки, з властивим йому честолюбством та самовпевненістю він не бажав визнавати, що

створений ним templum justitiae Romanae виявився таким далеким від досконалості й вимагає все

нових доопрацювань.

Втім, можливе ще одне пояснення, котре знаходиться дещо у іншій площині і пов'язане з досить

дивним аспектом систематизації Юстиніана.

Адже практично одночасно йшло створення трьох дуже великих зібрань: Кодексу (який

доповнювали Новели), Дигест, Інституцій, котрі стосувались правового регулювання, загалом

одного й того ж кола відносин. Цей «паралелізм» відмічають, звичайно, усі романісти, слушно

підкреслюючи, що при застосуванні та тлумаченні норм треба враховувати положення усіх трьох

складових частин.

Однак залишається без відповіді запитання: для чого потрібне було таке ускладнення подачі

матеріалу? Хіба блискучий організатор Юстиніан і видатний юрист та адміністратор Трибоніан не

розуміли, що таким чином навряд чи можна досягти мети створення досконалого законодавства?

Існує думка, що «кодифікація Юстиніана не відтворила спроб Теодосія II скласти єдиний звід

римського права та висловлювань правників і конституцій, бо ці два джерела права були вже надто

різнорідні, і, звичайно, важко було б охопити єдиною системою догмат про Трійцю та щонайтонші

правила про сервітути». Така теза не здається надто переконливою. Адже комісії й так довелось

виконати величезний обсяг робіт по узгодженню змісту різноманітних джерел. То ж завдання її

ускладнилось би лише частково. Крім того, якщо вважати, що пошук відповідних норм у різних

джерелах є завданням складним (а так воно і є), то чи не логічніше було б покласти його на

кваліфікованих фахівців, якими були члени комісії, ніж залишати його на долю практиків, котрим

це не завжди було до снаги.

Нарешті, що стосується думки про недоцільність об'єднання релігійних догматів та положень

речевого права тощо, то тут слід зазначити, що сам Юстиніан довів зворотне, об'єднуючи у

Кодексі, Дигестах норми приватного та публічного права, релігійні догмати, положення шлюбно-

сімейного та спадкового права.

Можна припустити, що паралелізм складових частин Зводу був допущений навмисне з метою

використання своєрідної порівняльної методики: Юстиніан, вибираючи між давнім римським

правом та можливістю оперативної правотворчості, обрав два паралельні шляхи, що могли

привести до однієї мети: Римсько-правовий та Візантійський. Таким чином, існували три

самостійних законодавчих акти, кожен з яких мав не лише особливі джерела, але й своє особливе

призначення: популярний виклад засад та основних положень приватного права (Інституції),

зібрання досягнень римсько-правової думки — скоріше, «ідеальний закон», ніж норми позитивно-

го права (Дигести), збірка законодавчих актів «повсякденного вжитку» — Кодекс.

Цим можна пояснити і той факт, що, видавши більше півтори сотні конституцій після другої

редакції Кодексу, Юстиніан за тридцять років так і не спромігся на третю редакцію цього акта. У

цьому просто не було практичної необхідності. Систематизацію було завершено. Підвалини нової

правової системи закладено. Кожна її частина жила своїм життям: Інституції — навчали, Дигести

чекали свого часу, Кодекс — працював, обростаючи й доповнюючись новими нормами, які були

реакцією на потреби сьогодення.

5.3. Дигести та Інституції

Якщо Кодекс Юстиніана мав характер збірки законів «повсякденного» характеру і загалом

ґрунтувався на реаліях та законодавстві Східної Римської Імперії (Візантії), то інші два зібрання —

Дигести та Інституції мали суто Римське коріння.

Для визначення характеру та значення систематизації Юстиніана важливо, насамперед,

розглянути перебіг відповідних робіт, а також концепцію створення вказаних законодавчих актів.

Обробка юридичної літератури була покладена на комісію з 17 душ. Очолював її Трибоніан,

котрий вже виявив свої здібності при підготовці Кодексу. Крім нього до складу комісії увійшли:

Костянтин, 4 професори права — Теофіл та Кратін з Константинополя, Доротей та Анатолій з

Бериту (Бейруту), а також 11 адвокатів при суді — Стефан, Міна, Просдокій, Євтольмій, Тимотій,

Леонід, Леонтій, Платон, Яків, Костянтин та Іван.

