Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівнялього правознавства. Європейські традиції
Подождите немного. Документ загружается.
якості свого провідника Івана, тоді як прихильники більш шляхетних наук, створивши розкол,
пішли до мене». Про ревниве ставлення Псела до Ксифиліна свідчить і порівняльна
характеристика Михайлом творчого шляху їх обох. На його думку, Ксифилін йшов від гіршого до
кращого, почавши з юриспруденції і додавши до неї потім риторику та філософію, а сам Псел —
від риторики та філософії перейшов далі від «кращого до гіршого». Юриспруденція на його думку
«гірша», бо має прикладний характер і слугує засобом кар'єри городян на теренах державної
служби, суддів, нотарів та ін.
Костянтин IX Мономах звернув увагу на двох молодих талановитих та честолюбних
інтелектуалів і залучив їх до здійснення своєї програми «демократизації» державного апарату:
Псела він залучив до роботи у імператорській канцелярії, а Ксифиліна — до роботи у суді. З часом,
саме в розрахунку на їх можливості було створено спеціальні учбові заклади з права і з філософії.
Костянтин IX сам вчився праву у Івана Ксифиліна і покладав на нього великі надії щодо
підготовки юристів для держави. 6 його зверненні до студентів юридичного училища, яке є
складовою частиною згаданої вище Новели, наголошується на тому, що тепер студенти-юристи не
будуть, як раніше, попадати у тенета загадок, позбавлених пояснень; не почують лекцій по праву,
схожих на оракулів з подвійним сенсом, для розуміння яких потрібен ще один тлумачник; навпаки,
завдяки ясному, точному і надійному поясненню, викладеному доступною мовою, вони навчаться
розуміти логіку законів; не будуть притримуватися лише мертвої букви, але й почують живий
голос законів.
Щоправда, дослідники досить критично оцінюють діяльність Івана Ксифиліна на посаді
номофілака, зазначаючи, що він був надто дидактичним, зловживав латинською термінологією та
зверненнями до римських першоджерел і компіляції Юстиніана, прагнув осягнути «точний сенс»
законів за допомогою деяких понять логіки Аристотеля, розроблених ще у стародавніх школах
Бейрута та Константинополя. (27). Але, попри усі ці зауваження, не викликає сумніву, що саме з
цією реформою юридичної освіти почався ренесанс юриспруденції у Візантії класичного періоду,
який залишив помітний слід у формуванні Візантійської традиції права.
Однак розквіт візантійської цивілізації у Пізньому Середньовіччі часів Македонської династії, з
котрим пов'язують вищі досягнення культурного відродження Європейського Сходу, не був
тривалим (ІХ-ХІ ст.). Політичні та соціальні катаклізми, зовнішня агресія і некомпетентність
деяких імператорів призводять до занепаду імперії. Не вперше Візантії не вдається відповісти на
Виклик історії і час її вичерпано. У розвитку Східноєвропейської (Візантійської) цивілізації відбу-
вається «провал»: після підкорення Константинополя турками відбувається злам головної гілки
цієї цивілізації, епіцентр її зміщується у інші країни Центральної і Східної Європи, хоча більшість
з них ще не була готовою до виконання ролі лідера. Зв'язок часів переривається. Це стосується як
культури в цілому, так і державних інституцій, права і юриспруденції, зокрема. Східно-
Європейська цивілізація виявляється відкинутою назад.
9. Інститути приватного (цивільного) права
9.1. Загальні положення
Попри труднощі, пов'язані з тим, що візантійська правова доктрина не підтримувала ідею
розмежування права на приватне і публічне, зробимо спробу визначити систему і загальні
характерні риси приватно-правових інститутів у Візантії. При цьому, очевидно, більш вірним буде
вести мову не про приватне, а про цивільне право, — щоби підкреслити цим обставину, котра вже
згадувалась: в цій цивілізації право знову втрачає свій універсальний характер і все більш стає
правом, яке стосується громадян певної держави. Це по-перше. По-друге, держава все більше
апелює до публічно-правових ідей, нагадує про те, Що окремі учасники майнових правовідносин,
хай навіть рівні між собою в юридичному плані, але всі разом є її громадянами.
Розгляд особливостей цих інститутів візантійського права слід почати з двох застережень.
Перше. Говорячи про Візантію, слід враховувати занепад на її теренах ідей природного права,
практичну відсутність інтересу до цих питань і в теорії, і в практиці. Тому поняття «цивільне
право» тут практично є синонімом поняття «цивільне законодавство».
Друге. Власне візантійське цивільне право починається у «післяюстиніанову добу». Як
зазначалось вище, систематизація Юстиніана ще являє собою звернення до витоків — римського
права, підкреслено дбайливе ставлення до якого складає методологічне і ідеологічне підґрунтя
роботи відповідних комісій. Формування власного — греко-римського, візантійського права
починається лише з моменту пристосування давньоримських інститутів до візантійських реалій.
Отже, почнемо з системи побудови найбільш значущих актів «післяюстиніанового періоду».
Еклогу побудовано за такою системою: 1. Норми про опіку; 2. Норми про відпущення на волю;
3. Договірне право; 4. Норми про свідків та угоди; 5. Карне та військове право.
