Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівнялього правознавства. Європейські традиції
Подождите немного. Документ загружается.
мобільність контрактного права античного Риму. Хоча при цьому в окремих видах договорів
спостерігається прагнення держави до дріб'язкової регламентації різних аспектів взаємовідносин
сторін (наприклад, в договорах позики, оренди).
В зв'язку з цим виникає питання про ступінь такої регламентації та характер даної тенденції
(стійка — нестійка, позитивна — негативна тощо).
Відповідь на нього можна отримати, звернувшись до поширених у Візантії XIII-XIV ст.
«локальних формулярів купівельних грамот», найбільш деталізованими з яких були грамоти
Солунської митрополичої канцелярії, хоча поряд з ними існували «купчі грамоти» міст Сери,
Міліти, Смирни.
Звичайно, формула угоди виражається словами «продав та дійсно передав». Далі вказується
покупець (завжди у другій особі), описується предмет угоди, встановлюється ціна у клаузулі:
«продав за ціну..., котру отримав у присутності свідків, що підписалися». Вказівка на право
покупця розпоряджатись придбаним майном виражена у клаузулі: «має володіти».
Клаузули очищення та штрафу надзвичайно детальні, поділяються на декілька частин. Спочатку
продавець гарантує, що він не повернеться до перегляду угоди, іноді — спеціально обіцяє, що не
буде вимагати підвищення ціни. Далі, фактично дублюючи ці положення, він обіцяє
«притримуватися змісту цього акта».
Наступна клаузула підкреслює обов'язок продавця прийняти на себе позови, котрі можуть
виникнути щодо відчуженої нерухомості. Потім знову слідує повторення першої клаузули —
продавець ще раз наголошує на своїй відмові від перегляду договору, обману, насильства, примусу
і т. п.
Третя клаузула містить застереження щодо такої ситуації: якщо продавець спробує порушити
цю грамоту, то ніхто не повинен його слухатись. Крім того, він має сплатити штрафи: подвійну
ціну, судові витрати і відповідно до закону — додаткові штрафи покупцеві та скарбниці.
Слід зазначити, що згадані «грамоти» не зводились до мертвого шаблону, а змінювались з
плином часу, зазнаючи модернізації (О. Каждан), що свідчить про те, що нема підстав говорити
про «застиглість» візантійського договірного права. Тяжіючи до консерватизму і детальної
регламентації низки умов договорів, воно, разом з тим, реагувало і на потреби часу.
До характерних змін в регулюванні договорів належить перенесення центру ваги у
візантійському праві при визначенні відповідальності учасників договору з об'єктивної сфери
(встановлення наявності збитків, про-типравності) у сферу суб'єктивну. Очевидно, під впливом
християнства значна увага приділяється з'ясуванню провини порушника договору, набуває
поширення теза про адекватність відповідальності винній поведінці боржника. Зокрема, це досить
чітко просліджується у нормах про договір зберігання (Титул 13 Приватної Поширеної Еклоги).
Таким підходом новели візантійського цивільного права вирізняються від положень римського
приватного права, відображаючи одну з характерних рис Східної правової традиції.
10. Візантійське судочинство
Характерною рисою візантійського судочинства є подальше подрібнення юрисдикції між
різними установами.
Міський епарх розглядав усі судові справи по злочинах, скоєних у межах столиці та в її
найближчих околицях, а також справи про рабів, які викупили волю, про опіку та про
проституцію; він відправляв судочинство щодо ремісників і торговців, карав за порушення цехо-
вих статутів, стежив за фінансовими операціями і за громадським порядком в публічних місцях. (З
деякими застереженнями можна провести паралелі між епар-хом та міським претором
стародавнього Риму).
Інший судовий чиновник — квестор — приймав скарги від селян та розглядав земельні спори, а
також справи торговців, які приїздили у Константинополь. Він також стежив за тим, щоб у столиці
не було «тих, хто вештається без діла». До того ж він виконував низку нотаріальних функцій:
посвідчував заповіти константинопольських городян, мав бути присутнім при відкритті
заповідальних розпоряджень тощо.
Крім того, «службовці палацу» підлягали суду етеріарха і протовестіарія; моряків судили
друнгарій флоту і протоспафарій фіали; особливі судові функції виконував лагофет генікона;
спори на місцях розв'язували фемні судді.
У XI титулі Ісагоги встановлюється градація судових інстанцій: вищими судовими інстанціями
визначені імператорський і патріарший суд, ухвали котрих не підлягали оскарженню; судовими
інстанціями другої ланки — суди епарха і квестора, котрі приймали апеляції на ухвали всіх інших
судових установ.
Візантійський суд був оплатним і особи, що ставали перед судом, сплачували судді спеціальний
внесок (ектагі), розміри якого могли бути досить значними. Подібна система оплати суддів
відкривала великі можливості для хабарництва.
Візантійське судочинство керувалося принципами римського права і тому від суддів вимагалось
знання римських правових норм. Однак в римську систему було внесено серйозні корективи.