Концепцію створення Дигест було визначено у конституції Юстиніана від 15 грудня 530 року

«Deo auctore». Згідно з нею усім авторитетам в галузі права минулого мала надаватись однакова

увага, — ніхто не визнається кращим або гіршим у всіх питаннях, але деякі кращі у тому чи

іншому. «І не судіть про те, що є кращим і більш справедливим за більшістю авторитетів: бо думка

одного й гіршого може переважити у якомусь питанні думки багатьох і більш високих...».

Допускалися скорочення та заміна застарілих термінів новими (інтерполяція): «Якщо ви знайдете

щось невірно написане, ви повинні виправити й навести порядок; що наче б то написаним з самого

початку, і ніхто не повинен насмілюватись на підставі порівняння зі старими томами доводити

хибність (вашого) писання...».

Формально, пошуки членів Комісії мали б обмежитись працями правознавців, що були свого

часу наділені jus respondendi. «...Наказуємо вам зібрати та виокремити книги древніх мудреців,

котрим священні прин-цепси надава'ли владу складання та тлумачення законів...», але аналіз

тексту Дигест показує, що фактично комісія це обмежування не враховувала. (Судячи з того, що

Юстиніан затвердив поданий проект Дигест, таке «свавілля» комісії не викликало у нього

заперечень), опрацювавши 275 творів 39 правників.

Для опрацювання величезної кількості матеріалу Комісія розділилась на три підкомісії, кожна з

яких працювала над певним видом творів: перша — над творами з цивільного права (Так звана,

маса Сабіна), друга — над творами з преторського права (так звана, едиктальна маса), третя — над

творами Папініана казуїстичного характеру, тобто практичним матеріалом (так звана, маса

Папініана). Результати роботи кожної комісії розглядались на пленарних засіданнях.

16 грудня 533 р. комісія доповіла сенату про завершення роботи, а ЗО грудня 533 року Дйгести

набрали чинності.

Структурою Дйгести у загальному вигляді нагадують Кодекс Юстиніана: Книга 1 — загальні

положення про право та державу; книги 2-46 присвячені питанням приватного права, матеріал тут

розміщено за схемою преторського едикту; книги 47-48 — кримінальне право та процес; книга 49

— оскарження, фінансове, військове право; книга 50 — муніципальне право, завершальні

положення.

Книги не мають власних найменувань, в той час як титули, на які поділяються книги,

опоряджені заголовками, котрі у багатьох випадках відтворюють рубрики «постійного едикту», а

також нерідко співпадають з назвами відповідних титулів Кодексу Юстиніана.

Титули, у свою чергу, поділяються на фрагменти, кожен з яких є витягом одного із творів

якогось з правників. Певної субординації (за авторитетом, часом написання твору, його обсягом

тощо) не просліджується, але великі фрагменти для зручності поділено на параграфи.

Специфічною рисою викладу матеріалів в Диге-стах є те, що кожен фрагмент починається з

вказівки на те, хто є автором витягу і з якого твору фрагмент взято.

Поділ Дигест на книги є основним і згадується уже в § 1 Конституції «Deo auctore». Разом з тим,

у тій же конституції (§ 2) передбачено поділ матеріалу Дигест на більші за розміром частини: 1)

Prota (кн. 1—4) — загальні положення; 2) De judicies (кн. 5-11) — про ре-чеві позови; 3) De rebus

(кн. 12-19) — зобов'язальне право; 4) Umbilicas (кн. 20-27) — «середина (пуп)» — об'єднує

матеріали про заставу, укладення шлюбу, посаг, розлучення та ін.; 5) De testamentis (28-36 кн.) —

заповіти; 6) без назви (кн. 37—44) — містить, головним чином положення стосовно спадкового

права; 7) без назви (кн. 45-50) — може, найбільш дивна частина, оскільки надто вже різноманітні

положення, що стосуються як приватного (кн. 45-46), так і публічного (48-50 кн.) права (книга 47

стосується як приватного, так і публічного права).