На перший погляд, здається дивною відсутність норм речевого права. Але тут існує цілком
вірогідне пояснення. У VI-VII ст. у Візантії було створено Землеробський закон, в якому
враховувались положення не тільки і не стільки римського права, скільки норми звичаєвого права
варварських, в першу чергу слов'янських, громад. Таким чином, норми речевого права не було
включено до Еклоги тому, що власність на землю, яка була центром економічних відносин
Візантії, регулювалась спеціальним законодавчим актом. Хоча Землеробський закон не був
офіційним доповненням до Еклоги, проте, фактично він виконував таку роль, про що свідчить
практика його широкого застосування.
Отже, в той період домінує кілька інститутів візантійського цивільного права: права особисті (з
перевагою серед них шлюбно-сімейних та спадкових прав), ре-чеві права (насамперед, право
власності), договори.
Подібною є в загальних рисах і система розташування матеріалу у Прохіронї. 1. Шлюб і посаг
(титули 1-11); 2. Зобов'язання (титули 12-20); 3. Спадкування (титули 20-37); 4. Публічне право
(титули 38-40).
Тобто, і тут відчутним є вплив тієї ж методології: спочатку йдуть приватноправові інститути
(вони складають більшу частину матеріалу), затим — право публічне (єдність, також традиційна,
карного, військового, адміністративного законодавства). Приватно-правові норми згруповано за
тією ж системою: особисті права (насамперед, шлюбно-сімейні), зобов'язальні (в основному,
договірні), спадкування. Як і у Еклозі, відсутні речеві права.
Практично без змін відтворює цю систему в Ісагога (Епанагога).
Щодо Базилік, які являють собою спробу модернізації «права Юстиніана», то в них, загалом,
збережено систему Кодексу Юстиніана, хоча редактори Базилік не відмовились при цьому від
намагань зробити цю систему більш стрункою. Для цього ними перегруповано низку норм з різних
книг Кодексу за ознакою приналежності до одного інституту
Цей побіжний аналіз структурних перетворень в основних кодифікаційних актах Візантії
знадобився тут для того, щоб, визначивши тенденції в цій галузі, обрати найзручнішу систему
викладу основ візантійського права, яка б максимально відповідала ідеям його творців. Очевидно,
у галузі цивільного права, вона повинна мати такий вигляд:
загальні положення;
шлюбно-сімейне право;
зобов'язання;
спадкове право;
речеві права.
При цьому привертає увагу цікава деталь. Наведена система дуже нагадує пандектну систему
цивільного права, запропоновану, як вважається, німецькими глосаторами римського права у XVI
ст. Однак у Візантії така система прийнята ще у VIII-IX ст. Логічним, очевидно, буде припущення
щодо того, що середньовічні глосатори зазнали впливу візантійських джерел. Якщо збірка
Юстиніана стала матеріалом для подальшої рецепції римського права у Західній і Східній Європі,
то більш пізні його переробки дали поштовх для формування нових підходів до визначення нової
(пандектної) системи цивільного (приватного) права.
Вірність цього висновку можна перевірити, проаналізувавши структуру Гексабіблоса
Арменопуло, що є останньою значною пам'яткою візантійської правової думки, в якій зафіксовано
тенденції, що збереглися з XV ст.
Перша книга містить загальні положення (положення про закони, судоустрій, реституції,
вільний стан).
Друга книга — про володіння, нові твори, морське право.
Третя книга — про всиновлення, про відчуження, про договори позики, зберігання і товариства.
Четверта книга — заручини і шлюб та шлюбний договір.
П'ята книга — про заповіт і опіку.
Шоста книга — про збитки та всілякі стягнення.
Серед візантиністів побутує думка, згідно з якою сам твір Арменопуло за розташуванням
матеріалу не нагадує жодний попередній законодавчий збірник (Д. Азаревич). Але, як здається, в
цій збірці ясно помітно розвиток концепції побудови попередніх законодавчих актів. Якщо
відкинути деякі алогізми у розташуванні окремих інститутів (наприклад, розміщення норм про
всиновлення у третій книзі), то схема Гексабіблоса може бути оцінена як розвиток ідеї пандектної
системи, оскільки зобов'язання розділено на договірні (книга 3) і позадоговірні (книга 6), що
відображає особливості підстав їх виникнення, а також «перехідний» характер деліктів — від
приватних до публічних. До того ж на відміну від попередніх збірок, Гексабіблос практично не
містить норм публічного права, виступаючи таким чином у якості фактично першого неофіційного
кодексу візантійського цивільного права.
Характеризуючи окремі інститути візантійського цивільного права, відійдемо від традиційної
схеми викладу матеріалу, згідно якій спочатку розглядаються загальні положення, потім — речеві
права, зобов'язання і т. д.
Більш доцільним здається розглядати його складові частини у послідовності, яка визначається
їх питомою вагою, увагою, що приділяли тому або іншому інституту візантійські законодавці та
правознавці.