Поширення набула характерна для Сходу система «тілесних» покарань. З'явилися засоби
встановлення вини, засновані на примітивній магії. Наприклад, підозрюваний в крадіжці мав
витримати погляд «магічного ока», намальованого на стіні, або ж проковтнути особливим чином
приготований шматочок хліба. Запроваджений також був (очевидно, під впливом сусідніх народів)
принцип віри — вергельду: у компенсацію за вбивство родичі забитого отримували частину майна
злочинця.
Слід зазначити, що у Візантії існувала парадигма справедливості візантійського права та суду,
як таких, що ґрунтуються на традиціях римського права. Зокрема, закони проголошувались «очима
держави» і підданим її було гарантовано принцип справедливої відплати.
Однак, як зазначалось вище, візантійська «справедливість» так само, як і візантійська «рівність»
у галузі судочинства істотно поступались римським аналогам. Візантійське право не лише зберегло
античний поділ людей на вільних і рабів, але й поглибило диференціацію громадян (навіть
вільних) у ставленні до них закону. Принцип приватної юрисдикції (влада рабовласника над
рабом), який був відомий ще античному суспільству, тепер тлумачився ширше: приватне
судочинство була поширена на містіїв та інших вільних людей, підвладних пану. Останній
розглядався, якщо не правом, то звичаєм, як суддя рабів, містіїв та вільних служників.
Метаморфози візантійського судочинства несподіваним чином відобразились на деяких інститутах
матеріального права. Так, на рубежі ІХ-Х ст. візантійській бюрократії вдалось домогтися важливої
пільги: службові порушення (у тому числі привласнення державних коштів) не розглядались як
кримінальні злочини і винний не підлягав карі на горло, як це було раніше, але мав відшкодувати
привласнене у подвійному або чотирикратному розмірі. Таким чином, цей вид правопорушення
службовців із публічних перетворився у приватні делікти.
Загалом, можна зробити висновок, що у візантійській системі права вже зароджувалися деякі
елементи судочинства, яке ґрунтувалось на становому принципі: привілеї бюрократії, з одного
боку, та підпорядкування деяких категорій вільних громадян приватній юрисдикції, — з іншого.
11. Східноєвропейське (післякласичне візантійське) право
11.1. Оцінки візантійського права
У оцінках цієї правової системи впадає в око прохолодне, а іноді негативне ставлення
компаративістів до візантійського права, взагалі, і до еволюції римського права на візантійському
підґрунті, зокрема.
В кращому випадку про нього згадують побіжно у зв'язку з систематизаційними роботами
Юстиніана (Е. Анерс, Р. Давид, К. Жоффре-Спінозі), практично не зупиняючись на наступних
етапах розвитку. В гіршому — звинувачують у замкнутому характері, реакційності, відсутності
позитивних ідей (Й.О. Покровський).
Але тут варто звернути увагу на ту обставину, що для оцінки тенденцій розвитку права на Сході
та на Заході застосовуються різні критерії. Скажімо, у медієвістів, що пишуть про
західноєвропейське Середньовіччя, синтез римської та німецької культур розглядається як цілком
нормальне явище. Але чому ж тоді таким само нормальним явищем не вважати синтез римської та
новогрецької культур, що мали місце в Візантії?
Коли йде річ про рецепцію римського п права в Західній Європі, ніхто не дорікає реципієнтам
(наприклад, Франції, Німеччині) в тому, що вони в процесі коди-фікацій не зберегли букву Дигест,
Інституцій, Кодексу Юстиніана. Навпаки, докори, скоріше, пов'язані із зайвим захопленням
римським правом, надто послідовним дотриманням його положень. І це здається виправданим:
рецепція римського права це, насамперед, сприйняття його духу, ідей, засадних принципів, а не
дослівне запозичення у законодавчих актах норм, наприклад, Постійного едикту, висловлювань
Ульпіана, Папініана або ще когось.
Якщо з цих позицій оцінювати метаморфози римського права у Візантії, то слід визнати, що там
мали місце процеси, які вписуються в загальноєвропейські тенденції: спочатку щось на зразок
«консервації» римського права, потім перевірка його придатності до застосування у сучасних
умовах і нарешті, утворення на його основі єдиного кодифікованого акта. У Візантії відбувається
рецепція римського права у формах, характерних і для Західної Європи: вивчення, коментування
та аналіз, застосування норм римського права у судовій та адміністративній практиці, створення
нормативних актів, які мають втілити у собі ідеї римського права, всотавши переваги останнього та
позбувшись притаманних йому недоліків.
Що стосується докору відносно національної обмеженості візантійського права, то треба
зазначити, що втрата в процесі рецепції універсалізму римського приватного права, щоб пізніше, в
процесі історичного розвитку знову набути його, є, очевидно, закономірною тенденцією, котра
просліджується не тільки в праві, але й в інших феноменах цивілізацій.
Але залишається питання іншого ґатунку: яка користь в тому, що візантійська імперія
сприйняла римське право? Імперія впала під ударами зовнішніх та внутрішніх сил, поховавши під
своїми уламками і державно-політичні інститути, і правову систему. Чи являє її право який-небудь
інтерес, крім історичного?