У самому тексті Дигест цей поділ на 7 частин відображення не знайшов, що викликає питання

про його призначення. Можна припустити, що це мало значення, скоріш за усе, для викладання

права. Юстиніан, як відомо, крім реформи права, мав на меті й реформування юридичної освіти,

що було закріплено у конституції «Omnem», виданій у один день з конституцією «Tanta» (Про

затвердження Дигест). Тоді логічним здається не лише додатковий поділ Дигест (крім книг, ще й

на сім згаданих частин), але й відсутність назв чи специфічні назви деяких частин, а також

об'єднання у останній частині положень приватного та публічного права.

У створенні Дигест є чималого незвичайного. Зазначимо лише декілька з таких моментів.

Зокрема, це методологія відбору матеріалу за «суб'єктивною ознакою», визначення кола авторів.

Як зазначалось вище, комісія була обмежена у можливості вибору, скоріше, формально. Фактично

ж могла використовувати висловлювання будь-якого автора. Разом з тим, Дигести являють собою

приклад досить чіткого та послідовного відбору, з наданням переваги деяким авторам за

критеріями, які до останнього часу залишаються невідомими. Так, з 39 цитованих юристів лише З

жили у республіканський період (Квінт Муцій Сцевола, Елій Галл, Алфен Вар) і двоє — у період

пізньої імперії — IV ст. (Гермогеніан, Аркадій Харизій), решта — у І—III ст., тобто у період

принципату.

Але й стосовно цих правознавців має місце обмеження кола авторів та різна питома вага

матеріалу належного тому чи іншому правникові.

Так, при досить приблизних підрахунках фрагментів, що припадають на того чи іншого автора,

частка Ульпіана складає третину Дигест (усього фрагментів — 9 200), Павла — одну шосту

загальної кількості фрагментів, Папініана — одну вісімнадцяту, Юліана — одну двадцяту,

Помпонія та Цервідія Сцеволи — одну двадцять п'яту, Гая — одну тридцяту, Модестіна — одну

сорок п'яту і т. д. (Є. Скрипільов).

За більш точними підрахунками Ульпіану належить 27 процентів усіх фрагментів, Павлу — 22,8

%. Загалом, правникам, згаданим у законі 426 року «Про цитування» (Ульпіану, Павлу, Папініану,

Гаю та Модестіну) належить близько 66 % усіх фрагментів.

При підрахунках питомої ваги обсягу тексту, що припадає на долю різних авторів, результати

виявляються не менш цікавими. У такому випадку частка Ульпіана складає близько 40 %, Павла —

20 %. Решті 37 (36) юристам, згаданим у Дигестах залишається лише близько 40 % на всіх.

Існують різні припущення щодо чинників такої диспропорції.

Зокрема, є думка, що Комісія при підготовці Дигест скористалась матеріалами, які з'явились

раніше. Це могли бути коментарі Ульпіана по едикту та до цивільного права, а також матеріали

комісії Теодосія II, до завдань котрої спочатку входило не лише створення Кодексу, але й загальна

обробка (кодифікація) різноманітного юридичного матеріалу: як законодавчих актів, так і

відповідей знавців права.

Інша точка зору полягає в тому, що надання переваги творам вказаних авторів пояснюється тим,

що видатні юристи завше згадували у своїх творах погляди попередників, погоджуючись або

полемізуючи з ними. Таким чином, вони ніби дали підсумок розвитку юридичної думки на III ст.

Тому комісія не повторювала з творів давніших правників те, що можна було запозичити без-

посередньо і у більш досконалій формі у нових юристів. Консерватизм римських правників призвів

до того, що і в Ульпіана, і у Павла ми знаходимо більш або менш повні картини римської

юриспруденції з окремих питань.

Як здається, повністю погодитися з такою позицією не можна. Звісно, консерватизм римського

права (С. Муромцев) створював умови для цитування творів, написаних не лише роки, а й століття

тому (цим пояснюється та обставина, що у Дигестах більша кількість юристів згадана у цитатах,

ніж є авторами фрагменти (51 проти 39).

Разом з тим, така теза не спростовує припущення про підготовку Дигест на матеріалах творів

небагатьох правників, насамперед, — Ульпіана та Павла, частка фрагментів (текстів), з творів яких

за будь-яких підрахунках складає не менше половини загального обсягу.