При такому підході поміж усіх «загальних положень» візантійського права на перше місце
виступають ті, що стосуються правового становища особи, оскільки визначення кола суб'єктів
цивільних правовідносин, їхня правоздатність залежали від того, до якого класу чи стану вони
належали. Тим більше, що саме тут є характерними прояви низки особливостей візантійського
права, яке регулює відносини суспільства, де тривалий час співіснують архаїчні інститути (рабство
та ін.) і офіційно визнана християнська мораль.
9.2. Правове становище особи
Приступаючи до характеристики правового становища особи, насамперед, слід згадати про
такий архаїчний інститут, як рабство.
Тут помітні позитивні тенденції до полегшення виходу із рабства. Так, Приватна Поширена
Еклога, а потім і Базиліки передбачають, що раб отримує свободу після смерті свого хазяїна, якщо
той не згадав про нього у заповіті (духівниці). Відзначимо, що «забудькуватість» хазяїна
трактується на користь раба.
Дедалі розширюється сфера відносин, учасником яких може бути раб. Так, новелою 100
імператора Лева VI були дозволені шлюби між вільними та рабами. Хоча при цьому можливі були
різні варіанти наслідків укладення шлюбу, в тому числі і перехід вільного чоловіка або дружини у
рабство, але все ж таки це було кроком вперед порівняно з «правом Юстиніана», де такі шлюби (як
і раніше у Римі) взагалі не мали юридичного значення.
Разом з тим, законодавчі рішення Лева VI стосовно визначення правоздатності рабів були
досить непослідовними. Так, дозволяючи рабам укладати шлюб, він, водночас, не дозволяє їм
виступати свідком у суді. Допускаючи можливість для раба стати біскупом без відома хазяїна, він,
однак, вважає виправданим витребування рабів — втікачів, навіть якщо вони стали ченцями або
біскупами, незалежно від строку давності.
Можна зробити висновок, що законодавство досить адекватно відображало непослідовність
державної політики Візантії з цього питання, де цей застарілий інститут зберігався ще тривалий
час (Згадки про рабів — так званих «дулопариків», котрі були власністю їх хазяїна, не виступали
як суб'єкти права і навіть не сплачували податків, зустрічаються ще в документах кінця XIII ст.).
Втім, рабство було не єдиним архаїчним інститутом, пов'язаним з визначенням статусу осіб в
цивільному праві. Іншим «рудиментарним» інститутом, який зберігався ще на початку II
тисячоліття, була «батьківська влада» і пов'язаний з нею пекулій. Лише в XI ст. остаточно
формуються положення про право підвладного укладати заповіт (духівницю), розширюються його
права по управлінню пекулієм з обмеженням прай батька у цій сфері.
У зв'язку з цим, цікаво зазначити зміни, які відбувалися у сфері суміжних відносин — опіки та
піклування. Цікавим тут є те, що коли у Еклозі відмінності між опікою та піклуванням, котрі й без
того були не надто помітними у римському праві, виявились майже зітертими, то у Прохіроні вони
знову набувають цілком виразного характеру. Зростання інтересу законодавця до цього інституту
дає деякі підстави припускати, що держава, турбуючись про захист інтересів «колишніх
підвладних осіб», які отримують більшу свободу, тепер бере на себе частину обов'язків по
здійсненню за ними контролю, зокрема, стосовно заповітів (нагадаємо, що у тодішній термінології
опікун та виконавець заповіту позначались однаково). Збереження досить високого віку повноліття
— 25 років, зумовлювало важливе значення опіки та піклування, які до того ж «обслуговували»
декілька суміжних інститутів: спадкове, сімейне право тощо.
Таким чином, в «післяюстиніановому праві» зберігається традиційний для римського права
поділ людей на вільних та рабі. Лише вільні люди є повноправними суб'єктами права. За рабами
правоздатність визнається в обмеженій кількості випадків. Разом з тим, давньоримська традиція
визначення рабів як знарядь, що розмовляють, зазнає відчутних ударів.
Зазнає також змін інший принцип класичного римського права: визнання рівності усіх вільних
людей у приватних стосунках. Зокрема, все помітнішим стає поділ селянства на стани, що
відбивається на їх цивільно-правовому становищі. Приблизно в IX—X ст. досить чітко
просліджується поділ селянства на дві категорії: одні селяни (парики) мали сплачувати податки та
виконувати різноманітні повинності; інші (стратіоти) — головним чином, несли військову службу.
Стратіоти мали земельні наділи, які не могли відчужувати, і зобов'язані були з'являтися до армії зі
своїми кіньми та зброєю. Таким чином, виникає своєрідний стан селян — військовиків, який, на
нашу думку, слугував прототипом, козацького стану Російської імперії. В даному випадку
становить інтерес та обставина, що стратіоти мали особливості і як суб'єкти цивільного права
(стосовно посідання, права власності на земельні наділи, укладання деяких договорів), що свідчило
про диференціацію суб'єктів цивільного права за феодальним типом. Головні положення щодо
невідчужуваності таких наділів як в цілому, так і по частинах були встановлені Костянтином VII
Багрянородним, а потім доповнені Романом II та Нечипором II Токою. Ці законодавчі рішення
мали метою не стільки обмеження прав страті-отів, скільки унеможливлення їх обезземелювання,
недопущення поглинання стратіотських наділів великими землевласниками. Пізніше при
переписах земельних маєтностей чиновники, які займались переписом, мали повноваження
перевіряти посесійні права, повертати незаконно придбані ділянки, а ті, що зменшились, — по-
повнювати до встановленого мінімуму. Перед ними було поставлено благородну мету: «забирати
зайву землю у тих, хто мав багато, і передавати тим, хто мав недостатньо». Попри усе
благородство намірів, впадають в око типові для Східної традиції тяжіння до патерналізму
держави, зрівнялівки і намагання вирішити економічні проблеми публічно-правовими
(адміністративними) засобами. Значною мірою саме з цієї причини усі спроби деяких імператорів
династії Палеологів загальмувати процес розпаду стратіотських ділянок виявились неспро-
можними (Ф. Успенський).