Тут треба звернути увагу на деякі особливості історичної долі Візантії.
Насамперед варто зазначити, що вона на тисячу років пережила Західний Рим, вражаючи уяву
дослідників своєю стійкістю практично в тих же умовах, за яких загинула Західна Римська імперія.
Разом з тим, за ці століття практично не виникали нові філософські течії (після того як Юстиніан в
529 р. скасував усі філософські школи), не з'явились принципово нові напрямки в мистецтві,
живопису, літературі. Як вже згадувалось вище, іноді складалось враження, що ромеїв не цікавить
ніщо крім релігії (християнства у його східному варіанті), кінних змагань на іподромі, популярних
народних епосів і т. п. Майже немає видатних правознавців —в усякому разі таких, чиї праці стали
б одкровеннями для сучасників. Твори в цій сфері (втім, як і законодавство) — вторинні.
І все ж таки поняття «Візантійська культура» так само увійшло в категоріальний апарат
культурології, як і «Західноєвропейська цивілізація».
Хибно стверджувати, що Візантійська культура (цивілізація) вичерпала себе разом з падінням
Візантійської імперії. Візантія, як держава, загинула, але візантійська культура збереглась в
країнах її правонаступниках. Як варвари сприйняли культуру підкореного Риму, так країни Східної
і подекуди Центральної Європи, що входили у склад імперії або у сферу її впливу, сприйняли
візантійську культуру.
Тут можливі заперечення відносно того, що варвари, завойовуючи Рим, самі підпадали під його
культурний вплив (як колись самі римляни — під вплив грецької культури), тоді як Візантію
завоювали турки, світогляд яких не зазнав змін в результаті цієї події.
Але, по-перше, завоювання Константинополя трапилось у XV ст., коли візантійські
цивілізаційні цінності вже були сприйняті багатьма державами. По-друге, стосовно впливу
подоланих на переможців слід зазначити, що, і він усе ж таки мав місце, оскільки мало місце
наступництво, хоча і у дещо парадоксальній формі. В усякому разі, існує цікава концепція історії,
автори якої, спираючись на математичні методи, доводять, що Константинополь був взятий у 1453
р. не турками, а московською Руссю (Г. Носовський, О. Фоменко). Таким чином, шлях від
«другого Риму до третього» виявляється ще більш прямим і коротким.
11.2. Рецепція візантійського права у центрально-східній Європі і релігія
З врахуванням цього слушною здається думка стосовно того, що запозичення візантійського
права країнами «Східноєвропейської Співдружності» можна розглядати у контексті двох важливих
історичних явищ більш широкого масштабу: поширення візантійської цивілізації у цих країнах і
рецепції римського права у середньовічній Європі в цілому.
Розглядаючи цей процес під таким кутом зору, можна вгледіти декілька чинників, що
обумовлювали інтерес до візантійського права у Східній Європі за межами імперії у просторі і
часі.
Перший з них полягав у наявності чисто практичних потреб: візантійське законодавство чудово
заповняло прогалини між умовами життя, що швидко змінювалися, та консервативним звичаєвим
правом.
Друга причина мала політичний характер: спираючись на уявлення про верховенство держави
над людьми і класами, закладені у греко-римському праві, монархи східноєвропейських країн
претендували на панування над усіма своїми підданими — від шляхти до простого люду.
Третя причина пов'язана з релігією. Прийняття християнства потягло за собою запровадження
низки канонічних правил. Візантійські закони були об'єднані у збірки (Номоканони), що містили
поряд з церковним законодавством імператорські укази, що торкались справ Церкви. Канонічне
право сприяло рецепції як римського права, так і сприйняттю його візантійської версії.
Нарешті, поширенню візантійського права сприяла та обставина, що імперська правова традиція
користувалась повагою у сусідніх країнах, оскільки жоден варварський кодекс не витримував
змагання з візантійськими зводами законів, що мали своїм підґрунтям римське право.
Звідси слідує два принципових висновки щодо рецепції візантійського права.
По-перше, це явище тісно пов'язане з розвитком нових соціально-політичних структур в країнах
— «реципієнтах».
По-друге, у згаданих процесах активна творча роль належала суспільству цих країн, котре
вибірково запозичало або відкидало ті чи інші положення реципованого законодавства,
спираючись на оцінку їхньої придатності для місцевих умов, можливості асиміляції тощо.
Ведучи мову про візантійську правову традицію у країнах Східної Європи, слід розмежовувати
церковне та світське право.
Номоканони у православних країнах, як правило, користувалися беззаперечним авторитетом і
запроваджувалися без змін.
Найдавніший з них, котрий приписують Константинопольському патріарху Івану Схоластику,
було перекладено на старослов'янську мову ще у IX ст., очевидно, св. Методієм. Приблизно у X ст.
в Болгарії було складено другий слов'янський варіант Номоканону (його тривалий час помилково
приписували патріарху Тотію), котрий ґрунтувався на візантійській збірці VII ст. До нього входили
так звані апостольські канони, правила чотирьох перших Вселенських Соборів а також деяких
помісних соборів, заповіді Батьків церкви та імператорські укази у церковних справах. Цей
Номоканон застосовувався у Болгарії і у Русі до початку XIII ст.