На підтвердження цього можна навести такі докази.

По-перше, згадані юристи жили на рубежі II—III ст., що надавало їм можливості узагальнювати

висловлювання попередників. Наступний «за популярністю» у компіляторів Дигест Папініан жив,

приблизно, у той самий час, однак його твори, як такі, що мали практичну спрямованість

(казуїстичний характер), склали самостійну групу фрагментів (так звана, маса Папініана). Тому

його одна вісімнадцята частка має особливу вагу і, на нашу думку, має стояти поза загальною

шкалою порівнянь.

Що ж стосується наступних за «ступенем цитова-ності» Юліана, Помпонія, Цервідія Сцеволи,

то вони жили II ст. і до того ж у своїх творах, як правило, не давали, широких оглядів позицій

попередників.

Цей момент є, як здається, другим доказом правдивості припущення, що Дигести складено,

насамперед, на матеріалах вказаних творів Ульпіана та Павла. Для того, щоб розвинути це

положення, торкнемось особливостей творчої манери одного та другого.

Ульпіан досконало знав усі галузі права та всю попередню літературу і намагався вичерпати її

настільки повно, щоб надалі до неї вже не було потреби повертатись. Головна праця Ульпіана —

83 книги коментарів ad edictum — характерна бездоганним добором матеріалу, проблематики, а

також незалежною точкою зору. Вона містить точні цитати з едиктів та позовних формул; єдину

модель розроблено надзвичайно ретельно, фраза за фразою, іноді слово за словом. Власне, це

неформальна кодифікація класичного викладу едикту, одне з найбільш видатних творінь усієї

науки Римського права.

Схожа оцінка його коментаря до цивільного права у 51 книгах, де теж дуже багато цитат з

попередників. Обидва твори до того ж аналогічні за тенденціями та технікою.

Отже цілком можливо, що Комісія взяла за основу ці праці Ульпіана, саме у них «запозичивши»

й більшість фрагментів, належних іншим юристам. Це пояснює і стрімкі темпи її роботи — адже їй

довелось опрацювати близько трьох мільйонів рядків за дуже короткий термін (З роки), що навряд

чи в людських силах. Крім того, така версія пояснює начебто не зовсім логічний добір матеріалу

для компіляції: маса цивільного права та маса едиктальна, згруповані й вміщені підряд одна за

іншою по окремих титулах. Якщо головними джерелами були коментарі Ульпіана до цивільного

права та до преторського едикту, то так і було подано цей матеріал.

Але якщо праці Ульпіана були основою, то чому досить широко використані роботи Павла,

причому з таким великим відривом від решти цитованих юристів?

Відповідь, як здається, полягає не лише в тому, що вони були сучасниками, але й у

особливостях творчості Павла та його стосунків з Ульпіаном.

Павло був самим плідним з усіх римських юристів (М. Бартошек). Тонкий, високо освічений

теоретик, вирізнявся критичним підходом. Написав примітки до творів Юліана, Нерація, Сцеволи

та Папініана, витяги з Pitham Лабеона та Digesta Алфена. Його твори охоплювали усі галузі права,

особливо приватного. Відомі коментарі ad Plautium, ad Edictum (76 книг) та ad Sabinum.

Таким чином, Павло теж був цікавий не лише сам по собі, але й тією інформацією про інших

правників та точки зору останніх, яка містилась у його творах. Крім того, маємо справу з

коментарями за тією ж схемою, котра лягла в основу Дигест: коментар до цивільного права,

коментарі до едикту.

Втім компілятори, мабуть, не змогли б обійтись без посилань на Павла (точніше, без

використання його творів) ще з однієї причини. Є достатні підстави припускати, що між ними та

Ульпіаном існувало наукове суперництво, внаслідок чого вони, хоча і жили в один час, і писали на

подібні теми, ніколи не цитували одне одного.

З вказаних міркувань цілком логічним здається припущення про те, що саме твори двох

вказаних видатних правників слугували підґрунтям «теоретичної» частини Дигест, в той час як

твори Папініана забезпечували сторону «практичну».