Париками вважались залежні селяни, прикріплені до землі, яку вони отримали від світського чи
духовного землевласника. При цьому ні відчужувати, ні передавати, ні за своїм бажанням
полишати земельну ділянку парики не могли.
Форми залежності візантійських селян були різноманітними (парики світські, парики
монастирські, ак-тимони, містії та ін.), хоча основною тенденцією протягом розглядуваного
періоду залишалось подальше їхнє закріпачення. Відсутність в джерелах згадки про існування
єдиного законодавчого акта, котрий забороняв би взагалі, у загальному порядку переходи селян,
дозволяє припустити, що його, очевидно, не існувало. Але так чи інакше більша частина селян
поступово опинилася у залежності від великих землевласників.
У зв'язку з цим варто згадати про існування такої категорії селян, як елевтери. Ця категорія
складалася з селян, котрі не мали земельних наділів та знарядь виробництва, а отже були вільні від
оподаткування і мали можливість вільно пересуватися з місця на місце. Осівши на землі світського
феодала чи монастиря, вони не оподатковувалися до першого складання нового кадастру, але після
нього переводилися у стан париків. Отже, вони являли собою своєрідний прошарок селян, що зна-
ходилися у перехідному стані від вільних до кріпаків.
Слід зазначити, що всі селяни були суб'єктами цивільного права, хоча й певною мірою
обмеженими у цивільній право(діє)здатності. Наприклад, навіть парики мали право відчуження
закріпленої за ними землі «на сторону». Але це їхнє право було обмежене вимогою отримання
дозволу від сеньйора. Останній же частіше такого дозволу не давав, оскільки це могло призвести
до зменшення належних йому надходжень.
Процес диференціації суб'єктів цивільного права за феодальними принципами набув ще більш
виразного звучання після утворення у 1204 році на території Візантії нової держави — Романії,
або, як її ще називають — Латинської імперії.
Підкорення Візантії хрестоносцями (існує припущення, що четвертий хрестовий похід відразу
був задуманим саме як агресивна акція проти Візантії), привело до встановлення феодальних форм,
характерних для Франції та (певною мірою) Венеції. Причому, завойовники штучно створюють в
Романії умови для консервації відсталих форм феодалізму. Зокрема, це істотно відображається на
становищі селян як суб'єктів права. Як слідує з тексту «Асизи Романії», основна маса селян, що
називаються тепер західним терміном «вілани», виявляється тепер у становищі кріпосних. Вони не
можуть піти від пана, видати заміж дочку без його дозволу; майно вілана, що не мав спадкоємців,
переходить до пана. До того ж, феодал мав право відібрати у селянина його рухомість і його наділ
(стась). Селянин не може свідчити проти феодала у серйозному кримінальному процесі. Феодал,
який убив чужого вілана, не ніс особистої відповідальності, а лише мав компенсувати збитки
господарю забитого. Вільна жінка, що виходила заміж за кріпака, втрачала і майно, і свободу, а
діти від такого змішаного шлюбу теж ставали віланами. Марейські селяни мали сплачувати
грошову ренту, яка зберігала грецьку назву «акростих». Крім того, селяни виконували різноманітні
повинності, котрі охоплювали крім панщини на хазяйському домені, також обов'язок будувати
замки, зводити млини та преси для хазяїна (деспотіка-рія). Якщо акростих і деспотікарія генетично
були пов'язані з візантійськими повинностями, то інший вид обтяжень (боналітети — обов'язки
селянина користуватися хазяйськими печами для хліба, млином та виноградним пресом,
сплачуючи за це певну частку продукту) був скоріш за все західного походження. Отже формально
вілани не втрачають цивільну правосуб'єктність, однак їхня правоздатність істотно обмежена, а
реальна можливість її здійснення існує не завжди.
Поряд з кріпаками, в Романії існували і вільні селяни, котрі звичайно жили окремо від віланів в
селищах, які називались комітурами. Вільні селяни формально були рівноправними суб'єктами
правових відносин: вони самі розпоряджалися плодами своєї праці, укладали шлюб, могли бути
свідками у суді, при укладенні заповітів тощо. До того ж вони не могли бути обкладеними новими
податками без їх згоди. Але, як і раніше у Візантії, коміту-ри несли колективну відповідальність за
сплату податків.
Особливу категорію вільного селянства складали горяни, котрі жили під владою своїх вождів,
не сплачували податків, але залучались до несення військової служби.