Близько 1219 року св. Сава (Біскуп Сербії) переклав «Номоканон Тотія» з коментарями
середньовічних грецьких каноністів і додав до нього повний переклад «Прохірона», а також деякі
укази Юстиніана та Олексія Ком-ніна. З появою цього «розширеного» Номоканону, відомого у
слов'ян як «Кормча книга» (припускають, що назва «Кормча книга» з'явилася внаслідок того, що
Батьки Церкви у своїх посланнях порівнювали церкву з кораблем, що пливе бурхливим морем, а
правила християнського життя слугують йому рятівним кермом), православні народи держав, що
належали до так званої Візантійської Співдружності, отримали єдину збірку канонічного і
світського права, покладену пізніше, зокрема, в основу церковного законодавства Болгарії, Росії,
Сербії.
На відміну від церковного, Візантійське світське право стверджувалося у змаганнях з місцевим
звичаєвим правом, що зумовило характер його впливу, специфіку та обсяг запозичення у процесі
правотворчості в східноєвропейських країнах.
11.3. Рецепція візантійського права і власна правотворчість у Східній Європі
Отже, розглянемо, значення Візантійського світського права в цей період в цілому, а потім
звернемось до особливостей його впливу у сфері приватній.
Спочатку пригадаємо докори на адресу візантійського права та пов'язані з ними питання. Чи
можна вважати його живою гілкою права? Які є для цього підстави? Яка роль візантійського права
в історії права Європи?
Для того, щоб відповісти на ці запитання, необхідно розглянути два напрямки у сфері
правотворчості: 1) створення ідеології (філософії) права; 2) законотворчість.
Насамперед, слід зазначити, що здається досить обґрунтованим виокремлення самостійного,
візантійського варіанта філософії права, розуміння сутності права, ролі його у житті людей, в
людському бутті.
Підвалини такого підходу були закладені ще Юстиніаном І, відколи все помітнішою стає
тенденція до уніфікації, створення єдиних (об'єднаних) понять, політичних та соціальних
інститутів на загальній світоглядній основі, якою стає християнство в його східноєвропейській
інтерпретації. При цьому церква стоїть на службі політичної влади, за що отримує компенсацію у
вигляді реалізації принципу: «одна держава, одна релігія».
В таких умовах, звісно, зростає роль публічного права. Більш того, приватне право (тепер
точніше називати його знову «правом цивільним») набуває в багатьох випадках характер права
публічного — держава не може відмовитись від втручання в відносини між окремими людьми. За
своєю ідеологією візантійське цивільне право скоріше нагадує раннє римське цивільне право, ніж
приватне право.
Але разом з тим, хибним був би висновок, що візантійське право через це не справило вплив на
розвиток інших правових систем. Здається більш вірним, що візантійська філософія права помітна
була і залишається практично значущою в усіх країнах, що відносяться до Візантійської
(східноєвропейської) локальної цивілізації, або внаслідок тих чи інших чинників попали у сферу її
культурного впливу.
Що стосується другого напрямку правотворчості — створення законодавчих актів, то значення
головних візантійських збірок, — «Зібрання» Юстиніана, Еклоги та Базилік — переоцінити
неможливо.
Як зазначалось вище, «Зібрання цивільного права» мало юридичну силу не тільки у
Візантійській імперії, але й у Римі, після відвоювання його Юстиніаном у варварів. Крім того, — і
це не менш важливо, — «Зібрання», особливо Дигести та Інституції, виявилося тим матеріалом, на
базі якого відбувалося відродження римського права, його рецепція як на Заході, так і на Сході, і,
нарешті, формування сучасних європейських правових систем.
Еклога була найдавнішою візантійською збіркою «сприйнятою» у Східній Європі. Парадокс
полягав у тому, що навіть після втрати нею авторитету у Візантії, її слов'янські версії зберігали
популярність у Східній Європі аж до XIV ст.
Було дві слов'янських версії Еклоги.
Одна являла собою досить точний переклад, виконаний, очевидно, у Болгарії у X ст. Разом з
тим, помітні її розбіжності з оригіналом, зумовлені відмінностями соціально-культурного та
економічного характеру. Зокрема, у перекладі відсутня глава про оренду землі, потребу у якій не
відчувала більш примітивна економіка тодішньої Болгарії та й інших слов'янських країн.
Інша слов'янська версія Еклоги, відома під назвою «Закон судний людям», має більше відхилень
від оригіналу, і до того ж містить головним чином норми карного права. Вважалося, що і вона
походить з Болгарії. Однак віднайдені документи, котрі дають підстави вважати, що «Закон» є
моравським джерелом IX ст., можливо, складений Костянтином чи його учнями для потреб їх місії
до слов'ян Центральної Європи. (Д. Оболенський). Цілком вірогідним є припущення, що в Русі цей
«Закон» з'явився ще за Володимира Святого.
Слов'янські переробки Еклоги застосовувалися безпосередньо, а також шляхом включення (не
пізніше 1280 р.) до Номоканону.
Базиліки довгий час були чинним актом у Візантії — навіть після завоювання її турками. Але
на Заході законодавчої сили не мали і не могли мати в зв'язку з тим, що на той час, коли їх
прийняли, вектори розвитку Риму та Візантії розійшлися.
Разом з тим, для розвитку Західноєвропейської правової системи вони мали велике значення,
оскільки слугували необхідним посібником для роз'яснення, доповнення, виправлення та
пояснення «Зібрання Юстиніана». Це пов'язано з тим, що їх розробники мали можливість
використовувати не тільки текст Зібрання, але і першоджерела, використані компіляторами
Юстиніана. «Доповнення» Зібрання Базиліками дозволяє встановити пропущені або незрозумілі
місця, а крім того, усунути інтерполяції, створені під час систематизаційних робіт. У свою чергу,
це допомагає усунути контроверзи «Зібрання Юстиніана». Можна погодитись з Д. Азаревичем у
тому, що звернення глосаторів та вчених до Базилік з самого початку відродження інтересу до
римського права, дозволило б сучасному пандектному праву вже давно перейти у більш високу
якість.
Для країн, що належать до Візантійської цивілізації, Базиліки нерідко виконували роль
безпосереднього прототипу, історичного матеріалу та взірця при утворенні нових законодавчих
актів.
Так, молдавський князь Олександр Добрий (1401-1433 pp.) розпорядився скласти зібрання
законів молдавською мовою, в основу якого було покладено Базиліки, отримані Олександром від
імператора Палеолога (Звід цей не був опублікованим і вважається загубленим). Цей же князь
заснував у своїй столиці (Сутшава) школу правознавства, де вчені, запрошені з Візантії, викладали
Базиліки.
Пізніше, у 1646 р. господар Василь Лупул (Албанець) наказав скласти нове зібрання законів на
основі Базилік. Але це Зібрання виявилося неповним, тому у XVIII ст. паралельно з ним були
введені в дію і Базиліки. При цьому вони використовувались в грецькому оригіналі, оскільки
грецька була тоді в Молдавії придворною мовою.
На початку XIX ст. у Яссах було видано щось на зразок юридичного довідника з витягами із
Шестикнижжя Арменопуло та римського права, де Базиліки («Цареві Книги») згадувались як
вихідний матеріал Шестикнижжя.
У 1634 р. у Валахії за наказом воєводи Матвія І Бесараба видається зібрання світських та
церковних законів, які Нібур вважав прямим перекладом Базилік. Це Зібрання діяло разом зі
звичаєвим правом до 1818 p., коли господар Караджа наказав Опанасу Христопуло та Нестору
скласти на новогрецькій мові збірку законів на основі переробки тих самих Базилік.
Базиліки також були використані в Грузії та Вірменії. Так, в загальному звороті до збірки
Вахтанга в переліку джерел згадуються закони Лева Мудрого, тобто Базиліки.
Але, найбільш цікавий поворот в їх долі пов'язаний з перекладом за розпорядженням Мохамеда
II, завойовника Константинополя, Базилік арабською мовою. Перекладом справа не скінчилась:
збірка турецьких законів, надрукована у Константинополі у 1824 p., — Мультека, заснована
більшою частиною на положеннях тих же Базилік. Втім, якщо врахувати наявність деякої спо-
рідненості (орієнтальності) культур, певної наступності між формами організації ремесла і торгівлі
у візантійському та ранньому османському місті, то таке запозичення здається не таким вже й
дивним.
До сказаного треба додати, що, крім «змістового» впливу Базилік на давньоруське
законодавство, можна відзначити і їхній вплив на концепцію Зводу Законів Російської імперії. За
своїм характером Базиліки являють собою збірку вибраних джерел чинного права, розташованих у
тематичній та хронологічній послідовності. Це перше (якщо не зважати на Еклогу, котрій відво-
дилась допоміжна роль) систематичне зібрання римських та греко-римських законів. Саме цей
принцип був покладений в основу Зводу Законів Російської імперії. Голова законодавчої комісії
М.М. Сперанський і наполягав на самобутності російської кодифікації, але відносно впливу
візантійського права на російське існує декілька точок зору: від визнання повного запозичення —
до заперечення будь-якого впливу. Найбільш вірним здається поміркований підхід, згідно якому
тривалий час відчувався загальний вплив візантійського права, а з часів Петра І — зростає інтерес
до права західноєвропейського) (Є. Салогубова).
Слід зазначити, що поряд з використанням у якості взірця конкретного законодавчого акта чи
якоїсь збірки візантійського законодавства, нерідко мало місце компіляції кількох джерел або
використання ідей Візантійського права у якості підґрунтя власної правотворчості. Зокрема, у
розвитку Східноєвропейської традиції права важливу роль відіграла складена у Тесалоніках у 1385
р. ченцем Матвієм Властарем «Синтагма», котра мала слугувати правовим посібником для
духовенства і охоплювала матеріали з Номоканону, Прохірону та Базилік. (Очевидно, тут мала
місце певна некоректність з боку укладачів, оскільки Прохірон, як зазначалося вище, є скороченим
і адаптованим варіантом Базилік). Синтагма була перекладена слов'янською в Сербії за наказом
Степана Душана і користувалася значним авторитетом в Болгарії, Росії, Румунії, Сербії та ін.