Загалом в Латинській імперії чітко вимальовується характерний для феодалізму поділ
формально вільних людей на класи і стани: вілани, вільні селяни, феодали. У свою чергу, стани
поділялись на розряди, причому не тільки належність до певного стану, але й до певного розряду,
впливали на обсяг правоздатності.
Що стосується юридичних осіб, то наявні джерела не дають підстав стверджувати про якесь
певне визначення їхнього статусу, хоча у Книзі Епарха згадуються цехи та інші соціальні
утворення, що можуть набувати окремих цивільних прав та обов'язків. Крім того, аналіз структури
та функцій димів та факцій дозволяє зробити висновок, що, очевидно, вони являли собою соціальні
утворення політичного спрямування, котрі мали деякі ознаки юридичних осіб і певною мірою були
наділені цивільною правоздатністю. Разом з тим, стан джерел не дозволяє з'ясувати до кінця їхню
сутність, функції, співвідношення між ними тощо.
9.3. Шлюбно-сімейне право
Одним з найбільш «популярних» правових інститутів у Візантії було шлюбно-сімейне право.
Норми, що стосуються його, або знаходяться на першому місці в законодавчих актах (як у Еклозі,
Прохіроні), або виокремлено в спеціальну книгу (як у Шестикнижжі). Сімейному праву та шлюбу
присвячено значну кількість новел Юстиніана І, Лева VI та інших візантійських імператорів.
Характерною для візантійського шлюбу є вимога попередніх заручин. При цьому можливість
заручин, як і укладення шлюбу, пов'язана з додержання певних умов. Зокрема, мають бути відсутні
перепони до укладення шлюбу (вік, чернецтво). Якщо такі перепони були, але заручини все ж
відбулись, то вони визнаються недійсними. Такі ж наслідки мало неукладення шлюбу протягом
двох років після заручин, якщо наречені живуть в одній єпархії і укладенню шлюбу не
перешкоджає вік нареченої. Заручини визнавалися недійсними також у випадках, якщо хтось з
наречених прийняв чернецтво уже після заручин.
Що стосується віку, необхідного для заручин і шлюбу, то він неодноразово змінювався. Врешті,
було проведено диференціацію заручин з врахуванням як віку, так і очікуваних наслідків.
Зокрема, 74 новелою Лева VI було зафіксовано шлюбний вік (чоловіки — 15, жінки — 13
років), починаючи з якого шлюб міг вважатися законним і отримати церковне благословення.
Новелою 109 того самого імператора було установлено дві вікових межі: для укладення договору
про заручини (7 років) і для церковного благословення заручин (14 років — чоловіки, 13 років —
жінки). Сенс цієї диференціації полягав у тому, що заручені, які отримали церковне благословення,
вважались з'єднаними узами на кшталт подружніх. Таким чином, заручини освячувались церквою і
права заручених забезпечувались релігійними санкціями. Якщо ж зарученим було більше 7, але
менше 14 (13) років, то могли мати місце, так звані, цивільні заручини, котрі на відміну від
церковних, забезпечувались штрафом, але могли бути розірваними учасниками угоди.
Отже, заручини накладали на тих, хто заручився, певні моральні та правові зобов'язання. При
цьому привертає увагу зростання значення сакральних санкцій. Якщо за загальним правилом,
заручини самі по собі не давали права на подання позову про укладення шлюбу, а йшлося лише
про стягнення штрафу, то при церковних заручинах їх наслідки фактично дорівнювались до тих,
що мали місце у випадку шлюбу.
Разом з тим, заручини не заміняли собою шлюбу, котрий візантійська традиція визначала,
ґрунтуючись на висловлюваннях Модестіна, зафіксованих у Дигестах, як спілку чоловіка і жінки,
спільності усього життя, єднання божественного і людського права (Д. 23. 2. 1).
Слід зазначити, що, коли визначення поняття шлюбу у візантійському праві було досить
стабільним, то сам цей інститут зазнає значних змін.
Так, Еклогою було внесено зміни у регулювання шлюбу, що існувало за правом Юстиніана.
Зокрема, істотно було обмежено можливості розлучення та перелік підстав для цього. Пізніше,
новелами Лева VI і Костянтина VI порядок і умови розлучення знову було лібералізовано. Зокрема,
відпала необхідність судового розгляду справ про розлучення, шлюб можна було припинити за
взаємною згодою сторін. Якщо «право Юстиніана» забороняло повторне укладення шлюбу у
випадках розлучення за взаємною згодою, то тепер другий шлюб було дозволено. До того ж було
скасовано таку санкцію, встановлену свого часу Юстиніаном, як запроторення до монастиря у ви-
падках взаємно-добровільного розлучення.
Необхідно підкреслити, що детальна регламентація процедури, а головне — підстав і наслідків
розлучення взагалі є характерною рисою візантійського права.
Так, Приватна Поширена Еклога містить детальний перелік підстав розірвання шлюбу — за
взаємною угодою подружжя, з ініціативи чоловіка, за вимогою дружини. Окремо регламентується
розлучення і його наслідки на випадок прийняття одним з подружжя або обома чернецтва. При
цьому прискіпливо визначено розмір сум, які підлягають сплаті дітям, порядок взаємних
розрахунків тощо.