Можливо, найбільш цікавим прикладом безпосереднього впливу Візантійського права на
визначення характеру національної правової системи є сербське право пізнього Середньовіччя. У
1349 р. сербський володар Степан Душан створює Кодекс, котрий у 1354 р. перевидає зі змінами і
доповненнями. Цікавим тут є те, що у більш ранньому варіанті тексту самого Кодексу передують
слов'янські переклади «Синтагми« Властаря і «Закону Юстиніана». (Стосовно сутності «Закону
Юстиніа-на» абсолютної ясності нема, однак найчастіше його вважають сукупністю фрагментів із
«Землеробського закону»). Але Кодекс Душана не дублює вказані джерела, а доповнює їх. Отже,
йдеться не про копіювання візантійського законодавства, а про намагання використати
Візантійське право як підґрунтя, на якому б базувалося управління сербо-грецькою імперією. Така
потреба пов'язана з тим, що у згаданій імперії греків було більше ніж сербів, а також тим, що
жителі недавно приєднаних провінцій — Південної та Східної Македонії, Тесалії, Албанії та Епіру
— вже протягом тривалого часу жили за нормами Візантійського права.
Таким чином, можна зробити висновок, що тут має місце поєднання візантійського підґрунтя і
звичаєвого місцевого сербського права. Причому засадні положення, котрі, власне, і визначають
характер традиції права, — такі, як юридична процедура, державний захист знедолених, пе-
реважання інтересів держави (очолюваної монархом) над інтересами окремих громадян і класів,
підпорядкування самого монарха встановленим ним же законам тощо, — запозичені з
Візантійського права.
Сказане щодо характеру впливу світського права Візантії на формування Східноєвропейської
традиції права, в першу чергу, стосується приватного права. Як свідчить історичний досвід, саме
запровадження цивільно-правових норм та ідей зустрічало менше опору суспільства (звісно, це
було можливо за тієї умови, що вони не суперечили народному правовому почуттю, бо інакше
нав'язувані норми просто відкидалися народом (Р. Ла-щенко), державних інституцій, ніж спроби
пересадити на місцевий ґрунт візантійське адміністративне та карне право. Наприклад, абсолютно
невдалою виявилась спроба Володимира, зроблена під тиском візантійських біскупів, запровадити
смертну кару за розбій. Заміна передбачених руським звичаєвим правом грошових штрафів
смертною карою за нормами візантійського законодавства потягла різке зменшення доходної
частини державного бюджету. Це схилило громадську думку, а за нею і Володимира, до
відновлення звичаїв предків. Підбиваючи підсумок розгляду значення права Візантії, можна
зробити висновок, що два головних кодифікованих акти — «Зібрання Юстиніана» та Базиліки
виконали найважливіші завдання: Зібрання зберегло досягнення Римського права, матеріал, який
ліг в основу рецепції Римського права, сучасної Європейської правової системи як на Заході, так і
на Сході Європи; Базиліки — поклали початок Східноєвропейським переробкам Римського права,
формуванню Візантійської правової системи.
12. Змагання Східної та Західної традиції права в Україні доби Середньовіччя
Становлення давньоруського права відбувалось у два етапи.
На першому з них, що припадає на VI-IX ст., завершується перехід від каузального до
звичаєвого права.
На другому етапі (IX—X ст.) завершується перехід від звичаєвого (усного) права до писаного,
поміж найважливіших пам'яток якого є русько-візантійські договори, що зафіксували положення
давньоруського права початку X ст., і Руська Правда, яка була першим кодифікованим актом, що
дійшов до нас.
Існують різні точки зору відносно того, чи відчувається вплив на цей законодавчий акт
іноземного законодавства, а якщо такий вплив був, то з чийого саме боку.
Для з'ясування генетичного коріння Руської Правди звернемось до деяких її положень,
насамперед, тих, що стосуються приватного права.
Зокрема, у ній досить ретельно було урегульоване право власності на землю, котре захищалось
речовими позовами та штрафами (до 12 гривень).
Значна кількість норм Руської Правди була присвячена зобов'язанням, котрі могли виникати з
договорів або правопорушень.
Серед договорів слід назвати позику, купівлю-продаж, оренду, зберігання. Укладались договори
зазвичай в усній формі, яка могла бути спрощеною (наприклад, позика до З гривень, зберігання не
вимагали присутності свідків і могли підтверджуватись присягою) або кваліфікованою (більшість
договорів треба було укладати публічно, у присутності свідків).
Звертає на себе увагу поєднання у Руській Правді архаїчних та більш цивілізованих засобів
забезпечення виконання договорів: можливостей застосування до несправного боржника санкцій
як особистого, так і майнового характеру. Це особливо яскраво просліджується при вирішенні
питань відповідальності банкрута, яка диференціювалась в залежності від наявності вини
останнього. Так, у випадку банкрутства не з вини боржника (наприклад, товар знищено внаслідок
стихійного лиха, аварії судна тощо), останній мав відшкодувати збитки кредиторам, але йому
надавалась відстрочка платежу. Якщо ж купець програвав чужий товар, то його віддавали на волю
кредиторів, котрі могли чекати повернення боргу, дати банкруту відстрочку або продати його у
рабство (ст. 54).
Таким чином, характер стягнень пов'язували з виною банкрута.
Порівнюючи окремі інститути за Руською Правдою з римським та візантійським правом, варто
звернути увагу на подібність деяких рішень.
Насамперед слід зазначити наявність норм, що регулюють як громадську, так і приватну
власність. Причому головним об'єктом і в тому, і в іншому випадку є земля. Разом з тим в Руській
Правді відносини власності урегульовано не так детально. Захищаються вони не настільки
всебічно, до того ж часто за допомогою штрафів.
Для цікавих висновків дає підстави аналіз положень спадкового права. Руська Правда
розрізняла два види спадкування: за заповітом і за законом. Якщо померлий не залишав заповіту, в
силу вступало спадкування за законом. До повноліття синів спадковим майном розпоряджалася
мати. Якщо ж вона вдруге виходила заміж, то призначався опікун з числа близьких родичів.
Винагородою для опікуна було те, що він користувався доходами з маєтку опікуваних.
Батьківський двір не ділився і переходив до молодшого сина (ст.ст. 99-100). Мати-удова
отримувала в своє розпорядження частину майна «на прожиток» (ст. 93), а сестру брати повинні
були видати заміж, виділивши їй посаг (ст. 95).
Усунення дочок від спадкування (як і удови) іноді пояснюють тим, що в Київській Русі громада
була зацікавлена у збереженні своїх маєтностей, щоб у випадках, коли дівчина виходила заміж за
члена іншої громади, успадковане нею майно не переходило до цієї громади. Ось чому за Руською
Правдою ні мати, ні дочки не можуть претендувати на спадщину.
Але таке тлумачення не враховує рівень розвитку відносин власності у Стародавній Русі.
Громада дійсно могла б бути зацікавлена у тому, щоб маєтності не виходили за її межі. Але це
могло мати сенс лише у тому випадку, аби існувала лише власність громади (общини) як
присвоєння майна колективом її членів. Але ж, як слідує з тексту Руської Правди, давньоруському
суспільству була відома не лише громадська, а й індивідуальна приватна власність, котра у будь-
якому випадку належала не громаді, а індивіду.
Очевидно, відповідь на питання про чинники такого рішення слід шукати у впливі римського та
візантійського права на формування правової системи Київської Русі. Адже у Стародавньому Римі
з часів визнання головної когнатської спорідненості передбачалося, що подружжя спадкують одне
після одного лише у виняткових випадках. Таке саме правило існувало у «праві Юстиніана», де
було зроблено виняток лише для «бідної удови».
І якраз так виглядає загальний принцип щодо цього у Руській Правді: жінка може бути
спадкоємицею за заповітом, але не є такою, коли заповіту нема. Як передбачає ст. 32, «удова бере
те, що їй призначив чоловік; втім вона не є його спадкоємицею». Отже громада не могла
заперечувати волі покійного, і за наявності заповіту маєтності вибували за її межі.
Що стосується обмежень у спадкуванні дочок, надання їм посагу братами тощо, то тут, як
здається, має місце відлуння положень римського права у візантійській інтерпретації про
обмежену дієздатність жінки, котра перебувала під довічною опікою чоловіка.
Крім загального впливу ідей Римського та Візантійського права на спадкове та шлюбно-сімейне
право Київської Русі, відлуння їх відчувається й у окремих рішеннях, нормах Руської Правди.
Наприклад, ст. 21 останньої визнає: «Якщо хтось буде вимагати своїх грошей з боржника, а
боржник заперечує, то позивач надає свідків. Коли вони заприсягнуться у справедливості його
вимог, той, що дав позику, бере свої гроші і ще 3 гривні на додачу». Процедура тут схожа на ту, що
мала місце у Стародавньому Римі. До того ж використовується штраф, як засіб забезпечення
договору. Стаття 25, яка передбачала, що хазяїн, котрий дозволив своєму рабу вести торгівлю, має
сплачувати борги за останнього, фактично відтворює ідею преторського позову (actio institoria).
Перелік подібних рішень можна подовжити, але наведені приклади і без того свідчать про те,
що Руська Правда, будучи продуктом давньоруської правотворчості, разом з тим відображала
певний вплив римського права у його візантійській інтерпретації.