Традиційно, значна увага приділяється дошлюбному дарунку і посагу.
Як вже згадувалося, дошлюбний дарунок було детально охарактеризовано в Інституціях
Юстиніана, де зазначалося, що цей вид дарування був невідомим стародавнім правникам, а
запроваджений пізніше імператорами: «... він називався дошлюбним дарунком і припускав у якості
мовчазної умови те, що цей дарунок буде після укладення шлюбу» (Інституції Юстиніана. 1. 10).
Оскільки Юстин І дозволив збільшувати розмір цього дарунку вже після укладення шлюбу, то
Юстиніан І звелів називати його не дошлюбним дарунком, а «даруванням у зв'язку із шлюбом»,
дорівнявши його до посагу, котрий також надається під час шлюбу.
Пізніше цей інститут змінює і назву, і зміст.
Так, Еклога та Ісагога (Епанагога) іменують його грецьким терміном «діоболон». Пізніше в
новелах Лева VI, Костянтина VI, Прохіроні з'являється старе «доюстиніанове» позначення —
«дошлюбний дарунок».
Не отримує підтримки і положення відносно рівності посагу і дошлюбного дарунку, котре
Юстиніан намагався запровадити у 542 році новелою 97: конституціями Лева VI було встановлено,
що дошлюбний дарунок може бути і менше посагу. У такому вигляді це правило й увійшло
пізніше у візантійське законодавство.
Що стосується посагу, то в цілому цей інститут і у пізньому візантійському праві продовжував
відповідати положенням, закріпленим в Дигестах Юстиніана.
Цікаво зазначити, що регулюванню стосунків між подружжям у період шлюбу приділялась
незначна увага. Головним предметом турбот законодавців тут була регламентація дарування між
чоловіком і дружиною, причому відповідні положення практично у всіх законодавчих збірках
ґрунтуються на Дигестах. Такий підхід, очевидно, пояснюється тим, що всі немайнові стосунки
подружжя за візантійською правовою доктриною належали до сфери моральної, де, скоріше мали
діяти норми божественного, а не людського права.
9.4. Спадкове право
Значна увага приділялася регламентації спадкування.
Воно було можливим за заповітом, або безпосередньо за законом. Заповіт мав бути складеним в
усній або письмовій формі. Зазвичай усний заповіт вважався дійсним, якщо він вчинявся у
присутності семи свідків (при цьому свідки мали робити записи для себе і поклястися заповідачу,
що збережуть усі його вказівки у своїй пам'яті). На пільгових умовах могли скласти заповіт
поранені на війні, або ті, хто перебував в дорозі. У таких випадках допускалась наявність лише
двох свідків і не вимагалась присутність номіка (посадової особи з функціями нотаря). Поранений
воїн міг залишити заповіт кров'ю на щиті чи піхвах або мечем на землі.
За загальним правилом, підвладні не могли розпоряджатися своїм майном на випадок смерті
шляхом укладення заповіту. Однак підвладні діти мали право заповідати майно, отримане ними у
спадок від своїх братів. Згадка про підвладних виглядала б архаїчно, але, як зазначалось,
збереження такого різновиду статусу вільних осіб було однією з характерних рис візантійського
цивільного права.
В цілому, діяв принцип відносної свободи заповідальних розпоряджень. Щоправда, в деяких
випадках законодавці заздалегідь визначали, кому і яке майно слід заповідати. Наприклад, якщо у
спадкодавця не було родичів, то заповіт вважався дійсним лише стосовно половини майна — цю
частку можна було залишити будь-якій сторонній особі. Але друга половина переходила
імператорському сакеллію.
У заповіті могли бути додаткові умови: вказівка на додаткового спадкоємця (спадкова
субституція), покладення на особу, вказану у заповіті, обов'язку передати певну частину майна
третій особі (заповідальний відказ).
Слід нагадати, що вже за часів Юстиніана було остаточно ліквідовано відмінності між легатом і
фідеїкомісом, котрі злилися в один інститут. Розпорядження про додаткових спадкоємців тепер
можна було включити або у заповіт, або у кодициль (неформальне розпорядження померлого).
Кодициль можна було вчинити як письмово, так і усно, але обов'язково у присутності п'яти свідків.
Є підстави припускати, що заповідальні відкази мали у Візантії чимале поширення. У кожному
разі, права і обов'язки легатаріїв (тих, хто отримував заповідальний відказ) були врегульовані
досить ретельно. Зокрема, було передбачено, що легатарій може отримати належне йому майно
лише після здійснення спадкоємцями низки обов'язкових процедур. Так, спадкоємці зобов'язані
були організувати похорон спадкодавця, скласти опис витрат, боргів тощо. Після підбиття балансу
встановлювались розміри «чистої частки» спадку, належної дітям та батькам померлого (законна
частка). І тільки із залишку цих сум міг бути виплаченим легат.
Передбачалася також ситуація, коли виконавцем заповіту, котрий має сплачувати легат, є
стороння особа (духівник). У таких випадках цій особі належала винагорода — частина суми,
сплаченої легатарієм.