Разом з тим, вже у цей час стає помітним змагання Східної та Західної традиції права. Причому,
це має місце стосовно юридичної пам'ятки, котра, як вважається, демонструє очевидні зв'язки з
візантійськими джерелами. Йдеться про «Церковний Статут» св. Володимира. Як вказує
Володимир, він вирішив видати цей Статут після того, як вивчив «грецький Номоканон». Але
разом з тим, цей акт передбачає відрахування десятої частини прибутків скарбниці на користь
церкви Богородиці у Києві. Оскільки візантійському праву «десятина» невідома, можна
припустити, що дана норма запозичена Володимиром у Західної церкви, де така практика на той
час міцно вкоренилася (Д. Оболенський). Як на наш погляд, маємо справу з цілком характерним
для Українського права явищем обрання унійних орієнтирів — цивілізаційних, правових та ін.
Що стосується публічного права, то тут рішення були більш оригінальними, більшою мірою
відображали місцеву специфіку ідеології правотворчості.
З часом більш помітним стає вплив римського права. Це пов'язано з тим, що Київська Русь,
котра перестала існувати після татарської навали як єдина держава, виявилась розділеною на
численні державницькі утворення, значну частину яких окупувала Литва. Втім, ця окупація
руських земель, як підкреслював М. С. Гру-шевський, мала характер не завоювання, а скоріше при-
єднання, збирання їх як єдиного цілого, розірваного на частини. Литовські князі розглядали себе як
наступників (спадкоємців) Давньоруської держави, у тому числі й стосовно права останньої.
Поступово Руська Правда витісняється новим законодавством. Звісно, ця заміна відбулась не
одразу. Протягом монгольського панування продовжувало діяти почасти руське право, почасти
посилився вплив через церкву візантійського права. Але вплив монгольського звичаєвого права на
давньоруське був дуже незначним, а православно-християнська традиція на теренах України ще
тільки формувалася.
Оскільки існує подібність Руської Правди та литовського права (за обсягом та характером норм
цивільного і карного права, судочинства тощо), то є спокуса розглядати прийняття статутів
Литовського князівства як рецепцію давньоруського права.
Однак для того, щоб скласти певну точку зору, варто ознайомитись з історією їхнього створення
та деякими положеннями цих кодексів.
Протягом XVI ст. було видано 3 статути: у 1529 році — «Старий», 1566 році — «Волинський»,
1588 році — «Новий».
«Старий» статут за своїм змістом та структурою найбільш близький до Руської Правди. Тому
відносно нього можна говорити про часткову рецепцію давньоруського права. Разом з тим,
необхідно враховувати, що попередником цього Статуту була не лише Руська Правда, але й
«судебник» короля Казимира 1468 року. Отже має йтися також про часткову рецепцію литовського
звичаєвого права.
Однак проіснував «Старий» статут недовго. Оскільки його норми мало відповідали політичним
та економічним потребам феодального суспільства, то вже у 1544 році було створено комісію для
розробки нового Статуту.
Головну роль у складенні проекту II Статуту Великого князівства Литовського відіграли
Августин Ротундус та Петрус Роїзій — фахівці у сфері не лише права, але й історії. Спираючись на
західноєвропейські світоглядні засади, вони відстоювали доцільність використання римського
права як зразка і як допоміжного матеріалу. Саме за їхньої активної участі було значно оновлено
норми попереднього Статуту, запроваджено низку понять та категорій римського права.
У 1566 році II Статут було прийнято на сеймі у Вільно і поширено його дію на Волинь, Поділля
та колишнє київське князівство.
Своєю структурою та багатьма положеннями він схожий на Дигести та Кодекс Юстиніана. Його
14 розділів мали такі найменування: 1 — Основні засади права та державне право, 2 — Земська
оборона, 3 — Правове становище шляхти, 4 — Суд та судова система, 5 — Шлюб та сім'я, 6 —
Опіка, 7 — Записи й продаж. Спадкування, 9 — Земельні спори, 10 — Лісові промисли, 11 — Кри-
мінальні злочини. Така структура досить близька до побудови Кодексу Юстиніана, але порівняно з
останнім тут більше норм публічно-правового характеру: адміністративних, карних тощо. Разом з
тим. Статут не торкається, на відміну від Кодексу, питань церковного права.
Подібність між вказаними актами стає ще більш помітною при ознайомленні з положеннями
про вільне розпорядження маєтностями, сервітутними правами, купівлю-продаж, позику, заставу
та ін.
Помітним є вплив римського права і на Статут 1588 року, де досить ретельно урегульовано
відносини власності на землю, що могла належати як поміщикам, так і селянам. Значну увагу
приділено також договірному праву. На відміну від давньоруського права, яке досить широко
допускало застосування усної форми договору, Третій статут встановлював, як загальне правило,
вимогу письмового оформлення угод. Крім того, для деяких випадків передбачалась реєстрація
угоди у суді, укладення її у присутності свідків та ін. Досить детально було урегульовано окремі
види договорів.
Таким чином, Статути Великого князівства Литовського були результатом використання та
творчої переробки поточного литовського законодавства та судової практики, положень
римського, німецького, польського права, а також звичаєвого права Литви, Польщі, України.
Якщо врахувати, що німецьке та польське право того часу формувалось під помітним впливом
римського права, то можна дійти загального висновку про рецепцію римського права в Україні у