Що стосується спадкування без заповіту, в силу прямого припису закону, то з часів Юстиніана
діяло правило, згідно якому спадкоємцями за законом є лише кровні родичі померлого. Черга
спадкування між ними визначалась таким чином:
1. Всі низхідні родичі померлого. При цьому онуки і праонуки спадкують за правом
представництва.
2. Висхідні родичі, а також рідні брати і сестри та діти братів і сестер, які померли раніше.
3. Неповнорідні брати і сестри та їхні діти.
4. Інші кровні родичі, котрі не попадають у перші три черги. При цьому ступінь спорідненості
не обмежується, але родичі більш близького ступеня спорідненості усувають від спадкування
більш далеких родичів.
Усередині черги спадок ділився між усіма спадкоємцями порівну.
Новели Юстиніана і більш пізніх імператорів про спадкування подружжя мовчать, зате є
спеціальне правило про спадкування так званої «бідної вдови». Сутність його в тому, що дружина,
яка пережила чоловіка і не має власного майна, конкурує у спадкуванні зі спадкоємцями тієї черги,
котра закликається до спадкування. При цьому, вона отримує частку, яка дорівнює їхнім часткам,
але не більше спадку.
У візантійському спадковому праві «післяюстиніано-вої доби» чітко провадиться ідея
універсальності правонаступництва при спадкуванні. Зокрема, згідно з Еклогою, спадкоємець, що
прийняв спадок без опису майна покійного, повинен повністю сплатити всі борги спадкодавця.
Приватна Поширена Еклога деталізувала це положення стосовно конкретних ситуацій, розділивши
випадки смерті заповідача у власному домі або в іншій єпархії. У першому випадку для складання
офіційного опису надавався тримісячний термін. У другому — опис можна було зробити протягом
року. Але у кожному разі спадкоємець, що зробив опис, відповідав тільки в межах опису.
9.5. Речеві права
Як зазначалося вище, у офіційних збірках візантійського права практично відсутні норми,
присвячені речевим правам.
Виняток складає посідання, котре (як законне, так і незаконне) захищалося дужче, ніж
власність.
Зокрема, Базиліки передбачали, що, коли за відсутності посесора хтось захопить його майно,
охорону якого було доручено пабу, містоту, другу, родичу, батькові, — то архонт має негайно
повернути посідання сторожу. Не менш чітко захищались права того, хто володів чужим майном.
Так, Базиліки (L. 3. 6.) передбачали, що представники влади не мають права вигнати з маєтку
окупанта за його відсутності і повинні дочекатися, поки з'явиться той, хто захопив посідання.
Навіть майно, загарбане силою, знаходилось під захистом закону аж до тих пір, доки не
порушувалася справа за позовом про вилучення незаконного володіння і не буде ухвалено рішення
про передачу його законному господарю. Титул про поновлення у посіданні мав ту саму мету —
перешкодити самочинним діям ображеного і захищав не власність, а посідання. Ще надійніше
захищалося посідання скарбниці. Так, якщо власник робив спробу силою відняти своє майно,
наприклад, незаконно захоплене державним службовцем, то він втрачав це майно.
Разом з тим, щодо власності Базиліки таких оперативних заходів не встановлювали, і навіть
влада була обмежена у можливостях впливу на того, хто безпідставно володіє майном.
Такий підхід відображає специфіку речевих відносин, що склалися на той час у Візантії,
зокрема, у аграрній сфері, де характерним є збереження протягом тривалого часу громадських
форм власності. Наприклад, стаття 81 Землеробського закону згадує про використання «спільного
місця», тобто громадських земель для споруди млина. Ще більш цікавим у наведеній нормі є
допущення можливості своєрідної приватизації громадських земель з наступним створенням
такого собі хазяйства на зразок господарського товариства або кооперативу: «Якщо котрийсь з
мешканців селища визначить спільне місце як придатне для спорудження млина і займе його, і
якщо затим після завершення споруди селяни почнуть разом звинувачувати господаря млина, що
він зайняв як своє спільне місце, то хай віддадуть члени громади весь належний з них внесок на
видатки по спорудженню і перетворяться на співтоваришів у раніше зробленому».
Власність на землю могла бути не тільки громадською, але й приватною індивідуальною
(наприклад, у випадку поділу земель села).
Існування приватної власності у Візантії піддають сумніву, зазначаючи, що посесори земельних
ділянок, наданих у «приватне посідання» були позбавлені можливості їх відчуження. У всякому
разі, про таке право посесорів не згадується у Землеробському законі. Але, з іншого боку, нема в
цьому законі і вказівок про збереження верховної влади громади над вже поділеними ділянками
землі. Тому, думаємо, тут може йтися про «нерозвинену приватну власність» і про певну перевагу
власності окремих селянських господарств перед власністю громадською, для чого підстави дає й
аналіз Землеробського закону та інших законодавчих актів (Б. Панченко).
Нерозвинений характер приватної власності, природно, зумовлював існування у візантійській
системі права інституту посідання, сферою застосування якого були, насамперед, відносини
користування речами, котрі не могли перебувати у приватній власності окремих громадян.
Наприклад, новелами Лева VI було передбачено надання у посідання окремим громадянам ділянок
землі на морському узбережжі для встановлення рибальських сіток. (Слід зазначити, що
рибальство мало для Візантії велике економічне значення, в зв'язку з чим ділянки узбережжя біля
Константинополя, де ловля риби була дуже ефективною, передавались не у власність, а лише у
посідання, причому — цільове).
Оскільки наприкінці І тисячоліття влада Базилевса у Візантії все більш зміцнювалась,
візантійське право виходить з того, що саме йому належить право верховного розпорядження
усією земельною власністю підданих. Виголошуючи усю нерухомість підпорядкованою державі,
Візантійська верховна адміністрація привласнює право конфіскувати — без суду та слідства —
будь-який земельний наділ. Базилевс вільно розпоряджається державною землею і податками,
може пожалувати монастирю або приватній особі землю, право стягувати податки з неї тощо.
Отже відносини власності на землю в цілому в державі регулювалися Землеробським законом.
Що стосується речевих правовідносин між городянами, то вони були регламентовані Базиліками.
Цей акт, крім інших, переслідував мету підтримання громадського спокою у Константинополі,
Тесалоніках, Трапезунді та інших великих містах, а тому прагнув, насамперед, фіксувати від-
носини реального посідання, що й зумовило характер відбору матеріалу із Кодексу Юстиніана.
Візантійському праву також відомими були права на чужі речі: сервітути, емфітевзис,
суперфіцій, іпотека. Втім, слід відзначити негативне ставлення до іпотеки селянської землі, котра у
відповідності з Приватною Поширеною Еклогою взагалі не допускалась при позичанні селянами
грошей.
9.6. Зобов'язання
Система зобов'язань у візантійському праві була вельми заплутаною. Але у кожному разі у
пізній Візантії досить чітко розрізняли два види зобов'язань: зобов'язання з договорів і
зобов'язання, що виникають за іншими підставами (насамперед, внаслідок деліктів). Хоча слід
зазначити, що Інституції Юстиніана, які тою чи іншою мірою зберігали значення на протязі всього
розвитку візантійського цивільного права, орієнтували на популярний чотиричленний поділ
зобов'язань: з договорів, з деліктів, нібито з договорів, нібито з деліктів (Інституції Юстиніана. 3.
13. 2).
Головною підставою виникнення зобов'язань були договори і саме тут відбувались найбільш
помітні зміни порівняно з «материнською» давньоримською правовою системою.
Насамперед, окреслимо деякі особливості загальних положень договірного права, зокрема,
пов'язані із спробами використати деякі адміністративні важелі у регулюванні договорів.
По-перше, хоча формально зберігається п'ять видів контрактів: вербальні, літеральні, реальні,
консенсуальні, інномінальні, але перші два практично втрачають своє значення. І разом з тим,
зростає значення письмової форми укладення договорів. Ще Юстиніаном було встановлено, що
коли сторони домовились укласти договір письмово, то він не набирає чинності, доки ця умова не
буде виконана. В результаті створилась цікава ситуація: договір міг вважатися реальним або
консенсуальним, але, незважаючи на досягнення згоди, або навіть передачу речей, права і
обов'язки у сторін не виникали до виконання обумовленої письмової форми.
Ще однією особливістю візантійського контрактного права було прагнення більш жорстко
регламентувати порядок виконання договорів. Зокрема, було звужено можливості цесії,
заборонено передавати право вимоги (делегацію) більш впливовій особі тощо.
Однак, спроби обмежити активність торгового обігу мали, в цілому, тимчасовий характер. У
новелах Лева VI вже помітна тенденція лібералізації договірних відносин, пов'язана з потребами
розширення торгово-ремісничого обігу. Зокрема, робляться спроби спростити процедуру
укладення договорів при збереженні за ними достатньої юридичної сили. З'являється категорія «го-
лих договорів», що нагадують «натуральні зобов'язання» римського права. Сутність цих договорів
полягає у тому, що вони не належать до категорії угод, забезпечених позовним захистом, але разом
з тим, мають юридичну силу «якщо гарантією їх правдивості є вказівка на божественну участь» (72
новела Лева VI).
Аналізуючи положення вказаної новели та інших норм візантійського цивільного права,
невідомий автор XI ст. склав «Міркування про голі договори», де виклав досить чітку систему
договорів того періоду. Загалом вона нагадує класичну систему контрактів римського приватного
права, хоча й виглядає дещо спрощеною, у всякому разі, — в деталях.
Угоди поділяються на дві групи. Перша з них складається з двох підвидів: спеціальні угоди,
котрі мають назву (купівля — продаж, найом, товариство, користування, зберігання та ін.), і угоди,
котрі, хоча й не мають назви, але позначаються загальним іменем контрактів. Такими договорами
породжуються відповідні позови.
Другу групу складають «голі» договори, тобто такі, що не затверджені спеціально якимось
законом або положенням і не підпадають під спеціальну назву контракту; вони не належать до
цього роду, але ведуть своє походження від передачі або дії, заради здійснення передачі і дії (50).
Загалом візантійське договірне право на час прийняття «Базилік», а тим більше, після їх
видання, цілком відповідало вимогам свого часу, зберігаючи, разом з тим, в цілому «відкритість» і